3,4)Предмет, метод і поняття екологічного права України.

Екологія вивчає питання взаємодії людини і природи, суспільства і природи.

Екологічне право - система правових норм, які регулюють відносини, що складаються у сфері взаємодії суспільства і природи з метою раціонального природокористування збереження, відтворення та покращання стану навколишнього природного середовища забезпечення екологічної безпеки.

Суб'єктами екологічних відносин є сторони, між якими вони виникають. Об'єктом екологічних відносин може бути як об'єкт природи в цілому, так і його частина.

Предмет екологічного права - відносини у сфері взаємодії суспільства і природиз приводу раціонального використання природних ресурсівз приводу охорони навколишнього природного середовища з приводу забезпечення екологічної безпеки.

Метод екологічного права — це сукупність засобів і способів впливу на учасників суспільних відносин з метою забезпечення правових вимог щодо охорони навколишнього природного середовища та екомережі, раціонального використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки.

Методи екологічного права:

- імперативний, тобто адміністративно-правовий метод; ( Це виявляється у встановленні дозволів та заборон, нормуванні, сертифікації, ліцензуванні та екологічній експертизі, застосуванні заходів адміністративної відповідальності за екологічні правопорушення тощо.)

- диспозитивний, тобто з використанням елементів цивільно-правового методу (Диспозитивний метод використовується частіше за все при регулюванні відносин власності на природні об'єкти, договірних відносин, відносин щодо сумісного використання природних об'єктів, при розв'язанні еколого-правових спорів, при відшкодуванні збитків різних видів тощо.

В умовах розвитку ринкових відносин цей метод правового регулювання певних видів екологічних відносин отримуватиме більш широке застосування, звужуючи сферу використання імперативного методу. Оптимальне поєднання двох методів правового регулювання екологічних відносин — єдино вірний шлях належного правового регулювання. Однак при всій важливості диспозитивного методу в регулюванні екологічних відносин неможливо обійтися без використання імперативного методу регулювання цих відносин. Екологічна система розвивається за законами природи, тому управління у галузі екології повинно бути науково обгрунтованим, тобто таким, яке не припускає порушення природних і правових імперативів. Не всі екологічні питання можуть вирішити самі власники природних об'єктів або природокористувачі, наприклад, при виникненні надзвичайних екологічних ситуацій, коли йдеться про вжиття термінових заходів щодо переселення людей у безпечні регіони, ліквідацію наслідків аварій, які призвели до забруднення природного середовища, при здійсненні необхідних охоронних екологічних заходів тощо. У такому разі слід переважно використовувати владні приписи, обов'язкові для виконання.).

5. Основні принципи екологічного права.

Принципи екологічного права — це основні, вихідні, положення, засади, на яких базується правове регулювання екологічних відносин.

У системі принципів екологічного права можна виділити такі.

1. Загальні принципи, на яких базується вся система права, — законності, невідворотності, відповідальності за протиправну поведінку тощо.

2. Спеціальні (галузеві), що стосуються і діють лише в рамках однієї галузі, зокрема, екологічного права.

3. Принципи підгалузей екологічного права (земельного, надрового, водного).

4. Принципи інститутів екологічного права (наприклад, принципи інституту екологічної безпеки).

В Декларації по навколишньому середовищу і розвитку, прийнятій на конференції ООН в Ріо-де-Жанейро в 1992 р. сформульовано 27 соціально-екологічних принципів, що мають основоположне значення для всього міжнародного співтовариства і для кожної окремо взятої держави.

Серед основних спеціальних (галузевих) принципів екологічного права можна виділити наступні:

1) Принцип пріоритетності охорони життя і здоров'я людини.

2) Принцип оптимального поєднання екологічних і економічних інтересів суспільства.

Дотримання і забезпечення цього принципу покликане створити умови для вироблення реальних гарантій права людини на безпечне довкілля і, з іншої сторони, забезпечити розвиток економіки і виробництва.

7. Джерела екологічного права виражають і закріплюють екологічну політику Української держави. Основним джерелом екологічного права України є Конституція України.

Сучасними нормативно-правовими актами, що безпосередньо регулюють основи організації охорони навколишнього природного середовища, є кодекси: Водний кодекс України від 6 червня 1995 р., Повітряний кодекс України від 4 травня 1993 р., закони України: «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р., «Про охорону атмосферного повітря» від 16 жовтня 1992 р., «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992 р., «Про тваринний світ» від 13 грудня 2001 р. , «Про рослинний світ» від 9 квітня 1999 р., «Про карантин рослин» від 30 червня 1993 р., «Про ветеринарну медицину» від 25 червня 1992 р., «Про охорону прав на сорти рослин» від 21 квітня 1993 р., «Про внесення змін і до­повнень до деяких законодавчих актів України з питань охорони навколишнього природного середовища» від 6 березня 1996 р. тощо. До того ж деякі відносини у сфері використання та охорони навколишнього природного середовища врегульовано земельним, лісовим кодексами, кодексом про надра, а також По­становою Верховної Ради України «Про затвердження Порядку обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об'єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища» від 29 жовтня 1992 р. тощо. Джерелами екологічного права є укази Президента і постанови Кабінету Міністрів України, що спрямовані на врегулювання суспільних відносин у галузі використання, відтворення і охорони природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки населення України.

Джерела екологічного права:

• -Конституція України

• -Міжнародні договори, учасницею яких є Україна;

• -Закони України (у тому числі кодифіковані);

• -Постанови Верховної Ради України;

• -Укази і розпорядження Президента України;

• -Постанови і розпорядження КМУ;

• -Інструкції та інші нормативні акти міністерств і відомств України;

• -Рішення місцевих органів державної виконавчої влади;

• -Рішення органів місцевого самоврядування;

• -Локальні нормативно-правові акти;

• -Судова практика, зокрема рішення Конституційного Суду України.

14. Право громадян на здійснення загального та спеціального використання природних ресурсів. За своїм змістом це право складається з двох відносно самостійних можливостей громадян: права загального використання природних ресурсів та права спеціального використання природних ресурсів. Правовими формами таких можли востей є права землекористування, водокористування, лісокористування, надрокористування тощо.

• Правовими ознаками права загального використання природних ресурсів є:

• загальнодоступність усіх природних ресурсів для задоволення життєво необхідних потреб людини — оздоровчих, рекреаційних, естетичних, культурно-освітніх, виховних, матеріальних та інших;

• відсутність спеціальних дозволів на таке користування та його безоплатність;

• відсутність необхідності закріплення природних ресурсів чи їх частин за конкретними особами.

Так, на засадах права загального використання природних ресурсів людина дихає свіжим повітрям; купається, здійснює любительське та спортивне рибальство у водоймах загального користування, відпочиває на берегах водойм, задовольняє питні потреби; вільно перебуває в лісах, збирає для власних потреб лікарські рослини, гриби, ягоди, горіхи, іншу лісову рослинність там, де це не заборонено; на земельних ділянках, що знаходяться на праві власності чи праві користування, використовує загальнопоширені корисні копалини (пісок, глину, гравій); переміщається дорогами загального користування, відпочиває у парках, скверах тощо. Такі можливості передбачені передусім ст. 13 Конституції України та нормами природоресурсового права: Земельним, Водним, Лісовим кодексами України, Кодексом України про надра, законами України «Про тваринний світ», «Про рослинний світ», «Про курорти» та ін.

Гарантіями захисту цих прав є заборони щодо недопущення їх порушення шляхом влаштування перешкод у доступі до водойм загального користування, забудові шляхів загального користування, зміни цільового призначення парків, скверів, інших об'єктів рекреаційного призначення тощо. З часів римського права відомі земельні сервітути, які й у сучасний період застосовуються в цивільному праві і означають право обмеженого користування чужою земельною ділянкою для забезпечення проходу і проїзду через сусідню земельну ділянку до власної або з метою доступу до природних ресурсів загального користування. У деяких країнах заборонено куріння тютюну у місцях загального користування, оскільки його дим шкідливіший для тих, хто не курить, ніж для любителів куріння.

Інколи на практиці для захисту права загального використання природних ресурсів може бути застосований так званий негатор-ний позов, який доцільно розглядати як засіб усунення перешкод, що перешкоджають громадянам — власникам даного права — користуватися ним для задоволення своїх різноманітних потреб у галузі екології. При цьому важливо в судовому процесі обґрунтовувати захист цього права саме з позиції необхідності його реалізації на засадах загальнодоступності природних ресурсів кожному громадянину, безпосереднього його зв'язку з правом на безпечне довкілля.

Право спеціального використання природних ресурсів характеризується:

• наявністю спеціальної правосуб'єктності, тобто: досягнення віку, згідно з яким за законодавством досягається повноліття (18 років, хоч у окремих випадках може бути й 16 років — для члена фермерського господарства); реєстрація особи як суб'єкта підприємницької чи іншої діяльності тощо;

• платністю використання природних ресурсів (у випадках, визначених законодавством, — безоплатність);

• відособленістю використання природного ресурсу (виділення його в натурі (на місцевості), закріплення за конкретною особою;

• обов'язковістю одержання спеціальних дозволів (ліцензій, лісорубних квитків (ордерів), лісових квитків, відстрілочних карток, державних актів на право власності чи право користування тощо);

• державною реєстрацією таких дозволів;

• метою права спеціального використання природних ресурсів є здійснення господарської та іншої діяльності.

Право спеціального використання природних ресурсів здійснюється у двох формах: на праві власності та на праві користування природними ресурсами. Відповідно до цього залежить режим використання тих чи інших природних ресурсів.

За своїм змістом право спеціального використання природних ресурсів — це сукупність прав та обов'язків природокористувачів, які визначені відповідно у земельному, водному, лісовому, надровому, фауністичному, атмосфероохоронному та іншому законодавстві.