4 Єретичним рухом

Реформування католицизму у Західній Європі викликало початок глибинному процесу, який отримав назву "внутрішня християнізація Європи". У XII-XIII ст. вся Європа була охоплена єретичним рухом, який мав загальноєвропейський характер. За своєю сутністю європейські єресі не були однорідними. Умовно їх можна поділити на два типи: бюргерські (тобто міські) і селянсько-плебейські. Вимоги тих і інших нерідко співпадали: всі вони вимагали ліквідації політичних амбіцій папства, урізання земельних багатств церкви і скасування особливого статусу католицького духовенства. Ідеалом середньовічних єретичних вчень і рухів була ранньохристиянська апостольська церква.

Починаючи з II ст., християнські авторитети, користуючись релігійними першоджерелами, звинувачували деяких богословів як єретиків і пояснювали християнське вчення зрозуміліше, намагаючись уникнути помилок і неоднозначних тлумачень. У зв'язку з цим ортодоксальності почали протиставляти єресь (гр. - "вибір", мається на увазі - помилковий).

Доктрини ранніх єретичних вчень мали під собою деяку релігійну основу і базувалися, в першу чергу, на критичному ставленні до служителів церкви - від Папи Римського до приходського священика. Єресіархи створювали ідеальний образ біблійного пастиря, протиставляючи його пастирю реальному; виступали проти індульгенцій; відкидали присягу на Біблії, окреме для кліру і мирян причастя. Західні єретики називали церкву "Вавилонською блудницею", а Папу - намісником сатани і антихристом. Вони відкидали вчення отців церкви, рішення Вселенських і помісних церковних соборів, Папські булли тощо. Фактично вони заперечували всю церковну організацію католицизму, являючи реальну загрозу для Західної церкви.

Стосовно тактики боротьби з ортодоксальним католицизмом єретики поділялися на дві чітко виражені групи. Одні, критикуючи священство, індульгенцію, Папу і церковну організацію, все ж залишалися в лоні католицької церкви і вважали, що своїм новим вченням вони сприяють її оновленню і оздоровленню. Така позиція була характерною для поміркованого крила єретичного руху. Але був і інший напрям - радикально-екстремістський, представники якого поривали з офіційною католицькою церквою і на противагу їй створювали свої церковні організації. Такими єретиками були, перш за все, катари, вальденси, апостолики, таборити, іоахіміти.

Для переважної більшості єретичних учень на ранніх і більш пізніх стадіях характерною була їхня відповідність і наближеність до євангельського вчення. Чи не най популярнішою ідеєю у єретичних колах, взятою з Євангелія, була ідея (чи принцип) "апостольської бідності". Однак тлумачилася вона єретичними проповідниками по-різному. Єретики-бюргери декларували прагнення до простої, дешевої і чистої церкви. Тут, очевидно, слід шукати коріння майбутньої Реформації. Натомість єретики селянсько-плебейського напряму, також прагнучи до апостольської бідності, пропонували більш радикальний і, на їхній погляд, соціально справедливий спосіб - усуспільнення всього майна членів церкви та загальна рівність кліру і прихожан.

Поширення єретичних учень, їх глибокий вплив на свідомість широких верств населення Європи, природно, спонукали якось маневрувати саму католицьку церкву, змушували шукати засоби самозахисту. Першим кроком у цьому напрямі був заклик до дії найрішучішим чином - повне винищення сект і єретичних організацій. На церковних соборах піддавалися анафемі вчення єретичних богословів, засуджувалися і спалювалися їхні твори і проповіді, горіли на вогнищах керівники сект і прості єретики, фізично знищувалися цілі сім'ї невірних. Ті, хто залишалися в живих, піддавалися жорстоким переслідуванням. Були навіть організовані хрестові походи у регіони масового поширення єресі - на південь Франції та в Італію.

І все ж названі механізми і заходи боротьби з єрессю не змогли її викорінити до кінця. Церква була змушена знову шукати більш дієві та ефективні засоби, одним з яких і стала інквізиція (лат. inqui-sitio - "розслідування"). У кінці XII ст. вона виникає як форма папського суду. Зокрема у 1184 р. була видана Папська булла, яка передбачала церковну допомогу світській владі у розслідуванні єресей. Це рішення підтримав тодішній король Священної Римської імперії германської нації (сучасної Німеччини) Фрідріх І Барбаросса. В кожному єпископаті була запроваджена посада папського інквізитора, який вів розслідування у справах єресі і виносив вирок. Згадки про присудження єретиків до смертної кари на той період відсутні. На той час головним завданням інквізитора було з'ясування, чи є звинувачений насправді винним у єресі, чи його протиправні діяння виходять за межі впливу церкви і підлягають юрисдикції світських властей.

Як особливий суд католицької церкви інквізиція була створена у 1215 р. Інквізиція стала самостійною грізною організацією, якої боялися всі - єретики й істинні католики, селяни та міщани, дворяни і королі, світська і духовна влада.

XIV ст. - епоха формування централізованих європейських держав. Якщо до цього королі перебували у духовно-політичній залежності від глави Ватикану, то тепер, коли формуються національні держави, кожен правитель намагався звільнитися від папської залежності.

У XIV ст. резиденція Папи знову була повернута до Риму, після чого католицьку церкву потряс 40-річний церковний розкол, коли церквою правили аж три Папи. Папство було вимушене відмовитися від своїх політико-теократичних зазіхань у державах Європи. Розпочинається доба формування національних церков і втілення ідеї сильної, централізованої світської влади, незалежної від Римського Престолу. Якщо в період раннього феодалізму, до формування національних держав, папство перебувало у статусі інтернаціонального центру Західної Європи, то із формуванням централізованих держав ця функція стала непотрібною. Всередині католицької церкви зміцнюється рух, який відкидає претензії Папи на нове єдиновладдя у Західній церкві. У Франції це призводить до певної автономії Французької церкви від Риму; а в Англії - до оформлення англіканської церкви як державної релігії, повністю незалежної від Ватикану.