Класичне рондо

(Й. Гайдн, А. Моцарт, Л. Бетховен, Ф. Шуберт та інші).

Головною рисою музики зрілого класицизму є прагнення до наскрізного розвитку і подолання розрізненості частин форми. Ця риса знайшла своє відображення і в рондо: його частини стають більшими, а кількість їх зменшується. Типовим є пятичастинне рондо А В А С А.

Вводиться глибший контраст між головною партією та епізодами, що зумовлює появу зв’язуючих частин. З’являється кода.

Головна партія – раніше період, тепер проста двочастинна або проста тричастинна форма, при цьому зберігає замкнутість частин. Можливе варіювання реприз.

У рефрени вносяться зміни, які наближують рондо до варіаційної форми.

Епізоди також стають ширшими (період, проста двочастинна чи проста тричастинна форма, іноді побудова серединно-розробкового типу). З двох епізодів (В і С) другмй (С) вносить більший контраст та більш розгорнутий за формою.

Епізоди пропорційно ширші, контраст частин значно більший. Характерні риси:

• кількість частин мінімальна (5), але частини значно крупніші, більший контраст між ними;

• є зв’язуючи частини і кода;

• виражений розвиток в тому, що 2 епізод, як правило, значно більший першого, більш самостійний, контрастує з головною темою;

• цільності форми сприяє тональне співвідношення епізодів (перший – в домінантовій, другий – в субдомінантовій тональності; зустрічаються й інші тональні співвідношення: перший епізод – паралельний мінор, другий – однойменний мінор; перший епізод – в домінантовій тональності, другий – в однойменній або паралельному мінорі);

• головна тема часто варіюється (проста 2 ч., проста 3 ч. або період);

• від теми до першого епізоду часто веде велика зв’язуюча тема;

• часто друге проведення теми може бути неповним, тому, що перше і третє проведення – «каркас», а друге – «прошарок», що нагадує тему;

• другий епізод йде без зв’язки як тріо складної 3 ч. ф., зв’язка до третього проведення теми;

• в коді можуть бути елементи як теми, так і епізодів.

Характер класичного рондо, як правило, жвавий, пісенно-танцювальний. У А. Моцарта рондо іноді зустрічається у повільному темпі (рондо a-moll). Л. Бетховен вніс нове у форму рондо: симфонізував форму, наситив її інтенсивним «наскрізним» розвитком, ввів поняття «хибна реприза» – характерний прийом для жвавих п’єс скерційного типу.

П’ятичастинне рондо ще називають рондо з двома епізодами – це основний вид класичного рондо. Іноді віденські класики використовували рондо з більшою кількістю частин.

У класичному стилі, особливо у А. Моцарта і Л. Бетховена, рондо набуло зовсім нових рис у порівнянні з формами клавесиністів. Воно підвищилося у структурному ранзі – перейшло з розряд складних форм, розділи яких побудовані більш складніше, ніж період. Відцентрові тенденції у формі класичного рондо позначаються на підсиленні контрасту як епізодів з рефреном, так і епізодів між собою. Ця нова якість форми пов’язана з її розширенням форми рефрену і епізодів.

Рондо в музиці віденських класиків займає провідне місце. Після Ф.І. Баха ця форма знову знайшла врівноваженість і стрункість. Частини класичного рондо суворо регламентовані, свобода мінімальна. Таке розуміння форми відповідає загальній для класиків концепції гармонійного і розумно влаштованого світу. Область застосування рондо в цей період – фінали або повільні частини циклів (тобто частини, де важлива стійкість, завершеність і відсутня конфліктність). Рідше зустрічаються окремі п’єси у формі рондо (Л. Бетховен. Рондо «Лють з приводу загубленого гроша»). За кількістю тем виділяють мале рондо (одна або дві теми) і велике рондо (три теми і більше).

Л. ван Бетховен Багатель, ор. 119 (тема - проста двочастинна безрепризная форма); Р. Шуман Новеллетта № 2 D-dur (тема – період).

Л. ван Бетховен. Концерт № 1 для фортепіано з оркестром, II частина.  Л. ван Бетховен. Соната для фортепіано № 3 до мажор, ор. 3, II частина.  В. Моцарт. Концерт для фортепіано з оркестром A-dur (KV 488), II частина. 

В. Моцарт фортепіанне рондо a-moll ; Adagio з фортепіанної сонати c-moll.; Рондо D-dur К. 485,