Тема 13 Наукові засади раціонального природокористування

13.1. Зміст і форми природокористування.

13.2. Поняття екологічної безпеки.

13.3. Типи екологічних уражень і катастроф.

13.1. Зміст і форми природокористування

Сфера взаємодії суспільства і природи підрозділяється на три групи відносин: природокористування, охорона навколишнього середовища і забезпечення екологічної безпеки.

Під природокористуванням у широкому сенсі розуміється використання людиною навколишнього природного середовища з метою задоволення економічних, екологічних, соціальних і інших потреб. Під охороною навколишнього природного середовища розуміється система заходів, спрямованих на збереження, поліпшення й оздоровлення природного середовища, запобігання та усунення шкідливих наслідків господарської й іншої діяльності. У свою чергу забезпечення екологічної безпеки являє собою систему заходів, що спрямовані на захист життєво важливих інтересів людини від несприятливого впливу навколишнього середовища в результаті господарської чи іншої діяльності. На відміну від охорони навколишнього природного середовища, де безпосереднім об’єктом є окремі екологічні системи (природні комплекси), об'єктом заходів забезпечення екологічної безпеки є людина, її генетичний фонд, економічні, екологічні і духовні інтереси.

Природокористування – це сукупність усіх форм експлуатації природно-ресурсного потенціалу й заходи щодо його збереження. Воно розглядається й як сукупність усіх форм експлуатації природно-ресурсного потенціалу, і як сукупність продуктивних сил, виробничих відносин і відповідних організаційно-економічних форм, пов’язаних із первинним присвоєнням, використанням і відтворенням людиною об’єктів навколишнього природного середовища для задоволення своїх потреб, і як використання природних ресурсів у процесі суспільного виробництва для задоволення матеріальних і культурних потреб суспільства, і як сукупний вплив людини на географічну оболонку Землі. До компонентів природокористування входять: ресурсоспоживання (видобуток ресурсів, ресурсокористування); конструктивне перетворення (комплексні програми перетворення природного середовища, поліпшення окремих властивостей ресурсів середовища (меліорація, збагачення, захист від стихійних явищ, ліквідація наслідків господарської діяльності); відтворення природних ресурсів (відтворення відновлюваних ресурсів, створення умов для відтворення відновлюваних ресурсів); охорона середовища проживання й природних ресурсів (зменшення негативного впливу виробництва й споживання, власне охорона ландшафту, збереження генетичної різноманітності біосфери); управління й моніторинг (інвентаризація, контроль і спостереження, регулювання стану ресурсів і природного середовища, управління процесами природокористування).

Під комплексним природокористуванням розуміється користування у визначених межах природними об’єктами, як територіальними сполученнями природних ресурсів (земельних ділянок, водойм, лісів, надр та ін.), забезпечення раціонального використання кожного природного ресурсу на даній території.

Кордони природокористування дуже рухомі. Вони враховують усякі діяння на природу – як корисні, так і шкідливі для людини. Звідси поділ природокористування на раціональне й нераціональне. Раціональне природокористування спрямоване на забезпечення умов існування людини й одержання матеріальних благ, на запобігання можливим шкідливим наслідкам людської діяльності, на підтримування й підвищення продуктивності та привабливості природи, на забезпечення й регулювання економічного освоєння її ресурсів.

Природокористування виявляється нераціональним, коли дії людини на природу призводять до підриву її відтворювальних здатностей і сил (надмірні вирубки, вилови та інші види хижацького промислу), до зниження якості, розтрат і вичерпання природних ресурсів, забруднення довкілля промисловими викидами й отрутохімікатами, зниження або знищення оздоровчих і естетичних якостей природи. Нераціональне природокористування може бути результатом як навмисних, так і ненавмисних дій стихій і побіжних впливів суспільства на природу.

До структурних елементів природокористування як галузі виробничої діяльності належать:

• сукупність спеціалізованих галузей, що відтворюють природні ресурси, сприяють їх природному відновленню, регулюють процеси природокористування іншими галузями народного господарства. Ці галузі є природничо-господарськими й охоплюють сільське, лісове, водне, рибне господарство, геологорозвідку та ін.;

• створення виробничих об’єднань (підприємств) для здійснення переважно природоохоронних функцій. Це підприємства, що утилізують відходи виробництва і вторинні ресурси, очисні споруди, підприємства з виробництва картону із макулатури, целюлози з трісок і т.п.; підприємства з виробництва будматеріалів із відходів вуглевидобування, теплових електростанцій; фабрики з утилізації побутового сміття, відходів тваринницьких комплексів тощо;

• діяльність спеціалізованих цехів, служб, відділів охорони природи, що організовуються на підприємствах тих галузей, які найвідчутніше впливають на стан довкілля. Ці відділи та цехи розробляють і впроваджують безвідхідні технології, забезпечують очищення водних стоків і викидів в атмосферу, експлуатацію очисних споруд, контроль за додержанням екологічних нормативів.

До загальних принципів раціонального природокористування належать такі: оптимальності; взаємозалежності суспільства й природи; екологізації виробничої діяльності; збереження просторової цілісності природних систем, зумовленого природою різноманіття та обігу речовин у процесі господарського їх використання; народногосподарського підходу до організації природокористування.

Сутність принципу оптимальності полягає в тому, що при використанні природних ресурсів із множини варіантів вибирається оптимальний. Оцінюючи наслідки природокористування, передусім слід враховувати, якою мірою вони створюють умови для розвитку людини, вдосконалення способу її життя.

Принцип взаємозалежності суспільства й природи розглядає їх як складники біоекономічної системи. Успіх дій людини з перетворення природи в потрібному напрямі залежить від ступеня їх узгодженості із законами природи. Необхідно враховувати не лише безпосередні результати, на досягнення яких скеровано процес виробництва, а й наслідки впливу виробництва на стан природних ресурсів.

Принцип екологізації виробничої діяльності у сфері природокористування вимагає узгодженості просторових і часових вимог соціально-економічного розвитку з просторово-часовими закономірностями функціонування екосистеми, дотримання принципу збереження просторової цілісності природних систем у процесі господарського їх використання. Відтворення екосистеми передбачає відтворення всієї просторової сукупності її підсистем (водних ресурсів, повітряного басейну, ґрунтово-рослинного покриву, тваринного світу тощо) в їх функціональному взаємозв’язку, що склався. Ігнорування цього неминуче призводить до руйнування екосистемної цілісності та порушення загальної придатності до життя того середовища, яке надає людині природно-просторову основу суспільного виробництва.

Принцип зумовленого природою різноманіття в регіональній комбінаториці галузей передбачає можливість рівномірного використання елементів регіональної природної системи, що допомагає уникнути порушень природної рівноваги через встановлення збалансованого циклу використання і відновлення. При формуванні виробництва в регіоні слід виходити із законів функціонування природних систем у їх інтегральній сукупності. Лише рівномірне навантаження на взаємопов’язані елементи природного середовища сприятиме збереженню біогеоценозу в його різноманітності. Тому формувати структуру галузей належить так, щоб у регіональній їх комбінації була закладена можливість не лише багаторазового функціонування природної речовини, а й рівномірного використання всіх взаємозалежних елементів регіональної природної системи.

Принцип збереження природно зумовленого кругообігу речовин у процесі його господарського використання передбачає, що економічні відносини у сфері природокористування мають стимулювати розвиток таких схем технологічних зв’язків між підприємствами, які органічно вплітаються в природні процеси. Економічні зв'язки й відносини господарських об’єктів у сфері природокористування мають орієнтувати на те, щоб не лише технологічні процеси окремих конкретних виробництв виходили на циклічність, а й циклічні процеси підгалузей і галузей складали послідовний ланцюг стадій виробництва, зв'язаних перетворенням речовин.

13.2. Поняття екологічної безпеки

В умовах ринкової економіки і кризового її стану особливий інтерес викликає інтегрований підхід до формування еколого-економічної політики на найближчу і більш віддалену перспективи. Актуальним стає принцип екологічно стійкого розвитку території. Тобто, уся система територіальної організації суспільства й окремих її компонентів повинна розвиватися в напрямку екологічно стійкого стабільного простору. Такий розвиток передбачає формування територіальної системи без збитку для задоволення потреб майбутніх поколінь, тобто такої територіальної системи, для якої підтримується екологічна безпека.

Екологічна безпека – такий стан навколишнього середовища, при якому стає неможливим погіршення екологічної обстановки і виникнення небезпеки для здоров’я людей.

Безпека людини й стан природного навколишнього середовища – одна з найважливіших характеристик якості життя, науково-технічного та економічного розвитку держави. Гарантування екологічної безпеки людини набуває особливого значення в сучасний період. Екологічна безпека є таким типом розвитку суспільства (як об'єкта екосистеми), що реалізується в умовах інтенсивно-коеволюційного розвитку, тобто в інтересах як суб’єкта екосистеми, так і її об’єкта (середовища). Екологічної безпеки, на думку деяких учених, неможливо досягти в рамках традиційного промислового розвитку, оскільки він базується на руйнуванні природного середовища.

Право людини на повну екологічну безпеку в своїй державі має розглядатися як першорядне серед інших фундаментальних прав. Послідовно здійснювана ефективна політика в усіх її аспектах – природному, економічному й соціальному – передбачає порівняно безпечний з погляду екології розвиток суспільства завдяки дотриманню рівноваги між запитами суспільства та можливостями природи.

Екологічна безпека – це такий стан навколишнього середовища, коли гарантується запобігання погіршенню екологічної ситуації та виникненню небезпеки для здоров’я людини. У міжнародно-правовому аспекті під екологічною безпекою пропонують розуміти такий рівень міждержавних відносин, якими гарантуються збереження, раціональне використання, відновлення та підвищення якості довкілля. Екологічну безпеку можна розглядати як складову національної та глобальної безпеки. Водночас, під екологічною безпекою розуміють сукупність дій, станів і процесів, які прямо чи опосередковано не призводять до життєво важливих збитків (або загроз таких збитків) природному середовищу, окремим людям і людству взагалі. Вона вбирає також комплекс станів, явищ і дій, що забезпечують екологічний баланс на Землі й у будь-яких її регіонах на рівні, до якого фізично, соціально-економічно, технологічно й політично готове (може без серйозних збитків адаптуватися) людство.

Екологічна безпека може бути розглянута в глобальних, регіональних, локальних та умовно точкових рамках, у тому числі у межах держав чи якихось їхніх підрозділів. Екологічна безпека обмежена в часі й розмірами акцій, що проводяться в її рамках: короткочасна дія може бути порівняно безпечною, а довготривала – небезпечною; зміни в локальних рамках – майже не шкідливими, а широкомасштабні – фатальними.

Визнання екологічної безпеки як невід’ємного атрибута соціального розвитку вимагає докорінної зміни принципів сучасної цивілізації, бачення їх в екологічному ракурсі. Формулювання головних настанов політики екологічної безпеки та поліпшення стану навколишнього середовища має ґрунтуватися на результатах міждисциплінарних наукових досліджень відносин природи й суспільства та можливості комплексного вирішення проблем збереження й захисту природного середовища.

Складовими елементами екобезпеки є:

• екологічно чиста продукція – матеріали чи продукти (харчового і технічного призначення), що не мають шкідливих домішок у концентраціях, небезпечних для природного середовища, тварин, рослин і людини;

• екологічно чисті ґрунти – які не мають у своєму складі домішок у кількості, що загрожує біоценозу ґрунту і здоров’ю людини (радіаційне забруднення ґрунтів, хімічне забруднення, поля зрошення);

• екологічно чисте виробництво – забезпечення такого рівня організації виробництва, при якому встановлюється відповідність екологічним вимогам, нормам і нормативам.

13.3. Типи екологічних уражень і катастроф

Усі аварії й катастрофи поділяються на природні (стихійні) лиха; аварії та катастрофи техногенного характеру; екологічні; космічні катастрофи.

До природних (стихійних) лих належать: геологічні небезпечні явища (зсуви, селі, обвали, лавини, просідання землі, пилові бурі); геофізичні небезпечні явища (землетруси, виверження вулканів); метеорологічні та агрометеорологічні небезпечні явища (бурі, урагани, смерчі, шквали, посухи, суховії тощо); морські гідрогеологічні небезпечні явища (тайфуни, цунамі, сильні коливання рівня моря, напір криги тощо); гідрогеологічні небезпечні явища (високі рівні води – повені, паводки, затори, ранній льодостав, підтоплення тощо); природні пожежі (лісові, степових і хлібних масивів, торф'яні, підземні загоряння копалин); інфекційна захворюваність людей (епідемія, пандемія тощо); інфекційні захворювання сільськогосподарських тварин (екзоотії, епізоотії, панзоотії тощо); ураження сільськогосподарських рослин хворобами і шкідниками (прогресуюча епіфітотія, панфітотія тощо).

Катастрофи техногенного характеру – це: транспортні аварії (катастрофи); пожежі, вибухи; аварії з викидом (загрозою викиду) сильнодіючих отруйних речовин (СДОВ); аварії з викидом (загрозою викиду) радіоактивних речовин (РР); аварії з викидом (загрозою викиду) біологічно небезпечних речовин; раптовий обвал будинків; аварії на електроенергетичних системах; аварії на комунальних системах житлозабезпечення; аварії на очисних спорудах; гідродинамічні аварії.

Екологічні аварії та катастрофи: зміна стану суходолу; просідання; зсуви тощо; наявність важких металів; інтенсивне забруднення ґрунтів; зміна стану і властивостей атмосфери – підвищення ГДК шкідливих домішок, утворення великих зон кислотних дощів, руйнування озонового шару; зміна стану гідросфери – різка нестача води, вичерпання водних ресурсів, порушення екологічної рівноваги водних басейнів; зміна стану біосфери – зникнення видів рослин і тварин, загибель рослин на значних територіях тощо. Екологічні катастрофи – це стихійні лиха або антропогенні катастрофи, що призводять до різко негативних змін у середовищі проживання та, як правило, до масової загибелі живих організмів і великих економічних збитків. Цей вид катастроф, переважно техногенного походження, завдає дуже тяжких утрат природній основі суспільства.

Космічні катастрофи: падіння метеоритів; зіткнення планети з небесними тілами; проникнення космічної радіації внаслідок порушення озонового шару; проникнення космічних інфекційних захворювань та біологічно небезпечних речовин; не відомі на Землі факти.

Стихійні явища природи – це могутні руйнівні сили, що не підвладні людині. Внаслідок їх відбувається швидке порушення звичного, нормального життя й господарської діяльності в якомусь регіоні, завдаються значні соціальні й економічні збитки. За характером такі катастрофи поділяються на геофізичні, метеорологічні та ін.

Незважаючи на істотні відмінності стихійних лих, можна назвати принаймні три загальні закономірності: для кожного виду стихійного лиха можна визначити специфічну територіальну прив’язаність; певна їх повторюваність (зокрема, чим більша інтенсивність, тим рідше повторюється з тією ж силою); з більшою або меншою надійністю можна встановити залежність руйнівної дії стихії від розмаху, тривалості та інтенсивності геологічних і гідрометеорологічних процесів.

Тому при всій раптовості того чи іншого стихійного лиха його ймовірність може бути передбачена, отже, є змога спроектувати й побудувати захисні споруди, здійснити заходи щодо запобігання втратам земельних ресурсів та об’єктів господарювання. Стихійні явища часто виникають у взаємодії одне з одним, тобто в парагенетичному зв'язку. Циклічність проявів у таких випадках здебільшого порушується: трапляються вони дедалі частіше, їхня руйнівна сила зростає.

Проблема екологічного ризику в умовах ринкової економіки є особливо актуальною і тісно пов’язана не тільки з еколого-економічним механізмом територіальної організації продуктивних сил, але і з соціально-економічним, еколого-демографічним та іншими компонентами багатофункціональної і багатогалузевої територіальної організації виробництва. Реалізація екологічного ризику приводить до екологічного ураження.

Екологічне ураження – значне регіональне чи локальне порушення умов середовища, що призводить до деградації місцевих екосистем, господарської інфраструктури, загрожує здоров’ю і життю людей, завдає значного економічного збитку. Найбільш яскравим прикладом екологічного ураження може слугувати ядерна війна і її наслідки.

Екологічні ураження бувають:

• різкі, раптові, катастрофічні (пов’язані з надзвичайними ситуаціями і поділяються на: природні катастрофи і стихійні лиха (землетруси, виверження вулканів, зсуви, повені, буревії, епідемії); антропогенні (техногенні) катастрофи (промислові і комунікаційні аварії, вибухи, обвали, руйнування будинків, пожежі).

• протяжні в часі – наслідки надзвичайних ситуацій, катастроф (хімічні і радіаційні забруднення).

Техногенні екологічні ураження поділяються на режимні, проектні, поза проектні, гіпотетичні. Режимні – виникають при штатному функціонуванні потенційно небезпечних об’єктів, наслідки від них передбачувані, ступінь захищеності висока (щорічні повені в заплавах річок, зледеніння поверхні автодоріг під час ожеледі, зледеніння літаків при польоті на визначеній висоті в особливих погодних умовах). Проектні – виникають при виході за межі штатних режимів з передбачуваними і прийнятними наслідками (захищеність від них – достатня). Наприклад, позаштатні ситуації на АЕС чи інших об’єктах, коли наслідки не відносяться до необоротних. Позапроектні – виникають при необоротних ушкодженнях важливих елементів з високим збитком і жертвами. Ступінь захищеності від них недостатній, з необхідністю проведення відбудовних робіт (землетруси, аварійні витоки газу з наступними руйнівними вибухами, аварії нафтових танкерів з розливом значних обсягів нафти). Гіпотетичні – можуть виникати при непередбачених заздалегідь варіантах з максимально можливим збитком і жертвами; захищеність від них низька, прямому відновленню об’єкти не підлягають.

В результаті екологічного ураження виникають зони екологічної катастрофи, зони підвищеної екологічної небезпеки, зони надзвичайної екологічної ситуації, зони екологічного нещастя.

Зони екологічної катастрофи – території, де через діяльність людини чи руйнівні сили природи виникли стійкі або необоротні негативні зміни в навколишньому середовищі, що призвели до неможливості проживання на них населення і ведення господарської діяльності.

Зони підвищеної екологічної небезпеки – території, де внаслідок людської діяльності чи сил природи виникли стійкі негативні зміни в навколишньому середовищі, що ставлять під загрозу здоров’я і життя людей, збереження природних об’єктів, обмежують ведення господарської діяльності.

Зони надзвичайної екологічної ситуації – ділянки території, де в результаті господарської чи іншої діяльності відбуваються стійкі негативні зміни в навколишньому середовищі, що загрожують здоров’ю населення, стану природних екосистем, генофонду рослин і тварин.

Зони екологічного нещастя – ділянки території, де в результаті господарської чи іншої діяльності відбулися глибокі необоротні зміни навколишнього середовища, які спричинили істотне погіршення здоров’я населення, порушення природної рівноваги, руйнування природних екосистем, деградацію флори і фауни.

Запобігання виникненню екологічних катастроф складає зміст природоохоронної діяльності людини. Охорона навколишнього природного середовища – це сукупність заходів, спрямованих на збереження, раціональне використання й відтворення природних ресурсів і космічного простору в інтересах людей, на забезпечення екологічної рівноваги в природі й на поліпшення якості довкілля. Мається на увазі раціональна охорона атмосфери, надр, гідросфери, використання або знищення відходів, захист від шуму, іонізуючого опромінення, електромагнітних полів тощо. Природоохоронна діяльність у різних країнах світу регулюється законодавчими й нормативними актами, а також нормативними й регламентаційними документами. Законодавчі й нормативні акти визначають соціально-організаційно-правові та економічні аспекти охорони природи. Вони містять природоохоронні вимоги до проектування, будівництва та експлуатації різних об'єктів. Нормативні й рекомендаційні акти регламентують правила й норми різних типів природокористування, проектування й функціонування природно-технічних геосистем.

Питання для самоконтролю:

1. Розкрийте зміст поняття раціонального природокористування.

2. Які існують принципи раціонального природокористування?

3. Чи можливим є раціональне природокористування в межах індустріального суспільства?

4. Охарактеризуйте системи класифікації екологічних уражень та катастроф.

5. Які умови є необхідними для підтримання екологічної безпеки?

6. З яких елементів складається екологічна безпека?

7. Чи пов’язана структура екологічної безпеки з структурними елементами природокористування як галузі виробничої діяльності?