§ 6. Оцінка майна.

Вартість є тією універсальною категорією, яка дозволяє організувати обмін різнорідним майном між людьми в суспільстві. І справедливість обміну значною мірою визначається тим змістом, який ми вкладаємо в це поняття. В сучасній економічній науці немає твердої основи для пояснення змісту вартості. Існує багато теорій, устійнились, як "правильні", деякі з них.

Теорія трудової вартості виходить з того, що вартість вимірюється працею. Фактична вартість визначається лише в момент обміну, співвідношенням того, що обмінюється. Ми що купуємо і продаємо працю? В чому вимірюється праця? Усі ці питання резглядались. Праця, як і власність, є відношенням людини до майна. Виходячи з цієї теорії, можна визначити, що вартість вимірюється також власністю.

Теорія корисності не вносить ясності в це питання. Останні "новини" - вимір вартості знаннями. Рухаємось все далі в світ фантазії. "Говорили, балакали, - сіли та й заплакали". Як одна відносна величина може вимірюватись іншою)? Це ж замкнуте коло, яке не має виходу в світ реальних речей, в якому ми живемо.

Якби економічна практика чекала б конкретної відповіді від економічної теорії на питання матеріального змісту вартості, то, ймовірно, ми повернулися б до первіснообщинного ладу. Що є основою для виміру вартості в практиці економічного обліку? Затрати і результати, ресурси і продукція. Тобто вартість вимірюється кількістю /і якістю/ майна. Ціна - вартість одиниці продукції, собівартість - кількість затрат на одиницю продукціі, ціна визначається собівартістю.

Можна заперечити. А як же бути, якщо затрати понесені, а продукції, і, відповідно, вартості немає? Затрати визначають вартість, вони є, а вартості немає. Припустимо, суб'єкт господарювання цілий рік "працював", створена продукція нікому не потрібна, ніхто її не купував. Аналізуємо результати в

102

кінці року. Майно /власне/ на початок року було, на протязі року закупалось /без цього товарне виробництво неможливе/. Те, що залишилось на кінець року майно /власність/ суб'єкта господарювання, буде таке ж, як і на початок року? Ні, воно частково, або повністю "зникло". Зникло в розмірі понесених витрат на непотрібну продукцію. І якщо ми викидаємо продукцію на смітник, - то це означає, що ми викинули те саме майно, що витрачене на цю продукцію. Тобто, немає ні продукції, ні майна. Немає ні вартості, ні затрат. І якщо ми облікуємо ці затрати, то їх немає на що відносити, тобто, з економічної точки зору, їх і не було. Суб'єкт господарювання просто добровільно знищив своє майно /або подарував комусь/.

Інший випадок. Затрат /майна/ не було, а продукція є, вона має вартість. Тобто, вартість з'явилась нізвідки, з вакууму. Якби нам показали фокус, наприклад, від помаху "чарівної палички" з'явився будинок /раптом/, - ми б не повірили, як дорослі люди. Однак, ми поводимо себе, як діти, коли віримо, що вартість з'явилась без затрат майна, в результаті якихось особливих трудових зусиль /праці/, знань, таланту і т.п. Якщо такий випадок є, то висновок однозначний - ця вартість /багатство/ з'явилаось, або в результаті дарування, або в результаті крадіжки. Тобто, просто майно змінило власника. Воно своєї вартості не втрачало і не набувало. В даному розрізі, прибуток є нічим іншим, як неврахованими затратами /через недосконалість системи обліку, або з інших причин/.

Матеріальиий зміст вартості - це натурально-речовий зміст майна. Вартість створюється спожитим майном. Майно створюється спожитою вартістю. Майно створює майно. Присутність людини, - факт незаперечний, тому додаткових пояснень не вимагає. Вартість створює вартість. Люди обмінюються майном, його еквівалентне співставлення проводиться з використанням відносного поняття, - "вартість".

Економічна теорія свідчить, що вартість визначається не індивідуальними, а суспільними затратами праці. І це вірно,

103

якщо під працею розуміти майно. У питанні визначення вартості теорія нас орієнтує на те, що обмінюються різнородні продукти, що надає особливої загадковості цій категерії.

Однак, в реальнону житті усе не зовсім так. Вартість встановлюється не в результаті співставлення різнорідних предметів /товарів/, а в результаті суспільного співставлення однорідних за змістом і, як правило, взаємозамінних, предметів. В умовах економічної рівноваги ми не можемо купити продукцію по ціні, меншій, або більшій від її суспільної /середньої/ собівартості. Ціна - це суспільна собівартість /середні затрати майна у вартісній формі на одиницю продукції/ в певній, умовно замкненій економічній системі.

Суспільна ціна на абсолютно ідентичну продукцію /майно/ формується в рамках економічної системи певного рівня, при відсутності суб'єктивних перешкод дії об'єктивних економічних законів. Ці перешкоди зводяться, в основному, до відсутності інформації про необхідний товар /обсяг інформації неадекватний потребі в товарі/. Перше, - це т.зв. "комерційна таємниця", друге, - реклама. І перше, і друге - це суб'єктивні перешкоди вільному обігу і доступності інформації /в розумних межах/, яка є основою для визначення "середньої" /тобто середньої/ ціни. Наведені перешкоди відображають процес пригнічення одними товаровиробниками /власниками/ інших, тобто це інструменти того, що називається узаконеною спекуляцією і позаєкономічним впливом.

Такий внутрішній зміст в поняттях "вільно регульована ринкова економіка", "саморегулююча дія законів ринку", "ринок встановлює ціну" і т.п. Тому незрозуміло, чому ми вважаємо побудову такої системи для себе щастям і чому не бажаємо вносити до неї /обгрунтованих/ коректив ?

Реальну картину ми можемо знати лише маючи реальний облік. Ресурси можуть оцінюватись лише по фактичній ціні їх придбання, вартість їх зносу може оцінюватись лише відповідно

104

до реального зносу, продукція може оцінюватись лише по фактичній ціні реалізації. Чи дотримуємось ми цього?

"Справедливий" механізм ціноутворення /таким він бути абсолютно не може, можна говорити лише про кращий за існуючий/, в стилі вищевикладених природно-суспільних умов, може базуватись на слідуючому. Необхідна універсальна, досконаліша від існуючої, система обліку, обов'язкова для усіх суб'єктів господарювання /а ними є окремі люди/. Суспільний контроль за веденням обліку, кращий від існуючого. Повна відкритість економічної інформації для усіх, без винятку. Розумно достатня система обміну економічною інформацією /а не реклама/. Якщо держава є цілісною економічною системою /з єдиною грошовою одиницею і вільним обміном економічною інформацією між усіма складовими елементами/, - то і ціна на ідентичний товар повинна встановлюватись і контролюватись на рівні середніх витрат /собівартості/ усіх виробників даного товару. Необхідні налагоджені інформаційні системи між усіма рівнями об'єднань людей /комп'ютерні мережі/. Ціна на певний товар повинна мінятись по усій державі так часто, як часто суб'єкти господарювання будуть подавати інформацію про свої грошові витрати і надходження /автоматично/. Якщо це буде робитись щодня, - то і щодня середній рівень собівартості /ціна/ може змінюватись.

Приклад. Якщо в районі певний трудовий колектив /власників/, - громада, виробляє для усього населення району, наприклад, хліб, відповідно до стандартів, єдиних по усій державі, то підприємство в районі є монополістом, але зобов'язано продавати хліб по ціні, що дорівнює середній собівартості цієї продукції по усій державі /яка усім відома/. Підприємство періодично звітує про рівень собівартості своєї продукції і, таким чином, впливає на ціну /середню собівартість/. Обсяг виробництва повинен відповідати замовленням. Підприємство - монополіст в районі,через такий ціновий механізм є одночасно конкурентом всім пекарням в

105

державі. Хто виробить якісну продукцію при менших затратах /майна/, - той буде збільшувати обсяг власного майна, багатіти.

Такий механізм автоматично /а не стихійно/ регулює співвідношення між тим, що називають "попит і пропозиція" /ресурси і продукція/, забезпечує необхідне співвідношення між монополією та конкуренцією. Якоюсь мірою він є тим ідеалом ціноутворення, до якого прагнемо. Але чи потрібно це нам? До чого ми прагнемо?

Оскільки результати є відображенням затрат, то і ціна є відображенням собівартості. Собівартість є індивідуальною ціною для товаровиробника, ціна є для нього суспільною /середньою/ собівартістю. Наука з'ясувала таку залежність, але дивним є те, що на практиці відсутній механізм контролю за дотриманням даної закономірності. Якщо усі "товаровиробники" звітують /декларують перед суспільством/ про розмір понесених затрат на виробництво продукції, то логічно припустити, що суспільству відомий розмір середніх затрат на одиницю продукції певного виду /середня, або суспільна собівартість - ціна/. Тоді "товаровиробник" повинен продавати свою продукцію по суспільній собівартості, яка відома, і суспільство повинно контролювати цей процес. Тобто, цей контроль має об'єктивну наукову і практичну основи і повинен здійснюватись "автоматично".

Органи суспільного самоуправління повинні слідкувати за дотриманням підпорядкованими суб'єктами механізму ціноутворення, а не втручатись в процес встановлення /самовстановлення/ цін. Тоді прийняті уявлення про регулювання суспільством цін, як лише через "встановлення державою цін", є, виходячи з наведених міркувань, примітивними і поверховими.

Якщо в економічній теорії існує вірне по своїй суті положення про те, що ціна - це суспільна /середня/ собівартість /у вигляді "суспільно-необхідних затрат праці"/, то воно повинно відображатись в практиці економічного життя. Цього немає,

106

оскільки немає відповідей на слідуючі питання. Хто в державі, в результаті процесу інформаційного обміну, знає середній рівень собівартості /ціну/ по конкретних видах продукції? Чому ціна формується як результат стихійного обміну? Щоб була одномірність, може і собівартість повинна формуватись, як результат співвідношення "попиту і пропозиції"? Як існуючий економічний облік на рівні підприємства відображає пряму математичну залежність між ціною і собівартістю?

Кожна людина повинна точно знати, на скільки і чому зменшується або збільшується вартість майнового комплексу, що належить лише їй. Як в загальному, так і по кожному виду майна. Адже усі види майна в активній чи пасивній формі приймають участь в економічній діяльності людини, в процесі відтворення майнового /економічного/ комплексу.

Будь-який рівень об'єднань людей може характеризуватись лише тими показниками вартості майна, які є арифметичною сумою майна окремих осіб. Враховуючи співвідношення показників економічної системи будь-якого рівня /затрат на придбання ресурсів і виручки від реалізаціі продукції/ за певний період, можна визначити ефективність відтворення ціеї системи. Так, наприклад, якщо із-за меж району закуплено ресурсів на суму, що перевищує обсяг виручки від реалізації продукції за межі району, то ефективність відтворення економічної системи "район" зменшується. Цей процес повинен аналізуватись керівництвом району, і, відповідно, коригуватись.

Вважається, що мірилом вартості є гроші. Вартість є відображенням майна, як абстрактна категорія, а гроші є відображенням майна, як конкретні зобов'язання. Гроші - це фактична оцінка майна, вартість - потенційна оцінка майна /планові, потенційні гроші/.

Про економічний зміст грошей існує багато літератури, але в ній часто упускається головне, а акцентується увага на другорядному. Головним є те, що гроші, незалежно від своєі форми /готівкові, безготівкові, золото, цінні папери та ін./ є

107

зобов'язанням одного суб'єкту обміну перед іншим віддати своє майно в обмін на уже отримане /віддати свою продукцію в обмін на отримані ресурси/. Тобто гроші відображають рівновагу натурального змісту різних видів майна /ресурсів одних суб'єктів в співставленні з продукцією інших/. Тимчасово не отримане /період обігу/ одним суб'єктом господарювання натуральне майно, яке пропонуєтьоя іншим суб'єктом господарювання до реалізації і є гроші. Усі учасники обміну є одночасно і виробничими, в прийнятому розумінні, і торгівельними. Тому виділення торгівлі в якусь особливу сферу діяльності безпідставне. Будь-який учасник обміну має ресурси в натуральному вигляді і продукцію в натуральному, або умовному /послуги/ вигляді. Тому, враховуючи вищенаведене, прийняте уявлення, що сума грошей в суспільстві адекватна натуральному сумарному змісту товарів /а під ними розуміється усе, що є в торгівлі, закуплене з метою перепродажу/ не можна вважати точним. Сума грошей відповідає, в певний момент часу, тій кількості продукціі, що реально продається в цей момент усіма учасниками економічного /майнового/ обміну. Тобто в торгівлі - це натуральні "товари" /продукція/, що доставлені до споживача і реально реалізуються /а не пропонуються до реалізаціі/.

Гроші, це зобов'язання, яке відображає ситуацію "мені винні". В побуті аналогом грошей є розписка /щось віддати/. Лише розписка є адресним зобов'язанням, а гроші, в сучасному їх спотвореному вигляді, - безадресним. Надання грошам адресності і є одним із ключових елементів впорядкування економічної системи /виробництво на адресне замовлення/. Є протилежність грошей, ситуація "я винен". Відображенням її є боргове зобов'язання /вексель/, якщо воно знаходиться в боржника. В практиці господарського життя підприємство має гроші, як борги інших перед підприємством і договори на поставку продукції /якщо гроші отримані, а продукція ще не відвантажена/, - борг підприємства перед іншими. Договори, в

108

даному випадку, виступають протилежністю грошей /антигроші/. Наявність грошей в суб'єкта господарювання та відсутність в нього "антигрошей", аналогічних по способу оформлення зумовлено психологією людей, яким більше подобається фіксувати борги інших /собі/, ніж власні борги іншим. Але це зовсім не означає, що облік повинен фіксувати гроші та не повинен враховувати боргові зобов'язання. Особливість сучасних грошей полягає в тому, що вони одночасно виконують дві протилежні функції методом, - наявність грошей в одного - це наявність продукції, але відсутність грошей в іншого учасника обміну. Тому говорити про необхідність введення спеціальних "антигрошей" немає потреби. Важливо інше, - правильно фіксувати через грошові виміри пропорції, що об'єктивно існують, рух натурального майна, відображенням якого і є гроші.

Гроші, їх кількість є оцінкою майна в його натурально-речовому змісті. Нічого іншого, за вартістю не приховано. В той же час, під будь-яким видом майна, в натуральному вигляді, ми розуміємо його грошову /вартісну/ оцінку. На усіх рівнях економічних систем необхідно дотримуватись балансу між сумою грошей і вартісною оцінкою майна та реальним натуральним майном. Це означає, що не повинно бути майна, вартість якого невідома і грошових коштів, конкретне майнове "забезпечення" яких невідоме. Чи дотримуємо ми цього ? Навкруг нас багато майна, про вартість якого ніхто нічого конкретного сказати не може і, одночасно, ми звикли розглядати гроші, "грошовий капітал", як якусь матеріальну субстанцію /лише різкі інфляційні стрибки на якусь мить повертають нас до реальності/.

Співвідношення між майном в натуральній формі, наявним в підприємства і натуральним майном підприємства, тимчасово відсутнім в нього, - потенційно наявним /гроші/, розглянемо, виходячи із загальної схеми обігу майна /перенесення вартості майнового комплексу підприємства/. Дана схема є

109

універсальною для будь-якого виду підприємства, суб'єкта економічної діяльності, економічної системи будь-якого рівня і перш за все для окремої людини.

Схема 9. Загальна схема перенесення вартості у відносно замкненій економічній системі та її зв'язок з осовними економічними категоріями.

Вище наведені пояснення змісту термінів, що використані, але нагадаємо. Виручка - це наявні в суб'єкта господарювання гроші, що надійшли від реалізації продукціі. Причому, під продукцією слід розуміти не лише реалізоване в натуральній формі, створене на підприємстві майно, а і його аналоги - майно, яке використовувалось як ресурси, своєї вартості на продукцію повністю не перенесло, не є продукцією в прийнятому розумінні /не створене на підприємстві/, але реалізується, та послуги, - умовна форма продукції і натуральна форма спожитих, при створенні послуги, ресурсів /і створеного на інших підприємствах з допомогою послуги майна в натуральному вигляді/. Вартість продукції - це грошова оцінка натурального майна, що реалізується, або послуг. Тобто гроші вартості не мають. Із схеми наочно видно співвідношення понять "гроші" і

110

"вартість".

Амортизація - грошові кошти, призначені для придбання необхідних і конкретних ресурсів у формі натурального майна або послуг /віднесені на ресурси по їх видах/. На прикладі певного періоду вони повинні обліковуватись в двох формах. Візьмемо для прикладу прийнятий річний період.

Одна частина амортизаційних відрахувань - це грошові витрати на реально закуплене за рік майно /і послуги/, незалежно від тривалості періоду його майбутнього використання /капітальні вкладення і оплата поточних рахунків/. Оплата поточних рахунків включає як вартість придбаного за рік майна /послуг/, так і реально понесені витрати на ремонт наявного майна. Друга частина амортизаційних відрахувань - це реально створені на підприємстві грошові запаси /резерви/, кошти вилучені з грошового обігу, але не з економічного обороту, в розмірі реального зносу, який адекватний натуральному зносу майна довготривалого використання.

Якщо на підприємстві певний вид майна використовується 1 місяць, то підприємство щоденно повинно мати запас коштів на відтворення цього майна в розмірі 1/30 його вартості, щотижня - біля 1/4. Річних резервів на відтворення даного виду майна не може бути. Можуть бути лише середньорічні /вартість закупленого за рік майна, поділена на 12 місяців/. Враховуючи сучасні можливості обчислювальної техніки,- розподіл виручки на грошові запаси /по усіх видах майна/ - це справа кількох секунд. Важливо витрачати кошти не так, як це прийнято зараз, а в суворій відповідності до створених цільових запасів.

Вартість ресурсів - це так звана балансова, або залишкова вартість наявного майна, що використовується в процесі виробництва продукції, і що не призначене для реалізації. Визначається вона відомими методами - початкова вартість /вартість придбання/ мінус вартість реального зносу і плюс ліквідна вартість. Визначена таким способом балансова вартість повинна обов'язково коректуватись з врахуванням реальної

111

вартості наявних на ринку /з таким же ступенем зносу/ аналогів. Тобто вартість ресурсів, як і вартість наявної продукції є всього лиш потенційними грошима /так як і гроші - це потенційне майно/.

Об'єкти власності - натуральне майно і гроші. Розмір власності - це різниця між власним майном /в натуральній, вартісно оціненій і грошовій формах/ і боргами /також в натурально-вартісній і грошовій формах/, між активами і пасивами. Виходячи з реалій для підприємства кредит є пасивом, тобто складовою частиною амортизаційних фондів, - депозит, - активом, складовою частиною виручки від реалізації /безпідставно нерозподіленою, неперенесеною в амортизаційний фонд, тобто безпідставно вилученою з економічного обороту-процесу перенесення вартості/. Ще один висновок з вищенаведеного - кредит є пасивом для підприємства і відповідно не є його власністю. І думати, неначе в процесі виробництва він стає власністю підприємства /майно, що за його рахунок придбане/, - утопія.

Надзвичайно важливим є аналіз місця грошей на рівні базової економічної системи - людини. Якщо у Вас є грощі - це виручка від реалізації продукції, що Ви виробили і, одночасно, Ваше зобов'язання перед суспільством придбати майно /ресурси/. Отримати гроші в економічній системі, яка не має штучних обмежень дії економічних законів і має такі обмеження, які відповідають цим законам, людина може лише одним шляхом - виробляючи продукцію /послуги/ використовуючи власне /індивідуальна власність/ майно. Усі інші шляхи можна розглядати як групу факторів, що перешкоджають розвитку економіки, гарантують їй постійний стан кризи, незалежно від усвідомлення чи не усвідомлення нами цього стану.