Тема № 4. Міжнародно-правове визнання і правонаступництво (3 год.)

П Л А Н

1. Поняття визнання.

2. Форми і види визнання.

3. Еволюція інституту міжнародно-правового визнання держав у сучасних умовах.

4. Поняття і види міжнародного правонаступництва.

1. Поняття визнання

Під міжнародно-правовим визнанням у широкому значенні розуміється міжнародно-права дія суб»єкта міжнародного права, якою він констатує наявність юридично значущої події, факту чи поведінки суб»єкта міжнародного права.

За допомогою акту визнання держава погоджується зі змінами у світовому співтоваристві. Воно констатує вихід на міжнародну арену нової держави чи уряду. Це односторонній добровільний акт направлений на встановлення міжнародних відносин з новим суб'єктом міжнародного права, характер і об»єм яких залежить від виду і форми визнання.

Визнання як юридичний факт є базою для усіх наступних відносин між суб»єктами міжнародного права. Тобто, дипломатичні і консульські відносини встановлюються вже після визнання.

Міжнародно-правовий інститут ви­знання можна також визначити як групу право­вих норм, що регулюють усі стадії визнан­ня нових держав та урядів на міжнарод­ній арені, включаючи його юридичні наслідки визнання [4, с. 110].

З міжнародно-правової точки зору визнання – це акт, за допомогою якого держави, які існують визнають нові держави, уряди чи інші суб’єкти міжнародного права з метою встановлення з ними офіційних або неофіційних, повних або неповних, постійних або тимчасових відносин. Варто спеціально наголосити на тому, що ані Статут ООН, ані інші універсальні міжнародно-правові документи не містять норми, яка б зобов’язувала міжнародне співтовариство чи окремі держави визнавати нові держави, а тим більше детально регламентувала б процес такого визнання. Як справедливо наголошується в міжнародно-правовій літературі, акт визнання є передусім політичним актом, бо, як правило, виступає заявою або постановою вищих органів держав про бажання встановлення з державою, яка визнається, дипломатичних відносин, або встановлення певних міжнародних стосунків в інших формах.

У науці міжнародного права історично склалося дві основні теорії щодо сутності та юридичного значення визнання держав: декларативна та конститутивна. Відповідно до конститутивної теорії нова держава стає суб’єктом міжнародного права лише внаслідок визнання її іншими державами. На користь цієї теорії в свій час висловлювалися такі відомі юристи-міжнародники, як Л. Оппенгейм, Д. Анцілотті, Г. Кельзен, Х. Лаутерпахт. Характеризуючи цю теорію Н. К. Дінь, П. Дайє, А. Пелле слушно зауважували, що «згідно з цією теорією, визнання, наряду з такими факторами, як населення, територія та уряд, є четвертою основною ознакою держави» [4, С. 343]. В сучасній міжнародно-правовій літературі цю теорію часто і досить справедливо піддають критиці, вказуючи на численні теоретичні та практичні питання, на які вона не може дати обґрунтованої відповіді. Так, відомий англійський фахівець М. Шоу з цього приводу зазначав, що «недоліком цього підходу є те, що невизнана держава не може бути суб’єктом зобов’язань, що накладаються міжнародним правом і відповідно може бути вільною від таких обмежень, як заборона агресії, наприклад. Наступне ускладнення постає якщо держава визнана лише деякими державами. Чи можна казати про, наприклад, часткову правосуб’єктність?» [17, P. 369]. Також важко дати аргументовану відповідь на запитання щодо кількості визнань, необхідних для того, щоб новоутворена держава могла вважатися повноправним суб’єктом міжнародного права. Якщо до конститутивної теорії підходити догматично, то можна дійти абсурдного висновку, що для невизнаного державного утворення, оскільки воно не є суб’єктом міжнародного права, не є юридично обов’язковими і загальновизнані принципи та норми міжнародного права, зокрема незастосування сили та погрози силою, мирне розв’язання міжнародних спорів, невтручання у внутрішні справи держав тощо.

Декларативна теорія наголошує на тому, що держава отримує міжнародну правосуб’єктність у силу самого факту свого існування, а визнання тільки констатує цю правосуб’єктність. У міжнародній практиці наявні елементи обох підходів, але загальновизнаним є факт, що політичне та юридичне існування держави, наявність у неї прав та обов’язків за міжнародним правом не залежить від визнання її іншими суб’єктами міжнародного права, тобто міжнародно-правова практика більше схиляється до декларативної теорії. Ще у 1936 р. така авторитетна міжнародна наукова установа, як Інститут міжнародного права у резолюції, прийнятій на Брюссельській сесії наголосила: «Визнання має декларативну силу. Існування нової держави з усіма юридичними наслідками, пов’язаними з ним, не порушується внаслідок відмови у визнанні з боку однієї чи декількох держав» [13].

Як вже зазначалося вище, на універсальному рівні немає міжнародних норм договірного характеру, які б регулювали питання міжнародно-правового визнання. Проте в ряді регіональних міжнародних документів, укладених у рамках Організації Американських Держав містяться досить чіткі положення, що стосуються юридичної природи міжнародно-правового визнання. Так, у прийнятій на 7-й Міжамериканській конференції Конвенції Монтевідео про права та обов’язки держав від 26 грудня 1933 р. зазначено, що «політичне існування держави не залежить від визнання її іншими державами» [11]. Тут же наголошується, що ознаками держави як суб»єкта міжнародного права , необхідними для її визнання є : 1/постійне населення (Канада визнала Науру у 1982 р., хоча населення складало 8421 особа); 2/ визначена територія (немає вимог до площі, напр., Науру – 21 кв.км . Немає умови теориторіальної єдності – напр., Пакистан до 1971 р. існував у двох частинах. 3/ наявність уряду, що здійснює повну владу. Однак, УРСР і БРСР входили до складу ООН, хоча уряди не мали повної влади на їх території. 4/ здатність вступати у міжнародні зносини з іншими державами (Це передумова і наслідок державності). Держава може дозволити іншій державві представляти їх в міжнародних організаціях (Маршальські острови погодились з представництвом їх в ООН Автралією).Стаття 9 Статуту Організації Американських держав, прийнятого на конференції у Боготі 30 березня – 2 травня 1948 р. містить аналогічне формулювання і наголошує, що «навіть до визнання держава має право на захист своєї цілісності та незалежності»[12].