Будова експозиції

Експозиція – розділ сонатної форми, в якому міститься виклад основного тематичного матеріалу: головна партія (Г. П.), зв’язуюча партія (зв. п.), побічна партія (П. П.) і заключна партія (З. П.).

Експозиція присвячена викладенню основних тем у різних тональностях. Теми, як правило, контрастні (контраст двох тем). Зміст контрасту різний, але, загалом, перша більш активна, ніж друга. Головна партія (перша тема) – в головній тональності, побічна партія – в побічній тональності.

Головна партія (Г. П.) – ведуча (грає провідну роль) в сонатній формі, носій головного образу – активного, наповненого життєвою енергією і силою, пишеться в головній тональності.

Побічна партія (П. П.), друга тема – частіше більш наспівна, лірична, іноді танцювальна, пишеться у підлеглій тональності.

Головна партія

Контрастна Г.П. – коли є протиставлення двох контрастних елементів: фраз або побудов. Перший більш рішучий, енергійний, другий – м’який, легкий, іноді грайливий.

Однорідні (неконтрастні) Г.П. – пройняті одним почуттям.

Головна партія часто гармонічно замкнена з повною каденцією в головній тональнос­ті /Гайдн, Моцарт/, інколи розімкнена - закінчується половинною каденцією в новій тональності / Моцарт, симфонія соль мінор/. Форма Г.П. може бути різною - період, проста 2-частинна або 3-частинна форма, іноді складна 3-частинна форма (Г.П. «Арагонська хота» М.Глінки).

СПОЛУЧНА ПАРТІЯ - це побудова, яка знаходиться між двома ос­новними темами. Часто будується на матеріалі Г.П. як її розвива­юче продовження, але й може бути основана на новому матеріалі, особливо коли Г.П. має замкнену побудову. Головна особливість С.П. - модуляція в нову тональність /в тональність П.П./. Інколи в С.П. зустрічається тематична підготовка до П.П. у вигляді поступового уведення її окремих інтонацій / Бетховен: Соната №2, Іч./.

ПОБІЧНА ПАРТІЯ контрастує і тематично, і тонально, вона є носієм нового художнього образу, з другої половини ХІХ ст. контрастує і відношенні темпу і метру. Часто масштабно більш розвинена, ніж Г.П. – період (зазвичай розширений), повторений період, проста 2 ч., проста 3 ч. форми.

Коло тональностей П.П. – якщо головна партія мажорна, то побічна може бути написана в тональності домінанти, тональності VI низького ступеня, тональності ІІІ ступеня; якщо Г.П. мінорна, то П.П. – в паралельному мажорі, тональності мінорної домінанти, однойменного мажору або паралельного мажору.

ЗАКЛЮЧНА ПАРТІЯ - останній розділ Експозиції, доповнення до П.П., закріплення в новій тональності. Тематично може бути побудо­вана на будь-якому матеріалі з експозиції, але часто в З.П. тема­тизм зникає в загальних формах руху /гама, арпеджіо/ і в кадансових зворотах. Закінчується експозиція в побічній тональності.

2. Сонатна форма може мати вступ і коду.

ВСТУП. Різний по масштабу, значенню, тематичному матеріалу, може підготовлювати появу головної партії або її елементу, передувати побічній партії, або поєднувати головну і побічну партії разом. Вступ може бути тематично самостійним, а потім брати участь у подальшому розвитку. Закінчується вступ переважно домінантовим предиктом до головної партії. Дуже часто вступ пишеться у повільному темпі, що відтінює і підкреслює значення твору. Такому вступу притаманна тональна, гармонічна нестійкість, схована напруга, яка проривається в головній партії.

Вступ не має самостійної замкненої форми, але є виключення – яскравий приклад вступ до Концерту b-moll П.І.Чайковського (проста 3 ч. форма з кодою). Іноді вступ виступає як інтродукція до всього циклічного твору, як самостійна частина циклу; вступ, тематично не пов'язаний з сонатною формою (Гайдн), як одна з найважливіших тем твору (Бетховен. «Патетична соната»).

Класична сонатна форма складається з трьох розділів. Це ЕКСПОЗИЦІЯ, РОЗРОБКА, РЕПРИЗА - на відміну від СТАРОСОНАТНОЇ фор­ми, яка складалась з двох розділів / Експозиція і Розробково-репризна частина/.

3. ЕКСПОЗИЦІЯ присвячена викладенню основних тем у різних тональностях. Теми, як правило, контрастні, зміст контрасту різний, але, загалом, перша більш активна, ніж друга. ГОЛОВНА ПАРТІЯ /перша тема/ - в головній тональності, ПОБІЧНА ПАРТІЯ - в побічній тона­льності.

Г.П. – ведуча в сонатній формі, носій головного образу – активного, наповненого життєвою енергією і силою, пишеться в головній тональності.

Контрастна Г.П. – коли є протиставлення двох контрастних елементів: фраз або побудов. Перший більш рішучий, енергійний, другий – м’який, легкий, іноді грайливий.

Однорідні (неконтрастні) Г.П. – пройняті одним почуттям.

Головна партія часто гармонічно замкнена з повною каденцією в головній тональнос­ті /Гайдн, Моцарт/, інколи розімкнена - закінчується половинною каденцією в новій тональності / Моцарт, симфонія соль мінор/. Форма Г.П. може бути різною - період, проста 2-частинна або 3-частинна форма, іноді складна 3-частинна форма (Г.П. «Арагонська хота» М.Глінки).

СПОЛУЧНА ПАРТІЯ - це побудова, яка знаходиться між двома ос­новними темами. Часто будується на матеріалі Г.П. як її розвива­юче продовження, але й може бути основана на новому матеріалі, особливо коли Г.П. має замкнену побудову. Головна особливість С.П. - модуляція в нову тональність /в тональність П.П./. Інколи в С.П. зустрічається тематична підготовка до П.П. у вигляді поступового уведення її окремих інтонацій / Бетховен: Соната №2, Іч./.

ПОБІЧНА ПАРТІЯ контрастує і тематично, і тонально, вона є носієм нового художнього образу, з другої половини ХІХ ст. контрастує і відношенні темпу і метру. Часто масштабно більш розвинена, ніж Г.П. – період (зазвичай розширений), повторений період, проста 2 ч., проста 3 ч. форми.

Коло тональностей П.П. – якщо головна партія мажорна, то побічна може бути написана в тональності домінанти, тональності VI низького ступеня, тональності ІІІ ступеня; якщо Г.П. мінорна, то П.П. – в паралельному мажорі, тональності мінорної домінанти, однойменного мажору або паралельного мажору.

ЗАКЛЮЧНА ПАРТІЯ - останній розділ Експозиції, доповнення до П.П., закріплення в новій тональності. Тематично може бути побудо­вана на будь-якому матеріалі з експозиції, але часто в З.П. тема­тизм зникає в загальних формах руху /гама, арпеджіо/ і в кадансових зворотах. Закінчується експозиція в побічній тональності.

4. РОЗРОБКА будується на матеріалі експозиції. Це нестійкий розвиваючий розділ сонатної форми. Тут рідко можна зустріти струк­турно замкнені побудови, частіше це ланцюжок секвенцій, відхилень, модуляцій. Тематичне дріблення. Частіше розробка починається з Г.П, але регламентуючої схеми не існує. Може бути побудована розробка на матеріалі всіх тем експозиції, може використовувати тільки одну з тем. Будова розробки, послідовність в ній тематичного матеріалу, її тональний план відрізняються великою свободою, але є загальні закономірності:

• завершується розробка часто ДОМІНАНТОВИМ ПРЕДИКТОМ , де знаходиться кульмінація всієї розробки;

• найбільш природна субдомінантова сфера тональностей (загальна формула тонального плану сонатної форми Т-D-S-T);

• модуляційний розвиток по квартам і квінтам (є терцеві та секундові співвідношення);

• симетрія – відхід у далекі тональності і повернення;

• зіставлення неспоріднених тональностей.

Крім нових контрапунктів в розробці або невеликого нового продовження чи закінчення будь-якого уривку, вводиться новий тематичний матеріал. В розробці оперних увертюр вводиться одна із тем опери, якої не було в експозиції (акорди оціпеніння з опери «Руслан і Людмила» Глінки). В непрограмних творах – І частинах класичних симфоній і сонат – може з’явитись епізодична тема: іноді мала, іноді розгорнута, вона замінює розробку П.П.

Загальна будова:

• іноді розробка невелика – одна побудова;

• великі діляться на розділи – хвилі наростання і спаду;

• кожна хвиля має свою кульмінацію, тип розвитку, тематичний матеріал;

• в малих розробках три розділи: вступна побудова, центральна частина, предикт перед репризою;

• іноді в другому розділі розробки виникає особливе явище – поява відрізку Г.П. не в головній тональності, як в експозиції – хибна реприза.

5. РЕПРИЗА. Головна ознака Репризи - проведення Г.П. в ГОЛОВНІЙ ТОНАЛЬНОСТІ. Повторюється весь матеріал експозиції в тому ж порядку, але з ТОНАЛЬНИМИ ЗМІНАМИ: Сполучна партія вже не містить модуляції, а закінчується в головній тональності. Побічна партія і Заключна партія повністю транспонуються в головну тональність – це все є ознаками статичної репризи. Іноді в репризі відбуваються значні зміни в Г.П., які є природнім наслідком наростаючого розвитку в розробці – такі репризи називаються динамізованими. Є репризи з пропущеною Г.П., дзеркальні репризи (спочатку П.П, потім Г.П.).

6. КОДА. Якщо значна розробка і нетрадиційна реприза з нестійкими елементами з’являється необхідність додаткового розділу – КОДИ. Кода починається після повної каденції (іноді після половинної).

Розвинені коди введені у форму Моцартом і Бетховеном.

Якщо кода значна, то сонатне Allegro складається не з трьох, а з чотирьох частин.

Будови код:

• вступна побудова;

• центральний розділ (типове відхилення в субдомінантову сферу);

• заключний розділ.

В коді використовується матеріал з експозиції, іноді вступу, або епізодична тема. Може бути самостійний матеріал, що часто пов’язано з програмністю твору. Кода – підведення підсумку розвитку всієї сонати.

7. РІЗНОВИДИ СОНАТНОЇ ФОРМИ.

Вище розглядалась традиційна, найбільш вживана схема. Навіть в такому випадку неможливо знайти дві різні сонатних форми, однако­вих за схемою - кожен твір створюється окремо і його форма визнача­ється змістом цього твору і можливостями тематичного матеріалу.

Найбільш поширені різновиди /з порушенням традиційної схеми/:

1. Сонатна форма з ДЗЕРКАЛЬНОЮ РЕПРИЗОЮ - реприза починається не з Головної партії, а з Побічної партії в головній тональності

/ В.Моцарт - Соната для ф-но № 3 Ре мажор; С.Рахманінов - Кон­церт для ф-но з оркестром № 4/;

2. Сонатна форма БЕЗ РОЗРОБКИ /при нормальній побудові Експози­ції і Репризи/. У цьому випадку форма стає двочастинною. Такий різновид частіше зустрічається в повільних частинах сонатного циклу / Бетховен - Соната ор.10 № І, Адажіо/.

3. Перша частина КЛАСИЧНОГО КОНЦЕРТУ. Починаючи з В.Моцарта, перші частини Концертів для солюючого інструменту з оркестром мали СОНАТНУ ФОРМУ З ПОДВІЙНОЮ ЕКСПОЗИЦІЕЮ. Перша експозиція - оркес­трова і закінчувалася в головній тональності /це більше нагадує Репризу; також і П.П., якщо є, проводиться в головній тональності/. Друга експозиція - для соліста з оркестром - могла починатись з нової теми. В цілому друга експозиція має традиційну побудову.

4. Сонатна форма з ЕПІЗОДОМ ЗАМІСТЬ РОЗРОБКИ. Середній розділ та­кої форми не містить матеріалу експозиції, будується на новому тематизмі /Л.Бетховен - Соната ор.10 № 3, Іч.; Д.Шостакович - Симфонія № 7, Іч./.

5. Сонатна форма з репризою, що починається в ПОБІЧНІЙ ТОНАЛЬНОСТІ - але з Г.ІІ. - частіше в тональності субдомінанти /Шуберт/.

Л. Бетховен Соната №17 d moll перша частина

А. Моцарт Симфонія №40 перша частина

Ф. Шопен Соната b moll

О. Бородин Симфонія №2 перша частна

Л. Бетховен Соната №8 с moll перша частина

Д. Шостакович Симфонія № 7 перша частина

П. І. Чайковський Симфонія №6 перша частина

Л. Бетховен Соната №2

Л. Бетховен Соната №5

А. Моцарт Соната №15

А. Моцарт Соната №9

Ф. Шуберт соната до-мінор

Л. Бетховен Увертюра «Егмонт»

СОНАТА. Если сравнивать сонату с литературным жанром, то больше всего подойдет сравнение с романом или повестью. Подобно им, соната делится на несколько "глав" - частей. Обычно их три или четыре. Подобно роману или повести соната населена различными "героями": музыкальными темами. Темы эти не просто следуют одна за другой, а взаимодействуют, влияют друг на друга, а иногда и вступают в конфликт.

Наибольшей напряженностью и остротой отличается первая часть сонаты. Поэтому в ней и сложилась своя, особая форма, которая называется сонатной. Развитие музыки, построенной в сонатной форме, можно сравнить с действием в драматической пьесе. Вначале композитор знакомит нас с основными действующими лицами -- музыкальными темами. Это как бы завязка драмы. Затем действие развивается, обостряется, достигает вершины, после чего наступает развязка. Таким образом, сонатная форма состоит из трех разделов – завязки ли экспозиции, в которой основные темы появляются (экспонируются) в разных тональностях, собственно действия -- разработки -- и итога -- репризы. Каждому из них посвящен в этой книжке отдельный рассказ.

Разработка -- средний раздел сонатной формы -- раздел наиболее конфликтный, наименее устойчивый. Темы, прозвучавшие впервые в экспозиции, показываются здесь с новых, неожиданных сторон. Они расчленяются на короткие мотивы, сталкиваются, переплетаются, видоизменяются, борются одна с другой. В конце разработки состояние неустойчивости, борьбы, достигает высшей точки - кульминации - и требует разрядки, успокоения. Их приносит реприза. Ей также посвящен отдельный рассказ. В репризе и происходит повторение того, что было в экспозиции, но с изменениями, вызванными событиями разработки. Все музыкальные темы сонаты в репризе появляются в одной, основной тональности. Иногда завершает первую часть сонаты кода. В ней проходят отрывки наиболее важных тем части, еще раз утверждается основная, "победившая" тональность.

Вторая часть, в отличие от первой, сочинена, как правило, в медленном движении. Музыка передает неторопливое течение мысли, воспевает красоту чувств, рисует возвышенный пейзаж.

Финал сонаты выдержан обычно в быстром, подчас даже стремительном движении. Это - итог, выводы из предшествующих частей: он может быть и оптимистическим, жизнеутверждающим, но иногда бывает и драматическим и даже трагедийным.

Классический сонатный цикл сложился в одно время с симфонией, во второй половине XVIII века. Однако термин "соната" возник еще в XVI веке. Он произошел от итальянского слова sonare -- звучать. Первоначально так называли любое инструментальное произведение в отличие от кантаты (cantare - петь). И лишь с возникновением нового жанра инструментальной музыки это название стало принадлежать только ему одному безраздельно.

Сонаты писали и пишут многие композиторы, начиная с Корелли (XVII век) и до наших дней. Эпоху в инструментальном творчестве составили сонаты Д. Скарлатти, Гайдна, Моцарта, Бетховена, Шуберта, Шопена, Шумана. Замечательны по своим художественным достоинствам сонаты русских и советских композиторов: Рахманинова, Скрябина, Метнера, АН. Александрова,

Мясковского, Прокофьева.

Кроме сольных фортепианных сонат, существуют сонаты для большего числа инструментов: сонаты для скрипки или виолончели и фортепиано, инструментальные трио и квартеты -- они, как правило, тоже являются по своей форме сонатами. Сонатой для сольного инструмента и оркестра можно назвать инструментальный концерт.

Тем, кто начинает учиться музыке, приходится иметь дело не с сонатами, а с сонатинами. В дословном переводе слово "сонатина" означает "маленькая соната". Она меньше настоящей сонаты по размерам, а кроме того значительно

легче технически, более проста по содержанию.