Тема 23. Правовий статус банків в україні

Банківська система України та роль у ній Національного банку України. Правові засади контролю Національного банку за діяльністю комерційних банків.

Модуль іі

Індивідуальне науково-дослідне завдання (ІНДЗ).

2. Завдання та методичні рекомендації до самостійної роботи

Змістовий модуль 1. Загальні засади правознавства та окремі галузі юриспруденції

Тема 1. Основи теорії держави і права План вивчення теми

1. Походження держави і права.

2. Виникнення права.

3. Сутність та функції держави.

4. Типи держав.

5. Форми держави у сучасному світі.

6. Основні етапи розвитку української державності.

7. Сутність права.

8. Система права.

9. Джерела права.

10. Правовідносини.

Навчальні цілі: засвоєння, закріплення, поглиблення і систематизація знань про: походження держави і права; сутність та функції держави; типи та форми держав у сучасному світі; типологія держав; основні етапи розвитку української державності; виникнення права; сутність, систему та джерела права; поняття правовідносин.

Завдання та методичні рекомендації до вивчення теми

При самостійній підготовці з першої теми студенти повинні запам’ятати, що держава є формою організації суспільного життя, системою соціального управління, що забезпечує цілісність суспільства, його нормальне, стабільне функціонування.

ЇЇ виникнення обумовлене потребою суспільства зберегти свою цілісність за його розшарування на нерівні за своїм соціальним становищем верстви та необхідністю здійснення ефективного соціального управління за умов збільшення населення, заміни безпосередніх родоплемінних зв’язків на опосередковані відносини товарообміну продуктами виробництва, що є проявом ускладнення суспільного життя.

Тому держава як універсальна політична форма організації суспільства виникла в результаті розпаду родового ладу. Причинами виникнення держави у правовій науці прийнято вважати:

• три суспільні поділи праці - вирізнення скотарських племен, відокремлення ремесла від рільництва, виникнення й розвиток торгівлі;

• появу надлишкового продукту, сім ї, приватної власності й майнової нерівності;

• утворення класів як великих груп людей з протилежними інтересами і появу між класових конфліктів;

• неспроможність суспільної влади первісного ладу врегулювати класові суперечності й конфлікти.

В подальшому економічно пануючі класи підпорядкували собі державу як гаранта свого привілейованого стану.

Таким чином, потреба суспільства у реалізації організаційно-правових функцій була головним фактором виникнення держави.

Студенти повинні знати, що право, як і держава, виникло завдяки необхідності управління соціальними процесами.

Причинами виникнення права у найбільш загальному вигляді прийнято вважати:

• потребу суспільства у врегулюванні економічних відносин, утвердженні статусу товаровиробників-власників;

• необхідність у забезпеченні стійких економічних зв’язків та умов для економічної самостійності;

• перетворення людини у відносно самостійного індивіда з претензією на соціальну свободу.

Таким чином, студенти повинні уяснити, що виникнення права пов’язане з розвитком виробництва, ускладненням політичного і духовного життя суспільства, становленням особистості як учасника суспільних відносин та з формуванням держави, для якої право було механізмом суспільного регулювання.

Студенти повинні зрозуміти, що у теорії держави і права існують різноманітні концепції виникнення держави. Однією з теорій виникнення держави і права є історико–матеріалістична теорія, прихильниками якої були Л.Морган, К.Маркс, Ф. Енгельс та ін. У вітчизняній юридичній науці вона набула домінуючого значення. Згідно з даною теорією держава - це продукт природно-історичного розвитку суспільства. Так, якщо первісне суспільство характеризувалося відсутністю держави, то його подальший економічний розвиток призвів до появи матеріальних і соціальних умов виникнення держави. Логіка процесу виникнення держави відображена в уже згадуваних етапах розвитку суспільства як єдиного цілого. При цьому економічно пануючий та наймогутніший клас одночасно стає й класом політично пануючим. Захопивши публічну владу, цей клас формує вигідні для себе органи влади. До того ж економічний розвиток суспільства призводить до необхідності управляти суспільними справами. Ці функції бере на себе держава. В історико-матеріалістичній теорії розрізняють три основні форми виникнення держави:

• афінську;

• римську;

• германську;

які пов’язані з особливостями виникнення держави у цих народів.

Існують також інші концепції виникнення держави, а саме:

• теорія суспільного договору - Грацій, Спіноза, Гоббс, Руссо, Радищев та ін.;

• психологічна. Згідно з цією теорією, держава виникла завдяки особливим властивостям психіки людини –Петражицький;

• теорія насильства, за якою держава виникла в результаті завоювання одних народів іншими - Гумплович, Каутський, Дюрінг та ін.;

• органічна, обґрунтована англійським філософом Г. Спенсером. Автор проводив аналогію між державою та біологічним організмом, який народжується, функціонує і відмирає;

• теологічна, автором якої був Ф Аквінський. Держава, за його твердженням, має божественне походження;

• патріархальна теорія - Аристотель, Фільмер, Михайловський, згідно з якою держава є результатом розвитку сім’ї по батьківській лінії;

• технократична, суть якої полягає у виникненні держави у зв’язку з необхідністю здійснювати управління технічними засобами та знаряддями праці - З. Бжезінський;

• географічна;

• космічна;

• демографічна;

• антропологічна та ін.

Невід'ємними атрибутами держави (її складовими еле­ментами) є:

• територія,

• населення,

• суверенітет,

• публічна влада,

• поширеність державної влади,

• державний апарат,

• загальнообов’язкових юридичних норм,

• податкова система.

Територія, тобто просторова організація держави. Територією держави є частина суші, надр, повітряного простору і територіальних вод, на які поширюється її суверенітет.

Населення — співтовариство людей, які постійно мешкають на території даної держави і підкоряються її владі. Населення зв'язане з державою фактом постійного проживання на її території, а також особливим характером політико-правової приналежності — фактом громадянства. Під громадянством розуміється постійний зв'язок людини з державою, що проявляється в їх взаємних правах і обов'язках. За національним складом виділяють мононаціональні держави, в яких переважна більшість громадян становлять одну національність(Японія), та багатонаціональні держави, класичним прикладом яких є Україна.

Суверенітет - ця ознака держави характеризує положення державної влади, вказує на її внутрішню та зовнішню незалежність від будь-яких форм влади. Зовнішній суверенітет відображається у незалежності державної влади і держави в цілому від владного впливу інших держав та їхніх об’єднань у процесі здійснення своєї політичної влади. Внутрішній суверенітет відображається, насамперед, у незалежності державної влади від таких видів соціальних владних інститутів, як влада родини, влада партії, влада церкви, корпоративна влада, влада засобів масової інформації, влада кримінальних об’єднань. Крім того, внутрішній суверенітет вказує на верховенство державної влади стосовно цих видів соціальної влади, тобто більш високий її статус, обумовлене більшою повнотою владних функцій. Тільки державна влада має право на видання загальнообов’язкових юридичних норм. Тільки державна влада має право на здійснення законного примусу до виконання закону. Тільки державна влада має законне право на залучення правопорушника до юридичної відповідальності за скоєне правопорушення. Тільки державна влада має право на здійснення оподатковування. Суверенітет також відображає неподільність державної влад.

Публічна влада, тобто особлива система органів і установ, що реалізує функції державної влади (апарат держави).

Поширеність державної влади - дана ознака вказує на особливість впливу державної влади на всіх членів суспільства. Державна влада об’єднує членів суспільства за допомогою громадянства, тобто властивості та інституту, що визначає зв’язок людини і суспільства з певною територією. У цьому сенсі державна влада поширюється через установлення правового статусу громадян. Поширеність державної влади виражається також у проникненні владного державного впливу в найрізноманітніші сфери суспільних відносин (як правило, такі, що вимагають державно-владного втручання).

Апарат сучасної держави включає такі види державних органів:

• органи законодавчої влади, основною функцією яких є розробка та прийняття законів. Вищий орган законодавчої влади називають парламентом.

• органи виконавчої влади, що виконують виконавчо-розпорядницькі функції в державі. Вищий орган виконавчої влади називають урядом.

• судові органи влади, що здійснюють у державі функції правосуддя.

• органи контролю й нагляду — органи, що сприяють виконанню судової влади (прокуратура, адвокатура та ін.),

• а також різні контрольно-ревізійні управління та інспекції.

Особливе місце в державному апараті займає глава держави - конституційний орган або вища посадова особа (монарх чи президент), яка представляє державу всередині країни та на міжнародній арені.

Видання загальнообов’язкових юридичних норм - держава встановлює систему загальнообов’язкових правил, що регулюють взаємодію суб’єктів у суспільстві. Держава закріплює ці правила в нормативно-правових актах, які мають різний рівень юридичної чинності (закони та система підзаконних актів). Внутрішня структура цих норм припускає не тільки формулювання правил поведінки суб’єктів у суспільних відносинах, але й заходів державно-владного впливу на них у випадку порушення, невиконання цих правил.

Податкова система - матеріально-фінансовою основою держави та здійснення нею своєї політики є державний бюджет. Основне джерело наповнення цього бюджету складають податки. Тільки державна влада має право на здійснення законного, офіційного оподатковування, спрямованого на забезпечення діяльності апаратів управління і примусу, рішення загальнодержавних соціальних завдань. Податки стягуються державою з різних форм прибуткової діяльності підприємств, установ, організацій та окремих осіб.

Таким чином, держава - це універсальна, суверенна політична форма організації суспільства, центральний інститут політичної системи, створюваний для організації та управління життям населення на певній території за допомогою публічної влади, що має обов'язковий характер.

Сутність держави найбільш повно проявляється в її функціях, тобто головних напрямках діяльності. Функції держави за сферами діяльності поділяються на внутрішні та зовнішні.

Внутрішні функції:

• правова функція;

• соціально – економічна функція;

• екологічна функція;

• культурно – виховна функція.

Зовнішні функції:

• функція захисту держави;

• функція співробітництва з іншими державами;

• функція підтримки світового порядку.

Отже, усі держави мають приблизно однаковий набір властивостей, ознак і функцій. При цьому, безумовно, деякі держави мають і досить подібні характеристики, що дає можливість об'єднати їх у певні групи за способами формування вищих органів влади (формами державного правління), територіальною організацією (формами державного устрою) і методами здійснення державної влади у суспільстві (форма державного режиму).

Форма правління - це форма держави, що характеризує організацію вищої державної влади та систему її зв'язків із населенням.

За місцем глави держави в апараті влади можна поділити на два основні різновиди: монархію та республіку.

Монархія (гр. топаrсhіа - єдиновладдя) представляє собою форму правління, за якою влада глави держави (монарха — царя, імператора, короля, еміра і т.д.) успадковується, здійснюється безстроково й не залежить від населення. Сучасна політична наука при розгляді монархічних держав основну увагу приділяє не характеру походження влади монархів, а їхнім повноваженням, виділяючи такі різновиди даної форми правління, як абсолютну й обмежену (конституційну) монархії.

Абсолютна монархія (лат. аbsolutиs - безумовний) характеризується зосередженням у руках монарха всієї повноти державної влади. Ця форма правління виключає наявність органів державної влади, незалежних від монарха. У сучасному світі абсолютизм зберігається в Бахрейні, Брунеї, Ватикані, Катарі, Кувейті, ОАЕ, Омані, Саудівській Аравії.

Обмежена монархія представляє собою таку форму державного правління, у якій повноваження монарха обмежуються конституцією (звідси інша її назва - конституційна монархія), що припускає існування незалежних представницьких органів державної влади. Така форма правління на сьогоднішній день існує більш ніж у 30 країнах світу, в тому числі - в одинадцяти європейських державах.

Основними різновидами обмеженої монархії є дуалістична монархія, у якій монарх очолює виконавчу гілку влади (Йорданія, Марокко), і парламентська монархія, у якій реальна влада належить не главі держави, а главі уряду, що призначається парламентом (Великобританія, Нідерланди, Швеція, Норвегія, Данія, Іспанія, Японія та ін.). В обмеженій монархії (а особливо — у монархії парламентській) глава держави практично не має реальної влади, він виконує лише представницькі функції, виступаючи від імені держави.

Більше 140 держав у сучасному світі є республіками. Республіка (лат. res риbІіса - суспільна справа) - це форма державного правління, за якою вища влада належить представницьким органам, вибраним населенням на певний строк. Главу держави з республіканською формою правління називають президентом (лат. (рraеsіdens) - той, що сидить попереду).

Основне питання, на яке необхідно дати відповідь при класифікації форм республіканського правління - хто формує уряд, кому він підзвітний та підконтрольний?

Так, особливістю моделі розподілу влади, що вперше виникла в США й розповсюдилася в країнах Латинської Америки, є те, що президент, який обирається на всенародних виборах, поєднує повноваження глави держави та глави виконавчої влади. Така форма правління одержала назву президентської республіки.

Для Німеччини, Італії, як і для більшості європейських республік, характерна інша модель, відповідно до якої вирі­шальна роль в організації державної влади належить парламенту, що формує уряд зі складу партій, що одержали більшість голосів на виборах. Президент як глава держави виконує лише представницькі функції. Така форма правління, що існує в усіх західноєвропейських країнах, за винятком Франції, Португалії, Фінляндії та Швейцарії, називається парламентською республікою.

Франція виступає класичним прикладом так званої змішаної республіки (або гібридної, напівпрезидентської, парламентсько-президентської). Дана форма правління характеризується більшим у порівнянні з парламентською республікою обсягом повноважень президента, який, при цьому, не є главою виконавчої влади. Уряд у такій республіці формується й контролюється одночасно і парламентом, і президентом.

Державний устрій являє собою форму держави, яка визначає її національно-територіальну організацію. Державний устрій характеризує внутрішню структуру держави, спосіб її політичного та територіального розподілу, принципи взаємин між державою в цілому та її частинами, їх правовий статус.

У сучасному світі виділяють унітарний та федеративний державний устрій. Переважна більшість сучасних держав за формою державного устрою є унітарними. Унітарний державний устрій (лат.ипitаs - єдність) характеризується єдністю державної території, єдиною системою органів державної влади, єдиним законодавством. Така форма територіальної організації характерна, як правило, для країн економічно й національно однорідних. Територія унітарної держави поділяється на різні адміністративно-територіальні одиниці складові частини (краї, області, райони та ін.), відповідно до яких формується система місцевих органів влади і самоврядування.

Іноді в унітарних державах зі складним характером національних і соціально-економічних відносин припускається автономія її окремих частин. Під автономією (гр. аutо - сам і потоs - закон) розуміється законодавчо закріплена форма самоврядування територіальної одиниці держави, що проявляється в самостійному рішенні питань місцевого значення. Виділяють такі види національно-територіальної автономії, як політичну (державну), що має деякі зовнішні ознаки державності - парламент, уряд та ін., сфері компетенції яких визначається конституцією (Автономна Республіка Крим - в Україні, Гренландія - у Данії), і адміністративну (місцеву), що не має зовнішніх ознак державності, коло прав якої визначається звичайними законами (Тібет - у Китаї, автономія в штаті Ассам - в Індія). Держави, що мають у своєму складі автономні утворення, називають ускладнено унітарними.

Федерація (федеративний устрій) (лат. fоedеratіо - союз, об’єднання)- це форма державного устрою, що припускає наявність усклад держави певних державних утворень - суб'єктів федерації (республік - у Російській Федерації, штатів - у США, Індії, Бразилії, Мексиці, провінцій - в Аргентині, Канаді, земель - у Німеччині та Австрії) які мають певну самостійність, свій адміністративно-територіальний поділ і законодавство.

Федеративний устрій є характерним для країн зі значним різноманіттям національних, соціально-економічних, історичних умов. Дана форма територіальної організації характеризується розподілом повноважень між центральними органами державної влади та суб'єктами федерації, подвійною системою органів державної влади і законодавства. Суб'єкти федерації мають представництво в парламенті країни, забезпечене існуванням другої палати.

У сучасному світі існує майже 20 федеративних держав, при цьому вони займають більше 40% всієї території планети (а за кількістю жителів - до третини населення Землі). Виділяють: історичні типи федерації (ФРН, Швейцарія), національні (СРСР, Чехословаччина, Бельгія), територіальні (США, Мексика) і національно-територіальні (Росія).

Історія знає й інші типи національно-територіальної організації держав - імперії, конфедерації та ін. Так, імперія (лат. ітреrіит - влада, панування) являє собою державу, що складається з метрополії (гр. тetеr - мати й роlіs - місто) центральної частини держави, і колоній (лат. cоlопіа поселення) підлеглих центральній владі держав (наприклад, Римська імперія, Британська імперія, Російська імперія). Дана форма державного устрою існувала у світі аж до розпаду колоніальної системи в середині XX ст.

Конфедерація (лат. сопfеdеrаtiо - союз, об'єднання), на відміну від федерації, що представляє собою форму національно-територіального устрою держави, є формою міждержавного об'єднання, союзом незалежних держав, створюваним для виконання певних завдань: економічних, політичних, військових і ін. Держави, що входять до конфедерації, зберігають свій суверенітет і мають власні органи державної влади. Для координації дій у конфедерації, як правило, і створюються загальні органи влади і управління. До кінця XІX століття конфедерація розглядалась як тип державного устрою. Конфедеративний устрій мали у свій час такі держави, як Австро-Угорщина до 1918 р., Швеція й Норвегія до 1905 р., США до 1787 р., Швейцарія до 1848 р., ОАР - Єгипет і Сирія (1958-1961 рр.), Германський союз (з 1815 р. до 1867 р.), Сенегамбія - Сенегал і Гамбія (з 1982 по 1989 р.) та ін. Як показала історія, конфедерації є досить нестійкими державними утвореннями, які або розпадаються, або ж перетворюються на федерації.

У сучасному світі існує низка міждержавних об'єднань, до яких входять незалежні, суверенні держави (наприклад, СНД, Європейський Союз та ін.). Досить ймовірно, що зго­дом деякі з них стануть основою для нових форм державності. Європейський Союз має багато ознак окремого державного утворення — органи влади, символіка, єдина європейська валюта та ін.

Перейшовши від моделі взаємодії на рівні національних держав (яка була найбільш ефективною останні кілька сто­літь) до нової - надсуверенної форми політичної організації, Європа змінює характер світової політики, ставлячи інші країни перед вибором: або вступити до ЄС, або створити свій союз, заснований на схожих принципах міжнародного права, можливості втручання у справи інших та ідеології збереження миру.

Сьогодні у політичній науці однією з найпоширеніших стала позиція, відповідно до якої в умовах кризи глобальної безпеки головним питанням світової політики стає не зменшення державності, а, навпроти, її посилення.

Так, американський вчений Ф. Фукуяма зазначає, що для окремих суспільств (як і для світового співтовариства в цілому) знищення державності - це прелюдія не до утопії, а до катастрофи. Слабкі держави по усьому світу - від Європи до Південної Азії — являють собою загрозу між­народному порядку, будучи джерелом конфліктів і серйозних порушень прав людини, виступаючи потенційним джерелом тероризму нового різновиду, здатного проникати в розвинений світ. Зміцнення державності шляхом створення різних видів державних установ, за Фукуямою, є завданням, що стало життєво важливим для міжнародної безпеки, але з яким на сьогодні впоралося лише кілька розвинених країн. Таким чином, для майбутнього світового порядку найважливіше — знову навчитися будувати державу.

Державний режим - це сукупність способів та методів здійснення державної влади у суспільстві. На відміну від форми державного правління та форми державного устрою, які характеризують організаційну сторону форми держави, державний режим характеризує порядок діяльності держави, визначає ії функціональне спрямування. Державний режим є найбільш нестійким елементом форми держави. Залежно від наявності та розвитку інститутів демократії, державний режим поділяють на:

• демократичний,

• антидемократичний.

Демократичний режим - це вид державного режиму, при якому державна влада здійснюється на основі рівної участі грома-дян та їх об'єднань у формуванні державної політики, утворенні й діяльності державних органів, дотримання прав і свобод людини.

Демократичному режиму притаманні наступні ознаки:

• безпосередня участь народу в здійсненні державної влади;

• виборність вищих органів державної влади, існування інститутів безпосередньої та представницької демократії;

• плюралізм у політичній, економічній, ідеологічній та духовній сферах життєдіяльності людей;

• рівність усіх громадян перед законом, гарантування з боку держави здійснення ними своїх прав та виконання своїх обов'язків;

• демократизм правосуддя, забезпечення верховенства права;

• поєднання правління більшості та захисту прав меншості, існування легальної політичної опозиції;

• взаємна відповідальність держави перед особою і особи перед державою;

• можливість створення і вільного функціонування політичних партій та інших громадських об'єднань.

Демократичний режим існує у наступних формах:

• ліберально-демократичний, який заснований на системі гуманістичних принципів здійснення державної влади, визнанні свобод і прав людини, забезпеченні рівності всіх перед законом;

• консервативно-демократичний, який заснований переважно на демократичних принципах державного управління, що склалися історично та є характерними саме для цієї держави, яка не бажає перейти до нових форм і методів державного управління;

• радикально-демократичний, який здійснюється шляхом постійного введення нових форм реалізації державної влади, використання рішучих заходів щодо підвищення ефективності державного управління.

Антидемократичний режим - це вид державного режиму, при якому державна влада зосереджується в руках неконтрольованої народом групи осіб або в руках однієї особи і здійснюється більш жорсткими методами шляхом порушення прав і свобод людини та усуненням можливостей для вільного волевиявлення ін-тересів різних груп населення.

Антидемократичному режиму притаманні наступні ознаки:

• відсутність правових механізмів та інших гарантій здійснення прав і свобод громадян;

• надмірна централізація державної влади, її концентрація в руках неконтрольованої народом групи осіб чи однієї особи;

• повний контроль держави над усіма сферами суспільного життя;

• застосування неправових засобів здійснення державної влади та примусових методів управління;

• ігнорування релігійних поглядів населення, інтересів національних меншин та інших груп людей.

Антидемократичний режим існує у наступних формах:

• деспотичний, який характеризується зосередження в руках однієї особи (деспота) всієї повноти державної влади та повній безправності підданих. Деспотія притаманна абсолютним монархіям періоду рабовласництва;

• тиранічний, який характеризується зосередженням в руках однієї особи (тирана) всієї повноти державної влади, яку він, на відміну від деспотії, одержав не за правом успадкування, а внаслідок узурпації, насильницького захоплення влади шляхом державного перевороту. Для тиранії характерне панування жорстких способів здійснення державної влади, свавілля, беззаконня;

• тоталітарний, який характеризується зосередженням державної влади в руках правлячої верхівки або однієї особи, здійсненням диктатури однієї партії та забороною діяльності опозиційних партій і організацій, відсутність реальних прав і свобод громадян, принципу розподілу влади та органів місцевого самоврядування, наявність всеохоплюючого контролю з боку держави над усіма сферами суспільного та особистого життя, нав’язування єдиної офіційної державної ідеології, відсутність вільного волевиявлення і врахування інтересів усіх груп і верст населення, примат держави над правом;

• авторитарний, який характеризується значним зосередженням державної влади в руках однієї або кількох осіб, звуженням політичних прав і свобод громадян, політичних партій та громадських об’єднань, недопущенням політичної опозиції, наявністю єдиної, обов’язкової політичної ідеології, приниженням ролі представницьких органів влади, використанням насильства і позасудових методів примусу людей, спиранням на поліцейські та військові апарати.

Особливості соціально-економічного, політичного розвитку країн світу визначають різноманітність державних режимів, яких на сьогодні у «чистому» вигляді практично не існує.

У сучасному світі, при будь-якому державному режимі завжди проявляються поєднання рис авторитаризму і демократизму.

Розгляд питання про історичні етапи формування української державності методологічно варто засновувати на розмаїтості підходів до визначення типу держави. У сучасній теоретико-правовій науковій літературі традиційно склалися два основних підходи до типології держав:

• формаційний,

• цивілізаційний.

Формаційний підхід ґрунтується на навчанні про суспільно-економічну формацію. Основою такого типу суспільства і держави є ставлення членів суспільства до засобів виробництва та системи розподілу матеріальних благ, створених за допомогою цих засобів виробництва. Іншими словами, підставою віднесення тієї чи іншої форми об’єднання суспільства до визначеного типу (суспільно-економічної формації) є встановлення приналежності (власності) засобів виробництва і продуктів виробництва певним соціальним групам (класам). Відповідно до цього підходу, держави історично поділяються на рабовласницькі, феодальні, буржуазні (капіталістичні), соціалістичні. Деякі вчені розглядають у сучасній юридичній теорії та постсоціалістичну суспільно-економічну формацію. Існує також теорія перехідноготипу держави, прикладом якого можуть бути колишні республіки СРСР, що стали незалежними державами.

Цивілізаційна типологія ґрунтується на приналежності тієї чи іншої держави до певного різновиду цивілізацій, які мали місце в розвитку світової історії. Така типологія розрізняє, наприклад, східні, європейські, центрально-американські; цивілізації, що сформувалися до нашої ери, та цивілізації, які сформувалися в період нашої ери. Крім того, виділяються давні, середньовічні цивілізації, цивілізації епохи відродження, сучасні цивілізації. Існують у рамках цієї ж типології підходи, що поєднують тип держави з особливістю його виникнення до чи після періоду науково-технічної революції.

Беручі до уваги особливості різних типологічних підходів у розвитку української державності можна виділити такі основні етапи:

Древній період (від IV-I ст.ст. до н.е. до IV-V ст.ст. н.е.). Формування перших організованих поселень на території сучасної України. Скіфська держава VII-І ст. до н. е., Сарматська держава III ст. до н. е. — III ст. н. е. де було звичаєве право. Античні держави Північного Причорномор'я VII-IV до н.е. Вихідці з грецьких міст утворювали перші поселення (Причорномор’я, Ольвія на лимані Дніпра, грецькі міста-колонії Гіра, Пантика-Пей, Херсонес тощо). Законодавство грецьких міст-полісів, перенесене до міст-колоній пересе­ленцями. Пізніше формуються поселення на територіях у районі сучасного Києва, жителі півночі в районі Чернігова, на південно-заході древляни, дуліби.

Період становлення Київської Русі (від VI-VII ст.ст.до XI-XII ст.ст.). Специфічність розвитку державності в цей період характеризується тим, що Київська Русь споконвічно формується на феодальній основі, обминаючи у своєму розвитку період рабовласницької держави. Прагнення феодального князівства до більшої самостійності та незалежності призводить до роздробленості і постійних конфліктів між князівствами Київської Русі. Як наслідок цього процесу ослаблення держави, що приводить до залежності від інших держав. Серйозному ослабленню Київської Русі сприяли також багато десятиліть татаро-монгольської руйнівної навали. Землі Київської Русі виявляються під владою Туреччини, Польщі, Литви. Державні діячі цього періоду: Ярослав Мудрий, Володимир Великий, княгиня Ольга, Олег, Во­лодимир Мономах. Правова сфера діяльності у цій період базувалась на Руська правда в різних редакціях.

Період утворення козацтва і народно-визвольної війни (XV–XVII ст.ст.). Литовсько-Руська держава (Велике князівство Литовське) XVI-XVI ст. В цей час діяли Литовські Статути 1529, 1566, 1588, Кревська Унія 1385. Річ Посполита XVI-XVIII ст., діяло Магдебурзьке право. Із плином тривалого періоду часу в районах Причорномор’я і сучасного Запоріжжя формуються воєнізовані поселення з випадних людей від феодального гніту Речі Посполитої та турецького полону. Називаючи себе козаками, поселенці силоміць відстоювали своє право на існування. Це особливо сильно виявилося в період народно-визвольної війни 1648-1654 р., де-факто це була Українська козацька держава. Україна - Гетьманщина (автономне державне утворення в складі Російської імперії). У результаті 1654 року Українська козацька держава під керівництвом Гетьмана Богдана Хмельницького звільнилася від влади Речі Посполитої і був підписаний договір про перехід її під протекторат Російського царя. Діяли Березневі статті, Конституція Пилипа Орлика.

Період занепаду української державності (кін.XVII ст. поч.XX ст.). Після переходу під протекторат російського монарха українські землі та український (козацький) народ поступово втрачають свою незалежність. Частина західних територій підпадають під владу Австро-Угорської імперії (Закарпаття, Буковина). Східні та південні регіони стають фактично частиною Російської імперії. Саме в цей період формується і нинішня назва «Україна» (як «окраїна» держави (імперії) Російської). Вплив західних держав і російського самодержавства перешкоджає нормальному розвиткові та збереженню української культури.

Період Української народної республіки (березень-грудень 1917 р.). Революційні перетворення 1917 року призвели до падіння самодержавства в Росії, що послужило підставою для відродження державності українського народу. Одразу після Лютневої революції і повалення царської влади в Росії у березні 1917 року в Україні було утворено Центральну раду, до якої увійшли представники різних українських політичних, громадських та інших організацій, прийнято низку юридичних актів. Сформована уберезні 1917 р., Українська Центральна Рада на чолі з М.Грушевським започатковує процес законодавчого затвердження державності України. Серед документів Центральної ради заслуговують на увагу чотири Універсали, що були віхами на шляху побудови української держави. У перших двох Універсалах, прийнятих влітку 1917 року, проголошено мету побудови автономної України у складі демократичної Росії, а Центральну раду — крайовим урядом України. 7(20) листопада 1917 року, після падіння Тимчасового уряду Росії, в Києві було прийнято Третій Універсал, у якому проголошувало створення Української Народної Республіки (УНР), декларувалася ідея федерації вільних народів колишньої Російської імперії, закріплювалися демократичні права і свободи.

9 (22) січня 1918 року Четвертим Універсалом Українська Народна Республіка була проголошена незалежною державою. 29 квітню 1918 року Центральна рада схвалила текст Основного Закону І Конституції Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вільності УНР). Цей документ фактично б першою Конституцією в сучасному розумінні цього слова в історії України. Конституція містила чимало положень, які повністю відповідають сучасним демокра­тичним нормам.

До 1920 року в Україні змінилося кілька урядів і політичні» устроїв (Українська держава — Гетьманат Павла Скоропадського Українська Народна Республіка, очолювана Директорією), кожен з яких залишив свої правові акти — кілька проектів Конституції УНР, підготовлених Директорією, Закон про тимчасовий державний устрій, виданий Скоропадським. Проте всі вони або залишили ся проектами, або діяли обмежений час.

Період Української Радянської Соціалістичної Республіки (1922-1991 рр.). У 20-х роках відбувалося становлення радянської влади в Україні. Вперше проголосивши про своє існування наприкінці 1917 року! Українська Радянська Республіка (назва з часом змінюва­лася в 1922 році увійшла до складу Радянського Союзу, у якому перебувала до серпня 1991 року. Набутий досвід правотворення в Радянській Україні тих часів не слід забувати, його треба використовувати, враховуючи припущені помилки.

Встановлення радянської влади в Україні супроводжувалося створенням відповідних конституційних актів. 10 березня 1919 року Всеукраїнський з'їзд Рад прийняв першу Конституцію Української Радянської Соціалістичної Республіки. XI Всеукраїнський з'їзд 15 травня 1929 року прийняв нову - другу Конституцію Радянської України. Здебільшого вона успадкувала основні положення! попереднього Основного Закону. Лише 20 квітня 1978 року позачергова сесія Верховної Ради УРСР схвалила нову четверту Конституцію УРСР. За роки існування Радянської України було прийнято сотні законів, деякі з них продовжують діяти і сьогодні.

Сформований у 1922 р. СРСР (Союз Радянських Соціалістичних Республік) мав у своєму складі Українську Радянську Соціалістичну Республіку (УРСР). Не дивлячись на такий статус весь період існування УРСР був відзначений такими негативними процесами як політичні репресії проти рухів національного відродження і культурного розвитку українського народу, голодомором 1933 р. і інші прояви тоталітарного режиму.

Після прийняття Конституції СРСВ 1936 року в Україні на її підставі було розроблено Конституцію, яки була прийнята IV надзвичайним Всеукраїнським з'їздом Рад 30 січня 1937 року. Ця Конституція діяла понад 40 років.

У середині 80-х політична криза правління комуністичної партії приводить до цілого ряду процесів, що обумовили можливість припинення існування СРСР як геополітичного явища. Це дає можливість утворення незалежної держави Україна.

Період становлення незалежної держави Україна (з 1990). 16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР під впливом суспільно-політичного руху «Народний Рух України» приймає «Декларацію про державний суверенітет України», що стала у подальшому політико-правовою базою утвердження незалежності та самостійності Республіки, розвитку її правової системи. У цьому документі були сформульовані основні ідеї конституційного будівництва, основи забезпечення незалежності та самостійності Республіки. Метою прийняття Декларації було проголошення суверенітету і самоврядування народу України. Причому державний суверенітет України проголошується як верховенство, самостійність, повнота та неподільність влади Республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Таким чином, це базове поняття суверенітету стало відправним моментом при формуванні шляхів самовизначення української нації, становлення народовладдя, прояві принципів функціонування державної влади і територіального верховенства, визначенні внутрішньої та зовнішньої політики України.

Декларацією утверджувалися такі основні ідеї, що визначають тенденції розвитку державно-правових процесів у державі:

• Україна як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі реалізації українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення;

• Народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці й жодна політична партія, громадська організація, інше угрупування чи окрема особа не можуть виступати від імені всього народу України;

• Україна самостійна в рішенні будь-яких питань свого державного життя та державна влада в Україні здійснюється за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову;

• Україна має своє громадянство та забезпечує рівність усіх громадян перед законом, виявляє турботу і вживає заходів щодо охорони та захисту інтересів своїх громадян, які знаходяться за межами Республіки;

• Україна здійснює територіальне верховенство на усій своїй території, що в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена і використана без її згоди;

• Україна самостійно визначає свій економічний статус і закріплює його в законах, установлює порядок організації охорони природи і порядок використання природних ресурсів, самостійно вирішує питання науки, освіти, культури, військової політики, виступає як рівноправний учасник міжнародних відносин.

Однак ця декларація набула повну юридичну чинність і значимість лише з проголошенням незалежності України в серпні 1991 року та затвердженням такого статусу всеукраїнським референдумом у грудні того ж 1991 року.

24 серпня 1991 року Верховною Радою Української Радянської Соціалістичної Республіки проголошується Акт незалежності України.

У цьому документі проголошується незалежність України та власне державоутворення – Україна. Одночасно проголошується неподільність і недоторканність території України, а також дії на цій території тільки законів і Конституції України. Парламент України звертається до Верховної Ради та Президента СРСР із вираженням упевненості у взаємній підтримці в питаннях становлення суверенітету і державності України. Одночасно Верховна Рада України звертається до народних депутатів Верховної Ради СРСР від України з закликом утримаються від голосування у Верховній Раді СРСР і його органах з питань, що порушують суверенні права народу України.

Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р. підтверджує, що народ України схвалив Акт проголошення незалежності України. З цього моменту Україна стає новою державою на політичній карті світу і починається процес офіційного визнання незалежності України.

Важливим етапом становлення української незалежності послужив факт припинення існування СРСР як суб’єкта міжнародного права і геополітичної реальності, що було констатовано Білорусією, Росією й Україною в укладеній між ними угоді 8 грудня 1991 року (Біловезька угода). 8 червня 1995 р.– ще одна знаменна дата. Висновок (підписання) Конституційного Договору між Верховною Радою України і Президентом України про основні засади організації і функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України. У заключних положеннях цього документа було сказано про необхідність прискорення й успішного завершення конституційного процесу в Україні прийняттям нової Конституції України в термін не пізніше одного року з дня підписання даного Конституційного Договору. До моменту прийняття нової Конституції України відбулося чимало різного роду подій, які залишили свій слід в історичній пам’яті українського народу.

У ряді цих подій вимагає уваги факт прийняття України восени 1995 року до Ради Європи, що сприяло підвищенню її авторитету на міжнародній арені, свідчило про її визнання рівної серед рівних у Європі.

28 червня 1996 р. український парламент зумів перебороти всіх труднощів, пов’язаних і з роботою над Основним Законом, висловив свою історичну волю, прийнявши нову Конституцію України. Відповідно до Конституції України, в цейчас і відбувається поступальний розвиток української держави як держави, яка прагне бути суверенною, демократичною, соціальною, правовою.

Політична криза на Україні (2013-2015) - політична криза, спровокована в листопаді 2013 рішенням українського уряду призупинити процес підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом. 21 листопада 2013, за кілька днів до саміту «Східного партнерства» у Вільнюсі, основною подією якого мало стати підписання Україною Угоди про асоціацію з Євросоюзом, уряд України заявив про призупинення підготовки до укладення цієї угоди. Розпорядження про це було офіційно оприлюднено прем'єр-міністром України М. Я. Азаровим.

Це рішення призвело до масової акції протесту в центрі Києва, а також в інших містах України, що отримала в соціальних мережах та ЗМІ назву «євромайдан» за аналогією з подіями 2004 В якості базових причин, що зумовили розмах протестів, називають соціальну несправедливість, величезну поляризацію доходів і рівня життя населення України і розгул корупції, що пронизує виконавчу і судову владу, правоохоронні органи.

Після Вільнюського саміту «Східного партнерства» (28-29 листопада), розгону наметового містечка опозиції і прийняття 16 січня 2014 Верховною Радою законів, які передбачали посилення санкцій за участь у масових заворушеннях, протестна акція прийняла різко антипрезидентський та антиурядовий характер і в Зрештою в лютому 2014 призвела до зміни державної влади.

21 лютого під тиском країн Заходу Янукович пішов на поступки і підписав з опозицією угоду про врегулювання кризи на Україну, що передбачала, зокрема, негайне повернення до Конституції в редакції 2004 року, конституційну реформу і проведення дострокових президентських виборів не пізніше грудня 2014. У той же день Янукович залишив Київ.

22 лютого 2014 року Верховна Рада України повернула Конституцію 2004 року, таким чином скасувавши нові повноваження Президента. Цього ж дня тодішнього Президента України Віктора Януковича було визнано таким, що самоусунувся від виконання свої обов'язків. Виконувачем обов'язків Президента став Голова Верховної Ради України Олександр Турчинов. 7 червня 2014 новим Президентом став Порошенко Петро Олексійович.

Причини й обставини, що обумовили появу держави, багато в чому аналогічні до причин, що привели до появи права. Кожне суспільство має регулювати відносини між людьми.

Правила поведінки первісного суспільства ґрунтувалися на колек­тивістських принципах. Вони мали характер мононорм, єдиних, нерозділених правил поведінки. У них поєднувалися звичаї, традиції, обряди, норми первісної релігії, міфологія, первісна мораль. Це пояснюється тим, що свідомість первісної людини, її життєдіяльність не були достатньо структурованими. Ці мононорми відрізнялися змістом (спрямованим на виживання людей як біологічного виду і їхню подальшу соціалізацію), способами регулювання (табу, зобов'язання, дозволи), формами вираження (міфологія, традиції, звичаї, ритуали, обряди), процедурами (наприклад, розгляд спорів) і санкціями (як реальними, так і "надприродними").

Звичаї як основна форма вираження мононорм становили найраціональніші варіанти поводження людей у соціально значущих ситуаціях, які склались стихійно і в результаті багаторазового повторення увійшли у звичку. Звичаї підтримувалися не тільки суспільною думкою, але й авторитетом предків, усілякими табу. Велике значення мали також численні міфи і сказання, що відбивають зразки належного і забороненого поводження. Усі ці норми виражали колективістські начала в первісному суспільстві, в якому окрема особистість узагалі не мислилася у відриві від роду.

З поступовим переходом від економіки, що привласнює, до від­творювальної підвищується ефективність індивідуальної праці, поступово змінюються вся система суспільних відносин, становище людини в суспільстві. Безроздільна залежність особистості від суспільства втрачає колишнє значення, їй на зміну приходять відносини взаємної залежності членів суспільства, в яких дуже важливий компроміс.

Розвиваються товарообмінні відносини, в яких має бути забезпечений еквівалентний обмін. Зіткнення при цьому різних (іноді протилежних) інтересів викликає необхідність їхнього узгодження. Забезпечення компромісу інтересів можливе через наділення сторін взаємопов'язаними правами й обов'язками, що набувають загальнообов'язкового характеру.

Виникнення юридичного права, тобто такого, що забезпечується державою і походить від неї, — це закономірний наслідок ускладнення суспільних зв'язків, поглиблення соціальних протиріч і конфліктів. У класовому суспільстві звичаї вже не можуть забезпечити порядок і стабільність у суспільстві й регулювати економіку через те, що вони були недостатньо забезпечені.

Спочатку правителі ранніх держав продовжували забезпечення їх звичаїв, формально закріплюючи їх в письмових джерелах звичаєвого права, але поступово їх зміст переорієнтувався на інтереси панівного класу. У міру посилення публічної влади і відокремлення державного апарату від суспільства основна маса населення усувається від формування змісту правових розпоряджень. Це стає прерогативою осіб, що здійснюють управління суспільством.

На відміну від звичаїв правові норми фіксуються в письмовій формі, закріплюють чітко визначені дозволи, зобов'язання, обмеження і заборони. Змінюється порядок забезпечення їхньої дії: якщо раніше контроль за їх виконанням покладався на суспільство в цілому, то зараз це покладається на відповідні органи держави. Суперечки вирішує спеціалізований орган — суд. У цілому ж виникнення права — явище позитивне, адже саме право було і є найбільш ефективним регулятором суспільних відносин, засобом вирішення соціальних конфліктів і протиріч. Отже, виникнення права об'єктивно обумовлене становленням класового суспільства, необхідністю регулювання відтворювального господарства через наділення суб'єктів правами та обов'язками.

При вивченні різних теорій і поглядів на право потрібно враховувати такі обставини: по-перше, історичні умови існування права, у яких жив дослідник; по-друге, те, що результат праворозуміння завжди залежить від його релігійної, ідеологічної, моральної позиції; по-третє, яка сторона права береться в основу тієї чи іншої концепції.

Право – це норми, викладені в законах і в інших нормативних актах. Тільки словами може бути виражена державна воля (воля класу, загально народна воля), яка формує зміст права.

Нормативний підхід до поняття права - основа удосконалювання законодавства. При такому розумінні права забезпечується законність, панування права, що веде до його офіційного встановлення й однакового розуміння. Нормативна концепція права органічно пов’язана із сучасним розумінням представницької демократії, заснованої на поділі влади.

Право – форма суспільної свідомості. Слова закону залишаються на папері, якщо вони не ввійшли у свідомість і не засвоєні нею. Закон не може впливати на суспільство інакше, як через свідомість (масова правосвідомість, офіційна правосвідомість). Тому право – не тексти закону, а система знань про загальнообов’язкові норми, права, обов’язки, заборони, умови їх виникнення та реалізації, порядок і форми захисту, яка міститься у суспільній свідомості.

Право має нормативний оцінний характер і за своєю природою ідеологічне, тобто звернене у майбутнє (визначає, як «повинно» і як не «повинно» бути). Воно міститься у суспільній свідомості і є однією з його форм, вираженою в нормативних, оцінних поняттях, системою уявлень про права й обов’язки і про правомірне та неправомірне, про дозволене і заборонене, про санкції та привілеї чи пільги.

Мета законодавця - забезпечити перехід категорій «морального права» у нормативне право.

Право юридичне може бути як суб’єктивним, так і об’єктивним.

Юридичне право суб’єктивне, оскільки характеризує певні можливості (свободи), які належать суб’єктові–учаснику громадського життя і залежать від нього.

Юридичне право об’єктивне, оскільки державні загальнообов’язкові правила поведінки встановлюються та здійснюються незалежно від індивідуальної свідомості суб’єкта, який, вступаючи в громадське життя, вже застає «готовими» певні норми права.

Суб’єктивне юридичне право особистості – це закріплена в юридичних нормах можливість певної поведінки особистості, спрямованої на здійснення прав людини.

Суб’єктивне право – це приналежна правомочній особі з метою задоволення його інтересів міра дозволеної поведінки, забезпечена юридичними обов’язками інших осіб. До складу суб’єктивного права входять три види правомочностей:

• право на свої дії – можливість самому чинити юридично значимі дії,

• право на вимоги – можливість жадати від інших осіб виконання або дотримання юридичних обов’язків,

• правона претензії до зобов’язаної особи – можливість звернутися до держави за захистом, примусовим забезпеченням свого юридичного права (право на дії держави).

Юридичний обов’язок – продиктована зобов’язаній особі міра необхідної поведінки, якої особа повинна дотримуватися відповідно до вимог правомочного із метою задоволення його інтересів.

Об’єктивне юридичне право – система загальнообов’язкових формально визначених правил фізичної поведінки – соціальних норм, встановлених, санкціонованих і забезпечуваних державою всіма мірами, аж до примусу, а також принципів права, що виражають волю всього соціально-неоднорідного суспільства чи певної його частини та спрямовані на врегулювання суспільних відносин. Вони так само є критерієм правомірної або неправомірної поведінки.

Студентам треба запам’ятати, що соціальні норми - це історично зумовлені правила поведінки чи діяльності людей, що мають загальний характер, є результатом свідомої вольової діяльності людини і забезпечуються різноманітними засобами соціального впливу.

Студенти повинні знати, що розрізняють такі види соціальних норм:

• юридичні;

• моральні;

• корпоративні;

• звичаї, традиції.

Під системою права розуміється сукупність норм, інститутів і галузей (підсистем) права, визначаються характером регульованих суспільних відносин і їх розвитком, об'єднаних різноманітними зв'язками і взаємовідносинами, переслідують досягнення визначених цілей.

Первинним елементом системи права є норма права - правовий припис, у зміст якого входять:

• гіпотеза - зазначення конкретних обставин, при яких дана норма входить у чинність;

• диспозиція - вказівки на правила поведінки суб'єктів, перерахованих в гіпотезі;

• санкція - можливе заохочення або покарання, що спонукає суб'єктів діяти у відповідності з правилами, наведеними в диспозиції.

Правовий інститут - первинна правова структура, де правові норми групуються за їх юридичним змістом. Правовий інститут регулює певний вид однорідних відносин (наприклад, відносини власності; відносини, що виникають при купівлі і продажу; процедури створення, реорганізації та ліквідації юридичної особи тощо).

Кожна галузь і підгалузь права повинні мати системоутворюючий правовий акт (кодекс), навколо якого складається вся система відповідної галузі (підгалузі) права. У цивільному праві це - Цивільний кодекс, у трудовому праві - Трудовий кодекс, у митному праві - Митний кодекс і т.д.

Правові (юридичні) норми посідають особливе місце в системі соціальних норм. Ця особливість виражається в соціальній цінності права, в його ознаках і функціональній ролі у суспільстві. Відмінності правових норм від інших соціальних норм наведено в таблиці 1.1.

Таким чином, студентам треба зрозуміти, що право, як особливий вид соціальних норм відрізняється від інших соціальних норм взаємозв’язком із державою, напрямками та способами впливу на суспільні відносини.

Студентам треба запам’ятати, що в юридичній літературі право розглядають як загально соціальне явище і як волевиявлення держави - юридичне явище.

При цьому ознаками права є:

• нормативність;

• вираження права в законах та інших джерелах права, які встановлюються державою;

• державне забезпечення;

• право - це міра свободи людини, критерій її поведінки у суспільстві;

• загальнообов’язковий характер.

Таблиця 1.1.

Відмінності правових норм

Правові норми	Інші соціальні норми
1. Виникають разом із державою, встановлюються чи санкціонуються нею.	1. Існують у будь-якому суспільстві, встановлюються чи санкціонуються іншими суб’єктами.
2. Виражають волю домінуючої частини суспільства.	2. Виражають волю різних верств населення.
3. Утворюють внутрішньо-узгоджену цілісність, єдність - систему права.	3. Можуть існувати і безсистемно, не будучи внутрішньо узгодженими
4. Існують у суспільстві як система норм.	4. Існують здебільшого у вигляді декількох відносно самостійних систем нормативного регулювання.
5. Формулюють правила поведінки у вигляді прав та обов’язків.	5. Виражаються не тільки через права та обов’язки, а й через загальні принципи, цілі, гасла тощо.
6. Формально визначені, зовнішньо-обєктовані.	6. Зазвичай позбавлені формальної визначеності, можуть виражатись у будь-яких, не завжди фіксованих формах.
7. Мають точно визначені межі дії.	7. Не завжди мають точно визначені межі дії.
8. Забезпечується державним примусом та іншими засобами.	8. Забезпечуються звичкою, внутрішнім переконанням, моральним, громадським впливом та іншими позадержавними засобами

Таким чином, можна сформулювати такі ознаки права:

• системність – чітка система взаємозалежних і взаємообумовлених правил поведінки (кодекси, статути та ін.)

• формальна визначеність – завжди словесно виражені та закріплені у нормативних актах.

• загальнообов’язковість – здійснюються всіма адресатами незалежно від їх волі.

• владність – забезпечуються всіма мірами державного забезпечення, аж до примусу.

• виходять від державних органів, тобто можуть видаватися тільки державою.

• мають загальний характер – не деталізують свою спрямованість, поширюються на необмежену кількість осіб.

• встановлюються або санкціонуються державою – виробляються самим державним апаратом або закріплюються державою в нормативно-правових актах уже сформовані в суспільстві правила, що регулюють суспільні відносини.

Сутність права – право у суспільстві, яке орієнтується на соціальну демократію, є виразником інтересів більшої частини населення.

Система права - це внутрішня структура права, котра виражається в єдності й погодженості всіх діючих норм права даної держави, а також у їхньому розподілі по галузях і інститутам права.

Основні структурні елементи системи права:

• норми права;

• інститути права,

• галузі права.

Норми права - вихідний компонент, ті "цеглинки", з яких і складається в остаточному підсумку всі "будинок" системи права Норма права завжди є структурним елементом певного інституту права й певної галузі права

Інститут права- це відособлена частина галузі права, сукупність правових норм, що регулюють певну сторону якісно однорідних суспільних відносин (наприклад, право власності, спадкоємне право - інститути цивільного права).

Галузь права - це самостійна частина системи права, сукупність правових норм, що регулюють певну сферу якісно однорідних суспільних відносин (наприклад, цивільне право регулює майнові відносини).

Види критеріїв розподілу норм права по галузях права:

• предмет правового регулювання;

• метод правового регулювання.

Предмет правового регулювання - це вид якісно однорідних суспільних відносин, які врегульовані правом.

Метод правового регулювання - це сукупність способів, прийомів, коштів впливу права на суспільні відносини. Іншими словами, метод правового регулювання являє собою певну сукупність юридичного інструментарію, за допомогою якого держава так чи інакше впливає на вольове поводження суб'єктів соціального спілкування (учасників суспільних відносин). Основу методу правового регулювання становлять т.зв. способи правового регулювання.

Серед способів правового регулювання розрізняють:

• заборона;

• дозвіл;

• рекомендація.

При регулюванні суспільних відносин можливо різне співвідношення застосовуваних способів.

До конкретних методів правового регулювання, тобто застосовуваним у тих або інших галузях права звичайно відносять методи: імперативний (метод владного наказу, як правило вираженого у вигляді норми-заборони), диспозитивний (представляє можливість вибору в рамках закону того або іншого варіанта поводження), заохочувальний (спрямований на стимулювання певних форм правомірного поводження), рекомендаційний (суб'єктам права рекомендуються певні форми поводження).

Цінність права полягає в тому, що воно виступає в якості регулятора суспільних відносин і повинне нести в собі втілення справедливості.

Отже, право слід розглядати як єдину, юридично цілісну внутрішньо узгоджену систему загальнообов’язкових норм поведінки, встановлених чи санкціонованих державою з метою регулювання суспільних відносин.

Джерела (форми) права - це офіційні способи зовнішнього вираження й закріплення норм права. 

Види основних джерел (форм) права:

• нормативно-правовий акт;

• підзаконні нормативно-правові акти;

• нормативно-правовий договір;

• правовий звичай;

• правовий прецедент.

Нормативний акт – це письмовий документ компетентного суб’єкта права, в якому закріплюються правила поведінки загального характеру, що забезпечуються державою.

Нормативно-правові акти поділяють на закони та підзаконні нормативно-правові акти.

За юридичною силою закони поділяються на:

• Конституція (Основний Закон);

• конституційні закони - закони, необхідність ухвалення яких прямо передбачена Конституцією, або закони, що вносять зміни до Конституції, наприклад «“Про громадянство України”;

• звичайні закони - акти поточного законодавства, присвячені регулюванню різних сторін соціально-економічного, політичного та духовного життя суспільства (наприклад, Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків»);

• надзвичайні - які приймаються у певних, передбачених Конституцією, випадках, наприклад надзвичайний стан, війна тощо.

За структурою закони поділяються на:

• кодифіковані (Податковий Кодекс України, Митний Кодекс України та ін.);

• некодифіковані (прості наприклад, Закон України «Про засади запобігання і протидії корупції»).

За сферою дії закони поділяються на:

• загальнодержавні (наприклад, Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування»);

• окремих адміністративно-територіальних одиниць.

За місцем у системі законодавства закони поділяються на:

• Загальні закони - закони, що регулюють певну сферу суспільних відносин і мають широке коло дії (наприклад Кодекс законів про працю України);

• Спеціальні закони - регулюють обмежену сферу суспільних відносин(наприклад, Закон України «Про державну службу», «Про міліцію», «Про судоустрій», «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» та ін.);

• Оперативні (забезпечуючі) закони - нормативно-правові акти, якими вводяться в дію окремі закони, ратифікуються міжнародні договори та ін. (наприклад, Закон України «Про ратифікацію Конвенції про ядерну безпеку», Закон України «Про приєднання України до Віденської конвенції про цивільну відповідальність за ядерну шкоду», Закон України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» та ін.).

За строком дії закони поділяють на:

• постійні — закони, що діють без обмеження строку (Конституція України);

• тимчасові — закони, що діють з обмеженням строку (наприклад, закони «Про бюджет України на 2015 рік»).

За суб'єктами законотворчості закони що приймаються:

• представницькими державними органами влади (наприклад, закони прийняті Верховною Радою України);

• іншими центральними органами влади (муніципальними органами, профспілками (наприклад, міжнародний документ «Молодіний статут Мінародної конфедерації вільних профспілок», тощо);

• спільними (державних органів та інших соціальних структур (наприклад «Національна тристороння угода про зайнятість та робочі місця»));

• народом України, прийняті на референдумі (наприклад, Всеукраинский референдум 1991р.).

За предметом правового регулювання закони поділяються на:

• конституційно-правові (Закон України «Про вибори народних депутатів»);

• адміністративно-правові (Кодекс України про адміністративні правопорушення);

• цивільно-правові (Цивільний кодекс України);

• екологічні (Закон України «Про охорону навколишнього-природного середовища»);

• тощо.

Закони за сферами суспільного життя:

• в галузі регулювання економіки;

• в галузі регулювання політики;

• закони в галузі регулювання соціальної сфери;

• закони в галузі регулювання військової сфери та ін.

Підзаконні нормативно-правові акти — це нормативні акти компетентних органів, що видаються на підставі закону, відповідно до закону і для його виконання.

Види підзаконних нормативно-правових актів в Україні:

• нормативні акти Президента України;

• нормативні акти Верховної Ради України та Ради міністрів Автономної Республіки Крим;

• нормативні акти Кабінету Міністрів України;

• нормативні акти міністерств, державних комітетів, інших органів центральної виконавчої влади зі спеціальним статусом;

• нормативні акти місцевих державних адміністрацій;

• нормативні акти органів місцевого самоврядування;

• нормативні акти відділів та управлінь відповідних центральних органів на місцях;

• нормативні акти керівників державних підприємств, установ, організацій на місцях;

• інструкції, розпорядження і накази міністерств, державних комітетів і відомств України;

• розпорядження глав обласних та районних державних адміністрацій; рішення виконавчих комітетів місцевих Рад народних депутатів;

• нормативні накази та інструкції адміністрації підприємств, установ, організацій;

• інші підзаконні нормативні акти.

Нормативно-правовий договір - це добровільна угода двох і більше сторін, що містить норми права. 

Нормативно-правовий договір - це, як правило, спільний акт-документ, що містить норми права, що є результатом добровільного, взаємопогоджуваного волевиявлення правотворческих органів ( суб'єктів правотворчества), основне джерело права в міжнародному праві.

Ратифіковані міжнародні договори України - джерело права України, невід'ємна частина її національного законодавства (ст. 9 Конституції України). У внутрішньодержавному праві України до нормативно-правових договорів ставиться, наприклад, колективний договір, що укладається профкомом підприємства від імені трудового колективу із власником або уповноваженим їм органом.

Правовий звичай - це санкціонований державою звичай, що здобуває в чинність цього загальнообов'язкове значення.

Санкціонування того або іншого звичаю державою означає визнання їм певного звичаю як загальнообов'язкове правило поводження, адресованого відповідним суб'єктам права. Підставою санкціонування державою звичаїв є відповідність спрямованості їхнього регулятивного впливу на суспільні відносини цілям, завданням, інтересам держави. Санкціонування державою звичаю обумовлює придбання їм таких ознак як загальобов'язковість, охорона державою від порушень. Ці ознаки правових звичаїв властиві й нормам права безпосередньо встановлених державою

Правові звичаї як джерело права з'явилися давно. Про це свідчать, наприклад, закони XІІ. таблиць (Древній Рим V в. до, н.е.). Закони Драконта (Афіни VII в. до н.е.) і інші юридичні пам'ятники. Один зі шляхів виникнення права- поява так званого звичаєвого права, що складає із правових звичаїв.

У сучасних державах, включаючи Україну, сфера суспільних відносин, регульованих правовими звичаями, помітно мала й обмежена, на відміну від сфери дії законодавства.

Правовий прецедент - це рішення державного органа (судового, адміністративного) по конкретній юридичній справі, що являє загальнообов'язковий приклад рішення наступних аналогічних справ.

Види правових прецедентів:

• судовий;

• адміністративний.

Розходження цих прецедентів пов'язане з існуванням у механізмі держави судових і адміністративних органів.

У ряді сучасних держав судовий прецедент займає помітне місце серед джерел (форм) права. До числа таких держав насамперед ставляться Англія (батьківщина правового прецеденту) і США. Однак правила й межі дії судового прецеденту в цих країнах неоднакові.

В Україні судовий прецедент не є джерелом права, оскільки суди не ставляться до числа правотворческих органів. Публикуемые в Україні збірники рішень конкретних юридичних справ вищими судовими інстанціями служать орієнтиром правильного розуміння й однакового застосування норм матеріального й процесуального права.

Законодавство даної держави являє собою не просту, механічну, випадкову сукупність чинних нормативно-правових актів.

Систематизація законодавства – це діяльність з удосконалювання законодавства, приведення всіх чинних нормативно-правових актів у єдину, цілісну внутрішньо і зовнішньо узгоджену та несуперечну систему. Серед основних форм систематизації законодавства розрізняють: облік, консолідацію, інкорпорацію та кодификацію. Облік як найпростіша форма систематизації здійснюється на постійній основі органами державної виконавчої влади шляхом присвоєння нормативному актові спеціального номеру і внесення його до державного реєстру нормативно-правових актів, відповідно до рівня юридичної сили. В Україні таку функцію здійснює міністерство юстиції.

Консолідація являє собою діяльність з упорядкування чинних нормативно-правових актів шляхом їх об’єднання без зміни форми та змісту, у відповідному збірнику (друкованому виданні) – офіційному або неофіційному, – що об’єднує нормативні акти в хронологічному, тематичному, алфавітному порядку. В наш час подібного роду друкарські видання доповнюють відповідні комп’ютерні бази даних.

Інкорпорація також припускає просте об’єднання нормативно-правових актів без зміни їхньої форми та місту, але, як правило, з урахуванням єдності сфери правового регулювання (наприклад, «Законодавство України про оподатковування»).

При кодифікації (складна та найбільш досконала форма систематизації) упорядкування нормативних актів завжди відбувається на правотворчій основі (тобто шляхом видання нового нормативно-правового акту з юридичною силою закону), супроводжується переробкою їх змісту, спрощенням, позбавленням більшості прогалин та колізій і, як наслідок, виданням єдиного нормативного акту, що є логічно і юридично цілісним, який регулює певну сферу або групу суспільних відносин та оформлений, наприклад, у вигляді основ законодавства, кодексу, статуту, положення. Наприклад, Цивільний Кодекс України.

Порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та порядок набрання чинності документами:

Закони України та інші акти Верховної Ради України:

Офіційними друкованими виданнями, в яких здійснюється офіційне оприлюднення законів та інших актів Верховної Ради України, згідно з Указом Президента України від 10 червня 1997 року N 503/97 є: 

• «Офіційний вісник України»;

• «Урядовий кур'єр»;

• «Голос України»;

• «Відомості Верховної Ради України»;

• «Офіційний вісник Президента України.

Акти Президента України:

Офіційними друкованими виданнями, в яких здійснюється офіційне оприлюднення актів Президента України, згідно з Указом Президента України від 10 червня 1997 року N 503/97 є: 

• «Офіційний вісник України»;

• «Урядовий кур'єр»;

• «Офіційний вісник Президента України».

Акти Кабінету Міністрів України:

Офіційними друкованими виданнями, в яких здійснюється офіційне оприлюднення актів Кабінету Міністрів України, згідно з Указом Президента України від 10 червня 1997 року N 503/97 є: 

• «Офіційний вісник України»;

• «Урядовий кур'єр».

Нормативні акти міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, зареєстровані Міністерством юстиції України

Офіційним друкованим виданням, в якому здійснюється офіційне оприлюднення нормативних актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, зареєстрованих Міністерством юстиції України, згідно з Указом Президента України від 13 грудня 1996 року N 1207/96 є: 

• «Офіційний вісник України».

Порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та порядок набрання чинності документами наведено у Додатку 1.

Суб'єктивні права та юридичні обов'язки тісно взаємопов'язані, взаємозалежні та взаємозумовлені, завдяки цьому між суб'єктами і виникає зв'язок, тобто правовідносини.

Правовідносини - це врегульоване нормами права суспільні відносини, учасники якого мають взаємні права й обов'язками, гарантованими державою.

Основні ознаки правовідносин:

•  правовідносини являють собою вид соціального зв'язку (юридичний зв'язок) суб'єктів соціального спілкування;

•  правовідносини виникають на основі норм права, тобто правовідносини - це не всяке фактичне відношення, а тільки те яке врегульовано нормами права;

•  суб'єкти правовідносин мають взаємозалежними (взаємними) юридичні права й обов'язки;

Суб'єктами правовідносин можуть бути індивіди (фізичні особи) та колективи (юридичні особи, у тому числі держава).

Об'єктами правовідносин можуть бути предмети матеріального характеру, послуги виробничого та невиробничого характеру, продукти духовної та інтелектуальної творчості, особисті немайнові блага людини.

Елементи правових відносин такі:

• суб'єкти правовідносин;

• правоздатність;

• дієздатність;

• деліктоздатність;

• об'єкт правовідносин;

• зміст правовідносин;

• суб'єктивне право;

• юридичний обов'язок.

Передумовою виникнення (зміни чи припинення) правовідносин поряд із нормами права та правосуб'єктністю виступає юридичний факт.

Юридичні факти - це конкретні життєві обставини, з якими норми права пов'язують виникнення, зміну або припинення правових відносин.

Без юридичних фактів, які фіксуються у гіпотезах норм права, правовідносини неможливі. Цілеспрямований рух правовідносин є головним наслідком юридичних фактів.

Юридичні факти можна класифікувати за різними ознаками:

За юридичними наслідками:

• правоутворюючі — на основі яких суб'єкти набувають певних прав та обов'язків;

• правозмінюючі — тягнуть за собою зміну (збільшення або зменшення обсягу) певних прав чи обов'язків;

• правоприпиняючі — ліквідують певні права і обов'язки, носієм яких суб'єкт був до виникнення цих фактів.

При цьому необхідно зважити, що один і той самий юридичний факт може бути і правоутворюючим, і право-змінюючим, і правоприпиняючим одночасно (смерть людини).

За вольовим критерієм:

• події — юридичні факти, що відбуваються незалежно від волі суб'єктів (стихійне лихо та ін.). Події можуть бути абсолютними (природні явища, яким надається юридичне значення внаслідок того, що вони впливають на суспільні відносини, наприклад, стихійні лиха) та відносними (події, не пов'язані з волею учасників конкретних правовідносин, але пов'язані з волею третіх осіб, наприклад, підпал будинку впливає на виникнення страхових правовідносин між власником та страховою компанією).

• дії — юридичні факти, які відбуваються з волі суб'єктів. Дії суб'єктів можуть бути як правомірними (відповідають вимогам норм права), так і неправомірними (не відповідають вимогам норм права).

У свою чергу правомірні дії поділяються на:

• юридичні акти — правомірні дії, що спеціально вчиняються з метою виникнення певних юридичних наслідків;

• юридично значущі вчинки — правомірні дії, що не мають на меті спричинення юридичних наслідків, але вони виникають унаслідок дії закону.

Неправомірні дії також поділяються на:

• злочини — суспільно небезпечні діяння, які тягнуть за чинним законодавством кримінальну відповідальність;

• провини — суспільно шкідливі діяння, що тягнуть за собою цивільну, адміністративну чи дисциплінарну відповідальність.

За складом:

• прості — складаються з одного факту, якого досить для настання юридичних наслідків;

• складні — являють собою певну сукупність окремих фактів, необхідних для настання юридичних наслідків.

За тривалістю в часі:

• одноактні — складаються з одноразового акту їх виявлення, наприклад, купівля-продаж;

• тривалі (або юридичні стани), наприклад перебування в шлюбі.

Правовідносини є двостороннім юридичним зв'язком, тобто здійснюється через взаємні юридичні права й обов'язки. Правовідносини існують остільки, оскільки учасники є носіями відповідних прав і обов'язків. Правовідносини є вольовим юридичним зв'язком, тобто є результатом волевиявлення обох сторін правовідносини, або однієї з його сторін. Правовідносини - індивідуалізований юридичний зв'язок, оскільки індивідуальні його суб'єкти, об'єкт. Правовідносини гарантуються державою: у випадках передбачених законом або договором, виконання невиконаних або неналежне виконаних обов'язків, захист, відновлення порушених прав суб'єктів правовідносини забезпечуються примусовими заходами.

Правовідносини розрізняють:

По галузевій ознаці - конституційні, цивільні, адміністративні й т.д.;

За рівнем правового регулювання - матеріальні (цивільні, карні), процесуальні (цивільно-процесуальні, карно-процесуальні);

По характері юридичного обов'язку - активні (відбуваються певні дії на користь управомоченного), пасивні (не відбуваються певні дії на користь управомоченного);

По кількісному складі учасників - прості (виникають між двома суб'єктами), складні (виникають між трьома й більше суб'єктами);

По тривалості дії - короткочасні, довгострокові (триваючі);

По ступені визначеності сторін - відносні (поіменно визначені всі управомоченные й зобов'язані суб'єкти правовідносин), абсолютні (конкретно визначений управомоченный суб'єкт, абсолютно всі інші особи - особи правообязанные, тобто зобов'язані втримуватися від порушення інтересів управомоченного суб'єкта).

По характері розподілу прав і обов'язків - однобічні (одна сторона правовідносин мають тільки права, інша - тільки обов'язку), двосторонні (обидві сторони мають як права, так і обов'язку).

Право виконує своє соціальне призначення лише тоді, коли його принципи і норми втілюються в суспільних відносинах, коли його приписи здійснюються в діяльності суб'єктів, тобто тоді, коли воно реалізується в житті.

Студенти повинні розуміти, що держава не може існувати без права, право не може існувати без правовідносин, воно реалізується в правовідносинах, живе і діє в них.