27. Екзистенціалізм с.Кіркегора.

С.Кіркегор виступає як проти тотальної буденності, так і маргіналізації людського існування, а наполягає на справжньому бутті, яке можливе лише в духовному вимірі, а безпосередньо у акті віри. Однією з філософських проблем, яка постала перед С. Кіркегором, було з'ясування співвідношення роду й індивіда, він прагнув розв'язати її діалектично, вважав, що "істотним у людській екзистенції" є те, що людина є індивідом і як така вона водночас є сама собою і цілим родом у такий спосіб, що цілий рід бере участь в індивіді, а індивід - у цілому роді. "Жоден індивід не може бути байдужим до історії роду, так само, як і рід небайдужий до історії будь-якого індивіда, бо коли історія роду таким чином просувається вперед, індивід постійно починає спочатку, адже він являє собою себе самого й рід, - і тим самим він знову починає історію роду" . На відміну від наукового мислення, яке витікає з теоретичних принципів (і тому є абстрактним і безособовим), екзистенційне мислення пов'язане з внутрішнім духовним життям особи, з її інтимними переживаннями: саме таке мислення тільки і може бути напевно конкретним, таким, що має справжній людський сенс. Тоді як об'єктивне мислення, згідно С. Кіркегору, байдуже по відношенню до мислячого суб'єкта і його екзистенції, суб'єктивний мислитель як екзистенційний зацікавлений в своєму мисленні: він існує в ньому.

28. Психоаналітична онтологія людського буття з. Фройда.

Людська природа розуміється З.Фройдом за образом і подобою тих хворих невротиків, з якими він як лікар мав справу. Неврози, на його думку, не мають якого-небудь їм тільки властивого змісту, якого ми не могли б знайти у здорового. • Онтологізація людського буття зовсім не означає, що, виносячи зовнішній світ за дужки психоаналітичного дослідження, Фройд тим самим ніяк не співвідносить його з життєдіяльністю людини. • У З.Фройда вивчається не просто внутрішній світ людини, а та сфера психічного, в рамках якої відбуваються істотні і значущі для людської життєдіяльності процеси і зміни, що надають дію на організацію всього людського буття. • Реальність не підкоряється нашим бажанням і не підвладна благанням. З нею можна примиритися, як і з своєю долею. • Психоаналіз — це урок скромності для людини, оскільки їй слід відучитися приймати ілюзорне за самоочевидне, а бажане за дійсне. Знайшовши себе рабом власних ваблень, людина здатна зменшити залежність, але від ланцюгів їй не позбавитися, як і від смерті.

29. Основні джерела становлення та розвитку філософської думки в Україні.

Коріння філософії України сягає у сиву давнину Київської Русі. Визначення джерел філософії обґрунтовується дослідниками. Правда, ще в першій половині XIX ст. архімандрит Гавриїл запропонував вважати початок історії філософії Росії, України не в XVIII, а в XI — XII ст., відмітивши практичність стародавньоруської мудрості, її тяжіння до художнього відображення ідей. Отже, філософія має не лише наукову, але й духовно-практичну форму — національні традиції, характер, світогляд. Проте в умовах панування Просвітництва утверджувалося розуміння філософії як тільки наукового знання, духовно-практична ж форма філософії заперечувалася. Це заважало визначенню справжнього характеру, початку і періодизації української філософії, її національних особливостей, традицій. Досліджуючи розвиток філософської думки в Україні в культурі від Київської Русі до сучасності, історики розкривають її особливості, самобутність, національні традиції, підкреслюючи, що історія філософії може об'єктивно виглядати лише як складова історії національної культури, як історія способу усвідомлення змістовних життєвих проблем: життя і смерті людини, суті людини та її ставлення до навколишнього світу, свободи та необхідності, добра і зла тощо.

В історію філософії як науки входять, по-перше, дослідження історії філософської думки в Україні як невід'ємної складової частини світової культури. Функціонування філософських ідей створює ґрунт філософського світогляду тієї культури, що об'єднує людей, які живуть в Україні і формують її народ. По-друге, історія філософії в Україні охоплює філософські проблеми і теорії, сформовані саме філософами — вихідцями з України і віддалені від суто українських національно-культурних проблем. Нарешті, до історії філософії в Україні входять дослідження її специфіки, національних особливостей, традицій. В історії філософії України виділяються періоди: по-перше, період становлення і розвитку філософської думки в Київській Русі; по-друге, період філософії українського Ренесансу; по-третє, період Просвітництва і розвитку філософії в Києво-Могилянській академії; по-четверте, період розвитку філософії доромантизму (XVIII — початок XIX ст.); по-п'яте, період українського романтизму (від Гоголя до Юркевича), а також період, коли паралельно з романтизмом виникає філософія позитивізму та раціоналізму (університетська філософія Йоганна Шада, Олександра Потебні, Володимира Вернадського, Михайла Драгоманова, Івана Франка); по-шосте, період формування філософських ідей у лоні модернізму XX ст. і філософія української діаспори. Та ряд філософів у розвитку і становленні філософії в Україні виділяють три періоди: по-перше, період докласичної філософії, що охоплює історію української філософії від Київської Русі до Просвітництва, включаючи розвиток філософії в Києво-Могилянській академії; по-друге, класичний період — від філософії Григорія Сковороди до університетської філософії кінця XIX ст.; по-третє, період новітньої української філософії XX ст., включаючи філософію української діаспори.