3.2 Діяльність Платнірівського куреня на території Білозерщини.

Основним інтересом нашої роботи є питання: «Чи мав стосунок Платнірівський курінь до території Білозерщини? Якщо так, то де, як і коли він діяв? Хто були ці дійові особи?». Відповіді на ці питання можна дати, спочатку встановивши, по можливості, всі козацькі місця на території району, а потім їх ідентифікувати за приналежністю до певних куренів та встановити конкретних осіб, які в них перебували.

Територія сучасного Білозерського району частково входила до Інгульської, чи Перевізької, паланки, яка була розташована вздовж лівого берега ріки Інгульця, у північній частині колишнього Херсонського повіту. Центром її була або так звана Перевізка (нині с. Садове Білозерського району). Окрім того, до неї на території району належали села та кілька зимівників: Станіслав, Бублікова коса (село Олександрівка), Кизім (село Кізомис), Глинище (селище Дніпровське), Широка Балка, тощо.

Оскільки Перевізка була центром зазначеної паланки, то мала бути невеликою фортецею з комплексом адміністративних споруд. Її розташування достеменно невідоме. За Дмитром Яворницьким вона була «біля правого берега Дніпра, на 2 верстви нижче гирла Інгульця й на 2,5 версти нижче садиби власника села Фаліївки М. Комстадіуса» – це сучасне село Садове Білозерського району. [13, c. 160] Також Перевізкою вважають село Микільське Білозерського району трохи вище гирла Інгульця. Деякі дослідники вказують на урочище Перевізка у районі сучасного Херсону.

Перевізка слугувала важливим пунктом перевозу через Дніпро. На протилежному лівому березі існували Голий Перевіз (сучасна Гола Пристань) і колишня Олешківська Січ у Олешках.

Перевізка розташовувалася на межі Перевізької (Інгульської) паланки та й взагалі ця її частина – від Перевізки до Кам’янки була поза офіційною територією Земель Війська Запорізького Низового і знаходилася на спірних з Кримським ханством землях. Також козаки Перевізької паланки селилися за її межами на території південної частини Білозерського району, в сучасних Білозерці, Кізомисі, Широкій Балці Станіславі, Олександрівці. До речі, Прогноївська паланка повністю знаходилася на спірних землях, через що з Кримським ханством відбувалися регулярні дипломатичні конфлікти. Ця територія була важливим пунктом сполучення Земель Війська Запорізького Низового з Прогноївською паланкою. В рапорті від 11 липня 1756 року полковника Прогнойської паланки Якова Довгополого кошовому отаману Григорієві Лантуху про вручення ним листа кошового отамана очаківському паші, щодо надання пашею охоронного листа запорожцям, що перебували в Прогноях повідомляється, що він прибув в Прогної по тракту, слідуючи через Козим (нині Кізомис) і Станіславську косу, де через надійних козаків отримав відомості стосовно відсутності епідемії чуми. [4, c. 187]

Це впливало на характер поселень, вони мали тимчасовий характер і руйнувалися як татарами так і адміністрацією Коша на вимогу Російського уряду, через дипломатичний тиск на нього Османської імперії.

Це видно з реєстру від 11 травня 1754 року полковника перевізького Дмитра Стягайла Кошу про завдані татарами шкоди, стосовно Якима Кравця, козака Платнірівського куреня, що у нього в Станіславі хату спалено, а в Глинного, козака Іркліївського куреня на Бубликовій косі (біля с. Олександрівка Білозерського району), – хату розібрано та спалено.

Як зазначено вище, з метою уникнення конфліктів з Кримським ханством, що могло призвести до нової російсько-турецької війни, козаки й самі руйнували свої поселення. Так, в рапорті від 17 жовтня 1754 року полковника Дмитра Стягайла кошовому отаманові Якиму Ігнатовичу Малому про розшук коней, захоплених гайдамаками у ногайців та щодо ордеру Києво-губернської канцелярії в якій вимагається: «поселення козаків в кримських та турецьких степах знести в тиждень, а якщо знесені не будуть, то спалені. Козаки ж запорозькі відповідають, що нам отамани курінні велять сидіти поблизу кордонів біля річки Космахи та річки Каїри. І багато худоби також і коней в плавнях утримують…».

В донесенні від 29 вересня 1754 року Коша Київській губернській канцелярії про виконання урядових розпоряджень, зокрема щодо знесення запорозьких поселень на татарській території, йдеться про те, що: «… при кінцях мусульманських кордонів у всіх місцях роблять (козаки – прим. автора) шалаші, курені та погреби і таким чином багато місць до себе привертають. Нинішній же де рік по волі Божій будучи великої посухи в Перекопському степу, за повним оскудінням в траві змушені будуть як для прогодування свою худобу, так і для водопою приганяти до Дніпра, в чому-де від тих козаків, без сумніву, перешкоди бути можуть..».

Також там зазначено, що «будови на кримській стороні запорозьких козаків шалаші, курені та погреби зовсім викорінити або спалити і сіна косити зовсім заборонити..».

Хоча такі заходи стримування і мали місце, проте козаки невпинно просувалися у колонізації цих земель. Ми знаємо, що їхні житла та прикордонні пости розміщувалися на території сіл та селищ сучасного Білозерського району. Так на території смт Білозерка, поблизу кургану Кебиха знаходився запорозький козацький зимівник, який дав їй розвиток. В Кізомисі у 1774 році за Яворницьким, в сторожовому прикордонному бекеті знаходилося 500 запорожців пішої команди, які розміщувалися в 25 землянках та 30 шалашах. У 1754 році тут згадується зимівник запорожця Савки Тарана козака Мишастівського куреня.

На території села Станіслав Білозерського району Херсонської області Князь Семен Іванович Мишецький в 30-х роках XVIII століття записав від запорожців відомості, що тут, на мису було побудоване поляками місто Станіслав. Ймовірно, мова йде про фортецю святого Іоанна, зведену Великим князем литовським Вітовтом десь в гирлі Дніпра в 1398 році.

Серед усних переказів, які збереглися до теперішнього часу, стосовно походження назви села Станіслав існує декілька версій. З вище наведеної назву Станіслав, спорудженій в цій місцевості фортеці, дав Великий князь литовський Вітовт. За іншим переказом буцімто село отримало назву від Катерини ІІ на честь свого фаворита польського короля Станіслава Понятовського. Справедливості заради треба зазначити, що литовське укріплення над Дніпровським лиманом іменувалося, як вже було зазначено, фортецею святого Іоанна, а назва Станіслав згадується в документах XVII – початку XVIIІ століть.

Проте, народна пам’ять про козаків – першопоселенців і освоювачів цього краю – на противагу офіційній колонізаторській топоніміці, висувала власні версії походження цієї назви, що виводили її від козаків. Ось як розповідають про виникнення свого села місцеві старожили: «Здавна запорізькі козаки виїжджали на лиман ловити рибу. В ті часи тут не рідкісними були навіть осетри, а що вже говорити про тарань, лящів, окунів, судаків… Якось приїхали рибалити на лиман два запорожці – батько й син. Цілий день не могли вони нічого вловити і раптом, ввечері, рибалки витягли повні сіті риби. Зрадівши батько сказав сину: «Стань і слав Бога». Невдовзі на лиманських кручах влаштувалися і інші запорожці, заснувавши село, яке так і назвали – Станіслав».

З XVI століття до цієї території починають виявляти інтерес запорізькі козаки, хоча тут їм неодноразово доводилося зіштовхуватися з турками.

Ось одна з розповідей, що дійшла до наших часів. В 1614 році чайки гетьмана Петра Сагайдачного поверталися з успішного походу на Синоп. На правому березі лиману біля урочища Газилер-Геремих (переправа вояків), місце яке й досі показують старожили Станіслава, запорожців вичікували турецькі війська Ібрагіма-паші з важкою артилерією, привезеною з Очакова. Спочатку Сагайдачний спробував прорватися крізь заслони турків, але потім вирішив відійти до Кінбурської коси, проте там його очікувала орда кримського хана. Тоді 220 козаків взялися стримувати супротивника, надавши можливість своїм товаришам відійти угору по Дніпру. Тільки 20 сміливців зраненими були взяті в полон і по-звірячому закатовані в Стамбулі та Синопі.

Як повідомляє «Літопис Самовидця», в 1647 – на початку 1648 років на лимані знаходився тимчасовий табір Богдана Хмельницького, який втік разом з сином Тимішем з Чигирина на Запорожжя. Але, оскільки в Січі на той час розміщувався польський гарнізон, лишатися там він не міг і пішов «до Моря Лимана», де і почав збирати військо. Пізніше, заручившись підтримкою татар, майбутній гетьман України зайняв Січ, вигнавши звідти польську залогу.

Розміщення табору Богдана Хмельницького біля сучасного Станіслава підтверджується масовими знахідками польських монет середини XVII століття.

Згідно з місцевими переказами, вже тоді на землях Станіслава існував запорозький зимівник, що виріс згодом у село. В 1774 році ці землі відійшли до Російської імперії і Станіслав був оголошений казенним поселенням. Пізніше цей рік стали вважати датою заснування села. Ще 20 років тому, як розповідають очевидці, на сільському цвинтарі ще можна було побачити кам’яні хрести кінця XVII століття. До наших днів збереглося декілька цікавих надгробків кінця XVIIІ – початку XIX століть. Більшість з них мають оригінальну форму, в якій відчуваються впливи козацьких нагробків. Давніші пам’ятники, найімовірніше, належали ще запорозьким козакам.

Далі від с. Станіслав розміщене село Олександрівка. На його околиці, біля озера Солонець, ще в І чверті ХХ століття можна було побачити кам’яний хрест з написом: «Бывшего войска запорожского козак куреня платниривскаго Зде опочивает раб Божий Василий Коношко блаженно памяты 1782 году месяца генваря 21 дня». [9, c. 153] (Додаток Ґ) Нині обломки хреста зберігаються в Миколаївському краєзнавчому музеї, а місце поховання козака ще можуть показати олександрівці. За цими залишками відомий херсонський краєзнавець, полковник Українського козацтва Олексій Паталах зробив реконструкцію хреста (Додаток Д).

Таким чином, на основі документальних та матеріальних джерел, свідчень місцевих жителів, можемо зробити наступні висновки. Оскільки курені, на відміну від паланок, не мали закріпленої за собою території, говорити про приналежність певного куреня до конкретних земель можна лише умовно. Проте, ми можемо точно стверджувати, що в 1754-1755 роках Платнірівський курінь перебував на території Білозерського району, разом з іншими куренями. Зокрема він мав зимівник Якима Кравця у Станіславі. Хоча він тут був представлений менше, ніж у наступні роки в інших паланках. Так, у 1757 року на території Бугогардівської паланки перебувало 10 козаків Платнірівського куреня. В 1756 році у Самарській паланці бачимо три зимівники Платнірівського куреня. В тому ж році в Кодацькій паланці бачимо два зимівника куреня.

Також поховання козака Платнірівського куреня Василя Коношка у с. Олександрівці, яке було здійснено 21 січня 1782 року, свідчить, що він тут мешкав з часів Нової Січі. Враховуючи близькість помешкань Якима Кравця у Станіславі та Василя Коношка у Олександрівці (розташовані поряд на відстані 30 км), можна припустити про компактне поселення саме представників Платнірівського куреня у цій частині Білозерського району в часи перед ліквідацією Нової Січі і після неї.

Висновки до розділу 3.

З документів ми бачимо, що всі претензії стосовно кривд, які сталися на землях Війська Запорізького Низового вирішувалися в судовому порядку з проведенням кримінального переслідування та веденням слідства. Всі збитки за наявності справедливих та законних претензій відшкодовувалися у повному обсязі. Курені несли юридичну та матеріальну відповідальність за своїх козаків.

Причому у питаннях розпоряджання землями безпосередня виконавча влада у вирішенні господарських питань належала курінним отаманам, а полковникам паланок скоріше судова та загально адміністративна.

В реєстрі козаків Платнірівського куреня від 13 березня – 15 квітня 1756 року числиться 301 козак на чолі з курінним отаманом Демком Чорним.

Археологічні пам’ятки, а саме – намогильний хрест з поховання козака Платнірівського куреня Василя Коношка у с. Олександрівці, яке було здійснено 21 січня 1782 року свідчить, що він тут мешкав з часів Нової Січі. Враховуючи близькість помешкань Якима Кравця у Станіславі та Василя Коношка у Олександрівці (розташовані поряд на відстані 30 км) можна припустити про компактне поселення саме представників Платнірівського куреня у цій частині Білозерського району в часи перед ліквідацією Нової Січі і після неї.