1.2. Адміністративно-територіальна структура Запорізької Січі.

Якщо Січ була своєрідним органом місцевого самоврядування з представницьким органом – радою та вибраним нею виконавчим органом – кошовою старшиною на чолі з кошовим отаманом, зі столицею в укріпленій будівлі Січі, то її підвідомча територія поділялася на менші адміністративно-територіальні одиниці – курені та паланки. Від початку свого існування Запорізька Січ поділялася на курені, які у XVI-XVIII століттях були основною адміністративно-господарською та військово-організаційною одиницею Запорізької Січі. [7, c. 170]

На думку А. Скальковського, Д. Яворницького й інших науковців, «… як військо, Запорізька громада поділялась на 38 куренів. Коли й ким було встановлено такий поділ, сказати неможливо через відсутність про це документальних відомостей: є лише вказівка польського історика Мацієвського, що Військо Запорізьке поділялося на «курені, селища й околиці» за гетьмана Остафія Ружинського, тобто в першій половині XVI ст. (1514–1534 роки)… всі вони мали різні назви, переважно взяті від своїх отаманів-засновників або від міст-метрополій, звідки вийшли перші запорожці, або від назви більшості козаків, які вперше склали курінь. Назви цих куренів дійшли до нашого часу в синодику 1714 р…», далі йде перелік назв усіх куренів. [13, с. 126]

Про походження назви «курінь» Д. Яворницький пропонує таку версію:

«Назву «курінь» козацькому житлові дали від слова «курити», тобто диміти, у своїй основі воно має однакове значення з тмутараканським «курями»… й великоруським словом «курная изба»… але в Січі, в усякому разі в Новій, курені вже не були курними житлами, хоча раз засвоєна назва залишилася за ними й тоді, коли втратила своє первісне значення. ...У запорозьких козаків слово «курінь» вживалося у подвійному значенні: у значенні житла і в значенні сотні, полку, самостійної частини війська, «завжди мобілізованої, поставленої на воєнну ногу». [13, c. 157]

Науковці протягом останніх сторіч робили спроби реконструювати перебіг історичних подій у нижньому Подніпров'ї і встановити час виникнення куренів. Але жодному зробити це не вдалось. Зрештою порозумілись на тому, що курені виникли у XVI на початку XVII століть. Одні із ранішніх згадок про існування запорозьких куренів датуються 1530 роком. Окремо досліджувалось і походження самої назви. На відміну від наданої вище версії Д. Яворницького професор М. Слабченко запропонував свою:

В даному разі можна-б визнати за основу татарське слово «кура» – поруч, по сусідству. Тоді термін курінь значило-б дільницю, що припала за жеребом на користування, поруч такої самої іншої. Таке пояснення цілком відповідає практиці Запорожжя. Позичене від татар слово згодом змінилося, послов'янилося і вже, як питоме, своє увійшло в оборот Запорізької держави. Запозичення татарських слів (і не тільки слів) на Січі було явище звичайне. Курені мали велике значення для напівкочового населення української частини Великого Степу зі стародавніх часів і ймовірно їх історія прослідковується ще з часів половців і печенігів, а можливо і скіфів. Це можна пояснити тим, що кліматичні особливості українських степів на відміну від степів східної частини Великого Степу роблять необхідною зимівку людей і худоби. [11, c. 23]

Тому не дивно, що у військах людності цієї частини Степу вже в старі часи знаходимо поділ на окремі підрозділи – курені. Цей поділ потім стає одною з основ адміністративно-земельного устрою Запорізької Січі, де так само як і в старі часи курінь це одночасно і хата для проживання козаків на Січі і підрозділ, який закріплений за даною хатою.

Порівнюючи цю версію, з вище наведеною версією про «курну избу» неможливо не визнати її переваги, які ґрунтуються на життєвому досвіді нашої української дійсності.

Далі М. Слабченко зазначає: Курінь, насправді був не тільки військова одиниця, він не розривав з своїм колишнім добувальним промислом, був господарча одиниця і правна організація, що зберегла в Січі свою автономію. [11, c. 65]

Більшість козаків лише числилися у Січі по куренях, але перебувала в них одна десята всього війська, інші ж, а особливо влітку, то по рибу, то за кіньми, то на дикого степового звіра, то в роз'їздах, то в бекетах, то у Великому Лузі, то на «оселях» – скрізь розсипані були мов бджоли на запашних квітах…»[11, c. 66]

Кожний курінь мав свої місця для промислів на території земель Війська Запорізького, які переділялися щороку на загальних радах січового товариства шляхом жеребкування. Оскільки місця для полювання та рибальства були різні за природними багатствами козаки у такий спосіб урівноважували свої можливості отримати багаті угіддя.

Отже землі Війська Запорізького, як і саме військо організаційно, поділялися на менші адміністративно-територіальні одиниці – курені, які у ранні періоди існування Січі, так звану «героїчну добу» – постійних військових походів не мали постійного закріплення за певним куренем. Це пояснювалося способом ведення господарства, яке спочатку було у вигляді промислів: полювання, рибальства та інших і носило неосідлий, кочовий характер. Такий спосіб ведення господарства, також, був зумовлений постійною небезпекою від ординців та турків, які постійно претендували на ці землі.

Таким чином майже вся наявна кількість товариства у мирний час постійно перебувала за межами Січі. З цього випливає безперечний висновок: за межами Січі необхідно було мати розгалужену, як зараз кажуть, інфраструктуру, а в першу чергу житло та господарські будівлі. Попервах, у вказані часи ці будівлі мали тимчасовий характер з названих причин. До типів таких тимчасових споруд, крім вже названого куреня належали також бурдеї, або бурдюги та зимівники.

Бурдюг – це землянка, яка являла собою викопану яму, стіни її були укріплені плетеним хмизом, який піднімався над поверхнею землі і навколо був обгорнутий землею. Всю цю конструкцію увінчував дах. Нерідко бурдюг являв собою печеру у глинищі з одного боку пагорба, яка складалася з одного або двох приміщень. Зверху робився отвір-димохід. Зимівником називалися у запорожців хутірці, що складалися з двох-трьох хат для людей і різних господарських будівель (комори, клуні, стайні, хліви, курники, льохи, омшаники, тобто зимові приміщення для бджіл, згодом кузня, млин тощо). [13, c. 252]

Ці поселення засновувалися у найзручніших місцях, що відповідали двом правилам: безпеки від раптових нападів та близькості до об’єктів промислу, а саме над берегами рік і річечок, на островах, у ярах, балках чи байраках.

Адміністративний центр земель куреня, у вказаний час, знаходився на січі у курінній будівлі. Звідси здійснювалося управління усією діяльністю куреня на підвідомчій території.

Управління куреня копіювало в зменшеній формі управління Січчю і першого січня спочатку всякий курінь обирав собі на весь рік курінного отамана й кухаря, а після того всі курені разом обирали кошового отамана та інших урядових осіб.

Збільшення населення на Запоріжжі й ускладнення, у зв'язку з цим, функцій управління та суду зумовило виникнення паланок.

Паланка, в буквальному перекладі з турецької мови, означає невелику фортецю; у переносному розумінні слова у запорожців ним позначалося центральне управління певної частини території, саме управління, а найчастіше керівництво, або, кажучи нашою мовою, район запорізьких вольностей. Центром кожної паланки була садиба з різними будівлями, обгороджена навколо палісадом. Коли земля запорізьких козаків уперше була розділена на паланки – не можна визначити через брак даних.

Відомий історик А. Скальковський стверджував у середині XIX сторіччя, що до 1656 року Запорожжя вже ділилося на 5 паланок, серед яких була й Кодацька. [10, c. 146] Є, щоправда, припущення Д. Яворницького, що начебто цей поділ було запроваджено 1734 року, після повернення запорожців з-під влади кримського хана в Росію, але чи ж справді так, стверджувати не можна. До 1768 року всіх паланок у Запоріжжі було п'ять — Бугогардівська, Перевізька, або ж Інгульська, Кодацька, Самарська й Кальміуська; з 1768 року додалося ще дві — Орільська й Протовчанська, а згодом третя, Прогноївська, зрештою, початок останній було покладено ще 1735 року, коли у «Прогноях, тобто біля солоних озер, на Кінбурнському півострові, було засновано шостий пост для захисту людей із Запоріжжя й України, котрі приходили туди по сіль або для рибальства на лиман». [13, c. 160] (Додаток В)

На жаль, жодна з паланочних фортець не збереглась, але земляні вали однієї з них ще видно у Глодах – районі міста Самарь (нині Новомосковськ).

Виходячи з наведеного, можна припустити, що паланки виникли зі стабілізацією життя на Запоріжжі, зменшенням татарських набігів і відповідно переходом до більш осілого способу життя, збільшенням населення та відповідно поселень. Ці процеси стали можливими на початку ХVIII століття після посилення Московії і перетворення її на Російську імперію та послаблення Кримського ханства та Отаманської порти. На запорозьких землях зимівники почали розростатися, перетвоюючись на хутори, села й містечка. Населення земель стало більш осілим і менша частина вела напівкочовий, уходницький спосіб життя, що був притаманний першим козакам. Змінився також склад населення, крім неодружених суворих січовиків, які жили переважно в Січі, збільшився склад так званих «гніздюків» або «сиднів», одружених хазяїнів, які жили поза Січчю в своїх хуторах, займаючись господарством, відповідно збільшилася кількість жінок та найманих робітників. Тому виникла нагальна потреба управління цими поселеннями безпосередньо на місці. Цю функцію взяли на себе паланкові центри – фортеці, в яких для керування паланкою щорічно радою обирався полковник, а також осавул, писар, хорунжий, підосавул та підписар («три пани і три підпанки», – говорили козаки), яких називали паланковою або полковою старшиною. Ці фортеці здійснювали, також, функцію військового захисту своєї адміністративної одиниці і охорони громадського порядку.

На землях паланки здійснювали свою діяльність від трьох до чотирьох куренів. Це пояснювалося також тим, що паланка мала ще й значення як військовий підрозділ – полк. Так, коли Військо Запорізьке виступало у похід суходолом, то поділялося воно не на курені, а на полки (паланки) так, що полк складався з козаків трьох і чотирьох куренів.

Таким чином, землі Війська Запорізького адміністративно-територіально поділялися для здійснення господарської діяльності між куренями у ранній період з часу утворення Січі у другій половині XVI – до початку XVIII століття. Причому землі не закріплювалися за куренями на постійній основі, а кожен рік змінювалися за результатами жеребкування. Також вони не мали адміністративних центрів на своїй території, які знаходилися на Січі. Ці обставини пояснюються нестабільним життям на Запорізьких землях, зумовлених постійними татарськими нападами. Таким чином ця структура найкращими чином підходила для напівкочової уходницької діяльності козаків (полювання, рибальства, бортництва).

Зі змінами у суспільно-політичному житті, які сталися на початку ХVІІІ століття змінилася і адміністративно-територіальна структура Запорожжя. До курінної системи управління землями додалася паланкова структура, яка була накладена на вже існуючу і органічно з нею поєднана. Паланки це були постійно діючі округи, з адміністративними центрами на своїй території, які здійснювали військово-цивільне управління підвідомчої території. Зміни форм територіального устрою було обумовлено такими об’єктивними чинниками, як стабілізація життя на Запоріжжі і як наслідок збільшення населення та відповідно розвиток більш осідлих видів діяльності (хліборобства, городництва, присадибного скотарства, ремесел).

Висновки до розділу 1

Січ разом з куренями, паланками, перевозами, торгівлею та прикордонною службою була військово-адміністративним об’єднанням, своєрідною козацькою республікою, яка за характером була прообразом сучасного місцевого самоврядування. Козацька організація виникла не «згори» як більшість державних структур, тобто не була побудована знатною верхівкою суспільства, а виникла «знизу» тобто пішла від народної самоорганізації. Під час національно-визвольних змагань українського народу проти національно-соціального гніту Речі Посполитої, коли етнічні українські землі звільнялася повстанцями від колоніальної урядової адміністрації, то населення на цих територіях відразу переймало козацьке управління, або як зазначається у літописних джерелах того часу «покозачувалося».

Землі Війська Запорізького адміністративно-територіально поділялися для здійснення господарської діяльності між куренями у ранній період з часу утворення Січі у другій половині XVI – до початку XVIII століття. Причому землі не закріплювалися за куренями на постійній основі, а кожен рік змінювалися за результатами жеребкування. Також вони не мали адміністративних центрів на своїй території, які знаходилися на Січі. На початку ХVІІІ століття адміністративно-територіальна структура Запорожжя змінилася. До курінної системи управління землями додалася паланкова структура, яка була накладена на вже існуючу і органічно з нею поєднана. Паланки це були постійно діючі округи, з адміністративними центрами на своїй території, які здійснювали військово-цивільне управління підвідомчої території.