12.1.5. Азіатська роз'єднаність

Багато вчених вважають, що роз'єднаність фінансово-економічних систем країн Азії негативно впливає на рівень життя населення, на доходи підприємств. Чому Азія не здатна об'єднатися навіть заради

312

РОЗДІЛ 12

Фінанси окремих країн, що розвиваються

313

своєї власної безпеки? Впродовж десятиріч західні експерти звертали увагу на те, що Асоціація країн Південно-Східної Азії (ASEAN) не може оцінити значення колективної безпеки на підставі досвіду, на­бутого післявоєнною Європою. Лідери країн ASEAN проігнорували ті уроки, які на початку пропонував Спільний ринок, а потім Євро-союз. Вигоди тих моделей настільки очевидні, що практично немож­ливо зрозуміти, чому лідери країн ASEAN не можуть цього побачити. Однак в історії Азії ніщо навіть близько не нагадує ті півстоліття поділу Європи та її справжньої окупації двома супердержавами-су-перниками. Тому немає нічого дивного в тому, що лідери Азії не прагнуть шукати в досвіді Європи вирішення своїх регіональних проблем.

Сучасна історія вчить населення Азії, що їхня роз'єднаність при­звела до того, що Європа взяла над ними гору. У XX столітті лідери азіатських країн підтримували об'єднання заради боротьби з колоні­альними й імперіалістичними державами, що виникли. Але європей­ці, під контролем яких перебувала більша частина земної кулі, ма­буть, здатні зруйнувати будь-які тимчасові досягнення. Європа, як вважає багато вчених Азії, завдала удару одночасно у двох напрям­ках. По-перше, вона прагнула до того, щоб Азія залишалася роз'єд­наною в питаннях, які стосуються Заходу. Це було легко зробити за часів «холодної війни», коли можна було змусити виниклі на тери­торії Азії постколоніальні еліти зробити вибір у конфлікті ідеологій. Нинішнє проведення всесвітньої боротьби з тероризмом дозволяє видозмінити нові поділи. По-друге, Азію залучили до рамок єдиної взаємозалежної світової економіки, в якій Захід має основні техно­логічні та фінансові переваги.

Ця стратегія на перевірку виявилася винятково успішною. Протя­гом останнього десятиріччя Азія прийшла від поділу між двома су­пердержавами до чогось ще, що можна було б описати як доміну­вання однієї суперекономіки.

Що ж повинно статися в майбутньому? Лідери Азії потребува­тимуть часу для того, щоб позбутися спадщини минулого, і в дея­ких випадках це особливо стосується відносин із Заходом. Багато залежить від того, чи зуміє Захід зберегти свій вплив в інших частинах світу. Якщо Захід і надалі домінуватиме за допомогою все більшої влади мережевих технологій, то шанси Азії на ство­рення чіткої єдності самі по собі будуть незначними. Так вважає багато вчених з азіатських країн. Відповідно, ці країни будуть за­лишатися дуже залежними від фінансової допомоги розвинутих країн.

12.2. Фінанси окремих країн Латинської Америки та шляхи їх реформування

12.2.1. Республіка Чилі

Історія реформування фінансової системи Чилі А. Піночетом ви­вчається багатьма вченими, оскільки цій країні вдалося за короткий строк перетворитися з відсталої на розвинуту економічно державу. Але шлях до цього був дуже непростим. Насамперед потрібно було вирішити фінансові проблеми, створені в Чилі при уряді С. Альенде.

Попри те, що Альенде називався соціалістом, його уряд відразу почав провадити в країні радикальні економічні та соціальні пере­творення у цілком комуністичному дусі. Були націоналізовані 350 найбільших приватних компаній, включно з усіма приватними бан­ками, іноземними підприємствами у гірничовидобувній галузі, вели­кими торговельними фірмами. Альенде експропріював більше поло­вини великих латифундій і передав селянам близько 9 млн га землі. За кілька перших місяців правління він зробив більше, ніж поперед­ній президент за 6 років. Але право володіння отриманою землею для 76 тисяч селянських родин виявилося чисто формальним. За таким добре відомим радянським людям «добровільно-примусовим методом» усіх нових власників землі було об'єднано в сільськогос­подарські товариства аграрної революції (CAPА) — повний аналог радянських колгоспів. Всю ж вироблену продукцію чилійські селяни були зобов'язані продавати державній закупівельній організації ЕКА. В країні, яка завжди відчувала брак власного продовольства, центра­лізований державний розподіл продуктів харчування призвів до ви­никнення гострого дефіциту практично всіх продуктів. Буйним кві­том розцвів чорний ринок. І чим більше титанічних зусиль докладала влада в боротьбі зі спекулянтами, тим гіршим ставало постачання чилійських міст. У Сантьяго почалися «бунти порожніх каструль», коли домогосподарки (переважно із забезпечених верств населення) приходили до президентського палацу і годинами стукотіли криш­ками по каструлях, вимагаючи повернення до ринкової торгівлі про­дуктами харчування. Не ліпшими були справи і на націоналізованих промислових підприємствах, управління якими здійснювали робіт­ничі комітети. Некваліфікований менеджмент і вимивання оборотних коштів призвели до повної зупинки деяких з них і скорочення ви­робництва на більшості інших. У країні галопувала інфляція.

Спроба запровадити соціалістичний розподіл у бідній країні, де ніколи не було добре функціонуючого внутрішнього ринку і біль­шість населення якої не підтримувала комуністичні перетворення,

314

РОЗДІЛ 12

Фінанси окремих країн, що розвиваються

315

неминуче мала призвести до руйнування виробництва і глибокої соціальної кризи, до зміни влади, до запровадження реформ Піно-чета.

Чим гірше, тим краще — це положення «кризової» гіпотези про передумови радикалізації економічних реформ стверджується в Чилі. Подібно до того, як невдала спроба поступового реформування чи­лійської економіки С. Альенде зумовила «шокову терапію» А. Піно-чета 1975 p., майже через десятиліття по цьому спричинилася корот­кочасна експансійна «корекція» економічних реформ. Криза забор­гованості та загальний песимізм від набагато гірших, ніж очікувалося, результатів ортодоксальної стабілізаційної програми на якийсь час перехилили шальки терезів на користь прихильників експансійної політики. У квітні 1984 р. міністром фінансів став Ескобар Серда — ідеолог індустріальної (читай — експансійної) політики «підтримки» національного товаровиробника. Значне збільшення видатків бюдже­ту та підвищення уніфікованої ставки імпортного мита з 20% до 35% завершилося тим, що вже в жовтні 1984 р. інфляція підвищилася до 8% на місяць; всупереч очікуваним, зросло безробіття та зовнішній борг. Невдала «корекція» економічної політики прискорила повер­нення «чиказьких хлопчиків» до керма економічної політики: 12 лю­того 1985 р. пост міністра фінансів обійняв Ернан Бучі.

Радикалізація економічних реформ у Чилі зі середини 80-х років XX ст. поєднувалася з певною обережністю, покликаною запобігти помилкам на зразок критичного підвищення реального обмінного курсу песо у 1980—1982 pp. Факт, що це сталося при додатньому сальдо бюджету та рішучій лібералізації зовнішньої торгівлі і потоків капіталу, породив сумніви щодо переваг радикальної економічної політики і ускладнив пояснення причин підвищення реального об­мінного курсу та наступної кризи заборгованості. Отримали поши­рення дві суперечливі гіпотези. Перша з них пояснювала повільне зниження інфляції та підвищення реального обмінного курсу потуж­ним припливом іноземного капіталу і збільшенням грошової маси, а друга — помилками в економічній політиці, головними з яких були фіксований обмінний курс песо та повна індексація заробітної плати.

Після поновлення радикальних економічних реформ у 1985 р. чилійський уряд повернувся до засадничих елементів «шокової те­рапії», водночас демонструюючи обережність у приватизації держав­ного майна та рішучість у створенні конкурентного середовища. Про­тягом трьох років уряд скоротив частку власних видатків у ВВП до 26,8% у 1987 р. проти 32,6% у 1984 р. Це уможливило експеримент зі зниженням ставки податку на прибуток із 46% до заледве 10%

(в 1989 р. ставку податку знову підвищили до 35%). З 1989 р. доходи чилійського бюджету незмінно перевищують його видатки.

Розрахунок чилійських реформаторів полягав у тому, що фіскаль^ на дисципліна та лібералізація зовнішньої торгівлі загальмують ін­фляцію до рівня показників промислово розвинутих країн, проте цього не сталося. Деяке прискорення інфляції у 1989—1990 pp. на­штовхнуло на неприємні аналогії з економічними труднощами на початку 1980-х років. Інфляційна інерція знову привернула увагу економістів, як і низка інших причин: «перегрів» економіки (зрос­тання ВВП у 1989 р. становило 10%), погіршення умов торгівлі, невизначеність у політичному житті напередодні запланованого пе­реходу до демократичної форми правління. Можна вважати, що нап­рикінці 1980-х — початку 1990-х років політика обмінного курсу не враховувала реалій переходу до стійкого економічного зростання: фіскальна дисципліна, зменшення коштів обслуговування зовнішньо­го боргу, підвищення продуктивності праці, структурні перетворення, збільшення інвестицій (включно з прямими інвестиціями з-за кор­дону). Була зроблена певна корекція, що дало бажані результати.

Частка зовнішнього боргу у ВВП зменшилася до 37,2% в 1997 р. проти 123% у 1985 р. Відношення зовнішнього боргу до експорту зменшилося із загрозливих 398,5% в 1985 р. до 176,8% в 1997 р. Останнім часом на обслуговування зовнішнього боргу витрачається всього 20% надходжень від експорту товарів і послуг. Що більше, протягом 1995—1996 pp. Центральний банк і уряд достроково випла­тили 2,9 млрд доларів США державної заборгованості міжнародним фінансовим організаціям та приватним банкам. Зрозуміло, що нижчі кошти обслуговування зовнішнього боргу не вимагають підвищеного трансферту фінансових активів за кордон, а відповідно — створюють передумови для підвищення реального обмінного курсу. Іншими сло­вами, реальний обмінний курс підвищується, адже немає потреби в збільшенні чистих надходжень від експорту товарів і послуг. Пози­тивно вплинула на стан фінансів країни й пенсійна реформа, досвід якої вивчається в усьому світі.

Пенсійна реформа в Чилі та її вплив на економіку

Перехід від державної до приватної системи пенсійного забезпе­чення розпочався у 1981 р. Правила нарахування пенсій для діючих пенсіонерів та працюючих похилого віку залишилися без змін, а решта працівників мали сплачувати щонайменше 10% від заробітної плати до одного з приватних пенсійних фондів. На початок 1997 р. 15 таких фондів контролювали активи вартістю понад 30—40 млрд

316

РОЗДІЛ 12

Фінанси окремих країн, що розвиваються

317

доларів США. Активи 29 страхових компаній перевищили 10 млрд доларів США. Пенсійні і страхові компанії, що працюють під суво­рим державним наглядом, сприяли підвищенню частки заощаджень у чилійській економіці та збільшенню капіталізації фондового ринку. Промислові компанії отримали доступ до внутрішніх заощаджень. У підсумку показник інвестицій неухильно зростав протягом останніх років.

Простежується зв'язок між динамікою активів пенсійних фондів та капіталізацією фондового ринку. В 1995 р. збільшення активів пенсійних фондів пом'якшило ефект від зниження інвестиційної ак­тивності, відіграючи помітну стабілізаційну роль. Загалом приватні заощадження у чилійській економіці збільшилися до 20,4% у 1994 р. проти 5,4% у 1980 p., поліпшуючи платіжний баланс. Це сприятливо позначилось на показниках платіжного балансу. Навіть з врахуван­ням обслуговування зовнішнього боргу, в 1989—1996 pp. від'ємне сальдо поточного рахунку не перевищувало достатньо безпечних 5% від ВВП (в 1997 р. цей показник становив 5,3% від ВВП). Для порівняння: протягом 1978—1981 pp. від'ємне сальдо поточного ра­хунку перебувало в межах 5,0—14,6% від ВВП.

Зростання ВВП і гальмування інфляції зменшили безробіття та підвищили реальні доходи чилійців. Поступово виникла суспільна підтримка радикальної економічної політики, яка для багатьох сто­ронніх спостерігачів уособлювалася з діяльністю військової адмініст­рації. Зв'язок між економічною доцільністю пенсійної реформи і соціальними показниками простежується досить виразно. Так, про­тягом 1985—1996 pp. щорічне зростання реальної заробітної плати приблизно на 2—3% супроводжувалося випереджуючим підвищен­ням продуктивності праці. Опосередковано доходи пересічного чи­лійця збільшила пенсійна реформа: з початку заснування в 1981 р. середньорічний дохід у пенсійних фондах становив 13—14% річних.

Соціальну орієнтацію чилійських реформ (в тому числі й в області пенсійного забезпечення) посилили нові підходи до приватизації дер­жавного майна, коли значну частину акцій було надано працюючим. Віднедавна надаються позики для житлового будівництва зі строком погашення 20 років під 8% річних, чому також сприяла пенсійна реформа. Для бідніших прошарків населення розроблено систему державних субсидій. З початку 1990-х років кількість чилійців за межею бідності зменшилася майже вдвічі, передусім це стосується міського населення. Щоправда, в Чилі дещо поглибилося майнове розшарування, але не настільки, щоб твердити про скільки-небудь загрозливу тенденцію.

Чилійське -«диво»: складові успіху

Стилізоване пояснення успіху чилійських реформ, розпочатих А. Піночетом, враховує три складники: 1) лібералізація економічного середовища, 2) прискіпливий банківський нагляд, 3) регулювання короткочасних потоків капіталу.

Економетричні результати пояснюють успіх чилійських реформ рецептами економічної діяльності. Фіскальна дисципліна стала на­ріжним каменем фінансової стабілізації та структурних перетворень. Реструктуризацію економіки вдало підтримала лібералізація зовніш­ньої торгівлі. Незалежний Центральний банк послідовно провадив антиінфляційну політику, не вагаючись у застосуванні рестрикційних заходів при щонайменших ознаках «перегріву» економіки чи погір­шення сальдо торговельного балансу.

Рестрикційна фіскальна політика і обмеження пропозиції грошової маси в поєднанні з низкою структурних заходів (пенсійна реформа, оздоровлення банківської системи) дозволили збільшити обсяги внутрішніх заощаджень до 24% від ВВП, порівнюючи з 15% і 17% в Аргентині та Мексиці. Збільшення внутрішніх заощаджень створило передумови для збільшення інвестицій та вирівнювання платіжного балансу — обидва чинники є критично важливими для переходу до стійкого економічного зростання.

Гнучкість фіскальної політики в Чилі практикується, але в межах збалансованого бюджету. З початку 1993 р. уряд отримав право змі­нювати ставку ПДВ на 1%. Намагаючись зменшити залежність від світових цін на мідь, чилійський уряд створив спеціальний стабілі­заційний фонд (в липні 1998 р. у ньому було акумульовано 1,85 млрд доларів США). Впорядкування урядових видатків супроводжувалося їх переорієнтацією на потреби освіти і охорони здоров'я. Протягом 1990—1995 pp. Чилі та Уругвай єдиними з країн Латинської Америки збільшили видатки на інфраструктуру на 45% і 15%; в Аргентині, Бразилії та Мексиці зазначені видатки зменшилися на 50%, 55% і 70%, відповідно.

Враховуючи уроки минулого, було зміцнено банківську систему і запроваджено гнучке управління потоками капіталу. Вдала реструк­туризація чилійських банків дозволила позбутися адміністративних важелів на фінансовому ринку і створити надійне підґрунтя для поступової лібералізації потоків капіталу. Пріоритет отримали прямі іноземні інвестиції. Обмеження для інших запозичень скасовували­ся по мірі проведення належних перетворень на фінансовому ринку та створення відповідних макроекономічних передумов. Підтримка

318

РОЗДІЛ 12

Фінанси окремих країн, що розвиваються

319

зваженою монетарною політикою і фіскальною дисципліною визна­чила керованість фінансової лібералізації.

На початку 1999 р. кризові явища в світовій економіці не ставили під сумнів досягнення чилійських реформ. Деяка модифікація еко­номічної політики (послаблення обмежень на потоки капіталу, фіс­кальна дисципліна) виглядає звичайними стабілізаційними заходами, притаманними будь-якій розвинутій економіці.

За часів правління Піночета Чилі була однією з небагатьох лати­ноамериканських країн, економічний приріст яких збільшувався ста­більними і порівняно високими темпами. Одна з найбідніших країн континенту нині посідає почесне четверте місце в Латинській Аме­риці за розмірами валового внутрішнього продукту на душу насе­лення. 2000 року цей показник за даними Світового банку складав 4590 доларів.

Щоб зрозумілішим було місце Чилі у світовій економіці, наведемо ще кілька цифр. Чилі межує з трьома країнами — Аргентиною (7460 доларів), Перу (2980 доларів) та Болівією (990 дол). Нинішня Чилі багатша за Польщу (4190 доларів), Туреччину (3100 доларів) чи Росію (1660 доларів). Нині середня зарплатня у Чилі становить 1000 доларів на місяць.

Якщо в середині 70-х продаж міді та мідної руди давав 80 відсотків експортних надходжень Чилі, то наприкінці 80-х — лише 40. І це притому, що обсяги видобутку міді та ціни на неї зростали. Чилій­ський досвід організації пенсійних фондів як засіб вирішення соці­альних проблем і джерело акумуляції коштів населення для внут­рішніх інвестицій визнано класичним у цілому світі.