1.)) Історія становлення психології, як науки, являє собою послідовність подій і філософських відкриттів, що призвели до формування психології, як самостійної науки, а також визначили основні напрямки психології.  Розвиток психологічного знання вивчає така наука, як історія психології, основні напрямки психології описані в загальній психології. Отже, звернувшись до історії психології, можна розглянути як формувалася філософська думка послужила основою для виникнення і розвитку психологічних знань та основних напрямків психології.  Умовно становлення психології, як науки, можна розділити на два основних етапи:  1. Період формування психології в рамках інших наукових дисциплін (IV-Vвв. До н.е. - 60-ті роки XIX ст.) Коли відбувався розвиток уявлень про душу в рамках релігійних систем і ритуалів, розвиток вчень про душу, досвіді і пізнанні (допарадигмальний період )  2. Формування психології, як самостійної наукової дисципліни (60-ті роки XIX ст. - Теперішній час).  В умовах сучасної дійсності навряд чи стоїть питання про те, чи необхідні психологічні знання для життя людського суспільства і успішного існування та розвитку в ньому особистості. Однак, уважне вивчення будь-якого предмета і галузі знань неможливо без знання його історії, що підтверджує актуальність даної теми.  Метою даної роботи є - розгляд основних етапів становлення психологи, як науки, і оцінка їх значимості в процесі формування психології в окрему науку.  Для досягнення даної мети поставлені наступні завдання:  1. розглянути формування психології в рамках інших дисциплін,  2. визначити час виділення психології в самостійну науку,  3. виділити основні етапи становлення психології. 

Глава I Формування психології в рамках інших дисциплін  1.1 допарадигмальний етап  З позицій методології психологія може бути описана, як послідовність етапів становлення уявлень про предмет, метод, пояснювальних принципів у рамках наукових парадигм, в послідовності їх виникнення, співіснування, конкуренції і зміни на різних стадіях формування психології, як єдиної, самостійної дисципліни.  Можна визначити етап існування психології в рамках інших дисциплін, виділення її в самостійну галузь і етап існування її в сучасному вигляді в стані розвитку і прогресу психологічного знання.  Найбільш характерними рисами формування психологічного знання в рамках інших дисциплін є:  1. несамостійність психологічного знання, на представленні його як складової частини філософських і медичних навчань,  2. відсутність співтовариства, яке розділяло б загальні погляди на предмет і метод вивчення,  3. умоглядний характер досліджень, несформованість досвідченого, експериментального підходу до досліджень.  Цьому періоду передувало виникнення і розвиток уявлень про душу в рамках релігійних систем і ритуалів, які забезпечують єдність і існування первіснихсуспільств. Загальна риса первинних поглядів на психічні явища полягала в доданні їм таємничості і сакральності.  Інша найважливіша характеристика цих поглядів - анімізм - віра в те, що кожен об'єкт володіє душею, здатної існувати незалежно від нього і являє собою особливу істоту. 

1.2 Розвиток вчення про душу  Вчення про душу виникло в V ст. до н.е. - XVII ст н.е. Воно складалося в рамках давньогрецької філософії та медицини. Зародження науки в Стародавній Греції пов'язують з двома обставинами:  1. вчення утворилося як зовнішнє, по відношенню до релігії і відокремилося від неї.  2. впорядкованість космосу (всього сущого) була визнана не по владі сверхсуществом, а заснованої на законі.  Нові уявлення про душу були не релігійними, а світськими, відкритими для всіх, доступними для критики. Мета побудови Усеня про душу полягала у виявленні її властивостей та вивченні закономірностей її існування. Другою подією, що визначив хід розвитку вчення про душу був перехід від анамізма до гілозізму - вченню про матеріальність буття і неподільність життя від матерії, про загальних властивості матерії. Це вчення ввело положення про цілісність спостережуваного світу, а також зробило душу предметом, відкритим для вивчення.  Найважливіші напрямки розвитку вчення про душу пов'язані з ім'ям Платона (347-427 рр. до н.е.) і Арістотеля (322-384 рр. до н.е.). Платон провів кордон міжматеріальним речовим тілом і нематеріальному, нематеріальній душею, між «смертним» і безсмертним ». Принципово інше уявлення було дано Арістотелем в його трактаті «Про душу». Відповідно до Аристотеля - душа - форма живого органічного тіла, що забезпечує його призначення. Душа є основа всіх життєвих проявів, вона невіддільна від тіла. Це положення суперечить Платону, але обидва вони єдині в тому, що душа - є мета активності живого тіла. Душі організмів різних типів, відповідно до Аристотеля, представляють різні здібності і сили душі, є три типи душі - рослинна, тваринна і розумна, тобто людська.  Таким чином, Аристотель дав одну з найбільш ранніх формулювань пояснювального принципу психології.  Учень Платона, послідовник Арістотеля Теофраст (287-372 рр. до н.е.) у трактаті «Характери» дав опис 30 різних характерів, розвиваючи уявлення Аристотеля про властивості людини мислити, запам'ятовувати, робити умовиводи.  Вчення про душу широко використовувалося в античній медицині. Гіппократ (ок.337 -460 ст. До н.е.) сформулював положення про те, що органом мислення є мозок .. Він розробив вчення про темпераменти, що припускає провідну роль у визначенні темпераменту чотирьох основних рідин організму (кров, флегма, жовта жовч, чорна жовч). Римський лікар Клавдій Гален (130-200 рр. до н.е.) продовжив цю лінію і виявив рухову і чутливу функції спинного мозку.  Успіхи, досягнуті античними філософами залишаються фундаментальними і до цього дня.  З п'ятого по сімнадцяте століття до н.е. в роботах Боеція, Хоми Аквінського, Аврелія Августина, Дунса Скотта складається уявлення про особистість. Важливо зауважити, що роботи ці схильні до впливу християнської теорії і філософії. Вершиною і завершенням формування психології в рамках вчення про душу стала система поглядів Френсіса Бекона. Дослідження душі передбачалися як частина єдиної науки про людину, побудова якої планував Бекон. Новизна підходу полягала в тому, що Бекон пропонував відмову від умоглядного дослідження душі і перехід до емпіричного.  1.3 Навчання про досвід і свідомості, теорія пізнання  Філософська теорія пізнання, вчення про досвід та свідомості формувалися з середини XVII до середини XIX ст Уявлення про душу радикально змінилися післятого, як Рене Декарт (1596-1650) ввів поняття «свідомість». Воно розглядалося як критерій, що розрізняє душу і тіло. Інтроспекція, на думку Декарта, була настільки очевидно, що була застосована їм для доказу існування самого об'єкта, сформульованого в афоризмі cogito ergo sum (мислю, значить існую).  Згідно з цим критерієм душею володіє тільки людина і саме душа - носій свідомості. Декарт запропонував рішення психофізичної проблеми: згідно з його теорією душа призводить тіло в рух, а тіло поставляє душі чуттєві враження. Декарт також ввів уявлення про рефлекс.  Вчення Декарта склало основу нового психологічного знання, оскільки воно ввело подання:  1. про доступність внутрішнього світу через інтроспекції,  2. про рефлекс, як про механізм поведінки,  3. про провідну роль зовнішнього світу в детермінації поведінки, а також її механистическую інтерпретацію,  4. про психофізичної проблеми і її дуалістичному рішенні.  Теорія пізнання - гносеологія, розвиток якої було визначено цими важливими чинниками. Вчення про свідомість формувалася в рамках теорії пізнання. У середині сімнадцятого століття досвід був прийнятий як предмет філософської теорії пізнання. Поняття досвіду включали ідеї, відчуття, почуття і результати самоспостереження. У цей час склалося і домінувало уявлення, що знання грунтується на досвіді.  Саме найважливіша роль подання про досвід визначила виникнення емпіричної психології. Цей термін, введений Християном Вольфом підкреслював завдання вивчення конкретних явищ у психічній життя, самоспостереження, на відміну від раціональної психології.  Вчення про свідомість і досвіді формувалося в межах філософії, і згодом стало однією з основ сучасної психології.  Існувала також асоціативна і емпірична психологія, які в цей період виступали як галузі філософської теорії пізнання і вже тому не могли знаходиться у протиріччі.  Саме з розвитком емпіризму пов'язана поява нової дисципліни - психології. Поява терміна «психологія» прийнято пов'язувати або з теологічними працями Філіпа Меланхтона, або з позначенням особливого розділу літератури, введеного в шістнадцятому столітті Р. Гокленіусом, і О. Кассманом. Лейбніцзапропонував для позначення знань про душу термін «пневматологіі» (від грецького - пневма - дихання, подув, вітер).  В кінці вісімнадцятого століття псіхололгіческое знання починає виходити за межі філософського, - в етнографію, біологію, медицину.  Далі внесок у розвиток психології, як майбутньої науки вносять багато вчених. Г. Спенсер сформулював принцип адаптації організмів до середовища, Ч. Дарвін нетеологіческое пояснення цілеспрямованості поведінки, ф.Гальтон поставив питання про спадкування психологічних якостей людини, був розроблений і вивчений принцип Декарта про рефлекс в контакті з фізіологією і анатомією.  У 40-і роки 19 століття принцип рефлексу був перенесений з спинного мозку на головнойі став використовуватися при поясненні феноменів сприйняття, рухової активності і.т.д. І. М. Сєченов на основі уявлень про рефлекс сформулював одну з перших програм перетворення психології в самостійну дисципліну.  Ці та інші дослідження, а також результати досліджень Г. Гемгольца в яких була показана кінцівку швидкості перебігу нервових процесів, призвели до розвитку кількісних досліджень в психології. Представники наукових дисциплін, що працюють над психологічними питаннями, пропонували будувати психологію за зразком розвинених наук - фізики чи хімії - як «механіку уявлень» (Гербарт) або «інтелектуальну фізику» (Дж.Мілль), «ментальну хімію» (Дж.Ст. Мілль ). Однак, ні успіхи у дослідженнях, ні використання розвинених дисциплін, не могли надати психології статус самостійної науки.  Розглянувши цю інформацію можна зробити висновки про те, що в перший період становлення психології як науки в рамках інших наукових дисциплін були зжиті донаукові уявлення про душу, як про нематеріальної субстанції, відбулася відмова від умоглядного дозволу психологічних питань, сформувалася необхідність застосування досвіду досліджень і переходу від теоретико-пізнавального філософського типу до конкретно-науковому.  Цей етап можна охарактеризувати як допарадигмальний.  Для нього характерні:  1. накопичення спостережень, легко доступних для дослідження,  2. утрудненість оцінки логічних протиріч, в результаті чого будь-які дослідження по праву вважалися однаково цінними,  3. наукові парадигми задаються школами, в яких вирішальну роль відіграє авторитет керівника, який і визначає ступінь затвердженої вироблених понять і умовиводів.  4. нечастая зміна домінуючих поглядів, що пояснюється великою кількістю «домішки» в формується науці теорії інших, розвинених наук.  У дослідженнях, виконаних у даний період, склалися основні пояснювальні принципи - розвитку, детермінізму, цілісності, активності, дано їх різноманітні трактування, які поряд з поняттями, сформульованими для опису досліджуваної реальності (характер, темперамент, сприйняття, аперцепція, самоспостереження, свідомість, досвід , поведінка), на наступному етапі становлення психології грали найважливішу роль у формуванні парадигм.  Наприкінці цього періоду намітилися орієнтації на загальнонаукові цінності і нормативи, склалися контакти зі сформованими науками, були створені перші наукові програми досліджень, які склали основні передумови для становлення психології як науки та парадигм, як її структурних компонентів.  Але все ж у цей період не було завершено остаточне визначення предмета та методу, не сформувалося наукового співтовариства професійних психологів і засобів його спілкування, а також спеціалізованих дослідницьких центрів або лабораторій ще не існувало. 

Глава II Сучасний етап розвитку психології  2.1 Формування першого парадигм  З 60-х років XIX ст. Почався новий період розвитку психологічної науки. Основними характерними рисами якого є:  1. Поява перших наукових парадигм, інститутів та професійного психологічного спільноти,  2. Формування внутріпарадігмальних уявлень про предмет і метод дослідження, розвиток уявлень, що відповідають різним аспектам предмета, дослідження в різних парадигмах.  3. Узгодження уявлень про предмет і метод психології з загальнонауковими цінностями,  4. Розвиток контактів з іншими дисциплінами, і, як наслідок, - виникнення нових парадигм і галузей психології.  5. Різноманітність і конкуренція парадигм.  Етап формування перших парадигм можна позначити за 60-х років XIX століття до 10-х років XX століття. Становлення психології як самостійної дисципліни пов'язано з появою перших наукових програм, розроблених І.М. Сеченовим і В. Вундтом. Важливо зауважити, що прогресивна програма Сєченова вплинула на формування перших парадигм в Росії (Н. Н. Ланге, В. М. Бехтерєв, І. П. Павлов, А. А. Ухтомський), але при цьому не стала самостійною парадигмою.  Програма Вундта була орієнтована на загальнонаукових експериментальний метод. Як писав сам Вундт «не можна допустити жодної різниці між психологічними і природничонауковими методами» (Вундт В., 1912; цит. За Ждан О.М., 1990).  Проте, єдиним прямим психологічним методом Вундт вважав самоспостереження, оскільки предмет психології - безпосередній досвід, як він даний самій людині.  Роль експерименту обмежується лише наданням його результатами точності і надійності.  Вундт визначили основні завдання психології:  1. аналіз процесу свідомості методом інтроспекції,  2. виявлення елементів свідомості,  3. встановлення закономірностей їх з'єднання.  Очевидно, що програма Вундта, логічно випливала з емпіричної та асоціативної психології. Використовуючи склалися в філософії пізнання понятті «аперцепція», «досвід» і «асоціація», і вважаючи, що складні психічні явища не зводяться до суми складових їх частин, Вундт успадкував, хоча і не в початковій формі, що історично склалися пояснювальні принципи.  Культура експерименту і її важливість були засвоєні Вундтом в лабораторії фізика і фізіолога Г. Гельмгольца, у роки його роботи з ним. Однак, Вундт вважав, щометод експерименту застосуємо тільки для вивчення найпростіших психологічних явищ, але не вищих, пов'язаних з мовою, культурою і т.д. На думку Вундта для цих цілей застосовні методи соціології та антропології.  Лінія програми Вундта, орієнтована на експеримент була зафіксована в таких його працях, як «Нариси з теорії сприйняття» (1862), «Підстави фізіологічноїпсихології» (1874), а культурно-історична лінія - в 10-ти томному праці «Психологія народів» (1900-1920). Важливо зауважити, що експериментальна лінія програми Вундта справила незмірно більше історичний вплив на що стає нову дисципліну, ніж культурно-історична. У цьому проявилася потреба зароджується психологічного співтовариства в розвитку загальнонаукової культури досліджень. 

Найважливіша роль В. Вундта в становленні психології як самостійної наукової дисципліни полягала в тому, що саме він організовував перші спеціалізовані інститути психологічної науки. У 1879 році Вундт заснував наукову лабораторію в Лейпцигу (Інститут експериментальної психології), у якій проводилися дослідження, і навчання фахівців-експериментаторів (підготовлено більше 150 психологів з 6 країн світу), а 1881 науковий журнал «Філософські дослідження», всупереч назві цілком присвячений психологічних питань.  Вундт також заснував фіксоване членство в науковому психологічному суспільстві, завдяки проведенню в Парижі в 1889 році Першого міжнародного психологічного конгресу.  Інтроспекція, запропонована Вундтом як метод психології, отримала подальший розвиток у парадигмі Структурною психології, яку заснував Е. Тітченер (1867-1927), продовжувач ідей Вундта в США.  Завдання структурної психології складалися:  1. в розкладанні «душевного стану на складові частини»,  2. у встановленні того, яким чином ці частини з'єднані,  3. у встановленні відповідності законів комбінації зв'язку з цим з фізіологічної організацією.  Можна бачити, що ці завдання не знаходяться у протиріччі із завданнями психології, запропонованими Вундтом.  Відмінність полягала в тому, що Тітченер вивчав структуру свідомості, відволікаючись від функціональної ролі психіки в поведінці.  Найважливіше нововведення Титченера - метод аналітичної інтроспекції. Відповідно до парадигмальний вимогами він строго обмежував можливе зміст звітувипробуваного про самоспостереженні. Так було потрібно, щоб результати самоспостереження давалися втермінах елементів структури свідомості, але не впоняттях предметів зовнішнього світу або стимулів.  Тітченер доводив, що інтроспекція у досвідчених фахівців не відрізняється від зовнішнього спостереження, характерного для будь-яких інших наукових методів. Інший удар по методу інтроспекції було завдано також послідовником Вундта - О. Кюльпе (1862-1915), засновником і лідером вюрцбургской школи. Його погляди на метод інтроспекції відрізнялися від поглядів Вундта. Інтроспекція Вундта розгорталася, як і інтроспекція Титченера, синхронно зі спостережуваним свідомим досвідом.  Систематична інтроспекція Кюльпе відокремлювалася від переживання тимчасовим проміжком, була ретроспективною. Випробуваний вирішував запропоновану йому завдання, а потім в подробицях описував перебіг психічних процесів при її вирішенні. Ця модифікація інтроспекції, на думку Кюльпе, не призводила до роздвоєння на спостерігалися часто суб'єкта спостереження, що призводило до можливості вивчення мислення.  Таким чином до кінця XIX століття було виявлено, що метод інтроспекції не розкриває основних сторін психіки, хоча б тому, що коло досліджуваних в психології явищ не вичерпується феноменами свідомості. Вже ці обставини позбавляють інтроспекції статусу методу.  Застосування самоспостереження як методики стикається з непередбачуваною залежністю результатів інтроспекції від наступних факторів:  1. культурна приналежність суб'єкта,  2. ступінь оволодіння самоспостереження, яка обмежується віковими особливостями, культурою поведінки, мовною компетенцією.  3. співвіднесення деяких внутрішніх планів при поєднанні основної діяльності та самоспостереження, від чого не рятує і ретроспективна інтроспекція,  4. установка випробуваного на участь у дослідженні, його ролі у взаєминах з дослідником,  Тому інтроспекція не є також і методикою психологічного дослідження. Культурно-історичної лінії в дослідницькій програмі Вундта була протиставлена ​​розуміє психологія історика і літературного критика В. Дільтея і його послідовника Шпрангера. Головним завданням психології вони вважали не пояснення закономірностей духовного життя людини, а її розуміння в суб'єктивно пережитої цілісності.  Психологія, з їхньої точки зору, прінадлжеіт не до циклу наук про природу, таким, як хімія, фізіологія, а до наук про дух, до ряду гуманітарних дисциплін, до яких належать, наприклад, історія, культурологія.  Дільтей і Шпрангер стверджували, що в цих науках не застосуємо експериментальний метод. Методом гуманітарних наук має бути метод емпатії - розуміння, який також називають методом співпереживання.  Зауважимо, що критика інтроспективного методу в загальних рисах поширюється на метод розуміння, оскільки він застосовний лише до обмеженої частини всієї сукупності об'єктів дослідження і може гойдатися лише потенційно усвідомлюваних феноменів. Застосування методу розуміння неминуче призводить до помилкових суджень.  Істотні зміни в уявлення про предмет і метод психолгии були внесені З. Фрейдом (1856-1939), який заснував парадигму психоаналізу.  Історія зародження психоаналізу служить хорошою ілюстрацією зародження і розвитку парадигми, її залежності від ідей-попередників і впливу на парадигми-наступники.  Ідея несвідомого, вивчення якого становить предмет психоаналізу, була введена в психологію Лейбніцем і розвинена Гельмгольцем, а також Г. Фехнера, який вважав, що більша частина психічної діяльності не виявляє себе у свідомості.  Психоаналіз в його розвиненій формі, до його перетворення у версію популярної психології був спрямований на вивчення особистості і будувався відповідно до принципів детермінізму, розвитку, активності, джерело якої, згідно з вченням Фрейда лежить всередині суб'єкта. Психоаналіз відмовився від інтроспекції, як методу дослідження. Для отримання вихідного матеріалу про глибинних внутрішніх структурах і процесах психіки використовувався аналіз вільних асоціацій, обмовок, специфіки забування, тлумачення переказів сновидінь і ін Встановлення особливостей глибинних психологічних структур через аналіз цього матеріалу складають істота нового методу, який Фрейд і назвав психоаналізом.  Широта вихідної психоаналітичної парадигми дозволила їй диференціюватися на безліч неофрейдистские парадигм: аналітичну психологію К. Юнга, індивідуальну психологію А. Адлера, теорію глибинних джерел тривоги К. Хорні та ін  Радикальний переворот в уявленнях про предмет і метод психології був здійснений Дж.Б.Уотсоном (1878-1958). Датою народження біхевіоризму (від англ. Behavior - поведінка), вважають публікацію в 1913 році статті «Психологія з точки зору біхевіористи» в науковому психологічному журналі «Психологічний огляд».  З точки зору цієї парадигми психологія являє собою об'єктивну експериментальну область природних наук. Біхевіористи відкидають метод інтроспекції і відмовляються від уявлення про свідомість, як про предмет психологічного дослідження, а також припускають, що будь-які психологічні структури і процеси не спостерігаються об'єктивними методами або не існують, або недоступні для наукового дослідження.  Предмет психології з точки зору біхевіоризму - поведінка, що розуміється, як сукупність спостережуваних м'язових залізистих реакцій, на зовнішні стимули. Завдання психології полягає в тому, щоб виявити закономірності зв'язку з цим, а мета - пророкування поведінки суб'єкта та управління ім.  Методом досліджень в біхевіоризмі вважають поведінковий ексерімент.  Біхевіорістская критика, адресована інтроспективної і глибинної психології, а пізніше - когнітивної, багато в чому сприяла виявленню логічних і методологічних суперечностей в цих парадигмах, проте радикальна лінія біхевіоризму проіснувала недовго. Саме ідея внутрішніх психологічних структур і процесів внесла розкол в ряди біхевіоризму, коли Е. Толмен сформулював основні положення когнітивного біхевіоризму.  2.2 Криза психології  У 1910-1930 роки у психології сформувалося велика кількість конкуруючих несумісних і навіть непорівнянних парадигм, які реалізовували потенційно можливі варіанти предмета і методу психології.  В якості прикладу слід зіставити біхевіоризм, суть якого полягає або в запереченні існування психологічних структур і процесів, або у визнанні їх недоступності для дослідження, і глибинну психологію, постулирующую існування таких структур і процесів і стверджує їх доступність для вивчення. Це була унікальнаситуація в історії науки. Ні в одній науці не відбувалося зіткнення такого безлічі протилежних парадигм.  Цей історичний етап можна назвати кризою психології, спроби вийти з якого реалізуючи нові програми досліджень лише призводили до збільшення числа конкуруючих парадигм.  При цьому різні парадигми, школи та напрямки, розробляли різні сторони потенційного предмета та відповідного йому методу психології.  Це підтверджується можливістю гібридизації навіть самих полярних парадигм - когнітивний біхевіоризм, який поєднав уявлення про роль стимулів і заперечує концепцію внутрішньої психологічної структури.  Стан психології в 1910-1930-і роки представляв лише стадію відкритого кризи, яка триває до теперішнього часу і характеризується різноманітністю іконкуренцією парадигм.  Тільки все безліч конкуруючих парадигм в цілому відповідає найбільш повного уявлення про предмет і метод психології, продуктивний вихід з кризи полягає не в домінуванні однієї парадигми, не у злитті несумісних парадигм, а в еволюційному процесі вироблення психологічним спільнотою узгодженого думки про предмет і метод психології.  2.3 Сучасний стан психології  У структурі сучасної психології, як науки, представлені всі основні етапи її становлення. Ця «пам'ять» дисципліни багато в чому визначає можливі шляхи і напрями її розвитку.  Однак, якщо поняття запозичуються з минулих концепцій у незмінній формі, не узгодженої із сучасним станом справ у психології, це призводить до неприйнятної реставрації донаукових уявлень про душу, як предмет психологічного дослідження та прийняття інтроспекції і розуміння, як методів психології ..  Іншим наслідком такого підходу може бути еклектичність (взаємна неузгодженість понять) розроблених на його основі концепцій, як це зазначається у Вундта, який намагався поєднати методи експерименту та інтроспекції.  Суворі вимоги практики дослідження, а також всередині і межпарадігмальная критика ведуть до трансформації запозичених принципів і понять. Конкуренція і взаємозв'язок парадигм у психології ведуть до її постійного розвитку.  Можна виділити кілька основних напрямів розвитку психологічної науки в даний час:  1. відбувається розвиток існуючих парадигм. Так на основі теорії діяльності А. Н. Леонтьєва сформувалася психосемантика (Артем'єва Є.Ю., 1999), яка досліджує генезис, будову і функції індивідуальної свідомості (Петренко В.Ф., 1997), використовуючи сучасні методики і не вдаючись до методу інтроспекції . Ця лінія досліджень орієнтована на вивчення таких явищ, кА політична свідомість, міжкультурні відмінності,  2. З'являються нові парадигми. Так у 1950-60-ті роки сформувалася гуманістична психологія, предметом вивчення якої є цілісна, унікальна особистість. Засновниками гуманістичної психології вважаються А. Маслоу і К. Роджерс. Ця парадигма протистоїть з одного боку біхевіоризму, з іншого - психоаналізу. У гуманістичної психології основним фактором вважається спрямованість особистості до майбутнього, до повноти реалізації свого потенціалу, самоактуалізації. Слід зазначити генетичний зв'язок гуманістичної психології з розуміючою психологією, яка визначила основні риси і долю цієї парадигми.  3. Формуються різні версії пояснювальних принципів, уявлень про предмет і метод психології. Наприклад в 1960-80-і роки на основі має глибокі історичні корені принципу цілісності сформульований принцип системності. У різних парадигмах відпрацьовуються різні аспекти цього принципу.  4. Складаються нові пояснювальні принципи. Наприклад, принцип суб'єктності, який найбільш повно окреслює предмет і метод психології, проходить стадію інтенсивного розвитку. Прийняття цього принципу пов'язано з виникненням  5. Психології суб'єкта (Брушлинский А.В., 1996), що продовжує теорію діяльності С. Л. Рубінштейна та континуально-генетичний підхід у дослідженнях мислення. Принцип реконструкції в даний час починає складатися як модифікація загальнонаукового експериментального методу стосовно до задачі психології про вивченні структури суб'єкта і процесів її актуалізації. Ці принципи потенційно мають загальнонаукове значення.  6. Найбільш розвинені парадигми здійснюють експансію на різні галузі психології. Наприклад, істотно розширена сфера досліджень у когнітивній психології, яка почала інтенсивно розвиватися в 1950-і роки, як спроба протистояти домінуванню біхевіоризму .. Основи цього напрямку були закладені в роботах К. Лешли, що показали неспроможність бихевиористического розуміння організації складного поведінки.  7. Розвиваються зв'язки психології з іншими дисциплінами. За рахунок цього відбувається зародження нових галузей психології, наприклад в контакті психології з мовознавством сформувалася психолінгвістика, з неврологією і нейрофізіологією - нейропсихологія, з популяційної генетикою - генетична психофізіологія.  З вищевикладеного можна зробити наступні висновки:  1. Етап формування парадигм з'явився еволюційної частина розвитку і становлення психології як науки,  2. Криза психології є не тимчасовим етапом розвитку, а частиною еволюційного розвитку і становлення психології, як самостійної наукової дисципліни, яка присутня у професійному психологічному співтоваристві постійно.  3. У своєму сучасному стані психологія - активно розвивається, наукова дисципліна з постійно оновлюється набором понять і парадигм.  А також можна зробити загальний висновок про становлення психології як науки та основних історичних етапах її розвитку:  Почавши формуватися як частина філософської науки, поступово взаємодіючи з іншими науками (фізіологією, фізикою, хімією, біологією, медициною та ін.) Психологія відокремила від цих наук ті галузі досліджень, які становлять сутність її предмета, і взяла найбільш придатні методи дослідження. Право на існування психології, як самостійної науки доводиться існуванням у неї предметів дослідження (психічні процеси, несвідоме і пр.), позначених в безлічі психологічних парадигм і затверджених, перевірених часом методів (психоаналіз, експеримент і ін) дослідження та вивчення даних предметів. 

Висновок  Почавши формуватися як частина філософської науки, поступово взаємодіючи з іншими науками (фізіологією, фізикою, хімією, біологією, медициною та ін.) Психологія відокремила від цих наук ті галузі досліджень, які становлять сутність її предмета, і взяла найбільш придатні методи дослідження. Право на існування психології, як самостійної науки доводиться існуванням у неї предметів дослідження (психічні процеси, несвідоме і пр.), позначених в безлічі психологічних парадигм і затверджених, перевірених часом методів (психоаналіз, експеримент і ін) дослідження та вивчення даних предметів. У самостійну науку психологія виділилася в кінці XIX початку XX століття  Можна зробити висновки про те, що в перший період становлення психології як науки в рамках інших наукових дисциплін (IV-Vвв. До н.е. - 60-ті роки XIX ст.) Цей етап можна охарактеризувати як допарадигмальний.  Для нього характерні:  1.накопленіе спостережень, легко доступних для дослідження,  2. утрудненість оцінки логічних протиріч, в результаті чого будь-які дослідження по праву вважалися однаково цінними,  3.научние парадигми задаються школами, в яких вирішальну роль відіграє авторитет керівника, який і визначає ступінь затвердженої вироблених понять і умовиводів.  4.нечастая зміна домінуючих поглядів, що пояснюється великою кількістю «домішки» в формується науці теорії інших, розвинених наук.  Але все ж у цей період не було завершено остаточне визначення предмета та методу, не сформувалося наукового співтовариства професійних психологів і засобів його спілкування, а також спеціалізованих дослідницьких центрів або лабораторій ще не існувало.  Етап формування парадигм (60-ті роки XIX ст. - Теперішній час). з'явився еволюційної частина розвитку і становлення психології як науки,  Криза психології є не тимчасовим етапом розвитку, а частиною еволюційного розвитку і становлення психології, як самостійної наукової дисципліни, яка присутня у професійному психологічному співтоваристві постійно.  Етап затвердження психології, як самостійної науки (кінець XIX початок XX ст). У своєму сучасному стані психологія - активно розвивається, наукова дисципліна з постійно оновлюється набором понять і парадигм. 

2.)) Сучасна психологія - це розгалужена система наукових галузей, пов'язаних з різними сферами практичної діяльності людини. Нині налічується близько 50 психологічних дисциплін: психологія праці, спорту, медична, юридична, військова психологія, психологія аномального розвитку, соціальна психологія тощо. За своєю суттю це самостійні науки,

але всі вони ґрунтуються на загальній психології, яка вивчає загальні закономірності виникнення, функціонування і розвитку психіки.

Деякі галузеві науки стануть у пригоді медичним працівникам. На окремих із них ми коротко зупинимось.

Основну систему психологічної науки становлять історія психології та загальна психологія. Загальна психологія є теоретичною базовою наукою, результати дослідження якої використовуються прикладними дисциплінами, а останні, у свою чергу, збагачують її. Серед завдань загальної психології центральне місце посідає розробка методологічних основ, теорії і методик вивчення психологічних явищ.

Психологія праці вивчає психологічні закономірності формування конкретних форм трудової діяльності людини і ставлення її до праці, у тому числі медичної. Ця наука має кілька розділів, які, хоч і тісно пов'язані між собою, є самостійними.

Так. інженерна психологія вивчає процеси і засоби інформаційної взаємодії між людиною і машиною. Основні проблеми інженерної психології: аналіз завдань людини в системах управління, розподіл функцій між людиною та автоматичними пристроями, зокрема ЕОМ: дослідження спільної діяльності операторів, процесів спілкування та інформаційної взаємодії між ними; вивчення факторів, які впливають на ефективність, якість, швидкість, надійність дій операторів.

Авіаційна психологія розглядає психологічні закономірності трудової діяльності авіаційних спеціалістів, вивчає вплив факторів польоту на розвиток психічних станів, формування професійної придатності, психологічної адаптації членів екіпажу до умов праці.

Космічна психологія вивчає психологічні особливості праці космонавта, залежність цих особливостей від специфічних факторів (невагомості, гіподинамії тощо), а також способи цілеспрямованої організації психічної діяльності космонавта під час підготовки і здійснення космічних польотів.

Педагогічна психологія вивчає психіку людини в процесі її навчання і виховання, встановлює і використовує закономірності психіки під час оволодіння знаннями, уміннями та навичками. Ця наука вивчає також психологічні проблеми управління навчально-виховним процесом. Крім того, основними проблемами педагогічної психології є вивчення факторів, що впливають на успішність учнів; особливості взаємовідносин і спілкування педагога та учня. Педагогічна психологія поділяється на психологію навчання, яка досліджує закономірності засвоєння знань, умінь і навичок, і психологію виховання, яка вивчає закономірності активного, цілеспрямованого формування особистості. Останнім часом відокремилася психологія вчителя, яка розглядає професійно важливі якості особистості вчителя, психологічні особливості його професійного успіху тощо.

Вікова психологія тісно пов'язана з педагогічною, вивчає особливості психіки людини на різних етапах її розвитку - з моменту народження і до смерті. Вона поділяється на дитячу психологію, психологію підлітка, психологію юності, психологію зрілого віку, геронтопсихологію тощо. Центральними проблемами вікової психології є створення методичної бази для контролю за ходом, повноцінністю утримання й умовами психічного розвитку дитини, а також організація оптимальних форм дитячої діяльності та спілкування, психологічної допомоги в періоди вікових криз, у зрілому віці і старості.

Психологія аномального розвитку розгалужується на патопсихологію, яка вивчає структуру порушень психічної діяльності, закономірності розладу психіки порівняно з нормою, інтерпретуючи одержувані дані поняттями і категоріями психологічної науки (тобто розлади психіки людини вивчаються психологічними методами); олігофренопсихологію, яка вивчає порушення психічного розвитку та можливості його корекції в людей з тяжкими формами недорозвиненості мозку; сурдопсихологію психологію, яка вивчає психічний розвиток глухих і тих людей, що погано чують. можливості його корекції в умовах навчання і виховання, шляхи запобігання розвитку німоти в людей з дефектами слуху, що виключають нормальне мовне спілкування, можливості заміни слухового сприймання зоровим тощо; тифлопсихологію, яка вивчає психічний розвиток сліпих і слабозорих людей, шляхи і способи його корекції при навчанні та вихованні.

Юридична психологія вивчає закономірності і механізми психічної діяльності людей у сфері регульованих правом відносин. Систему юридичної психології утворює кримінальна психологія, яка вивчає психологічні механізми поведінки і формування особистості злочинця, мотиви злочинів тощо; слідча психологія, яка займається психологічними особливостями поведінки учасників карного процесу (психологічні вимоги до ведення допиту; особливості показань свідків тощо); виправна психологія, яка розробляє проблеми виховання у виправно-трудовій колонії і вивчає психологію ув'язненого, що перебуває в ній, тощо.

Соціальна психологія - галузь психології, яка вивчає закономірності поведінки й діяльності людей, зумовлені фактом об'єднання їх у соціальні групи. Виявляє психологічні закономірності взаємин особистості і колективу, визначає психологічну сумісність людей у групі; вивчає такі явища, як лідерство, згуртованість, процес прийняття групових рішень, проблеми соціального становлення особистості, її самооцінки, стійкості, навіюваності; ефективність впливу засобів масової інформації на особистість, особливості поширення чуток, моди, шкідливих звичок і обрядів.

Психологія особистості - галузь психології, яка вивчає психічні властивості людини як цілісного утворення, як певної системи психічних якостей, що має відповідну структуру, внутрішні взаємозв'язки, характеризується індивідуальністю та взаємозв'язана з навколишнім природним та соціальним середовищем.

Історія психології - галузь психологічних знань, що вивчає розвиток психіки і знань про неї в історичному і логічному аспектах з акцентом на першому з них. Вона показує історичне становлення психологічних знань, відшуковуючи зв'язок з духовною і матеріальною культурою народів світу, визначає пріоритетні напрямки досліджень у зв'язку з "духом часу". Широкий напрямок у сучасній психології відкриває велика галузь психологічної науки - медична психологія, яка вивчає психологічні аспекти діагностики, лікування, експертизи, гігієни, профілактики та реабілітації хворих. Серед важливих проблем медичної психології виділяють: взаємодію психічних та соматичних процесів, закономірності формування у хворого уявлення про свою хворобу, вивчення динаміки усвідомлення хворим свого стану, використання компенсаторних та захисних механізмів особистості в терапевтичних цілях, вивчення психологічної дії лікувальних методів та препаратів. Структура медичної психології включає в себе ряд розділів: клінічна психологія, патопсихологія, нейропсихологія, психопрофілактика і психогігієна, психокорекція, психофармакологія.

Медична психологія - це прикладна галузь науки, яка займається психологічними взаємозв'язками проблеми лікувальної діяльності та доглядом за хворими, проблеми впливу на хворих у найрізноманітніших ситуаціях, що виникають у ході цієї діяльності, а також проблеми поведінки медичних працівників. У центрі уваги цієї дисципліни - взаємовідношення хворого із середовищем лікувального закладу

(відношення між лікарем і хворим, медичною сестрою і хворим, лікарем - медичною сестрою - хворим).

Психологія поводження з хворим - це та загальна дисципліна, що розповсюджується на діяльність лікарів та сестер, суть якої складають знання в області поводження з хворими і центром якої є уміння знайти ключ до особистості хворої людини, уміння знайти шлях до створення необхідного контакту з ним.

Різноманіття медичних спеціальностей та велика кількість проблем, що оточують діяльність лікаря, потребують виділити окремі види медичної психології.

Предметом клінічної психології дорослої людини є порушення поведінки, тобто розлади особистості та соціальної функції поведінки у регуляції відношень людини з соціальним середовищем. Виділяють, як правило, психічні та неврологічні порушення поведінки, а також розлади особистості при психопатіях, соціопатіях, характеропатіях.

Спеціалісти з дитячої психології працюють у системі охорони здоров'я (у лікарнях, психіатричних, педіатричних, неврологічних, нейрохірургічних консультаціях), у закладах Міністерства освіти та виховання. Міністерства юстиції, де вони займаються діагностикою та терапією порушень дитячої психіки; її експертизою.

Розвиток нейропсихології пов'язаний з досягненнями медицини у сфері порушень поведінки хворих із органічними дефектами мозку. Ця наука вивчає питання ролі нейродинамічних факторів у загальній картині порушень вищої нервової діяльності при її відновленні.

На жаль, немає чіткої градації психологічних дисциплін в усьому світі. Разом з тим, досвід дослідників у різних країнах дозволяє також виділити важливі галузі медичної психології: патопсихологію, психологію здоров'я, психофізіологію та ін.

3.)) До науково-прикладної психології потрібно зарахувати низку галузей, для яких характерні дослідження і практичне використання знань з метою оптимізації поведінки та діяльності людей. Напрями науково-прикладної психології доцільно розрізняти за певними ознаками:

а) за видом діяльності та поведінки людини:

• психологія праці досліджує психологічні закономірності трудової діяльності людини, психологічні основи наукової організації праці (НОП), особливості формування загальнотрудових умінь і навичок, вплив чинників виробничого середовища і технічних засобів праці на робітника з метою підвищити ефективність трудової діяльності людини;

• інженерна психологія вивчає особливості діяльності оператора автоматизованих систем управління, розподілу та узгодження функцій між людиною і машиною, використовуючи здобуті знання в інженерно-психологічному проектуванні, експлуатації й оптимізації функціонування систем управління складними технічними комплексами та технологічними процесами. Інженерна психологія є важливою складовою ергономіки - науки про закони взаємодії оператора, машини і середовища та закономірності функціонування систем «людина - машина»;

• психологія творчості досліджує закономірності творчої (евристичної) діяльності, чинники стимуляції творчого пошуку винахідників, раціоналізаторів, умови розвитку творчої особистості та розробляє методи активізації творчості працівників науки, техніки, мистецтва, культури;

• психологія «штучного інтелекту» зосереджує увагу на розробленні й використанні формальних моделей психіки у створенні різних інтелектуальних кібернетичних систем, наприклад, систем управління робототехнікою, автоматизованого перекладу, експертних систем тощо;

• авіаційна психологія досліджує психологічні особливості діяльності людини в умовах польоту, визначає психологічні вимоги до професії у доборі та підготовці авіаційних кадрів, сприяє оптимізації праці льотного персоналу;

• космічна психологія вивчає психологічні проблеми діяльності людини в умовах невагомості, просторової дезорієнтації під час перебування в космосі, психологічного напруження, яке виникає в екстремальних ситуаціях перевантаження організму або тривалої ізоляції від людей на орбіті. Розробляє рекомендації щодо добору кандидатів у космонавти, їхньої підготовки, тренування на спеціальних пристроях (тренажерах), формування екіпажів космічних кораблів, психологічної підтримки космонавтів в умовах польоту;

• військова психологія має предметом фактори ефективної поведінки людини в екстремальних умовах бойових дій, питання підвищення боєздатності військовослужбовців, підготовки військових кадрів, управління військами і бойовою технікою, стосунки між командирами та підлеглими, методи психологічної пропаганди і контрпропаганди тощо;

• психологія управління та менеджменту здійснює дослідження процесів управління, організації спільної діяльності людей на політичному, соціальному, економічному, виробничому тощо рівнях у державному, регіональному та місцевому масштабах з метою досягнення позитивних результатів у суспільному житті;

• • економічна психологія досліджує роль людського фактора у розв´язанні економічних, господарських проблем на макро- та мікроекономічному рівнях;

• психологія торгівлі вивчає психологічні особливості людей для формування потреб покупців, правильної організації реклами та продажу товару, підвищення культури обслуговування населення тощо;

• екологічна психологія досліджує психологічні чинники виникнення й розв´язання проблем взаємозв´язку між людиною і природою, оптимізації цього взаємозв´язку, подолання соціально-психологічних наслідків природних та техногенних катастроф;

• психологія спорту вивчає закономірності поведінки людей в умовах спортивних змагань, методи відбору, підготовки, організації діяльності спортсменів та їхньої психологічної реабілітації після участі в змаганнях.

4.)) До науково-прикладної психології потрібно зарахувати низку галузей, для яких характерні дослідження і практичне використання знань з метою оптимізації поведінки та діяльності людей. Напрями науково-прикладної психології доцільно розрізняти за певними ознаками:

а) за видом діяльності та поведінки людини: психологія праці; інженерна психологія; психологія творчості; психологія "штучного інтелекту; авіаційна психологія; космічна психологія; військова психологія; психологія управління та менеджменту; економічна психологія; психологія торгівлі; екологічна психологія; психологія спорту.

б) за психологічними аспектами розвитку людини в науково-прикладній психології можна виокремити такі напрями: вікова психологія; екологічна психологія; психологія аномального розвитку, або спеціальна психологія.

в) за тим, нормальна чи хвора психіка, виокремлюють такі дисципліни: психологія здоров'я; медична психологія.

г) у контексті стосунку до права виокремлюють юридичну психологію, що пов'язана з дослідженням проблем реалізації системи правової поведінки психологічними засобами, юридична психологія має такі підрозділи: судова психологія як наука про психологічні особливості поведінки суб'єктів карного процесу; кримінальна психологія, предметом якої є психологічні особливості особистості правопорушника, мотиви правопорушення тощо; виправно-трудова (пенітенціарна) психологія, що займається науковими та прикладними питаннями вивчення психіки ув'язненого, методами виправлення та перевиховання його особистості.

5.)) Психіка і вища нервова діяльність

Протягом останніх двох століть розвиток психології був тісно пов'язаний з досягненнями філософської думки та успіхами природничих наук.

Матеріалістична інтерпретація природи та сутності психічних явищ була зумовлена появою філософії діалектичного матеріалізму і розвитком вчення про природу психіки (І. М. Сеченов, І. П. Павлов).

Відображу вальна діяльність людини зумовлена рефлекторною діяльністю мозку. Фундатором вчення про рефлекторну природу психіки є видатний російський фізіолог І. М. Сеченов (1829-1905). У своїх працях він вказував, що джерелом психічних актів як відображення діяльності є зовнішні подразники, що діють на організм. Ця діяльність виникає під час взаємодії індивіда з навколишнім світом, що здійснюється завдяки рефлекторній діяльності мозку.

У своїй праці "Рефлекси головного мозку", опублікованій у 1863 році, І. М. Сеченов писав, що "всі акти свідомого і несвідомого життя за способом виникнення (походження) є рефлекси", що без зовнішнього чуттєвого подразнення неможлива психічна діяльність.

Вчення І. М. Сеченова про рефлекторну природу психіки далі розвинув І. П. Павлов (1849-1936) у своєму вченні про вищу нервову діяльність. Теорія рефлекторної діяльності спирається на три головні принципи наукового дослідження:

1) принцип детермінізму, тобто поштовху, причини будь-якої дії, її ефекту;

2) принцип аналізу та синтезу, тобто розкладання цілого на частини і потім створення нового цілого з елементів старого;

3) принцип структурності і пристосування динаміки до структури. Засадовим у вченні про вищу нервову діяльність є розуміння єдності організму та середовища. В організмі "все із зовнішнього світу". Зв'язок організму з його середовищем здійснює нервова система. Вона, як зазначає І. П. Павлов, є системою відношень, зв'язків. Поведінка організму визначається тими умовами і середовищем, в якому живе й діє жива істота.

Дослідженнями доведено, що великі півкулі головного мозку відіграють провідну роль у діяльності всього організму. Кора великих півкуль головного мозку, забезпечуючи потреби організму, разом з найближчими до кори підкорковими нервовими центрами здійснює складну аналітико-синтетичну діяльність. У ній утворюються складні тимчасові нервові зв'язки, за допомогою яких здійснюється регуляція відносин між організмом та зовнішнім середовищем, а також регуляція діяльності самого організму.

Цю діяльність великих півкуль головного мозку І. П. Павлов і називає вищою нервовою діяльністю і підкреслює, що поведінка живого організму являє собою певну систему реакцій або рефлексів на подразники зовнішнього і внутрішнього середовища.

Рефлекс - відповідь організму на подразнення, яка здійснюється за допомогою нервової системи. Рефлекторна діяльність - головна форма діяльності нервової системи. Розрізняють два різновиди рефлексів: безумовні, з якими тварина народжується, та умовні, які виробляються в неї після народження, протягом життя.

Безумовні рефлекси виробилися, закріпилися протягом тривалого періоду біологічного розвитку живих істот. Вони потрібні тварині від перших днів її життя для її існування. Безумовні рефлекси забезпечують організмові пошук поживи, уникнення шкідливих впливів тощо.

Безумовні рефлекси спричинені безумовними подразненнями, тобто такими подразненнями, які, впливаючи на відповідні рецептори - смаковий, дотиковий та інші, - спричинюють відповідні реакції організму. Безумовні рефлекси не зникають і весь час діють за умови, що організм нормальний, здоровий. Складна система безумовних рефлексів являє собою ту діяльність, яку називають інстинктивною.

Безумовні рефлекси не можуть вдовольнити потреб вищих організмів, що живуть за складних умов. Безумовні рефлекси могли б забезпечити потреби організму лише за абсолютної постійності зовнішнього середовища. Але оскільки зовнішнє середовище весь час змінюється, то пристосування до нього за допомогою одних лише безумовних рефлексів неможливе. Необхідне доповнення їх тимчасовими зв'язками, які вибудовуються у тварин та людини впродовж життя.

Головний принцип роботи великих півкуль, як довів І. П. Павлов, утворення тимчасових нервових зв'язків, або умовних рефлексів. Під час своїх досліджень він помітив, що за певних умов у тварин виникають рефлекси і за відсутності безумовних подразників, наприклад іноді слина в собаки починає виділятися, коли з'являється людина, яка його годує, хоча в цей момент їжі собаці й не дають.

Рефлекси в таких випадках виникають під впливом подразників, які названі умовними рефлексами. Коли на тварину одночасно діють два подразники - один безумовний, наприклад, їжа, і другий - умовний, який сам по собі не викликає рефлексу, скажімо, дзвінок, то в головному мозку виникають два збудження - від їжі і від дзвінка.

Оскільки вони діють одночасно, між збудженими нервовими центрами утворюється замикання, тобто встановлюється нервовий зв'язок. Внаслідок цього зв'язку умовний подразник спричинює рефлекторну реакцію, як і безумовний. Такі рефлекси названі умовними рефлексами.

Із зміною умов життя змінюються рефлекси. Вони зникають, тобто гальмуються, якщо умовний подразник не підкріплювати безумовним, і поновлюються, якщо умовний подразник знову підкріпити безумовним.

Умовно-рефлекторна діяльність людини являє собою надзвичайно складну, різноманітну і витончену систему зв'язків. Нові нервові зв'язки утворюються не лише на основі безумовних, а й на основі вже існуючих, раніше утворених умовних зв'язків, які набули відповідної сили і стійкості. Потрібні умови утворення умовних рефлексів - оптимальна сила подразника, активність кори великих півкуль головного мозку та підкріплення умовних подразників безумовними. У навчанні такими підкріпленнями є інтерес до знань, допитливість, здивування новизною явищ.

Головними процесами нервової діяльності є збудження та гальмування.

На кору великих півкуль одночасно впливає велика кількість різноманітних подразників, але реагуємо ми не на всі подразники, що надходять до кори великих півкуль. На значну частину подразників організм не реагує, оскільки збудження, спричинені ними, гальмуються.

Гальмування відбувається одночасно із збудженням. Завдяки гальмуванню ряду ділянок кори збудження спрямовується в якомусь одному напрямі й зосереджується в певному пункті кори. За певних умов збудження і гальмування поширюються, іррадіюють по корі великих півкуль, викликаючи збудження або гальмування інших ділянок кори, або знову зосереджуються, концентруються в пункті свого виникнення.

Завдяки іррадіації збудження у свідомості виникають різноманітні асоціації - образи, думки, почуття, які або посилюють, або гальмують діяльність, яку людина виконує.

Коли збудження концентрується у певній ділянці кори, інші її ділянки в цей час гальмуються. Поширення або зосередження збудження та гальмування здійснюється за законом іррадіації та концентрації нервових процесів.

Збудження і гальмування взаємодіють між собою. Збудження певних ділянок кори великих півкуль зумовлює гальмування інших ділянок кори головного мозку і, навпаки, гальмування одних ділянок кори спричинює збудження в інших її пунктах. Таке явище відбувається за законом взаємної індукції збудження та гальмування.

Розрізняють позитивну і негативну індукції. За умови позитивної індукції гальмування певної ділянки кори спричинює збудження інших її ділянок. Діяльність організму в таких випадках відбувається в напрямі цього збудження, посилюється увага до змісту діяльності. При негативній індукції збудження певної ділянки кори викликає гальмування тих її ділянок, які були раніше активними.

Негативна індукція відбувається при відволіканні уваги від головної діяльності й зосередженні на випадкових подразненнях, які гальмують збудження, спричинене головним подразненням.

Гальмування нервових процесів буває безумовним, або зовнішнім, і умовним, або внутрішнім. Зовнішнє гальмування відбувається внаслідок впливу сильного стороннього подразника. Вироблений умовний рефлекс, наприклад виділення слини як реагування на засвічування електричної лампочки, припиняється, якщо при цьому почне діяти сильний звук.

Зовнішнє гальмування є виявом дії негативної індукції. Воно виявляється ще й у вигляді позамежового гальмування, яке виникає тоді, коли сила збудження перевищує можливості працездатності нервової клітини. Посилення подразника в таких випадках не тільки не викликає збільшення сили реакції, а навпаки - сила реакції зменшується або й зовсім гальмується.

Гальмівні процеси, що виникають у клітині внаслідок її перенапруження, забезпечують її від руйнування. Тому таке гальмування називають ще захисним гальмуванням.

Внутрішнє гальмування так само зумовлюється зовнішніми обставинами. Один із виявів умовного, або внутрішнього, гальмування є послаблення тимчасових зв'язків. Воно настає тоді, коли умовний подразник (наприклад, світло), на який вироблено умовний рефлекс, час від часу не підкріплюється безумовним подразником (наприклад, їжею). Утворений зв'язок у такому разі гальмується, і рефлекс згасає.

Якщо умовний подразник знову підкріпити безумовним, то загальмований тимчасовий нервовий зв'язок легко поновлюється і умовний подразник знову викликає умовний рефлекс. Гальмування тимчасових нервових зв'язків спричиняє забування.

Важливим виявом внутрішнього гальмування є диференціальне гальмування. Якщо підкріплювати безумовним подразником лише ті з умовних подразників, на які вироблено умовний рефлекс, то після цього умовний рефлекс виникає у відповідь на ті умовні подразники, які підкріплювалися безумовним. Збудження від інших, непідкріплюваних подразнень гальмується, і умовний рефлекс на них не виявляється.

Так, якщо вироблено умовний рефлекс на звук, а потім підкріплюється звук лише певної висоти чи інтенсивності, то й умовний рефлекс далі виникатиме лише на звук тієї висоти чи інтенсивності, який підкріплювався. Відбувається диференціювання подразнень.

Організм точно відрізняє дієві, тобто підкріплювані, подразники від недієвих, тобто не підкріплюваних безумовним подразником. Дослідженнями встановлено, що собака, наприклад, може диференціювати звукові подразники з точністю до 1/8 тону. Диференціальне гальмування сприяє уточненню та розрізненню виправданих життєвим досвідом подразників від невиправданих.

Це яскраво виявляється в навчально-виховній діяльності. Розрізнення, уточнення та опанування знань або актів поведінки буває ефективним тоді, коли істотні властивості в них певним чином підкріплюються, а неістотні — гальмуються.

Поряд із замикальною великі півкулі головного мозку здійснюють також аналітико-синтетичні функції.

Взаємодіючи з навколишнім світом, організм відповідає не на всі подразнення, що надходять до мозку, а лише на ті, які слугують задоволенню його потреб. Розрізняючи подразники, мозок на одні з них відповідає, а на інші не відповідає. Так здійснюється аналіз предметів зовнішнього світу.

Найпростіший аналіз здійснюють і нижчі відділи центральної нервової системи. Вищий аналіз, який є засадовим щодо актів поведінки, здійснюється в корі великих півкуль головного мозку. Суть роботи кори полягає в аналізі та синтезі подразнень кори.

Аналітична діяльність відбувається за допомогою спеціальних механізмів - аналізаторів. Вони розвинулися в процесі біологічного розвитку тварин внаслідок їх пристосування до умов існування, до різноманітних видів енергії зовнішнього світу, що впливали на організм, — світлової, звукової, хімічної, механічної, теплової тощо.

Великі півкулі являють собою грандіозний аналізатор як зовнішнього, так і внутрішнього світу організму. Аналізатори здійснюють свою аналітичну діяльність у зв'язку з гальмівними процесами, що відбуваються в корі великих півкуль. Одні подразнення або комплекси подразнень, що потрапляють до кори великих півкуль, виокремлюються, тобто викликають там збудження, на них тварина реагує, відповідає. Інші ж подразнення гальмуються, і на них тварина не відповідає.

Процес аналізу має своє підґрунтя, з одного боку, в аналізаторній здатності наших рецепторів, периферійних закінчень, а з другого — в процесах гальмування, яке розвивається в корі великих півкуль головного мозку і розмежовує те, що не відповідає дійсності, і те, що відповідає дійсності. Процес гальмування сприяє коригуванню аналітичної діяльності великих півкуль головного мозку.

Водночас з аналізом великі півкулі головного мозку здійснюють і синтетичну діяльність, сутність якої полягає в замиканні нервових зв'язків.

Синтетична діяльність великих півкуль буває дуже складною. Утворюються цілі ланцюги й системи тимчасових зв'язків. Ті процеси, які в психології називають асоціаціями, є не що інше, як утворення тимчасових зв'язків, тобто це - акти синтезу. Мислення, вказував І. П. Павлов, являє собою не що інше, як асоціацію - спочатку елементарну, а потім ланцюги асоціацій, кожна ж перша асоціація - це момент народження думки.

Щоб успішно орієнтуватися в навколишньому світі, тварина неодмінно повинна аналізувати й синтезувати його. Пізнавальні процеси, мислення - це і є складна аналітико-синтетична діяльність кори. Специфічно людське мислення виникає на основі складнішої аналітико-синтстичної діяльності кори великих півкуль на основі мови.

Діяльність великих півкуль головного мозку - це сигнальна діяльність. Великі півкулі головного мозку завжди діють у відповідь на різноманітні подразнення, які сигналізують про те, що має для життя організму важливе значення. Наприклад, світло або звук можуть сигналізувати живій істоті про наявність їжі, про небезпеку тощо.

Сигнали, що їх викликають предмети та їхні властивості або явища природи, являють собою першу сигнальну систему. Вона властива і тваринам, і людині.

Перша сигнальна система - це фізіологічне підґрунтя відчуттів, сприймань, уявлень. Дійсність для тварин сигналізується майже виключно подразненнями, які безпосередньо надходять у спеціальні клітини зорових, слухових та інших рецепторів організму, та їх відбитками у великих півкулях.

Вища нервова діяльність людини як суспільної істоти якісно відмінна від вищої нервової діяльності тварин. У процесі праці, в суспільному житті люди виробили звукову мову як засіб зв'язку, засіб спілкування між собою.

Мовна функція спричинила появу нового принципу діяльності великих півкуль. Слово в житті людини стало своєрідним сигналом. Воно є другою, суто людською, сигнальною системою дійсності. Кожне слово як назва предмета, властивості або дії замінює відповідний сигнал першої сигнальної системи.

Якщо наші відчуття та сприймання предметів і явищ навколишнього світу є для нас сигналами першої сигнальної системи дійсності, конкретними сигналами, зазначає І. П. Павлов, то мова, насамперед кінетичні подразнення, що надходять у кору від мовних органів, - це сигнали другої сигнальної системи, сигнали сигналів.

Слово, через попередній життєвий досвід дорослої людини, пов'язане з усіма зовнішніми та внутрішніми подразненнями, що надходять у великі півкулі. Воно їх сигналізує, замінює і внаслідок цього може спричиняти всі ті дії, реакції, які викликають конкретні подразнення.

Друга сигнальна система виникає на основі першої сигнальної системи і без неї існувати не може. Вона діє лише у зв'язку з діяльністю першої сигнальної системи, вступаючи з нею в найскладніші взаємозв'язки.

Друга сигнальна система у взаємодії з першою сигнальною системою є фізіологічним підґрунтям вищого, абстрактного мислення людини та її свідомості, засобом самопізнання. Низка інших психологічних процесів (сприймання, пам'ять, уява, формування навичок тощо) на фізіологічному рівні також є результатом взаємодії першої і другої сигнальних систем. Участь другої сигнальної системи в цих психологічних процесах перетворює їх на свідомі процеси.

Великі півкулі головного мозку - надзвичайно складна динамічна система. Упродовж діяльності постійно утворюються нові умовні зв'язки. Вони об'єднуються в певні системи. Системність зв'язків забезпечує успіх діяльності тварини та людини.

Процеси, які відбуваються у великих півкулях головного мозку, постійно прагнуть до об'єднання, до стереотипної об'єднувальної діяльності. Безліч подразнень, що надходять до великих півкуль як ззовні, так і зсередини організму, стикаються, взаємодіють, систематизуються і завершуються утворенням динамічного стереотипу.

Динамічний стереотип потрібний для успішної взаємодії організму із середовищем. Повторення однакових рухів і дій, однакових актів поведінки, схожих реакцій організму забезпечує йому успіх у діяльності, в задоволенні своїх потреб.

Усім відомо, що людина звикає до певного способу дій, виробляє певний спосіб сприймання, запам'ятовування, мислення. Автоматизуючи свої дії, вона виробляє навички та звички, які полегшують здійснення свідомо спрямованої діяльності. В усьому цьому головну роль відіграють динамічні стереотипи.

У процесі діяльності постійно утворюються нові динамічні стереотипи. Отарі ж динамічні стереотипи не зникають, вони взаємодіють з новостворюваними, сприяють їх утворенню або, навпаки, вступають у суперечність з ними, внаслідок чого успішне утворення нових стереотипів гальмується.

Вироблення й перероблення динамічного стереотипу потребують великої роботи нервової системи. Вона може відбуватися впродовж тривалого часу й залежить від складності самої діяльності, а також від індивідуальності та стану тварини або людини.

Вироблення й підтримання динамічного стереотипу завжди пов'язуються з певними переживаннями.

Нервові процеси, що відображаються в півкулях головного мозку при становленні й підтримуванні динамічного стереотипу, є підґрунтям почуттів, вони зумовлюють їхній характер та інтенсивність. Почуття труднощів, бадьорості і стомленості, задоволення і засмученості, радості і відчаю тощо мають своїм фізіологічним підґрунтям зміни, порушення старого динамічного стереотипу або складність встановлення нового.

Динамічний стереотип краще утворюється тоді, коли подразники діють у певній системі, певній послідовності та у певному порядку. Підтримується динамічний стереотип через дотримання певного зовнішнього порядку, системи та режиму діяльності.