2. Музика театр кіномистецтво

Театр XX сторіччя є складною і водночас незабутньою карти­ною, як і все мистецтво цього періоду. У першій половині сторіччя з’явилися найбільші революціонери театру, що висунули професію режисера на перший план у цьому мистецтві. Згадайте імена Ста-ніславського і Мейєрхольда, Г.Крега і Б.Брехта. Як і раніше, акту­альний поділ театру на «реалістичний» і умовний, «театр пережи­вання» і «театр уявлення».

Умовність — властивість мистецтва, що підкреслює відмінність художнього твору од утілюваної ним реальності.

У другій половині XX сторіччя дедалі частіше театр поділяють на «масовий» і «елітарний».

Театр так само залишається ареною сміливих, несподіваних ек­спериментів, що змінюють наше уявлення про театр як про дійство, де актор і глядач розділені сценою. Велике значення надається видовищності дії, костюмам і декораціям, та водночас існує театр без декорацій, без гриму і костюма, традиційних атрибутів театру. Дедалі активніше здійснюється синтез мистецтв, що так яскраво заявив про себе у стилі модерн початку сторіччя, а згодом і в кіне­матографі. Виникають нові типи театру і нові жанри, їх мішанина («жанрові міксти») — трагікомедія, п’єса-дійство, сатирична коме­дія, опера-балет, політичний театр, театр одного актора, театр аб­сурду, відроджується вуличний театр. Загострюється інтерес до інтер­претації форм старого театру. Так, оновлюється життя грецької трагедії і французького класичного театру, італійської комедії’ ма­сок і середньовічної містерії.

Одним із дивовижних напрямів сучасного театру є вуличний те­атр (відомі, приміром, такі трупи: «Лицедеи», інтернаціональний театр «Футсбарн», «Компані дю Азар», іспанський бродячий цирк «Периллос». Вуличний театр відважується ставити все: від середньо­вічного фарсу до складної сучасної психологічної драми.

Цікаво, що показ п’єс і дійств триває одночасно, глядач, що вийшов на вулицю, опиняється втягненим у заповнений грою простір! Для акторів вуличного театру весь світ — театр у повному сенсі слова. Так, в одному зі спектаклів у Копенгагені наприкінці спектаклю на березі моря з’явилася трищоглова справжня шхуна і забрала всіх учасників на свій борт.

Трупа «Космос полів» (Франція) виступає на залізничних плат­формах. Костюми створюються найчастіше із зовсім випадкових ма­теріалів, використовується багато реквізиту: пух, кулі, м’ячі, вудки, шоломи — словом, усе, що можливо. Обов’язкові ляльки й маски. Використовуються вода і вогонь (для прикладу, гра вогників полум’я на сковорідці, що несе актор і ритмічно стукає зни­зу), світло і звук — глядачів активно обливають зі шлангів тощо. У вдалому театрі будь-який глядач може стати актором і навпаки.

Театр абсурду — (інша назва «театр парадоксу») — напрям у драматурга й театрі 50—60-их років, що об’єднав драматургів Ежена Іонеско, Семюеля Беккета та інших авторів. Персонажі Іонеско, приміром, не розмовляють, а імітують, грубо пародіюють жаргон. Залишаються тільки вигуки, прокльони. Зруй­новано мову, а це означає, що руйнується й мислення людини. Герої можуть перетворитися на будь-кого, людина зовсім не є чи­мось закінченим і цілісним.

З’являються в сучасному театрі й нові герої. Справді, хто ж може нині стати персонажем трагедії? Трагедія давно припинила бути високим жанром із суворими законами: її героєм може стати найнепомітніша, найнепримітніша людина, а персонаж, який, здавалося б, мав стати героєм, раптом вияв­ляється зовсім не «героєм» у наших очах. Герой сучасного театру нерідко дуже складний, зі складними мотивами дії. Відомі спектаклі й сюжети активно переосмислюються, їх герої діють у несподівано-сучасній обстановці.

Розвиваються так звані малі театри, театри-студії, театри-лабораторії. Вони рухливіші, мобільніші, вільніші у виборі репертуару. Саме вони часто відкривають молодих, невідомих талантів серед авторів.

Театр XX сторіччя породжує і нову професію в мистецтві, дуже складну і престижну — режисер. Режисер визначає головні лінії спектаклю, його структуру, ідею, визначає сценічну дію, відбирає акторів. Але головне і, мабуть, найскладніше у професії режисера — пошук форм театральної дії, які б виражали його бачення п’єси. Для цього можна використовувати такі поняття, як сценічний об­раз, сценічна метафора.

Сценічна метафора — інакшосказання, виражене засобами сце­ни: приміром, декорація, певні дії актора, його костюм.

Сучасний театр пред’являє так само високі вимоги і до актора, його техніки, пластики, культурної ерудиції й інтелекту. Відомо, приміром, що деякі кіноактори зовсім не можуть грати на сцені (як Ален Делон), а інші, навпаки, збагачують кіно своїм театраль­ним досвідом (це такі актори, як О.Калягін, А.Мягкон, А.Фрейндліх, А.Демидова і багато інших), вони чудово виявили свою багатогран­ну творчу обдарованість в обох царинах.

ХХ ст. – час розвитку найновішого виду мистецтва – кіно, поява якого стала можливою завдяки технічним досягненням. Кіномистецтво – вид художньої творчості, який за допомогою кінематографічної техніки, оперуючи рухомим зображенням і звуком, відтворює реальну дійсність у художніх та художньо-документальних образах. Синтезуючи і вбираючи в себе художній досвід літератури, театрального й образотворчого мистецтва, музики і переломлюючи його через свої особливості й специфіку, кіномистецтво володіє власними зображально-виражальними засобами, серед яких головні – фотографічна природа рухомого в часі зображення та монтаж.

Доступність і особливий ефект достовірності екранного зображення, інформативність визначають соціальні функції і значення кіномистецтва, яке справляє величезний ідейно-художній вплив на формування поглядів та переконань, естетичних смаків і почуттів, духовної культури людей. Кіномистецтво значно розширює можливості образної виразності і посилює громадський резонанс художньої діяльності.