3. Особливості та необхідність страхування сільськогосподарських підприємств. Обов’язкове страхування тварин

Сільське господарство є однією з найважливіших і водночас найбільш ризикових галузей економіки.

Сільське господарство як галузь економіки має суттєві особливості, які впливають на проведення страхування, а саме: залежність сільськогосподарського виробника від природно-кліматичних чинників, сезонність виробництва, склад і структура сільськогосподарських виробничих фондів.

Страхувальниками у цій галузі виступають усі юридичні та фізичні особи, які займаються сільським господарством, а страховиками – страхові компанії, які мають ліцензію на проведення цього виду страхування.

До специфічних об’єктів страхування майна сільськогосподарських підприємств відносять:

1. будівлі, споруди, сільськогосподарська техніка, транспортні засоби, сировина, продукція та ін.;

2. врожаї сільськогосподарських культур;

3. сільськогосподарські тварини;

4. деревина і плодово-ягідні кущі.

У разі страхування майна підприємств вирізняють два типи договорів:

а) страхування від вогню, удару блискавки, вибуху;

б) комплексне або розширене страхування «від вогню та інших випадків», яке включає, крім ризиків пожежі і вибуху, додатково такі страхові події: землетрус; зсув; обвал; буря; ураган;повінь; град, злива; осідання ґрунту; затоплення; шторм; цунамі;туман; пошкодження майна водою з водопровідних, каналізаційних, опалювальних систем; крадіжки зі зломом (пограбування).

Але перш ніж приймати рішення про страхування, необхідно проаналізувати ті ризики, на які наражається сільськогосподарське підприємство. Адже не всі ризики можна і потрібно страхувати.

Якщо сільгоспвиробник вже має багаторічний досвід вирощування культури, то він, безумовно, добре знає, які природно-кліматичні ризики в даній місцевості є найбільш небезпечними для виробництва цієї культури і наскільки часто вони трапляються. Якщо ж у виробника такого досвіду немає, то ми радимо спершу опитати з цього приводу сусідів, а також проконсультуватися у головного агронома обласного управління сільського господарства, який може надати йому пораду на підставі зібраних статистичних даних та власного досвіду.

Сільгоспвиробник може усунути наявні ризики іншими доступними підприємству способами. Наприклад, можна застосовувати стратегію уникнення ризику, тобто обирати такі види діяльності, які є менш доходними, але й менш ризикованими. Можна здійснювати диверсифікацію виробництва чи діяльності, аби одні й ті самі ризики не загрожували діяльності господарства в цілому, а стосувалися лише його окремих напрямків. До методів диверсифікації належить також географічна диверсифікація, тобто вирощування культур на віддалених один від одного полях. Можна, нарешті, просто накопичувати кошти на випадок несприятливих подій, тобто займатися самострахуванням.

Страхування, по суті, означає передачу ризиків іншій стороні – страховій компанії, і робиться це за певну плату. Тому здійснювати страхування доцільно лише відносно тих ризиків, які не можна нівелювати іншими способами. Нарешті, слід мати на увазі, що страхові компанії можуть не погодитися приймати певні ризики на страхування. Приймаючи об’єкти на страхування, страхові компанії керуються ознаками, за якими вони відносять певну подію до страхового ризику.

Якщо після ретельного аналізу ризиків, які загрожують діяльності підприємства, було прийняте рішення про необхідність страхування певних сільськогосподарських культур від певних ризиків, то наступним кроком у здійсненні страхування буде вибір форми страхування та страхової компанії.

Вибір форми страхування. Згідно з чинним в Україні законодавством, існує дві форми страхування: добровільне та обов’язкове:

Добровільне страхування – це страхування, яке здійснюється на основі договору між страхувальником і страховиком. Основні умови добровільного страхування встановлюються правилами страхування, що розробляються страховою компанією та затверджуються уповноваженим органом виконавчої влади у справах нагляду за страховою діяльністю. Різні страхові компанії можуть пропонувати різні умови страхування одного й того ж об’єкту від одних і тих самих ризиків. Тому страхувальник має змогу обирати ту страхову компанію, яка пропонує найприйнятніші для нього умови. Крім того, страхувальник може узгоджувати зі страховиком умови страхування, які потім закріплюються в договорі страхування. Страховики мають право займатися лише тими видами добровільного страхування, які зазначені в ліцензії.

Обов’язкове страхування – це страхування, яке здійснюється на підставі відповідних законодавчих актів, якими передбачено види обов’язкового страхування, порядок та правила його проведення, перелік об’єктів, що підлягають страхуванню, перелік ризиків, форми типового договору, особливі умови ліцензування, розміри страхових сум та максимальні розміри страхових тарифів.

Обов’язкове страхування тварин на випадок загибелі, знищення, вимушеного забою, від хвороб, стихійних лих та нещасних випадків проводилось з метою забезпечення економічної та продовольчої безпеки держави та на підставі Постанови Кабінету Міністрів від 23 квітня 2003р. № 590«Про затвердження порядку та правил проведення обов’язкового страхування тварин на випадок загибелі, знищення, вимушеного забою від хвороб, стихійних лих та нещасних випадків», а також з метою створення сприятливих умов для розвитку племінної справи в аграрному секторі економіки, захисту економічних інтересів сільськогосподарських товаровиробників.

Обов’язковому страхуванню підлягали:

1. Племінні тварини: велика рогата худоба, свині, вівці, кози, коні (чистопорідні або одержані за затвердженою програмою породного вдосконалення тварини, що мають племінну (генетичну) цінність і можуть використовуватися в селекційному процесі) віком від 1 року;

2. Зоопаркові тварини віком від 1 року;

3. Циркові тварини віком від 1 року.

Обов’язковому страхуванню не підлягали тварини, що перебувають у місцевості, в якій введено карантинні обмеження, за винятком видів тварин, несхильних до хвороби, щодо якої введено зазначені обмеження; хворі, виснажені та ті, що перебувають у стані дородового чи післяродового залежування; тварини, у яких за результатами останніх досліджень установлено позитивну реакцію на бруцельоз, лейкоз або туберкульоз.

Страхова сума визначалась за балансовою вартістю, але не може перевищувати ринкової вартості тварини.

Договір передбачав франшизу, розмір якої становив 10 % страхової суми на страховий випадок.

Максимальні розміри страхових тарифів - 5% страхової суми.

Розмір прямих збитківу разі вимушеного забою тварин визначався як різниця між страховою сумою, встановленою договором на кожну тварину, і вартістю придатних до вживання/переробки м’яса, шкіри тощо.

Під час визначення прямого збитку обов’язково враховувався норматив виходу м’яса від живої ваги тварини, зданої на вимушений забій.

Якщо кількість придатного до вживання/переробки м’яса була менша за норматив виходу, розмір збитків обчислювався як різниця між страховою сумою, встановленою договором на кожну тварину, і вартістю придатного до вживання/переробки м’яса, вихід якого визначався за нормативом виходу м’яса живої ваги тварини, зданої на вимушений забій.

Вартість придатних до вживання/переробки м’яса, шкіри тощо встановлювалась на підставі документа спеціалізованого підприємства, до якого тварину здано на вимушений забій або якому продано м’ясо, шкіру.

У разі, коли внаслідок страхової події м’ясо, шкіру тощо вимушено забитої тварини спеціалістом ветеринарної медицини було визнано непридатними до вживання/ переробки і страхувальник здав його до спеціалізованого підприємства, страхове від-шкодування виплачувалось у розмірі, що становила різницю між страховою сумою, встановленою договором на кожну тварину, і сумою, отриманою страхувальником за здане м’ясо, шкіру тощо.

Якщо страхувальником було подано документ про вартість зданої на вимушений забій тварини у живій вазі, страхове відшкодування виплачувалось у розмірі, що становила різницю між страховою сумою, визначеною договором на кожну тварину, і сумою, отриманою страхувальником за здану тварину.

Якщо м’ясо, шкіру тощо було визнано повністю непридатними до вживання/переробки, розмір збитків визначався в межах страхової суми, встановленої на кожну тварину.

У розрахунок прямих збитків включались також витрати на ліки, введення їх хворій тварині, транспортні витрати за доставку тварини за направленням спеціаліста ветеринарної медицини на м’ясозаготівельний пункт, а в разі загибелі тварини - витрати на розтин туші та доставку до відповідного спеціалізованого підприємства.

Якщо у день настання страхового випадку в господарстві страхувальника утримувалося більше тварин страхового віку і одного виду, ніж застраховано, страхова сума, визначена у договорі, ділилась на фактичну кількість тварин. Страхове від-шкодування у такому разі виплачувалось у розмірі страхової суми на одну тварину.

Решта тварин вважались застрахованими до кінця терміну дії договору страхування.

У разі внесення страхувальником чергового платежу не в повному обсязі прямий збиток відшкодовувасяпропорційно сумі внесених страхових платежів.