12.2.3. Федеративна Республіка Бразилія

Фінансова система країни характеризується нестабільністю, висо­ким рівнем впливу політичних чинників на використання бюджетів усіх рівнів, нерівномірністю у розподілі доходів. Економічний підйом у країні мав місце у 70-х роках (середньорічні темпи приросту ВВП — 8,5%), а потім змінився спадом у 80-ті роки (1,4%) і деяким підйомом у 90-ті (2,0%), що негативно позначилося на стабільності фінансової системи країни. За обсягом промислового виробництва Бразилія вийшла на восьме місце у світі, має власний аерокосмічний комплекс. Разом з тим країна страждає від недостатньо розвиненої інвестиційної бази. Тут низька питома вага участі внутрішніх нако­пичень в інвестиціях (лише 15—18% ВВП). Тривалий час Бразилія орієнтувалася на іноземний капітал. За 1991 — 1997 pp. його приток зріс більше ніж у 4 рази, але в основному він має короткостроковий

22*

332

РОЗДІЛ 12

Фінанси окремих країн, що розвиваються

333

характер і при зміні політичної або економічної ситуації «тікає» з країни. Вживаються заходи для збільшення національних накопи­чень: підвищується надійність банківської системи, розвивається фондовий ринок і ринок капіталів. Для регулювання фінансового ринку уряд використовує податкову політику. Тут встановлений 7%-ний податок на іноземні інвестиції в короткострокові облігації і 5%-ний податок на інвестиції в приватизаційні фонди.

Істотний прогрес у розвитку був досягнутий після проведення в 1988 р. широкої приватизації в нафтовій і електроенергетичній про­мисловості, фінансовій сфері. При цьому 40% прибутків від прива­тизації надійшло від продажу власності іноземним компаніям.

Були проведені заходи щодо зниження інфляції. Якщо в 1993 р. вона сягала 2489,1%, то в 1997 р. — 4,1%. Високі темпи інфляції і високі процентні ставки призвели до спекулятивних банківських опе­рацій. Як тільки була досягнута фінансова стабілізація, багато банків, прибутки яких будувалися на спекулятивних операціях, стали бан­крутами.

Вплив політичних чинників на реформування фінансів країни

З 1994 р. політична лібералізація в країні йде поряд з лібераліза­цією економічною. Бразилія стала більш відкритою для зовнішнього світу. Показники інфляції, які раніше очолювали всі світові зведення, знизились до досить пристойних величин. Почалась програма масо­вої приватизації. Важко заперечити, що початок радикальних еконо­мічних реформ у Бразилії уможливило поєднання трьох чинників: 1) усвідомлення обмежень «інфляційної культури», 2) досвід реформ в сусідніх країнах і 3) особливості політичного циклу. Разом з тим бразильським реформам бракує динаміки. Відсутність надійних ін-ституційних гарантій економічно доцільної політики робить її враз­ливою до хитросплетінь політичного життя. Зв'язок політики з еко­номікою залишається надзвичайно сильним.

Ніщо так не увиразнює слабкість бразильських реформ, як нез­датність радикальних змін у фіскальній політиці та лібералізації еко­номічного середовища. Дефіцит бюджету є полем битви між корпо­ративними структурами, федеральним урядом і керівництвом штатів, що гальмує розвиток Бразилії. Таке політичне тло не сприяє ради­кальним реформам. Заперечуючи економічні підвалини плану «Real», протягом 1994—1995 pp. впливові бразильські політики всіляко пе­решкоджали приватизації державного майна, реформуванню пенсій­ної системи, посиленню фіскальної дисципліни. Бразилія залишаєть-

ся, за влучним висловом відомого політика Роберто Кампоса, кра­їною зі «шведською системою соціальних гарантій та доходами бюд­жету, як в Мозамбіку». В окремих бразильських штатах на 22 діючих припадає 330 полковників у відставці. Якщо для пересічного брази­льця пенсійний стаж становить 30—35 років, то для депутата пар­ламенту — лише 8 років. Безкоштовне навчання та охорона здоров'я також діють на користь заможніших прошарків населення. В Брази­лії на одного студента державою витрачається 8804 долари (в Ні­меччині — 5900 доларів, Великобританії — 5100 доларів США, Ка­наді — 3975 доларів США), хоча початкова та середня освіта вкрай занедбані. Для охорони здоров'я 12 тис. найбільш заможних пацієн­тів витрачається стільки ж коштів, як на решту 40 млн пересічних громадян.

Значною мірою фіскальні проблеми пояснюються надмірними ви­тратами урядів штатів (у Бразилії вони мають право емітувати власні облігації та отримувати позики від державних банків). З іншого боку, під час інфляції 1985—1993 pp. на регіональному рівні сформувався певний стереотип поведінки: використання інфляційного податку, неефективне адміністрування збору податків, популізм у вирішенні проблем зайнятості та регіонального розвитку. Наприкінці 1994 р. було підвищено заробітну плату державним службовцям — це було помилкою, враховуючи необхідність керованого обмеження сукупно­го попиту. В штаті Сан-Пауло заробітна плата зросла на 27% у реальному вимірі, а в штатах Ріо-де-Жанейро та Мінас-Жерайс, — на 56% і 50%, відповідно. Водночас податкові надходження зросли лише на 10%. Поширеною залишилася практика державних гарантій приватним підприємствам і «націоналізації» їхньої заборгованості. Індексація податкових надходжень не стимулювала скорочення ви­датків.

Окрім проблем зі скороченням урядових видатків, загрозливий дефіцит бюджету породжує злісне ухиляння від сплати податків. Досягненню фіскальної дисципліни перешкоджає брак інституційної підтримки. Бразильські політики не перебувають під тиском обме­жень грошової ради, а Центральний банк так і не має незалежного статусу. Надаючи допомогу банку Economico, президент Е. Кардозо і його «команда» не витримали політичного тиску і відмовилися від попередніх запевнень у важливості незалежного статусу Централь­ного банку. Неоднозначність бразильських реформ і вразливість еко­номіки до зовнішніх потрясінь у концентрованому вигляді виявилася під час президентських виборів 1998 р. Кампанію за власне переоб­рання Е. Кардозо розпочав рішуче і без натяків на популізм. Стра­тегічним завданням на майбутнє діючий президент визначив перехід

334

РОЗДІЛ 12

Фінанси окремих країн, що розвиваються

335

від держави, що виробляє, до держави, що регулює. Відразу ж після переобрання Е. Кардозо підписав декрет про скорочення урядових видатків на 24 млрд доларів, що мало на меті зміцнити довіру до реала і заспокоїти портфельних інвесторів. У жовтні 1998 р. Конгрес нарешті проголосував за проведення довгоочікуваної пенсійної ре­форми. Політичний цикл по-бразильськи виглядав незвично конст­руктивним, але ненадовго. Назріле скорочення дефіциту бюджету протягом 1996—1998 pp. всіляко відкладалося. Оздоровлення банків­ської системи відбувалося головним чином за державні кошти. З другої половини 1997 р. монетарна політика набула виразного екс-пансійного забарвлення.

Практично лише неприваблива перспектива перемоги на прези­дентських виборах лівого кандидата Л. Лули да Сільви стримувала експансійні апетити правлячої еліти (експортери сировини, впливові політики, регіональні лідери). Частково поточне споживання фінан­сувалося зовнішніми і внутрішніми запозиченнями, що лише відкла­дало в часі адекватні макроекономічні заходи рестрикційного харак­теру або поновлення експансійної політики як природнього наслідку недостатньо радикальних заходів. Станом на початок січня 1999 р. 27 бразильських штатів заборгували федеральному уряду ПО млрд реалів або 525 доларів на кожного бразильця.

Після переобрання Е. Кардозо стримуючі чинники було втрачено. Хоча відданість самого Е. Кардозо радикальній економічній політиці не змінилася, проте в Бразилії від цього залежить далеко не все. Занадто стрімке знецінення реала (навіть найбільші песимісти вва­жали, що обмінний курс завищено на 20—25% — не більше) знову змістило акценти в економічній політиці на користь радикальних заходів. Найперше планувалося завершити заплановане ще восени 1997 р. скорочення дефіциту бюджету. Від податку на фінансові операції планувалося отримати 11,5 млрд доларів, а від збільшення пенсійних відрахувань — 2,5 млрд доларів. За особистим наполяган­ням президента Е. Кардозо 20 січня 1999 р. нижня палата Конгресу ухвалила (з п'ятого подання) законопроект про скорочення на 25% пенсійних виплат окремим категоріям пенсіонерів.

Зменшення видатків бюджету на 10,5 млрд доларів повинно було довести скорочення дефіциту бюджету до 24 млрд доларів. Орієн­товно додатне сальдо бюджету на 1999 р. очікувалося на рів­ні 5,5—6,0 млрд доларів, проте з урахуванням коштів обслугову­вання державного боргу дефіцит бюджету становив 5% від ВВП. Спад виробництва прогнозувався на рівні 6% — такою була пла­та за недостатню радикальність економічної політики протягом 1995-1998 pp.

План економічної стабілізації президента Кардозо, до реалізації якого приступили в середині 1994 p., приніс довгоочікувані наслідки: 10-відсотковий рівень інфляції, що був зареєстрований у 2001 р., став найнижчим рівнем з 1950 р. Тим не менше на фоні зростаючого благополуччя Бразилія все ще зберігає больові точки, які роблять її достатньо вразливою. Показники Бразилії з експорту надто незначні: у відсотковому до ВВП відношенні (7%) вони значно нижчі навіть індійських, а Індія до останнього часу дотримувалась вкрай протек­ціоністського режиму. Крім того, Бразилії необхідно позбавитися ще однієї болючої проблеми — надмірної диференціації в доходах, що дестабілізує фінансову систему країни.

Як і прогнозували соціологи, в 2002 р. президентські вибори в Бразилії впевнено виграв Луїс Ігнасіо Лула да Сільва, лідер Робіт­ничої партії — найбільшої лівої політичної організації Латинської Америки. Експерти одностайні в тому, що успіх Л. Лули да Сільви на президентських виборах пояснюється зростанням різниці у дохо­дах між багатими та бідними і високим безробіттям у Бразилії. І в тому, і в другому бразильці звинувачують уряд, який склав свої повноваження.

Бразилія пов'язана по руках і ногах величезним зовнішнім бор­гом — 260 млрд доларів, який дорівнює приблизно половині її ВВП. Уряд щось повинен робити і з величезним бюджетним дефіцитом. Це означає, що новий президент Бразилії не зможе негайно знайти гроші на соціальні програми, яких так чекають рядові виборці. Пи­тання фінансової заборгованості Бразилії викликає серйозну стурбо­ваність і в закордонних інвесторів, і в МВФ. Стрімке економічне зростання останніх років створювало ілюзію, що цю проблему можна буде легко розв'язати. Проте в результаті погіршення економічних показників останнім часом частина боргу в бразильському валовому продукті досягла такого значення, коли, на думку багатьох експертів, економічна модель стає просто нестійкою.

Бразилія гостро потребує нових методів управління, які стиму­лювали б економічне зростання. Навіть переконані противники об­раного президента погоджуються з тим, що уряд, який пішов у відставку, намагаючись приборкати інфляцію, просто пожертвував цією складовою. Протягом останніх восьми років щорічні темпи зростання бразильської економіки не перевищували трьох відсотків. А в 2002 р. ця цифра знизилась до 1,3% і практично зрівнялася зі швидкістю зростання населення Бразилії. На думку експертів, економіка країни, яка декларує рішучу боротьбу з бідністю насе­лення, має щорічно демонструвати зростання не менш як на чотири відсотки.

336

РОЗДІЛ 12

Фінанси окремих країн, що розвиваються

337

У США усе ще побоюються, що, перебуваючи у безвиході, новий президент Бразилії муситиме оголосити дефолт. Проте поки що бра­зильські бізнесмени вірять: президент все-таки виконає свої обіцянки з обслуговування державного боргу й застосування жорстких моне­тарних методів, обумовлених у діючій угоді країни з МВФ.

Багато експертів дуже скептично налаштовані стосовно планів но­вого президента. Вони гадають, що Бразилію від довгострокових економічних проблем може врятувати хіба що повномасштабна ре­структуризація зовнішнього боргу. Проте навіть коли Лула да Сільва зможе дібрати в уряд високопрофесійні кадри й роз'яснити інвесто­рам свої наміри, він рано чи пізно опиниться перед політичною дилемою. Адже заспокоїти ринки він може, лише відмовившись від своїх передвиборних зобов'язань підвищити мінімальну зарплату та спрямувати більше коштів на фінансування соціальних програм. А це вимагається для стабілізації ситуації в країні. Так, більшість бра­зильців намагається потрапити на державні підприємства, яких після масової приватизації 1990-х років залишилось не так вже й багато. У чергах, які вишикувались перед державними закладами, що ого­лошували про вакантні посади, виявлялось чимало тих, хто кілька років тому пішов звідти, сподіваючись відкрити свій власний бізнес і зазнав вже кілька фіаско, і навіть ті, хто достатньо успішно тру­диться зараз в комерційних структурах. Вони з радістю готові про­міняти свій досить високий заробіток на невелику платню у п'ять мінімальних заробітних плат у 140 реалів (трохи більше 70 доларів), оскільки зараз найбільше в Бразилії цінується стабільність, яку може забезпечити зайнятість у державному секторі. Приплив іноземного капіталу, який спостерігався в країні з 1990 р. завдяки масовій при­ватизації, привів до значного перерозподілу на ринку робочої сили. Випускники престижних вищих учбових закладів, які володіють іно­земною мовою і навичками роботи на комп'ютері, без утруднень отримують роботу в транснаціональних корпораціях. А ось люди старшого віку, які несподівано для себе опинились на вулиці, згодні взятися за будь-яку роботу.

Одним із найвужчих місць бризильської економіки залишається політика внутрішнього кредитування. Бразильські банки, які заслу­жили не тільки шану і повагу, але й відчутний прибуток завдяки своїй стійкості, з якою вони у важкі для реала години викупляли державні облігації, так і не змогли до цього часу переорієнтуватися на кредитування приватних підприємців і окремих компаній.

Другою підставою для занепокоєння залишаються недостатні тем­пи росту обсягу експорту. Професор Джеффрі Сакс з Гарвардського університету стверджує, що Бразилія з її 7 відсотками експорту від

обсягу ВВП тяжіє у цьому відношенні до слабких світових економік, хоча по багатьох інших показниках претендує на роль економіки, яка швидко розвивається. В країні також з'явилися «регресивні» регіони, що викликає зростання соціальної напруженості й вимагає перероз­поділу бюджетних коштів.