Моральне виховання — виховна діяльність школи, сім'ї з формування в учнів моральної свідомості, розвитку морального почуття, навичок, умінь, відповідної поведінки. Моральне виховання розпочинається в сім'ї, продовжуючись у процесі соціалізації особистості. Його основу складають загальнолюдські та національні цінності, моральні норми, які є регуляторами взаємовідносин у суспільстві. Серед таких норм — гуманізм і демократизм, що відображаються в ідеалі вільної людини з високорозвиненим почуттям власної гідності, поваги до гідності іншої людини. Моральне виховання передбачає формування в дітей почуття любові до батьків, вітчизни, правдивості, справедливості, чесності, скромності, милосердя, готовності захищати слабших, шляхетного ставлення до жінки, благородства, інших чеснот.    Моральне виховання характеризують поняття: мораль, моральний ідеал, моральний кодекс, моральні норми, моральні переконання, почуття та якості.Метою морального виховання є формування стійких моральних якостей, потреб, почуттів, навичок і звичок поведінки на основі засвоєння ідеалів, норм і принципів моралі, участі у практичній діяльності. Основними методами морального виховання є переконання, привчання, заохочення тощо. «Переконання – це не лише усвідомлення людиною істинності світоглядних та моральних понять, а й особиста її готовність діяти відповідно до цих правил і понять. Переконаність ми спостерігаємо тоді, коли діяльність людини мотивується світоглядом, коли істинність того чи іншого поняття не тільки не викликає в людини сумнівів, а й формує її суб'єктивний стан, її особисте ставлення до істини», – писав В. О. Сухомлинський про роль переконання в поведінці людини. 

  Статеве виховання — процес засвоєння підростаючим поколінням знань про взаємини статей, формування культури поведінки і потреб керуватися у стосунках з особами протилежної статі нормами моралі. Воно полягає у формуванні духовності, високих моральних якостей в юнаків і дівчат, норм поведінки, відповідальності за свої вчинки, культури дружби, кохання, інтимних почуттів.    Статеве виховання слід гармонійно пов'язувати із загальним психологічним розвитком дитини з раннього віку. Однак більшість батьків, вихователів або ігнорують цей аспект виховання, або навмисне намагаються уникати розмов на інтимні теми з дітьми.    Особливо інтенсивно виховну роботу потрібно проводити в підлітковому віці, коли дівчата статево дозрівають скоріше, що породжує розрив у взаєминах хлопців і дівчат, який може позначитись на їх подальшому ставленні до протилежної статі. Акселерація прискорила психосоціальний розвиток, а раннє формування статевої зрілості означає і раннє пробудження сексуальних інтересів, еротичних переживань. Підліткова сексуальність має свої особливості: інтенсивність статевого потягу; ранній початок статевого життя; сексуальна активність має характер експериментування, відрізняється ігноруванням небезпеки; невідповідність необмеженої еротичної фантазії та обмежених можливостей її реалізації; сексуальність ізольована від почуття любові.  Статеве виховання передбачає вивчення етики і психології сімейного життя, використання різноманітних форм і методів позакласної роботи. Його слід розпочинати якомога раніше, коли в дітей пробуджується інтерес до цих питань. З надто делікатних тем доцільно проводити розмови, бесіди (статева гігієна, профілактика венеричних захворювань, запобігання вагітності). Важливо налагодити в класі здорові стосунки між дівчатами і хлопцями.

 Трудове виховання — виховання свідомого ставлення до праці через формування звички та навиків активної трудової діяльності. Завдання трудового виховання зумовлені потребами існування, самоутвердження і взаємодії людини в суспільстві та природному середовищі. Воно покликане забезпечити: — психологічну готовність особистості до праці (бажання сумлінно та відповідально працювати, усвідомлення соціальної значущості праці як обов'язку і духовної потреби, бережливість щодо результатів праці та повага до людей праці, творче ставлення до трудової діяльності); — підготовка до праці (наявність загальноосвітніх і політехнічних знань, загальних основ виробничої діяльності, вироблення умінь і навичок, необхідних для трудової діяльності, підготовка до свідомого вибору професії).    Трудове виховання ґрунтується на принципах: — єдності трудового виховання і загального розвитку особистості (морального, інтелектуального, естетичного, фізичного); — виявлення і розвитку індивідуальності в праці; — високої моральності праці, її суспільно корисної спрямованості; — залучення дитини до різноманітних видів продуктивної праці; — постійності, безперервності, посильності праці; — наявності елементів продуктивної діяльності дорослих у дитячій праці; — творчого характеру праці; — єдності праці та багатогранності життя.

Дидактична система належить до пе­дагогічних систем. Оскільки педагогічна система — це організований об´єкт, що здійснює управління процесом передачі і засвоєння того соціального досвіду, який на даний час нагромадило людство, то ди­дактична система — це організований об´єкт, за допомогою якого вчи­тель забезпечує управління процесом передачі і засвоєння учнями си­стеми знань про суспільство, природу, людину, і на цій основі розви­ток у кожного з них пізнавальних сил, формування наукового світог­ляду, культури поведінки, позитивних людських якостей.

Найхарактернішою ознакою цієї системи є її функція, зокрема, функція управління педагогічним процесом. Учасниками цього процесу є вчитель й учні. Як видно з визначення дидактичної системи, учні й учитель не входять до її складу як елементи. Проте відомо, що кожна система живе в деякому середовищі, в оточенні інших систем, з якими вона пов´язана певними зв´язками. У деяких системах вони настільки міцні, що їх руйнування знищує і саму систему. Якщо вчитель і учні не входять до системи як її елементи, то вони, як це випливає з означення дидактичної системи, обов´язково входять до складу її середовища, тобто для дидактичної системи наявність учителя й учнів, як складо­вих середовища дидактичної системи, є обов´язковою. Зробимо деякі уточнення щодо них як частин середовища дидактичної системи.

Йдеться не про учня взагалі, а про те, що під терміном "учень" ро­зуміються навчальні характеристики учня, його здібності, задатки, інте­реси, його навчальний досвід, його особливості мислення, пам´яті, уяви, тобто учень взаємодіє з усіма елементами дидактичної системи таким своїм боком, який дає змогу йому встановлювати зв´язки як з елементами системи, так і з усією системою. Характеристиками ком­понента середовища дидактичної системи "учитель" є його педагогіч­ний досвід, знання навчального матеріалу, знання закономірностей навчання, виховання і розвитку, знання всіх навчальних і психологіч­них характеристик учня, тобто все те, що дає змогу йому взаємодіяти як з кожним елементом дидактичної системи, так і з усією системою. Маючи сильні зв´язки з усіма елементами, а то й з усією дидактичною системою, середовище істотно впливає на систему в цілому. Таким чином, у загальному випадку дидактичну систему становить той ди­дактичний простір, через який учитель і учні взаємодіють між собою.

Аналіз показує, що розв´язуючи проблеми навчання, ми неодмін­но торкаємося змісту і цілей навчання, методів, засобів і організацій­них форм навчання. Вони взаємозв´язані, взаємодіють одне з другим, один другого зумовлюють, отже утворюють цілісну сукупність, яка складається з названих вище елементів. Ця сукупність і є дидактичною системою. її ще можна було б назвати дидактично-методичною, ос­кільки вивчення будь-якої теми, будь-якого навчального матеріалу на стадії планування процесу навчання і його реалізації здійснюється за участі даної системи. Таким чином, дидактична система — це су­купність взаємозв´язаних елементів, якими є цілі навчання, зміст на­вчання, методи навчання, засоби і організаційні форми навчання. її графічне зображення наведено на рис. 1.1.

Елемент "Цілі навчання" (І) розкриває суть проблеми "Чому вчи­ти?", тобто дає відповідь на це запитання. "Зміст навчання" (II), а це, як видно зі схеми, другий елемент системи, відповідає на запитання "Що вивчати?" зумовлюється змістом освіти. Третій — "Методи навчання" (III), розкриває суть того, як можна досягти поставлених цілей навчання, тобто відповідає на запитання "Як вчити?". "Засоби навчання" (IV) — це четвертий елемент системи, він розкриває особ­ливості педагогічного інструментарію і дає відповідь на запитання "За допомогою чого навчати", "Чим навчати?". Нарешті, п´ятий елемент системи, - "Форми організації навчання" (V), відповідає на запитан­ня "В якій формі, де, коли навчати ?".

Відрізки прямих ліній позначають однонаправлений і двонаправле-ний зв´язок. Наприклад, зв´язок II—III означає, що зміна такого елемента системи як "Зміст навчання" призведе до зміни елемента "Методи на­вчання", а зв´язок III—II означає, що, навпаки: незалежна зміна елемента "Методи навчання" позначиться на елементі "Зміст навчання". Теоре­тичний рівень цієї системи визначається тим, що незалежно від предме­та і змісту матеріалу, який вивчається, зв´язки між її елементами об´єктив­но існують і природа їх визначається суттю самих елементів. Це означає, що дана система становить саме ядро теорії навчання.

Прикладом специфічної дидактичної системи є підручник. Його функція — бути навчальною книгою, тобто бути не тільки носієм того змісту, який учень має засвоїти, а й організовувати, а точніше — допо­магати організовувати процес оволодівання знаннями.

Зв´язки між елементами дидактичної системи набувають нових якостей, коли ця система включена як компонент у систему взаємодії учителя й учня. Лише ця обставина, а саме участь дидактичної системи у системі вищого порядку, створює умови для її життя, тобто для взаємодіїїї елементів і функціонування зв´язків. Дія учителя на учня (учнів) опосередковується саме дидактичною системою, всіма її елементами і нічим іншим. Але і кожен елемент дидактичної системи теж опосеред­ковується учнем, а конкретніше його задатками, здібностями, його тезаурусом, нахилами, інтересами та рівнем розумового розвитку. Зрозум­іло, що результат дії вчителя на учня, опосередкований всіма елемен­тами дидактичної системи та й навчальними характеристиками учня цікавить учителя, а тому він отримує інформацію про цей результат. Отриманий результат він порівнює із запланованим, передбачуваним і знову повторює, правда вже скореговану дію. Маємо, таким чином, нову, тепер уже динамічну дидактичну систему. її назвемо дидактич­ним циклом (рис. 1.2.).

У дидактиці можна виділити ще низку таких систем, а саме: цілей навчання, змісту навчання, методів навчання, систему засобів навчан­ня, організаційних форм навчання, контролю та оцінювання знань учнів тощо. Дидактичний цикл, у якому замість елементів "учитель" і "учень" функціонують елементи "вчителі", "учні" за своєю суттю є си­стемою навчання.

1. Навчання як цілеспрямований, системний і послідовний процес підпорядковане певній системі принципів, дотримання яких забезпечує його ефективність.

Принципи навчання (дидактичні принципи) - основні положення, що визначають зміст, організаційні форми та методи навчальної роботи школи.

Принцип навчання, відображаючи якийсь один істотний аспект процесу навчання, є основою для формулювання правил навчання, які залежать від принципу навчання, конкретизують його, підпорядковуються йому і сприяють його реалізації. Вони функціонують як практичні вказівки, якими користуються в конкретній навчальній ситуації.

Історії педагогічної науки відомі різні обґрунтування системи дидактичних принципів і трактування окремих з них. Першу спробу створення цілісної системи принципів навчання здійснив Я.-А. Коменський. Його система спирається на принцип природовідповідності: у навчанні та вихованні слід враховувати природні, вікові та психологічні особливості дітей. Оскільки природа розвивається поступово, у навчанні необхідно дотримуватися принципу послідовності, поступовості й систематичності. Одним із найважливіших принципів він вважав наочність, згідно з яким учитель повинен домагатися, щоб учні все сприймали чуттям.

Ф.-В.-А. Дістервег, прагнучи розкрити дидактичні принципи і правила якомога конкретніше, розглядав їх як вимоги до змісту навчання, до вчителя й учнів.

Цінними теоретичними положеннями, що збагатили систему принципів навчання та їх трактування, багата педагогічна спадщина К. Ушинського. За його переконаннями, в навчанні слід враховувати зміст і дозування навчального матеріалу, посильність його для учнів, послідовність вивчення, розвиток свідомості, діяльності й активності учнів, міцність засвоєння знань, виховуюче навчання та ін. Дидактичні принципи він розглядав у зв'язку з формами й методами навчання.

Попри те що класики педагогіки теоретично обґрунтували основні положення систематичності, доступності, наочності, провідної ролі вчителя, активності та свідомості учнів, не вони є їх відкривачами. Ці положення свого часу постали як результат педагогічного досвіду. Класики педагогіки об'єднали розрізнені положення в систему, обґрунтовували і поширювали їх.

Сучасна дидактика актуальними вважає такі принципи навчання:

1. Принцип науковості.

Відповідно до нього, факти, знання, положення і закони, що вивчаються, повинні бути науково правильні. Цим вимогам мають відповідати спосіб обґрунтування положень, законів, формування понять у процесі навчання. Реалізація цього принципу передбачає вивчення системи важливих наукових положень і використання у навчанні методів, близьких до тих, якими послуговується певна наука. Він вимагає: розкриття причинно-наслідкових зв'язків явищ, процесів, подій; проникнення в сутність явищ і подій; демонстрації могутності досягнень людських знань і науки та ознайомлення з методами науки, пізнання; розкриття історії розвитку науки, боротьби тенденцій; орієнтації на міждисциплінарні наукові зв'язки.

2. Принцип систематичності й послідовності навчання.

Зумовлений логікою науки й особливостями пізнавальної діяльності, які залежать від вікових закономірностей розвитку дітей. Передбачає системність у роботі вчителя (постійну роботу над собою, опору на пройдене при вивченні нового матеріалу, розгляд нового матеріалу частинами, фіксування уваги учнів на вузлових питаннях, продумування системи уроків, здійснення внутріпредметних і між-предметних зв'язків), а також системність у роботі учнів (систематичне відвідування школи, виконання домашніх завдань, уважність на уроках, порядок у виконанні домашніх завдань, час виконання завдань, систематичне повторення навчального матеріалу).