Тема 15 Економічна і соціальна ефективність природоохоронної діяльності

15.1. Напрями здійснення природоохоронної діяльності.

15.2. Характеристики економічної і соціальної ефективності природоохоронної діяльності.

15.3. Управління еколого-економічною політикою в Україні.

15.1. Напрями здійснення природоохоронної діяльності

Нині в Україні законодавчо-адміністративна система охорони й захисту навколишнього середовища та раціонального природокористування вже пройшла етап свого становлення та інституціалізації. На національному рівні сформовано відповідні міністерства та відомства, інші центральні та регіональні органи влади, що діють у галузі охорони довкілля та екологічної безпеки, розвивається громадський екологічний рух. Важливими етапами у становленні природоохоронної сфери в Україні стали формування національного законодавства, розробка та реалізація екологічної політики держави.

У загальному вигляді сучасна екологічна політика держави представлена в «Основних напрямах державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки», затверджених Постановою Верховної Ради України від 05.03.98 №188/98-ВР. Цей документ визначає комплекс організаційних, наукових, технічних, економічних та інших заходів, спрямованих на сприяння гармонійному розвитку виробництва та природоресурсного потенціалу України і забезпечення необхідного рівня екологічної безпеки в Україні. Так, „Основними напрямами...” визначено, що розв’язання проблем техногенно-екологічної безпеки потребує здійснення заходів, спрямованих на технічне переозброєння виробничого комплексу на основі впровадження наукових досягнень, енерго- і ресурсозберігаючих технологій, безвідходних та екологічно безпечних технологічних процесів, застосування відновлювальних джерел енергії, розв’язання проблем знешкодження і використання всіх видів відходів; налагодження екологічного контролю за процесом і наслідками використання природних ресурсів; проведення еколого-економічної класифікації районів України за рівнями техногенно-екологічних навантажень; розробку методології визначення ступеня екологічного ризику для довкілля, зумовленого техногенними об’єктами; створення системи моніторингового контролю.

Основними національними та регіональними пріоритетами в сфері охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів в Україні визначено:

• розробку і реалізацію державних програм використання і охорони природно-ресурсного потенціалу території України;

• формування раціональної територіальної системи природокористування, структурну перебудову та екологізацію технологій у виробничому секторі економіки;

• гарантування екологічної безпеки з метою створення належних умов проживання населення;

• екологічну реабілітацію території України, зокрема, індустріально розвинених регіонів;

• збереження біологічного та ландшафтного різноманіття;

• поліпшення екологічного стану басейнів рік України та якості питної води;

• удосконалення законодавства в галузі охорони навколишнього природного середовища;

• забезпечення державного контролю за дотриманням вимог природоохоронного законодавства;

• удосконалення механізму управління охороною, відтворенням та використанням природних ресурсів;

• розробка та реалізація державних, регіональних та галузевих програм; здійснення практичних заходів щодо реалізації державної політики.

На даний час відбувається розробка Екологічного кодексу України. Триває розробка систем екологічного аудиту та екологічного страхування, здійснюються заходи, спрямовані на забезпечення доступу громадськості до інформації, що стосується стану навколишнього природного середовища та сприяння участі громадян у прийнятті екологічних рішень. З метою реалізації положень Кіотського протоколу до Рамкової конвенції ООН про зміну клімату Україна розробила та забезпечила ратифікацію відповідного протоколу (Закон України від 4 лютого 2004 р. №1430). Ратифікація та подальша імплементація положень Кіотського протоколу відкривають для України нові можливості отримання іноземних інвестицій задля розвитку екологічно безпечних технологій та раціонального використання природних ресурсів, зокрема, в енергетичному секторі.

В рамках реалізації завдань підрозділу «Охорона довкілля, раціональне використання та відтворення природних ресурсів» Програми діяльності Кабінету Міністрів України та з метою забезпечення розробки проекту Екологічного кодексу країни здійснено аналіз національного природоохоронного законодавства та опрацьовано проект Екологічного кодексу України. Згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 24.05.04 №666 утворено спеціалізований Державний фонд стимулювання і фінансування заходів з охорони навколишнього природного середовища. Функціонування Фонду дасть можливість застосовувати ринкові механізми при фінансуванні природоохоронних заходів і, таким чином, збільшити обсяги фінансових ресурсів у природоохоронній діяльності.

Особливої ваги завдання дотримання екологічного законодавства, забезпечення раціонального природокористування та збереження природних ресурсів набуває у світлі проголошеного Україною євроінтеграційного курсу. Зокрема, у природоохоронній сфері для України встановлено завдання гармонізації національного екологічного законодавства із законодавством ЄС, впровадження відповідних стандартів управління навколишнім природним середовищем, застосування ефективних економічних інструментів для раціонального використання і відтворення природних ресурсів.

Гармонізація національного екологічного законодавства з міжнародними нормами відбувається не лише за допомогою введення в Україні європейських стандартів у сфері охорони і захисту навколишнього природного середовища, але й шляхом приєднання країни до відповідних конвенцій та міжнародних договорів. Так, Верховна Рада України прийняла Закони „Про ратифікацію поправки до Монреальського протоколу про речовини, що руйнують озоновий шар”, „Про ратифікацію Конвенції щодо співробітництва по охороні та сталому використанні ріки Дунай”, „Про приєднання України до Картахенського протоколу про біологічну безпеку до Конвенції про біологічне різноманіття”, „Про ратифікацію Рамкової конвенції про охорону та сталий розвиток Карпат”. Водночас з метою вдосконалення вітчизняної системи охорони і захисту навколишнього природного середовища та забезпечення ефективного використання природно-ресурсного потенціалу в галузі природоохоронного законодавства необхідно розробити і прийняти закони України „Про сталий розвиток України та її регіонів”, „Про водно-болотяні угіддя”, кодекс законів „Про біотичні ресурси”; внести поправки до законів України „Про рослинний світ”, „Про тваринний світ”, „Про природно-заповідний фонд України”, до Лісового кодексу України.

Розвиток екологічно безпечного виробництва та раціональне використання природних ресурсів залежить не лише від ефективності діючих економічних механізмів, але й від рівня інноваційного розвитку екологічного виробництва, стабільності попиту на екологічну продукцію та формування у населення належних ціннісних орієнтацій. Діяльність органів державної влади, громадських організацій, закладів освіти та науки щодо вирішення екологічних проблем суспільства має передбачати заходи з формування екологічно свідомого ставлення населення до проблем довкілля. Тому основними напрямами діяльності органів державної влади є забезпечення доступу громадськості до екологічної інформації, врахування думки населення при прийнятті важливих рішень у сфері охорони та захисту довкілля, забезпечення участі громадян у реалізації екологічних рішень.

15.2. Характеристики економічної і соціальної ефективності природоохоронної діяльності

Економічна ефективність заходів щодо оздоровлення навколишнього середовища в першу чергу оцінюється за критерієм підвищення ефективності суспільного виробництва.

Проектований і планований комплекс природоохоронних заходів повинен забезпечувати досягнення двох цілей: дотримання нормативних вимог до якості навколишнього середовища, що відповідають інтересам здоров’я людей і охорони середовища з урахуванням перспективних змін, обумовлених розвитком виробництва і демографічних зрушень; одержання максимального економічного ефекту від поліпшення стану навколишнього середовища, заощадження і більш повного використання природних ресурсів.

Ступінь досягнення вищезгаданих цілей визначається за допомогою показників загального екологічного і соціально-економічного результатів чи ефектів природоохоронних заходів.

Загальний екологічний результат полягає у: зменшенні негативного впливу на навколишнє середовище, поліпшенні його стану; зниженні обсягів забруднень, що надходять у середовище; збільшенні кількості і поліпшенні якості придатних до використання земельних, лісових і водних ресурсів.

Загальний соціально-економічний результат полягає в підвищенні рівня життя населення, ефективності суспільного виробництва і збільшенні національного багатства країни. Він визначається рядом конкретних соціальних і економічних результатів.

Соціальні результати полягають у: поліпшенні фізичного розвитку населення; скороченні захворюваності; збільшенні тривалості життя і періоду активної діяльності; поліпшенні умов праці і відпочинку; підтримці екологічної рівноваги, включаючи збереження генетичного фонду; збереженні естетичної цінності природних і антропогенних ландшафтів, пам’яток природи, заповідних зон і інших охоронних територій.

Екологічні результати полягають у: зменшенні обсягів забруднення довкілля; поліпшенні якості довкілля.

Економічні результати природоохоронних заходів полягають у: економії чи запобіганні втрат природних ресурсів; живої й уречевленої праці у виробничій і невиробничій сферах народного господарства, а також у сфері особистого споживання, що досягаються завдяки їхньому здійсненню.

Іншими словами можна сказати, що економічним результатом природоохоронних заходів є сума таких величин:

• відверненого економічного збитку від забруднення навколишнього середовища, тобто не виробничих, завдяки зменшенню забруднення навколишнього середовища, витрат у матеріальному виробництві, невиробничій сфері і витрат населення;

• приросту економічної (грошової) оцінки природних ресурсів, що заощаджуються за рахунок реалізації природоохоронних заходів;

• приросту грошової оцінки реалізованої продукції, одержаного за рахунок повної утилізації сировинних, паливно-енергетичних і інших матеріальних ресурсів в результаті здійснення природоохоронних заходів.

Гармонійний та збалансований розвиток регіону – це розвиток, що забезпечує певний тип рівноваги, тобто баланс між соціально-економічними та природними його складовими. Рівновага і збалансованість повинні бути закладені в основу названого розвитку регіонів. Для дослідження такого розвитку використовують наукову концепцію еколого-економічного потенціалу території України. Названий потенціал – це можливість інтегративної геосистеми „суспільство-природа” виконувати виробничу, антропоекологічну, естетичну та інші функції в умовах нинішнього техногенного навантаження. Низький еколого-економічний потенціал створює погіршені екологічні умови життєдіяльності населення.

Для оцінки еколого-економічного потенціалу впроваджено поняття еколого-економічної зони. Еколого-економічна зона – це територія, для якої характерний приблизно однаковий рівень перетворення природного середовища внаслідок техногенного впливу, що зумовлює певну гостроту екоситуації, ступінь раціонального природокористування, охорони природи і здоров’я населення. Для кожної еколого-економічної зони існують специфічні екологічні обмеження виробництва, шкідливого для навколишнього середовища і населення. Зокрема для зони, що має низький еколого-економічний потенціал – це максимальне обмеження (лімітує в цілому розвиток такого виробництва); нижче середнього значення потенціалу – часткове (доцільність розміщення окремих виробництв); середнього – помірне (вибіркові вимоги до поліпшення виробничих технологій); вище середнього і високого – практично без обмежень (у межах потенціалу стійкості природних ландшафтів).

При еколого-економічному підході до територіальної організації суспільства з’являється можливість комплексного розв’язання завдань подальшого розвитку суспільного виробництва і збереження природного середовища, що забезпечує цей розвиток. Основою еколого-економічного підходу є еколого-економічне зонування і районування території. Його виконання – це тільки початкова стадія процесу вдосконалення територіальної організації суспільства, хоча і це районування і зонування ще перебувають на початковому етапі свого становлення.

15.3. Управління еколого-економічною політикою в Україні

Основи державної і регіональної екологічної політики закладені в «Основних напрямах державної політики України у області охорони навколишнього середовища, використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки». Система організаційно-економічних інструментів, які відображені в даному документі, не охоплює весь спектр інструментів, пропонованих вітчизняною наукою на сучасному етапі. Поряд із державними і регіональними органами влади до рішення екологічних задач на регіональному рівні повинні притягуватися як суб’єкти бізнесу, так і представники громадськості. Максимально інтенсивне впровадження у вітчизняну практику останніх досягнень науки сприятиме отриманню максимального ефекту при реалізації екологічної політики на регіональному рівні.

Успішне впровадження національної екологічної політики в Україні залежить від її здійснення на регіональному рівні. Регіональна екополітика повинна ґрунтуватися на наступних принципах: дотримання загальнонаціональних пріоритетів; забезпечення розмежувань повноважень між органами виконавчої влади; урахування екологічних інтересів інших регіонів (в т.ч. суміжних з Україною); формування механізму фінансового забезпечення розвитку системи екологічного управління регіонами; розширення повноважень органів місцевого самоуправління у вирішенні екологічних задач.

Як пріоритетні завдання, що стоять перед регіональними органами влади, слід визначити наступні:

• визначення найбільш гострих ресурсно-екологічних проблем регіонів, ранжирування їх по ступеню небезпеки з врахуванням специфіки і особливостей регіонального розвитку; вироблення системи інвестиційних заходів, спрямованих на вирішення цих проблем;

• диверсифікація можливих джерел фінансування екологічної сфери регіону;

• створення екологічної інфраструктури, що сприятиме залученню бізнес-структур до рішення екологічних задач;

• контроль за фінансуванням і реалізацією екологічно орієнтованих регіональних інвестиційних програм;

• стимулювання науково-дослідних робіт, спрямованих на розробку теоретико-методологічної і методичної бази по поглибленню тих, що вже існують, а також розробка нових організаційно-економічних механізмів екологічного управління як на регіональному рівні, так і на рівні конкретного суб’єкта господарювання.

Зростаючий рівень забруднення навколишнього середовища, виснаження природних ресурсів зумовлюють важливість вирішення проблем захисту й охорони довкілля, збереження та раціонального використання природних ресурсів. Це знаходить своє відображення у змінах, що поступово відбуваються у системі ведення й управління народним господарством та в національному законодавстві.

Природоохоронне законодавство регулює відносини в галузі охорони, використання, відтворення всіх природних ресурсів, екологічної безпеки, охорони навколишнього природного середовища, життя і здоров’я людей від негативного впливу забрудненого навколишнього середовища. Комплексний характер екологічного права полягає в тому, що воно об’єднує земельне, водне, лісове, гірниче, фауністичне, флористичне, атмосфероохоронне, заповідне законодавство, яке в свою чергу складається з норм, що регулюють використання природних ресурсів, та норм, спрямованих на охорону довкілля в цілому.

Особливістю сучасного процесу формування екологічного законодавства є збільшення в ньому норм, що забезпечують безперервне функціонування всієї системи управління охороною навколишнього природного середовища, важливими елементами якої є нормативно-правове регулювання екологічного моніторингу, розробка екологічних програм, економічне забезпечення природоохоронної діяльності та ін. У центрі правового регулювання охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів є сфера матеріального виробництва (індустріального і сільськогосподарського) і забезпечення дотримання пов'язаних з ним нормативів екологічної безпеки. Наприклад, Закон України „Про охорону навколишнього природного середовища” регулює порядок застосування засобів захисту рослин та мінеральних добрив у процесі сільськогосподарського виробництва та біологічний вплив останнього на навколишнє природне середовище.

Вітчизняна практика законодавчого регулювання охорони довкілля та раціонального природокористування йде шляхом прийняття комплексних і спеціалізованих законодавчих актів, здатних забезпечити ефективне управління у сфері екології та захист природного середовища. На даний час охорона навколишнього природного середовища та раціональне використання природних ресурсів в Україні регламентуються рядом законодавчих актів, зокрема законами України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 рр.», «Про природно-заповідний фонд України», «Про рослинний світ», «Про мисливське господарство і полювання», «Про тваринний світ», «Про Червону книгу України», «Про зону надзвичайної екологічної ситуації», «Про екологічну експертизу», «Про ратифікацію Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості в прийнятті рішень і доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища», іншими законами України, Земельним, Водним, Лісовим кодексами України та Кодексом України про надра, Указами Президента, Постановами Кабінету Міністрів України.

Органами державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища спеціальної компетенції є центральні органи виконавчої влади та урядові органи державного управління з підпорядкованими їм територіальними підрозділами, для яких забезпечення реалізації екологічної політики на загальнодержавному та місцевому рівнях є єдиним, головним призначенням. Такими органами є:

• Міністерство охорони навколишнього природного середовища України (Мінприроди України), що призначене здійснювати комплексне управління в галузі охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення природних ресурсів, забезпечувати належне функціонування державної гідрометеорологічної служби, а також координувати діяльність центральних органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій у цій галузі;

• Державний комітет України по земельних ресурсах (Держкомзем України), призначений для реалізації державної політики в галузі земельних відносин, у тому числі з питань охорони, раціонального використання земель;

• Державний комітет України по водному господарству (Держводгосп Укради), який відповідальний за формування та реалізацію державної політики розвитку водного господарства та меліорації земель в Україні і здійснення заходів щодо раціонального використання водних ресурсів;

• Державний комітет лісового господарства України (Держкомлісгосп України), на який покладено здійснення державного управління та контролю у галузі ведення лісового господарства з метою забезпечення водоохоронних, захисних, санітарно-гігієнічних, оздоровчих та інших функцій лісу і високоефективного використання лісових ресурсів, організація ведення мисливського господарства та державного контролю за полюванням;

• Урядові органи державного управління із спеціальними повноваженнями:

• Державна екологічна інспекція (Держекоінспекція), основним завданням якої є здійснення державного контролю за дотриманням вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів, екологічну безпеку;

• Державна інспекція з контролю за охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів (Держлісінспекція), яка діє у складі Мінприроди і йому підпорядковується, її основними завданнями є: участь у межах своєї компетенції у реалізації державної політики у сфері охорони, захисту, використання та відтворення лісів;здійснення державного контролю за дотриманням вимог законодавства у сфері охорони, захисту, використання та відтворення лісів;

• Державна служба заповідної справи, яка має сприяти реалізації державної політики у сфері збереження та невиснажливого використання природно-заповідного фонду, відтворення його природних комплексів та об’єктів;

• Державна гідрометеорологічна служба (Держгідромет), на яку покладено: здійснення управління і контролю у сфері гідрометеорологічної діяльності; організація гідрометеорологічного та кліматичного вивчення території України, функціонування системи гідрометеорологічних спостережень і прогнозування, здійснення в установленому порядку гідрометеорологічного забезпечення та обслуговування, ведення галузевого державного архіву даних спостережень;

• Державний департамент рибного господарства (Укрдержрибгосп, який діє у складі Мінагрополітики і йому підпорядковується. Його основним завданням є участь у реалізації державної політики у сфері рибного господарства, охорони, відтворення і раціонального використання водних живих ресурсів.

Спеціальні повноваження в галузі охорони навколишнього природного середовища, забезпечення екологічної безпеки мають також:

• Міністерство охорони здоров’я України (МОЗ України), яке відповідає за забезпечення санітарного та епідеміологічного стану населення в країні;

• Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, яке утворене внаслідок реорганізації Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та Державного комітету України з питань подолання наслідків Чорнобильської катастрофи відповідно до Указу Президента України „Про Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи” від 20 квітня 2005 р. № 681.

Державне управління в галузі охорони навколишнього природного середовища здійснюється також іншими центральними органами виконавчої влади, завданням яких є забезпечення реалізації державної політики в окремих галузях економіки (зокрема, у галузях енергетики, будівництва, промисловості, сільського господарства, транспорту, космічної діяльності тощо) чи сферах управління (зокрема, в сфері інформації, освіти, статистики, стандартизації, фінансів тощо). Для цих органів (Міністерство економіки України, Міністерство освіти і науки України, Міністерство палива та енергетики України, Міністерство промислової політики України, Міністерство транспорту України, Міністерство фінансів України, Державний комітет статистики України, Державний комітет України з будівництва та архітектури, Державний комітет України з енергозбереження, Державний комітет України з питань житлово-комунального господарства, Національне космічне агентство України та інші) управління охороною навколишнього природного середовища є складовою основної функції щодо забезпечення реалізації державної політики з певних питань.

Діяльність органів державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища ґрунтується на принципах, які відображають вихідні положення щодо організації державного управління в даній сфері, що визначені в законах та інших нормативно-правових актах, які регулюють відносини у сфері взаємодії суспільства та природи. Узагальнюючи ці положення, виділяють основні принципи державного управління в цій сфері суспільних відносин, а саме: забезпечення законності при здійсненні державного управління; поєднання комплексного та диференційованого підходів щодо управління охороною навколишнього природного середовища; поєднання державного управління з самоврядним управлінням у цій сфері; запровадження басейнового управління; програмно-цільове забезпечення розробки та реалізації заходів у галузі охорони довкілля, забезпечення екологічної безпеки, раціонального використання природних ресурсів.

Принцип законності при здійсненні державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища означає, що органи державного управління у цій сфері, їх посадові особи в процесі своєї діяльності мають керуватися приписами законодавства, що визначають їх повноваження, порядок прийняття відповідних управлінських рішень (щодо реалізації проектів господарської діяльності, зупинення чи припинення екологічно небезпечної виробничої та іншої господарської діяльності, організації заповідників тощо), надання управлінських послуг екологічного характеру (надання екологічної інформації за запитами громадян; організації та здійснення лабораторного визначення показників складу та властивостей проб, відібраних з об’єктів довкілля, скидів, викидів, відходів; підготовки документації щодо проведення акредитації вимірювальних лабораторій підприємств; підготовки документації щодо дотримання екологічних вимог об’єктами, що приватизуються, тощо) та екологічні вимоги щодо заходів, які вони мають розробляти з метою забезпечення охорони довкілля, екологічної безпеки, раціонального використання природних ресурсів.

Запровадження принципу поєднання комплексного та диференційованого підходів в управлінні охороною навколишнього природного середовища зумовлено, з одного боку, тим, що взаємозалежність природних ресурсів, нерозривність екозв’язків у природних процесах потребує проведення в даній сфері єдиної науково-технічної політики, координації зусиль усіх органів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій і громадян у розробці та здійсненні заходів щодо охорони довкілля, використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки; комплексність передбачає й усебічне врахування всіх чинників (екологічних, економічних, технічних, соціальних тощо), що можуть вплинути на ефективність природоохоронних заходів, а з іншого боку, – притаманна окремим природним ресурсам особливість (екологічна, репродуктивна тощо) зумовлює необхідність виділення спеціалізованого управління щодо їх охорони та використання.

Принцип поєднання державного управління із самоврядним управлінням в галузі охорони навколишнього природного середовища. Таке поєднання зумовлено характером екологічних проблем, розв’язання яких потребує узгоджених дій з боку органів державного управління та місцевого самоврядування. Так, органи місцевого самоврядування не можуть бути сторонніми спостерігачами того, як використовуються на їх територіях природні ресурси не тільки місцевого, але й загальнодержавного значення, стан яких впливає на екологічні умови життєдіяльності населення відповідної території.

Запровадження принципу басейнового управління зумовлено екологічним та економічним значенням річкових басейнів, які можуть охоплювати територію декількох адміністративно-територіальних одиниць. У межах річкових басейнів замикаються кругообіги речовин, поширюються та акумулюються забруднюючі речовини, здійснюється розміщення об’єктів виробництва. Метою запровадження басейнового управління є створення умов для управління річковим басейном як єдиним цілим, забезпечення економічної цілісності басейнового водогосподарського комплексу, створення належних умов для збалансованості використання, охорони та відтворення водних ресурсів, запобігання порушенню умов формування водного стоку, прояву шкідливої дії вод.

Принцип програмно-цільового забезпечення розробки і реалізації заходів у галузі охорони довкілля, забезпечення екологічної безпеки, раціонального використання природних ресурсів є ключовим у даній сфері державного управління, дає змогу поєднати цілі та завдання охорони довкілля на перспективний період зі спрямованими на їх виконання конкретними заходами організаційного, технічного, наукового та іншого характеру, ресурсним (фінансовим, матеріально-технічним) забезпеченням цих заходів, а також із відповідальними за їх розробку та реалізацію органами. Програмно-цільовий принцип реалізується шляхом підготовки державних екологічних програм, розділів з питань екологічної безпеки, охорони довкілля у складі державних програм економічного та соціального розвитку держави та в інших програмних документах (зокрема, в: Загальнодержавній програмі розвитку водного господарства, затвердженій Законом України від 17 січня 2002 р.; Загальнодержавній програмі формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 рр., затвердженій Законом України від 21 вересня 2000 р.; Національній програмі екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води, затвердженій Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1997 р.; Програмі перспективного розвитку заповідної справи в Україні („Заповідники”), затвердженій Постановою Верховної Ради України від 22 вересня 1994 р.).

Питання для самоконтролю:

1. Якими законодавчими та нормативними актами регламентується в Україні діяльність з охорони довкілля?

2. Які функції виконують окремі органи державної лади з охорони навколишнього середовища?

3. Що включають в себе поняття соціальної та економічної ефективності природоохоронних заходів?

4. Які міжнародні принципи формування екологічного права визначають вітчизняні підходи до формування нормативно-правової бази охорони довкілля?

5. Що являє собою еколого-економічна політика і в чому полягають її основні завдання в Україні?