134). Правові основи пенсійного забезпечення. Основою в системі законодавства України є Конституція України прийняти на п'ятій сесії Верховної ради України 27 червня 1996 року.

Верховна Рада України від імені Українського народу — громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу, спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України, прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями, керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року (1427-12), схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням, прийняла Конституцію — Основний Закон України.

В статі пеншій Основного закону України проголошено, що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

Таким чином соціальний захист населення є головним пріорітом у функціонуванні держави та її органів.

Стаття 3 Конституції України визначила, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Більш детально соціальні гарантії громадян на пенсію закріплені в статті 46 Основного Закону, згідно якої, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Враховуючи те, що відповідно до ст. 8 Основного закону України – Конституція України має вищю юридичну силу та її номрми є нормами прямої дії, також дивлячись на ч. 2 ст. 19 Коснититуції згідно якої органи державної влади, в тому числі Верховна рада України, Президент, Кабінет Міністрів України, органи пенсійного фонду повинні діяти на підставі і лише в межах повноважень передбачених Конституцією та законами, то на підставі вищевикладеного можна зробити логічний висновок, що одним із головних обовязків держави та її органів є соціальне забезпечення населення України.

Основним законодавчим актом, який утворюе всю систему пенсійного забезпечення громадян є Закон України "Про загальнообовязкове державне пенсійне страхування" прийнятий Верховною радою України 09.07.2003. Він визначає визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом, а також регулює порядок формування Накопичувального пенсійного фонду та фінансування за рахунок його коштів видатків на оплату договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, членам їхніх сімей та іншим особам, передбаченим цим Законом.

Закон містить 15 розділів і 113 статей, у яких уперше комплексно врегульовано всі питання, пов'язані з функціонуванням системи пенсійного страхування, — від визначення суб'єктів (учасників) цієї системи, їхніх прав та обов'язків до порядку сплати страхових внесків, здійснення пенсійних виплат, механізму управління цією системою.

Донедавна всі ці питання регулювалися різними законодавчими (а іноді підзаконними) актами, які належали до різних галузей права. Наприклад, умови та розміри пенсій визначалися Законом "Про пенсійне забезпечення", питання обов'язкових платежів до Пенсійного фонду — Законом України "Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування", механізм управління пенсійною системою взагалі не було врегульовано на законодавчому рівні.

Важливим у Законі "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" є те, що вперше визначено поняття пенсійного законодавства та предмет його правового регулювання. Згідно зі статтею 4 цього закону законодавство про пенсійне забезпечення базується на Конституції України, складається з Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, Закону "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", Закону України "Про недержавне пенсійне забезпечення", законів, якими встановлюються умови пенсійного забезпечення, відмінні від загальнообов'язкового державного пенсійного страхування та недержавного пенсійного забезпечення, міжнародних договорів з пенсійного забезпечення, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також інших законів і нормативно-правових актів, ухвалених відповідно до законів про пенсійне забезпечення, що регулюють відносини у сфері пенсійного забезпечення в Україні.

135). Особливості правового захисту ветеранів праці. Закон України "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні"від 16 грудня 1993 р. визначає основні засади державної політики щодо ветеранів праці, інших громадян похилого віку і спрямований на формування в суспільстві гуманного шанобливого ставлення до них, забезпечення їх активного довголіття. Закон гарантує ветеранам праці та громадянам похилого віку рівні з іншими громадянами можливості в економічній, соціальній, політичній сферах, сприятливі умови для повноцінного способу життя.

Закон складається з 4 розділів (49 статей).

Розділ І. Загальні положення. - Держава гарантує кожному ветеранові праці та громадянинові похилого віку належний рівень життя, задоволення різноманітних життєвих потреб та надання різних видів допомоги (ст. 1).

У ст. 2 йдеться про те, що громадяни похилого віку користуються всіма соціально-економічними та особистими правами, закріпленими Конституцією України та іншими законодавчими актами. Дискримінація громадян похилого віку в усіх галузях соціально-правових відносин забороняється, а посадові особи, які порушують ці гарантії, притягуються до відповідальності згідно з чинним законодавством. Розділ 2. Статус ветеранів праці та пільги для них. - Ветеранами праці визнаються громадяни, які сумлінно працювали в народному господарстві, державних установах, організаціях, мають трудовий стаж і вийшли на пенсію (ст. 6).

У ст. 7 встановлюються всі пільги, що надаються ветеранам праці. Наприклад, це можуть бути: першочергове безоплатне зубопротезування; щорічне медичне обстеження; першочергове обслуговування в усіх медичних закладах; переважне право на забезпечення жилою площею та землею; переважне право на вступ до садівницьких товариств; переважне право на встановлення домашніх телефонів; звільнення від плати за землю; безкоштовний проїзд усіма видами міського транспорту (крім таксі).

Особами, які мають особливі трудові заслуги перед Батьківщиною, вважаються Герої Соціалістичної праці та повні кавалери ордену Трудової Слави (ст. 9).

У ст. 10 зафіксовані пільги, що на них мають право ці особи. Серед них: надбавки до пенсій (200% від мінімальної пенсії); звільнення від усіх платежів до бюджету; першочергове безоплатне медичне обслуговування; безоплатне забезпечення ліками; безоплатне першочергове зубопротезування; безоплатне забезпечення путівкою до санаторію чи будинку відпочинку раз на рік; першочергове поліпшення житлових умов;

безоплатний капітальний ремонт будинків (квартир), що знаходяться в їхній власності; пільги на придбання акцій; безоплатний проїзд раз на рік (туди й назад) будь-яким міжміським транспортом (крім таксі); безоплатне користування внутріміським транспортом;

безплатні ритуальні послуги.

Розділ 3. Статус громадян похилого віку та гарантії їх соціального захисту. - Громадянами похилого віку визнаються: чоловіки у віці 60 і жінки у віці 60 років і старші, а також особи, яким до досягнення загального пенсійного віку залишилося не більше півтора року (ст.10). Громадяни похилого віку мають право на працю нарівні з іншими громадянами. Для працівників похилого віку застосовується загальновстановлена тривалість робочого часу (ст. 12).

Підприємства, установи та організації зобов'язані постійно поліпшувати умови праці та виробничого середовища громадян похилого віку. Право на пенсію за віком має кожний громадянин похилого віку, який досяг пенсійного віку і має необхідний трудовий стаж (ст. 18).

Громадянам похилого віку, які не мають права на трудову пенсію, встановлюється соціальна пенсія (ст. 19).

У статтях 19-45 закріплюються види державної допомоги та пільги, що на них мають право громадяни похилого віку.

Розділ 5. Заключні положення. - Ветеранам праці видаються посвідчення про право на пільги та нагрудні знаки (ст. 46).

Діти зобов'язані піклуватися про батьків похилого віку, надавати їм допомогу й підтримку, в разі необхідності здійснювати догляд за ними. З дітей, які ухиляються від виконання цих обов'язків, на підставі судового рішення утримуються аліменти (ст. 47).

Захист прав, свобод і законних інтересів громадян похилого віку забезпечується державою в судовому та іншому порядку, встановленому законом.

136). Особливості правового захисту інвалідів та потерпілих від катастрофи на ЧАЕС. Закон України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" від 28 лютого 1991 року (далі - Закон) визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров'я та створює єдиний порядок визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення.

Особами, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, є: учасники ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС; потерпілі від Чорнобильської катастрофи.

Держава бере на себе відповідальність за завдану шкоду громадянам та зобов'язується відшкодувати її за: пошкодження здоров'я або втрату працездатності громадянами та їх дітьми, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи; втрату годувальника, якщо його смерть пов'язана з Чорнобильською катастрофою; матеріальні втрати, що їх зазнали громадяни та їх сім'ї у зв'язку з Чорнобильською катастрофою. На державу покладено також зобов'язання щодо своєчасного медичного обстеження, лікування і визначення доз опромінення учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АБС та потерпілих від Чорнобильської катастрофи.

Для встановлення пільг і компенсацій ст. 14 Закону визначено такі категорії осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи: інваліди з числа учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та потерпілих від Чорнобильської катастрофи - категорія 1; учасники ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС - категорія 2; учасники ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС - категорія 3; особи, які постійно проживають або постійно працюють чи постійно навчаються на території зони посиленого радіоекологічного контролю - категорія 4.

Громадяни, які брали участь у ліквідації інших ядерних аварій та випробувань, у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї, належать до категорії 1, або 2, або 3, порядок визначення яких встановлює Кабінет Міністрів України.

З метою більш ефективного вирішення завдань медико-соціального забезпечення осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, створено Державний реєстр України (єдину інформаційну систему), до складу якого входять соціологічні, дозиметричні і медичні підреєстри. Складовою частиною Державного реєстру України є Український військовий реєстр і його підрозділи, що ведуться Міністерством оборони України, Міністерством внутрішніх справ України та Службою безпеки України.

Ст. 17 Закону визначає організацію медичного обстеження та оздоровлення осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Компенсації та пільги, встановлені в розділі IV (ст. 20-23) Закону, стосуються всіх громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, відповідно до встановлених категорій.

Учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та потерпілим від Чорнобильської катастрофи видаються посвідчення, у порядку та за зразками, затвердженими Кабінетом Міністрів України (посвідчення "Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС" та "Потерпілий від Чорнобильської катастрофи").

Громадяни інших держав, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, користуються всіма пільгами, що передбачені Законом, у разі переїзду на постійне місце проживання в Україну.

137). Предмет, метод та джерела банківського права. Банківське право - це сукупність правових норм, які регулюють 3 групи якісно-неоднорідних суспільних відносин при участі банків за допомогою комплексного імперативно-диспозитивного методу регулювання. До цих суспільних відносин належать:

·відносини, які виникають з приводу, та в зв’язку організації і забезпечення функціонування банківської системи країни;

відносини, суб’єктами яких виступає держава від імені органів спеціально на те уповноважених, з іншої сторони суб’єктами виступають всі потенціальні учасники банківських правовідносин. Ці відносини мають владний характер. Метод регулювання – імперативний;

·відносини, які виникають з приводу створення та державної реєстрації банків і кредитно-фінансових установ, легалізації їх діяльності( напр. отримання ліцензій, письмового дозволу), а також в зв’язку з контролем та надзором за дотриманням банком і кредитно-фінансовою установою вимог банківського законодавства. Суб’єктами цієї групи суспільних відносин є НБУ з однієї сторони, а з іншої установи, та уповноважені ними особи( комерційні банки та кредитно-фінансові установи). Ці відносини носять владний характер і урегульовані за допомогою імперативного методу;

відносини, які виникають між банками та кредитно-фінансовими установами і користувачами банківських послуг. Ці відносини мають особисто-правовий характер, виникають між юридично рівними організаційно непідвладними одна одній та економічно самостійними суб’єктами, основою правового регулювання цих відносин є цивільний кодекс України, зокрема договори банківського рахунку, договори банківського вкладу та кредитного договору. Метод регулювання-диспозитивний.

Предмет певної галузі права - це ті суспільні відносини, які регулюються нормами цієї галузі права. Предметом банківського права є банківська діяльність.

Банківську діяльність можна представити як сукупність систематично здійснюваних з фінансовими активами операцій різних видів, об`єднаних єдиною метою - отримання прибутку.

В вузькому розумінні банківська діяльність - це залучення у вклади грошових коштів та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб, тобто операції, які у сукупності дозволяється здійснювати тільки банкам. Отже предметом банківського права є суспільні відносини, що виникають у процесі банківської діяльності, зокрема відносини, що регулюють принципи організації та діяльності банків та порядок здійснення ними банківських послуг.

Метод права - це сукупність способів і прийомів регулюючого впливу норм певної галузі права на суспільні відносини. Відносно методу банківського права можна сказати, що він включає в себе як імперативний (владних приписів) та диспозитивний (рівності сторін) методи:

-Імперативний метод має місце в правовідносинах між Національним банком України (який наділений державою владними повноваженнями реєстрації банків, встановлення для них економічних нормативів, застосування санкцій тощо) та комерційними банками, іншими фінансово установами, які зобов`язані неухильно дотримуватись вимог чинного законодавства, в тому числі нормативних актів Національного банка. 

-Диспозитивний метод базується на юридичній рівності сторін і застосовується в правовідносинах між комерційними банками, банками і клієнтурою. Підставою для виникнення таких правовідносин, як правило, є договір.

Як ми бачимо метод правового регулювання банківської діяльності є дещо неоднорідним. З одного боку, використовується метод владних приписів, що властивий адміністра­тивному праву, — інтереси держави представляють органи, наділені нею владними повноваженнями (Кабінет міністрів України, На­ціональний банк України (НБУ). Існують також владні відносини між НБУ і комерційними банками. З другого боку, відносини банків з клієнтурою базуються на юридичній рівності сторін, тобто за­стосовується цивільно-правовий метод регулювання суспільних відносин. Банківському праву властиві обидва вказані методи, оскільки завдяки першому держава прямо й безпосередньо регулює поведінку суб’єктів цих відносин, а другому — встановлює тільки межі для самостійного врегулювання взаємовідносин суб’єктів. Зазначений метод правового регулювання як спосіб впливу на свідомість і волю людей визначає поведінку суб’єктів у регулюванні банківських суспільних відносин.

До джерел банківського права належать: Конституція України (зокрема, статті 99, 100), закони й постанови Верховної Ради України (наприклад, Закон України від 30 жовтня 1996 р. "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні", Закон України від 22 листопада 1996 р. "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", Закон України від 5 квітня 2001 р. "Про платіжні системи та переказ грошей в Україні", Закон України від 22 травня 2003 р. "Про електронний цифровий підпис", Закон України від 23 червня 2005 р. "Про організацію формування та обігу кредитних історій", постанова Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. "Про застосування векселів в господарському обороті України") та ін.

Важливе місце як джерела банківського права займають Цивільний кодекс України, в якому містяться розділ 71 "Про позику, кредит і банківський вклад", розділ 72 "Про банківський рахунок", розділ 73 "Про факторинг", розділ 74 "Про розрахунки", а також Господарський кодекс України (гл. 35). Норми цих глав кодексів регулюють важливі аспекти банківської діяльності.

138). Банківська система України. Банківська система є законодавчо визначеною, чітко структурованою сукупністю різних за організаційно-правовою формою та спеціалізацією кредитно-фінансових установ. Банківська система України складається з Національного банку України та інших банків" а також філій іноземних банків, що створені і діють на території України відповідно до положень банківського законодавства. Функції банківської системи:

а) створення грошей і регулювання грошової маси, що забезпечується оперативною зміною банками маси грошей в обігу, через збільшення або зменшення її відповідно до зміни попиту на гроші;

б) трансформаційна, завдяки мобілізації тимчасово вільних коштів суб'єктів підприємництва та громадян і передачі їх у формі кредиту іншим суб'єктам;

в) стабілізаційна, шляхом забезпечення сталості банківської діяльності та грошового ринку.

Відповідно до чинного законодавства, банк - це юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати в сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик; відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.

Банки є головною ланкою у фінансовій системі держави. Правовий статус банків і порядок здійснення банківської діяльності в Україні визначаються Конституцією України (статті 99,100) та Законами України "Про Національний банк України" від 20 травня 1999 р. та "Про банки і банківську діяльність" від 7 грудня 2000 р. Банки є юридичними особами, економічно самостійними та повністю незалежними від виконавчих і розпорядчих органів державної влади в рішеннях, пов'язаних з їхньою оперативною діяльністю, а також стосовно вимог і вказівок, що не відповідають чинному законодавству. Банки не відповідають за зобов'язаннями держави, а держава не відповідає за зобов'язаннями банків, окрім випадків, коли сторони беруть на себе таку відповідальність.

Банківська система України побудована за дворівневим принципом.

Перший рівень банківської системи України представлений Національним банком України (НБУ), який здійснює регулювання діяльності спеціалізованих банків через економічні нормативи та нормативно-правове забезпечення здійснюваних цими банками операцій. Основною функцією Національного банку є забезпечення стабільності грошової одиниці України, а також сприяння дотриманню стабільності банківської системи і в межах своїх повноважень — цінової стабільності.

Другий рівень банківської системи України складають комерційні банки, різні за організаційно-правовою формою, спеціалізацією, сферою діяльності та власності.

Банки в Україні за видами здійснюваних операцій можуть функціонувати як універсальні або як спеціалізовані. За спеціалізацією банки можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими). Банки самостійно визначають напрями своєї діяльності і спеціалізацію за видами операцій.

139). Правовий статус НБУ. Верхній рівень банківської системи України представлений єдиним органом - Національним банком України. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про Національний банк України" від 20.05.1999 р. (далі -Закон про НБУ) Національний банк України є центральним банком

України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, повноваження і функції якого визначаються Конституцією України!, цим Законом та іншими законами України.

Центральний банк у будь-якій державі є особливим органом. Це зумовлено його спеціальним правовим статусом, який передбачає покладення на нього низки особливих функцій, які має здійснювати лише одна інституція банківської системи - саме центральний банк держави. До таких функцій належать: забезпечення стабільності національної грошової одиниці, проведення грошово-кредитної політики, емісія грошей та організація їх обігу, організація системи рефінансування комерційних банків, банківське регулювання та банківський нагляд тощо.

Найважливішою функцією центральних банків є забезпечення стабільності національної валюти. Про це свідчить ст. 99 Конституції України, у якій зазначено, що забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією центрального банку держави — Національного банку України. Забезпечення стабільності національної валюти є прерогативою Національного банку України, і саме тому особливого значення набуває закріплення його правового статусу, який би забезпечував ефективну реалізацію центральним банком Його основної та інших функцій.

Правовий статус центрального банку як системна категорія поряд із функціональною характеристикою включає також передбачену нормами права спеціальну правоздатність суб’єкта права у питаннях відання» а також його повноваження, що, враховуючи публічні функції Національного банку, становлять його компетенцію2.

Визначальним елементом правового статусу Національного банку України є положення, закріплене у ст. 2 Закону про НБУ: Національний банк України є особливим центральним органом державного управління. Використання законодавцем терміна "особливий центральний орган державного управління" при характеристиці Національного банку України є універсальним підходом за двома підставами.

140). Правовий статус державних банків України. Державний банк України керується у своїй діяльності положеннями Конституції України, Господарським кодексом, Законом України «Про банки і банківську діяльність» від 20 березня 1991 p., Законом України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 р.

Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються перерахованими вище й іншими законами України.

Національний банк є економічно самостійним органом, що здійснює витрати за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошторису, а у випадках, передбачених законодавством, — також за рахунок Державного бюджету України. Національний банк — юридична особа, яка має відособлене майно що є об'єктом права державної власності і перебуває в його повному господарському віданні.

Згідно з Конституцією України основною функцією Державного банку є забезпечення стабільності грошової одиниці України. У виконання цієї функції Державний банк сприяє дотриманню стабільності банківської системи і цінової стабільності.

Крім зазначеної, Державний банк виконує також і інші функції (визначає і проводить грошово-кредитну політику, монопольно здійснює емісію національної валюти України й організує її обіг та ін.). Державний банк встановлює офіційний курс гривні до іноземних валют і обнародує його.

Керівними органами Національного банку є Рада і Правління Національного банку України

Повноваження, склад і порядок формування Ради НБУ визначаються ст. 85 Конституції України і ст. 9 і 10 Закону України «Про Національний банк України».

Правління Національного банку відповідно до основних принципів грошово-кредитної політики через відповідні монетарні інструменти й інші засоби банківського регулювання забезпечує реалізацію грошово-кредитної політики, організує виконання інших функцій і здійснює керування діяльністю Державного банку

Правовими формами діяльності ДБУ є видані ним у межах наданих повноважень акти, які можна розділити на такі групи:

• правові нормативно-правові акти, що видаються у формі постанов Правління ДБУ, а також інструкцій, положень, правил;

• індивідуально-правові акти, видання яких у кожному конкретному випадку породжує, змінює або припиняє конкретні суспільні відносини;

• фінансово-правові акти, до яких належать кошториси ДБУ.

141). Правовий статус комерційних банків України. Комерційні банки належать до другого рівня банківської системи і становлять важливу ланку кредитної системи України. Комерційні банки - багатофункціональні установи, що здійснюють основні кредитні і фінансові операції, пов'язані з обслуговуванням господарської діяльності клієнтів.

У ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" зазначено, що банк - це юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії НБУ здійснювати в сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах і на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.

Традиційно банк можна визначити як підприємство, що здійснює специфічні послуги, а саме три основні функції:

а) залучення чужих грошей;

б) надання кредиту;

в) сприяння платіжному обігу1.

Комерційні банки - це автономні, незалежні комерційні підприємства. З одного боку, вони утворюються для задоволення інтересів власників банку (акціонерів) і суспільних інтересів клієнтури - юридичних і фізичних осіб, що обслуговуються банком. А з іншого боку, комерційні банки - це підприємства особливого типу, які організовують та здійснюють рух позикового капіталу для отримання прибутку власниками банку. Як важлива ланка банківської системи держави комерційні банки концентрують основну частину кредитних ресурсів і здійснюють широкий діапазон банківських операцій та фінансових послуг для юридичних і фізичних осіб.

Щодо особливого становища банку, то слід відзначити специфічний нагляд держави за його діяльністю, встановлення спеціальних вимог до створення та функціонування банків та особливості оподаткування окремих банківських операцій.

Відповідно до статті 6 Закону України “Про банки і банківську діяльність” банки створюються у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю або кооперативного банку. Законодавство про господарські товариства поширюється на банки у частині, що не суперечить цьому Закону.

Банки мають право самостійно володіти, користуватися та розпоряджатися майном, що перебуває у їхній власності. Держава не відповідає за зобов'язаннями банків, а банки не відповідають за зобов'язаннями держави, якщо інше не передбачено законом або договором. Національний банк України не відповідає за зобов'язаннями банків, а банки не відповідають за зобов'язаннями Національного банку України, якщо інше не передбачено законом або договором. Органам державної влади і органам місцевого самоврядування забороняється будь-яким чином впливати на керівництво чи працівників банків у ході виконання ними службових обов'язків або втручатись у діяльність банку за винятком випадків, передбачених законом. Шкода, заподіяна банку внаслідок такого втручання, підлягає відшкодуванню у порядку, визначеному законом.

142). Банківське кредитування. Поняття "кредит" має широке значення, і в подальшому термін "кредит" визначено як позиковий капітал банку в грошовій формі та банківських металах, що передається в тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності, а кредитна операція - це договір про надання кредиту, який супроводжується записами за банківськими рахунками з відповідним відображенням у балансах кредитора та позичальника.

Банківський кредит надається суб'єктам господарської діяльності усіх форм власності у тимчасове користування на умовах, передбачених кредитним договором. Банківський кредит - це економічні відносини з акумуляції кредитних ресурсів за рахунок статутних та інших фондів банків, коштів на депозитних рахунках, коштів у обігу і в міжбанківських розрахунках та інших грошових ресурсів. Банківський кредит є основною формою кредиту, за якої грошові кошти надаються банками у тимчасове користування.

Банківський кредит - це надання банками грошей (готівкою чи безготівкове) в позику юридичним та фізичним особам, державі.

У ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" наведено таке визначення банківського кредиту: "Банківський кредит - будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми". Отже, у наведеному визначенні кредит - це не тільки грошові кошти, а й зобов'язання, що випливають з договору чи з інших підстав.

Відповідно до статей 47 і 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" до кредитних операцій віднесено:

операції з розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик;

організація купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів;

здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андеррайтинг);

операції за грошовими вимогами, надання гарантій, порук за грошовими зобов'язаннями;

фінансування під відступлення права грошової вимоги (факторинг) та пов'язане з цим ведення обліку грошових вимог клієнтів до боржників, пред'явлення до сплати грошових вимог від клієнтів або від свого імені, а також інші операції, спрямовані на одержання коштів від боржника;

лізинг.

При аналізі сутності банківського кредиту слід зазначити, що банки не можуть надавати кредити:

- на покриття збитків господарської діяльності позичальникам;

- на формування та збільшення статутного фонду клієнта;

- на внесення клієнтом коштів до бюджету і позабюджетних фондів;

- підприємствам, щодо яких порушено справу про банкрутство;

- підприємствам, у контрактах яких не передбачено страхування можливих втрат від непоставки товарно-матеріальних цінностей;

- підприємствам, які мають прострочену заборгованість за раніше отриманими позичками і неоплаченими відсотками.

Банківський кредит класифікується залежно від певних ознак та різних підстав. Зокрема, зважаючи на економічну сферу застосування, кредит розподіляється на внутрішній і міжнародний. В Україні дворівнева банківська система передбачає кредит центрального банку і кредит комерційних банків. Залежно від позичальників та мсти використання кредити поділяють на виробничі, споживчі, інвестиційні, кредити на операції з цінними паперами, міжбанківські, імпортні та експортні. Залежно від забезпеченості кредити поділяють на незабезпечені (бланкові) та забезпечені (персональні). Більшість кредитів, що надаються банками, мають відповідне забезпечення: наявність застави, відповідна гарантія або порука, страхування кредитного ризику. Надання незабезпечених кредитів означає вияв особливої довіри банку до свого клієнта, свідчить про його платоспроможність і враховується банком при аналізі економічного становища клієнтів.

Кредити, які надаються банками, також поділяють за строками користування на коротко -, середньо - й довгострокові. Строк користування короткостроковими кредитами не перевищує 12 місяців, середньостроковими - до 3 років, довгостроковими - понад 3 роки.

За ступенем ризику кредити поділяють на: а) стандартні кредити; б) кредити з підвищеним ризиком.

За методами надання: а) у разовому порядку; б) відповідно до відкритої кредитної лінії; в) гарантійні (із заздалегідь обумовленою датою надання, за потребою, із стягненням комісії за зобов'язання).

За строками погашення: а) одночасно; б) у розстрочку; в) достроково (на вимогу кредитора або за заявою позичальника); г) з регресією платежів; д) після закінчення обумовленого періоду (місяця, кварталу). На практиці застосовуються кредити на поточні та капітальні витрати і в зв'язку з цим розрізняють кредити в оборотні фонди і фонди обігу, а також кредити в основні фонди.