Антиутопія

1. Антиутопія (дистопія, негативна утопія) - критичне зображення суспільства майбутнього; протилежна утопії, будучи часто пародією або сатирою на неї. А. зароджується як реакція на поширення ідей зразкового суспільного устрою(засновники - Томас Мор і Томаззо Кампанелла), показуючи можливі антигуманні і небезпечні наслідки їх здійснення.

Вчення Т.Мора про ідеальну державу виникло в епоху, коли протиріччя буржуазних суспільних відносин уже починали проявлятися, незважаючи на збереження основ феодалізму, але питання про правильний устрій суспільства ще не міг бути тоді вирішений у силу відсутності капіталістичного виробництва і породжуваного ним промислового пролетаріату. Добре знаючи соціальне і моральне життя своєї батьківщини, англійський гуманіст, Томас Мор, перейнявся співчуттям до нещасть її народних мас. Ці його настрої й одержали своє відображення в знаменитому здобутку з довгим заголовком у дусі того часу - "Дуже корисна, як і цікава, воістину золота книжка про найкращий пристрій держави і про новий острів Утопія...".

З усіх творів, що зробили на Мора найбільший вплив, виділяється платонівська "Держава". Багато гуманістів, починаючи з Еразма, бачили в "Утопії" довгоочікувану суперницю цього найбільшого творення політичної думки.

Чи не найхарактернішу визначальну рису соціально-філософської доктрини, що лежить в основі "Утопії", складає трактування громадського життя, мислиме в ідеальній державі. Послідовний же антиіндивідуалізм із необхідністю вимагає скасування приватної власності. Максимальна рівність у розмірах власності і супутнього їм рівності в споживанні.

У XX столітті антиутопія отримала ще більше поширення. Англієць Ч. Уоллі, який написав книги «Від утопії до кошмару», зауважував: «Все менший відсоток уявного світу — це утопії, всезростаючий його відсоток — кошмари». Причини такого повороту утопічної літератури, перш за все, обумовлені складністю історичного процесу розвитку людства у XX столітті, насиченому потрясіннями за відносно короткий час, який дорівнює життю одного покоління, що увібрало у себе економічні кризи, революції, мир і колоніальні війни, виникнення фашизму, суперечливих наслідків НТР, яка стала міцним двигуном математичного прогресу і яка виявила катастрофічне відставання соціального і духовного прогресу в буржуазному світі. Логічним наслідком подібних настроїв і стала переорієнтація соціально-утопічної літератури на антиутопію. Вона в зображенні майбутнього виходить з принципово інших послань, хоча й дає подібно утопії більш розгорнуту панораму суспільного майбутнього.

2. Усі антиутопічні твори мають ряд спільних рис, які відрізняють цей метажанр від інших:

• В описаному соціумі явно погано. Навіть не зважаючи на можливу упевненість головних героїв у нормальності оточуючих їх реалій, читач беззаперечно розуміє – у виграші залишаються тільки можновладці, усі інші – жертви маніпуляцій.

• Середньостатистичному громадянину не варто й сподіватись на дотримання його соціальних свобод. Натомість він зажатий у рамках жорстких правил.

• Такий стан існування часто спричинений природнім соціальним розвитком людства, а не в результаті техногенної катастрофи, падіння метеориту чи інших апокаліптичних подій.

• Мотиви діяльності уряду прозорі, тут жодної містики, натомість – жага до влади, жадність, дурість або непереборне бажання створити нову, ідеальну модель існування соціуму, навіть якщо така ідея йому не подобається.

Часто світ існування героїв антиутопії виглядає обмеженим. Влада, під прикриттям захисту свого народу від зовнішнього ворога, забороняє вихід за межі кордону, тим самим не даючи нікому можливості вийти з-під її тотального контролю.

Контроль розповсюджується не тільки на територію. Все життя – від народження і до смерті – контролюється владою. Вся інформація фільтрується та деформується перед подачею. Зазвичай уряд відділяє сучасність від минулого, намагається знищити всі його ознаки та робити вигляд, що раніше не було нічого, за що б варто було триматися зараз.

3. Перша половина XIX століття зустріла людство вогнем і кров’ю: революції, тоталітаризм, поява атомної зброї та аж дві світові війни. Спогади про все це залишилися клеймом на людській свідомості. А все, що боліло суспільству не могло не відобразитися в літературі. Відповідно, роман «1984» британського письменника Джорджа Оруелла став гіпертрофованим відображенням тих подій.

Головним героєм роману є Вінстон Сміт. Він мешкає в Лондоні, є членом партії ангсоц та працює в Міністерстві Правди. Він піддає сумнівам ідеї партії, хоча старанно робить вигляд, що підтримує її діяльність. Щоб хоч кудись викладати свої думки, Вінстон записує свої думки в щоденнику, купівля якого саме собою є серйозним порушенням законів. Крім того, у нього зав’язується роман з Джулією, яка теж працює на Партію, повсякчас порушуючи її приписи. Сміт розуміє, що вони дуже ризикують, наважуючись так зухвало перечити системі. Як результат - йому доводиться пізнати могутність системи, що здатна зламати навіть людей із найміцнішими характером та волею.

Події в романі відбуваються в 1984 році в Лондоні — головному місті «Першої Злітної Смуги, третьої за кількістю населення провінції держави Океанія». Тоталітарна Океанія перебуває в стані війни з іншими тоталітарними державами: Євразією та Остазією. Воюючи з однією з них, з іншою вона укладає мир. Правда, союзники й вороги можуть помінятися місцями миттєво й без жодних пояснень, а населення не має жодним чином дивуватися. Ця ситуація має історичне підґрунтя. Хіба не такими самими ворогами були СРСР і США впродовж століття?

Лідером Океанії та правлячої партії ангсоц (англійський соціалізм) є Старший Брат. Плакати з його зображення та написом «СТАРШИЙ БРАТ ПИЛЬНУЄ ЗА ТОБОЮ» розвішані усюди, його обличчя завжди з’являється на телеекрані. Та до кінця книжки остаточно не зрозуміло, живий Старший Брат насправді чи його образ є звичайним засобом пропаганди. Наявність культу особистості є основою буть-якої тоталітарної держави, прикладом може бути культ Леніна в СРСР.

Керують Океанією чотири міністерства: Міністерство Правди (Мініправд), яке займається новинами, розвагами, освітою та мистецтвами, Міністерство Миру (Мінімир) — війною, Міністерство Любові (Мінілюб) — законом і порядком, Міністерство Достатку (Мінідос) — економічними питаннями. Вони підпорядковуються Партії, яка «прагне до влади лише переслідуючи власні інтереси» та для якої «Влада — не засіб, а кінцева мета». Відповідно, людина є тільки маленьким гвинтиком системи, який за потреби можна викинути.

Хіба не нагадує цей устрій державний устрій СРСР, де кожна людина «лише гвинтик» у великій системі ?

В Океанії активно впроваджується Новомова, створена на основі англійської, що запроваджує нові мовні правила. Наприклад, з’явилося слово «дводумство», що описує здатність сприймати на віру дві взаємозаперечні речі чи підлаштовувати своє мислення під ідеологічно потрібне. Яскравим прикладом дводумства є лозунг:

«ВІЙНА — ЦЕ МИР

СВОБОДА — ЦЕ РАБСТВО

НЕУЦТВО — ЦЕ СИЛА».

Найжахливішим злочином, який може скоїти член ангсоцу, є думкозлочин — невірна з погляду партійної ідеології думка чи вчинок. Думкозлочинці жорстоко караються. Головний герой записав у щоденнику: «Думкозлочин не призводить до смерті: думкозлочин і Є сама смерть».

Кожна тоталітарна держава заперечувала свободу думки і відхід від ідеології міг загрожувати репресіями, прикладом є репресії проти політичних та громадських діячів у часи СРСР («Розстріляне відродження», боротьба із шістдесятниками та дисидентами, тощо)

4. Згідно з сюжетом, люди не народжуються природним шляхом, а вирощуються в бутлях на спеціальних заводах - інкубаторіях. На стадії розвитку ембріона вони поділяються на п'ять каст, що розрізняються розумовими і фізичними здібностями - від «альф», що володіють максимальним розвитком, до найбільш примітивних «епсілонів». Діти з моменту зачаття готуються до тих видів праці, які повинні будуть виконувати. Людей нижчих каст (майбутні чорнороби і прислуга) спеціально отупляють, їх ембріони пригнічуються етиловим спиртом і вирощуються із застосуванням методу бокановскізаціі (брунькування зиготи з метою її багаторазового розподілу і отримання десятків однояйцевих близнюків).

Для підтримки кастової системи суспільства за допомогою гіпнопедії людям прищеплюється гордість за приналежність до своєї касти, повагу по відношенню до вищої касти і презирство до нижчих каст, а також цінності суспільства та основи поведінки в ньому. З огляду на технічний розвиток суспільства значна частина робіт може бути виконана машинами і передається людям лише для того, щоб зайняти їх вільний час.

Більшість психологічних проблем люди вирішують за допомогою наркотику - соми, який не викликає звикання, але вбиває споживають його до віку близько 60 років. Завдяки досягненням медицини, до цього віку люди не встигають постаріти і помирають молодими і красивими. Навіть смерть вони зустрічають весело, безперервно розважаючись синтетичної музикою, телепередачами і наркотиками. Замість моральності людям з дитинства уві сні вселяються примітивні установки на споживання, колективізм, класові розмежування і гігієну.

5. Класичний громадянин наддержави особливий своєю передбачливістю та контрольованістю. Він довірливо ковтає лозунги, створені урядом та радо підспівує гімну неволі. Таких як він – мільйони, вони однакові і слухняні, ідеальні громадяни ідеальної країни.

Але серед тисяч таких ідеальних є ті, хто сумніваються у правильності своїх дій. Вони ставлять під питання систему і часто йдуть їй наперекір. Це і є головні герої антиутопій.

Якщо розглядати такого героя у романі Олдоса Хакслі «Новий Чарівний Світ» таким бунтарем виступає Джон або Дикун.

Він народився не з колби, як інші герої твору, а природнім шляхом і ріс серед індіанців. Їх традиції та філософія життя закоренилися у розумі Джона. Він прагнув до праці, читав, але не зміг прижитись у племені, тому переїхав до Нового Світу, де його поведінка вважалась дикою.

Протягом твору він поводиться як нормальна, жива людина: він кохає по-справжньому і хоче романтики та справжніх відносин, а не просто сексу, він переживає і вірить в бога, він причиняє собі фізичних ушкоджень, щоб не страждати від емоційного болю. Він відчуває себе особистістю.

Не він один у романі здатен виокремити себе серед сірої маси, але в ньому ці якості проявляються на мою думку найяскравіше.

6. Однією з базисних констант утопічних творів є топос. Топос – обов‘язковий елемент просторової організації утопічних творів. Дійсність у романах-утопіях розглядається як неприйнятна для проектів ідеального устрою, з цією метою письменники-утопісти створюють ідеальний соціальний устрій в місцях, які не зовсім для цього відходять. За словами Ф. Аїнса, „…вершина, гори, пустеля – ці архетипні локуси, що завдяки своїм особливостям створюють можливість для побудови ідеального простору утопії.

Топос острова в утопічній моделі світу перетворюється в символ стіни, яку не можна подолати в антиутопії. Проникнення в замкнутий простір чи вихід із цього простору, що виступає місцем дії літературної антиутопії, досить важке, так само як неможливі спроби будь-якого реформування в тому місці, де відбувається дія антиутопії. Орієнтуючись на утопію, антиутопія звертає увагу на місце, небезпечне для життя людини як особистості.

Держава захищає себе від будь-якого стороннього впливу. Так, для прикладу, в романі Дж. Орвела „1984” постійно воюючі між собою держави Океанія, Євразія та Остазія відділені одна від одної не лише кордонами, але й ненавистю як психологічним бар‘єром.

Віра в абсолютне значення властивостей власної цивілізації знецінює час. Час припиняє рух. Всі зміни в антиутопії не мають якісного значення, людина живе „в китові”, за висловом Дж. Орвела: „Хай ззовні вирує ураган, що розбиває вщерть усі лінкори світу, − сюди доходить лише слабке ехо. Навіть рухи самого кита для того, хто перебуває всередині, залишаться ледве відчутними”. Адже всякі зміни – загроза для стабільності, а антиутопічна держава за всяку ціну намагається зберегти усталений порядок, нехтуючи не тільки історичними уроками, але й самою історією. Парадокс історії, що зупинилася, стосується як утопії, так і антиутопії. В антиутопії людей насиллям переконують у досягнутих ідеалах. Потужна поліцейська та ідеологічна машина придушує будь-які прояви інакодумства.

7. Як відомо, уряди країн, зображених в антиутопічних романах, намагаються звести рівень здатності людей до почуттів на мінімум. Дітей рано забирають від батьків та виховують окремо, романтична, братня, дружня любов до ближнього вважається небажаною або ж взагалі забороненою. Причина на те проста: любов – це надто могутня сила, напевно єдина, яка заважає повністю контролювати життя кожного громадянина на 100%. Уряду потрібні нові люди, нові робочі руки, нове м’ясо, яким можна керувати з легкістю. Любов все ускладнює. Простіше заборонити.

У романі «1984» така позиція уряду ґрунтується на твердженні, що «Не існує ніякої вірності, крім партійної» та «Не може бути ніякої любові окрім любові до Великого Брата». Секс тут не стає культом, а просто інструментом для відтворення нових людей, шлюб укладають для того ж самого.

У Олдоса Хакслі секс виконує функцію розваги. Дивно мати одного партнера і не бажати близькості ні з ким іншим. Любов вважається брудною та непотрібною, а оргії та нерозбірливі статеві зв’язки становлять ознаку високого сану.

В обох романах головний герой відчуває романтичний потяг, жагу до близькості ментальної, а не статевої. В обох випадках він страждає від цього і система ламає його, змушуючи підкоритися та зрадити свої принципи.

Джерела

1. Тетяна Луговська – «Большой враг. Антиутопии: человеческое, слишком человеческое» // Мир фантастики. — 2013. — Июнь (№ 118)

2. Василь Кучер – «Символічне значення закритого топосу в романах-антиутопіях першої половини XX століття» // Кременецький обласний гуманітарно-педагогічний інститут імені Тараса Шевченка – жовтень 2010