2. Оцінка рельєфу для гірського туризму і альпінізму. Скельний рельєф .

Основними ресурсами цих видів туризму є гірський рельєф, скелі, льодовики та сніжники. Гірський туризм поширений в гірських районах, переважно в середньогір’ї тависокогір’ї до висоти 3000 - 3500 м. Маршрути гірського туризму проходять на різних висотних рівнях з різними формами рельєфу.

Підстилаючим покривом зазвичай служить різнотрав’я, зручне для підйому. Місцями зустрічаються скельні оголення і осипи. Мілкі осипи зручні для спуску, але стомлюючі для підйому і траверсу. Підйоми можливі як в «лоб», так і серпантином (останні більш небезпечні), їх слід остерігатися через можливість виникнення каменепадів з розташованих вище скельних ділянок. При спуску можуть зустрічатися скельні обриви. За середньої осипи можна рухатися в будь-якому напрямку, але небезпечні повороти. Велика осип зручна для підйому, але важка для спуску через каменепадів.

У верхньому поясі середньогір’я гори вкриті альпійськими луками, які відрізняються пишною трав’яною і чагарниковою рослинністю. Щільність трав’яного покриву зменшується на крутих схилах і по мірі підняття до нівального поясу. Пересування в зоні альпійських луків по схилах з трав'яною рослинністю достатньо зручне, за винятком крутих і вологих ділянок, особливо після дощу і снігопаду.

Існує велика різноманітність скельних форм рельєфу: ребра, кулуари, тріщини. Скельні поверхні найбільш складні для підйому. Крутизна скель варіюється від 45 до 70°. В окремих випадках вертикальні скельні оголення досягають крутизни 90°. Труднощі подолання залежить також від загальної структури залягання геологічних пластів. Скали поділяють на чотири категорії за ступенем складності проходження:

1) прості, що представляють собою сильно розчленований скельний рельєф з численними природними зачіпками і виступами, найчастіше в старих зруйнованих горах; проходження по ним можливо навіть без допомоги рук;

2) середньої складності - це зруйновані, але круті скелі; пересування по них здійснюється за допомогою рук і мотузяної страховки;

3) важкі, характеризуються невеликою кількістю природних зачіпок у скелях, розташованих далеко один від одного, при їх проходженні необхідно користуватися крюками, закладками і карабінами;

4) дуже важкі, що представляють собою круті, майже піднавісні гладкі схили, спортивне вільне лазіння по ним можливо тільки за допомогою гаків.

Льодовики можуть займати площу в декілька десятків квадратних кілометрів. Їх долають як гірські туристи, так і альпіністи. Сніг, що лежить в горах, неоднорідний: він пухкий і щільний, сухий і мокрий, старий і щойновипавший. Зустрічається сніжний рельєф на

3 Спелеотуризм та гірсько-лижні курорти.

Ресурсами спелеотуризму є печери, що утворилися внаслідок карстових явищ.

Карстовий ландшафт виникає при поверхневому, або недалекому від поверхні заляганні легкорозчинних (карст) порід, переважно вапняків, доломітів, гіпсів, рідше крейди і кам'яної солі, і характеризується наявністю замкнутих воронок, «сліпих» балок і річкових долин, печер, озер, зникаючих річок і потужних ключів.

Печери бувають надземними і підземними. Якщо печера простягається горизонтально і має вихід на поверхню, то її можна використовувати в якості об'єкта екскурсійного показу після відповідного обладнання та освітлення. Наприклад, крижана Кунгурська печера на Уралі, де екскурсантам показують химерні натічні форми у вигляді сталактитів і сталагмітів з гіпсу або льоду, а також підземні річки й озера. Для спортивного туризму використовують важкодоступні печери, підземний рельєф яких можна подолати лише за допомогою особливих пристосувань. Багаті печерами Крим і Волинь. 

У світовій практиці при організації гірсько-лижних курортів спочатку вивчають рельєф з метою визначення можливості прокладки трас в районі, їх пропускної спроможності, а отже, і місткості гірсько-лижного курорту. Тільки після цього приступають до проектування підйомників і підвісних канатних доріг і вибирають місця для розміщення готелів. У зв'язку з цим потрібно знати вимоги, що висуваються до схилів, по яких будуть прокладені гірсько-лижні траси. Основними характеристиками трас є: довжина (довжина, м; ширина, м); крутизна, профіль і рельєфні складності (наявність обривів, канав, горбів); перешкоди (скелі, кам'янисті оголення, дерева, опори); лавинонебезпечність; особливості снігового покриву; віддаленість від гірськолижної бази, км.

Привабливість гірсько-лижного комплексу визначається головним чином протяжністю і різноманітністю трас. Цей фактор є вихідним при виборі місця під гірсько-лижний курорт. Гірсько-лижні траси можуть бути довгими і короткими, важкими і легкими. Бажано, щоб у районі були представлені всі типи трас: навчальні, туристичні, спортивні. Навчальні та туристичні траси є обов’язковою умовою для гірсько-лижного курорту, а наявність і спортивних трас підвищує привабливість курорту, так як туристи мають можливість спостерігати, як катаються високопрофесійні лижники, і дивитися змагання.

Для навчальних трас підбирають відкриті схили зі спокійним рельєфом, що має пологий вихід на рівну площадку. Ширина траси повинна дозволяти здійснювати спуски навскіс і зісковзуванням. Бажано, щоб профіль траси був трохи опуклим для полегшення навчання гірсько-лижній техніці. На навчальному схилі крім основної траси, підбирають доповнюючі траси з