1. Розвиток міжнародної науково-технічної кооперації України:

• запозичення досвіду та знань шляхом запрошення іноземних спеціалістів; підготовка й підвищення кваліфікації національних кадрів за кордоном;

• взаємодія у створенні, розширенні та забезпеченні нормальної діяльності навчальних закладів, науково-дослідних та консультативних центрів, у тому числі спільних;

• співробітництво у галузі науки й техніки при будівництві модернізації та експлуатації підприємств та інших об'єктів виробничого призначення та соціальної інфраструктури;

• обмін технологіями, ліцензіями, конструкторськими і проектними матеріалами, сприяння їх використанню;

• співробітництво у збиранні, обробці та використанні науково-технічної й економічної інформації.

2. Здійснення виробничо-технічної кооперації з республіками снд:

• на ґрунті вже існуючої спеціалізації, потоварної, подетальної, технологічної;

• у тих випадках, коли виробництво має взаємодоповнюючий характер і підприємства різних країн являють собою нерозривні ланки технологічного ланцюжка, необхідно їх трансформувати у трансдержавні організаційно-господарські структури за типом ТНК, де одне підприємство є головним, а решта його філіалами, і зв'язки між ними здійснюються у вигляді внутрішньо корпораційних поставок;

• спільні розробка, фінансування та реалізація наукових і виробничих програм, а також створення спільних підприємств у різних сферах економіки.

3. Технологічний обмін

• продаж і купівля ліцензій на різні види промислової власності і ноу-хау;

• надання інженерно-консультаційних послуг та ін.

Причини, що гальмують процес входження України до СГ:

1. відсутність чітко визначених напрямків та механізмів структурної перебудови економіки, які б враховували особливості розвитку світового господарства та реальні можливості входження України в нього;

2. необхідність розробки стратегії економічної безпеки та створення структур, що забезпечували б і координували активне конкурентне протистояння України на світовому ринку;

3. існування певних геополітичних протиріч, усунення яких можливе лише на основі довгострокового договірного процесу з визначенням та балансуванням глобальних національних інтересів;

4. неадекватна (суперечлива) реакція українського суспільства та співробітництво з міжнародними фінансовими інститутами та відсутність чіткої внутрішньої та зовнішньої економічної стратегії держави.

Для ефективної інтеграції України в Європу, необхідно здійснити кардинальні економічні зміни у структурі національної економіки, що має для держави принципове значення. Створення конкурентноспроможної вітчизняної продукції - шлях до світового ринку товарів і послуг (самостійне опрацювання).

Проблеми та перспективи інтеграції вітчизняної економіки до глобального економічного середовища

Складність та динамізм трансформаційних процесів, пов'я­заних із внутрішньосистемними та міжсистемними трансфор­маціями, асиметричністю та диспропорційністю еволюції світо-господарського устрою в умовах панування неоліберальної мо­делі глобалізації, загострюють проблему швидкої та ефектив­ної самоідентифікації України у складній системі розгалужених світогосподарських зв'язків та міжнародних економічних відно­син як незалежної високорозвиненої держави.

Загальновизнаною є відсутність альтернатив глобалізації для людства в цілому. Об'єктивну основу цього процесу становить інтернаціоналізація економіки, яка оптимізує використання ресурсів у планетарному масштабі та підвищує ефективність гос­подарювання на основі потужного синергетичного ефекту взає­мопроникнення та взаємодії національних господарських ком­плексів. Глобалізація породжує нову реальність економічного життя, що виявляється у переплетенні національних госпо­дарств на ринковій основі, взаємодії нових економічних суб'єк­тів, які конкурують на глобальних ринках, розвитку нетради­ційних механізмів і форм співробітництва, що отримують від­повідне інституційне оформлення.

Водночас принциповим є усвідомлення того, що неолібераль­на модель глобалізації, яка домінує у сучасному світі, є лише однією з можливих альтернатив багатовекторного процесу транс­формації світової економіки. Заснована на ідеології монетарно­го лібералізму, сучасна глобалізація має стихійний, одновекторний та вмотивований характер, спрямований на реалізацію інте­ресів високорозвинених країн, які прагнуть до перерозподілу світового багатства з метою зміцнення власного потенціалу. За цих обставин формування національної моделі розвитку кож­ної країни відбувається в умовах гострої боротьби економіч­них інтересів представників транснаціонального та націо­нального капіталу, впливових міжнародних організацій та національної еліти, а національна конкурентоспроможність виступає іманентним ринковому середовищу імперативом функціонування різнорівневих економічних систем.

Загальновизнано, що сучасна парадигма міжнародного еко­номічного розвитку формується на основі постіндустріальних цінностей, за яких конкурентоспроможність країни визначаєть­ся її динамічними перевагами: пріоритетом знань, інновацій та інформації, а не лише статичними чинниками, пов'язаними із забезпеченістю матеріальними та трудовими ресурсами. За цих обставин держава, яка не бажає залишатись на узбіччі цивілізаційних перетворень, повинна активно включатись до сучасних інтеграційних процесів, реалізуючи інноваційну модель розвит­ку, залучаючи до економіки інвестиції глобальних суб'єктів та формуючи ефективні механізми її захисту від можливих ризи­ків та потрясінь. Відтак вирішального значення для розвитку вітчизняної економіки набуває активна діяльність держави.

Із забезпечення національної конкурентоспроможності на ос­нові структурного та технологічного оновлення економіки.

Національна конкурентоспроможність (конкуренто­спроможність національної економіки) — зумовлене еко­номічними, соціальними та політичними факторами стій­ке становище країни або її продукту на внутрішньому і зовнішньому ринках, у світовій економічній системі, в гло­бальних політико-економічних процесах, здатність під­тримувати стійкі темпи зростання реальних доходів на одну особу.

Найважливіші критерії конкурентоспроможності національ­ної економіки знайшли відображення у зведеному індексі кон­курентоспроможності — комплексному інтегральному показ­никові порівняльної конкурентоспроможності країн, що розра­ховується на базі комбінацій відносних величин ("твердих" кіль­кісних оцінок основних економічних індикаторів, що публіку­ються в офіційних виданнях, та "м'яких" якісних експертних оцінок). На сьогоднішній день найвпливовішими дослідження­ми міжнародної конкурентоспроможності країн є:

"Глобальний звіт про конкурентоспроможність", який публікується щорічно за матеріалами широкої програми обстежень країн у рамках Світового економічного форуму у швейцарському м. Давосі;

"Щорічник світової конкурентоспроможності" Міжнародного інституту менеджменту та розвитку, у якому відповідний рейтинг розраховується на основі восьми груп критеріїв: внутрішнього економічного потенціалу країни, її зовнішньоекономічних зв'язків, державного регулювання, фінансово-кредитної системи, інфраструктури, системи управління, менеджменту, рівня розвитку науки та технології, людських ресурсів.

Україна бере участь в обстеженнях міжнародної конкурен­тоспроможності, що проводяться в рамках Світового економіч­ного форуму, з 1997 р. За даними, представленими Світовим економічним форумом у 2005 p., рейтинг України склав 84-ту позицію серед 104 країн, які досліджувалися.

До найважливіших конкурентних переваг вітчизняної економіки слід віднести:

• значні запаси та вигідне розташування корисних копалин (залізна та марганцева руди, сірка, ртуть, титан, рідкоземельні метали, уран, мінеральні солі, гіпс, граніт, мармур тощо);

• родючі сільськогосподарські угіддя, значні запаси чорнозему;

• високий освітній рівень працездатного населення при відносно низькому рівні оплати праці;

• розвинену мережу академічних, науково-дослідних та проектно-конструкторських установ;

• вигідне геополітичне становище, транспортно-географічне розташування, наявність розгалуженої транспортної інфраструктури;

• наявність унікальних виробничих комплексів (металургійних, машинобудівних, хімічних), які поєднують розвинуту виробничу, соціальну та рекреаційну інфраструктуру, мережу науково-дослідних, проектних організацій та навчальних закладів;

• привабливі кліматичні умови, унікальний рекреаційний комплекс, що включає Азовський, Чорноморський, Карпатський та Поліський підкомплекси.

Водночас, звертаючи увагу на уповільнення темпів економі­чного зростання вітчизняної економіки, сучасні дослідники ви­діляють ряд факторів, які перешкоджають динамічному гос­подарському розвитку та підвищенню конкурентоспромож­ності вітчизняної економіки, в тому числі:

• прискорену лібералізацію зовнішньоекономічних зв'язків, яка призвела до неконтрольованої відкритості української економіки та посилення її структурних деформацій;

• пріоритетність цінових чинників конкурентоспроможності в умовах реалізації експортної моделі розвитку, що не стимулює якісне оновлення та структурну перебудову економіки;

• високий рівень залежності внутрішньої економічної динаміки від зовнішніх, непідконтрольних національному уряду чинників.

Відтак одним із стратегічних пріоритетів трансформації економіки України в умовах глобалізації є перехід від екзогенно залежного до ендогенно орієнтованого розвитку в т.ч.:

• розбудова національної інноваційної системи, підвищення частки інноваційної продукції, збільшення обсягів надання високотехнологічних послуг;

• структурна модернізація, спрямована на подолання надмірної залежності від окремих глобальних ринків та поглиблення участі у глобальних високотехнологічних проектах;

• зміцнення конкурентних переваг вітчизняного бізнесу, підтримка найбільш ефективних імпортозаміщуючих виробництв та захист від недобросовісної конкуренції на світових ринках;

• зміцнення експортного потенціалу країни, підвищення питомої ваги товарів із високою часткою доданої вартості;

• формування виробничих регіональних кластерів (енерго-металургійно-хімічних) світового значення;

• диверсифікація джерел інвестування, становлення власних транснаціональних структур;

• розвиток внутрішнього ринку як бази формування та апробації національних конкурентних переваг;

• ефективне використання геополітичного положення України та підвищення її ролі як транзитної держави;

• впровадження дієвих механізмів захисту від економічних та технологічних ризиків і небезпек, несприятливих змін міжнародної кон'юнктури;

• удосконалення процесів інтеграції України в сучасні економічні та політичні альянси, розвиток взаємовигідного співробітництва з міжнародними економічними та фінансовими організаціями.