Тема 12 Міжнародні економічні зв’язки України та її інтеграція в європейські та інші світові структури

12.1. Міжнародний територіальний поділ праці.

12.2. Соціально-економічна типологія країн.

12.3. Глобалізація у сучасних світових інтеграційних процесах.

12.4. Зовнішньоекономічна діяльність України.

12.5. Участь України у міжнародних регіональних організаціях

12.6. Вплив світової фінансової кризи на продуктивні сили України.

12.1. Міжнародний територіальний поділ праці

Територіальний поділ праці – це об’єктивне явище, що виникає внаслідок інтенсивного розвитку господарства окремих територій. Економічною підвалиною територіального поділу праці є економічна доцільність галузевої спеціалізації території, що виражається формулою:

(12.1)

де

– вартість виробництва товару галузі спеціалізації на території споживання,

– вартість виробництва товару галузі спеціалізації на території виробництва,

– транспортні витрати.

Територіальний поділ праці – це закріплення певних галузей виробництва за певними територіями. Він реалізує себе за допомогою: абсолютних переваг, тобто переваг виробництва товару спеціалізації, створених самою природою; відносних переваг, тобто переваг виробництва товару спеціалізації, створених внаслідок розвитку виробничої системи суспільства.

Територіальний поділ праці класифікують за ознаками:

• наявності ресурсу. Вирізняють територіальний поділ праці абсолютний (виробництво товару неможливе) та відносний (виробництво товару економічно невигідне);

• за масштабом території, яка охоплена поділом праці. Вирізняють територіальний поділ праці міжрайонний (всередині країни) та міжнародний (виходить за межі країни).

До територіального поділу праці приводять: особливості природно-ресурсного потенціалу території, рівень розвитку продуктивних сил, стан ринку праці та кваліфікації трудових ресурсів, стан розвитку науково-технічного потенціалу території, рівень розвитку інфраструктури, ін.

Водночас територіальний поділ праці спричиняє вплив на розвиток продуктивних сил національних господарств, який виражає себе як обмеження розвитку галузевої інфраструктури, розвиток територіальної спеціалізації та кооперації, розвиток нових форм міжтериторіальних зв`язків, розвиток процесу глобалізації.

Територіальний поділ праці може виявлятися у формах:

• одиничний. Виникає у випадках, коли територія спеціалізується на виробництві товарів певної групи, пов`язаному з функціонуванням однієї чи групи галузей. Ця форма територіального поділу праці виникає, коли на території будуються в основному підприємства однієї галузі чи групи галузей. Такий поділ праці пов`язаний, як правило, з природними особливостями території. Інші виробництва забезпечують внутрішні потреби території і мають характер обслуговуючих. Виникає певна нерівномірність розвитку галузевої структури господарства території, яка компенсується фінансовою доцільністю розвитку галузі спеціалізації;

• частковий. Виникає всередині галузі спеціалізації. У цьому випадку продукція обробляється до певного рівня на одній території і доводиться до рівня споживання на іншій території. Як правило, процес супроводжується створенням консорціумів та асоціацій, коли товарно-фінансові зв`язки, характерні для одиничного поділу праці, заміщуються на товарні зв`язки. Нерівномірність галузевої структури господарства території компенсується для двох територій спеціалізації неоднаково: в меншій мірі для території, що стоїть на перших етапах виробництва;

• повний. Виникає всередині одного виробництва (підприємства). Декілька територій поділяють між собою технологічний ланцюжок виробництва продукції таким чином, щоб на кожному його етапі зменшити собівартість продукції. У процес поділу праці залучаються не тільки виробництва певної продукції, а й суміжні з ним виробництва, що можуть належати до інших галузей. У цьому випадку фінансові переваги поділу праці отримує в основному та територія, на якій продукція набуває споживчої форми.

Міжнародний поділ праці являє собою спеціалізацію окремих країн на виробництві окремих видів товарів, для виготовлення яких в країні існують особливо сприятливі умови та/чи більш дешева робоча сила. При існуванні такої спеціалізації інші потреби країни задовольняються не лише за рахунок власного виробництва, а й за рахунок міжнародної торгівлі.

Однією з найбільш важливих форм міжнародного поділу праці є розширення міжнародної спеціалізації різних країн, галузей, фірм на виготовленні часткових продуктів. В умовах НТП відбувається ускладнення технологічної структури виробництва, яке обумовило значне збільшення кількості вузлів і деталей у готових виробах, що виражається у десятках, а то і в сотнях тисяч одиниць комплектуючих деталей. На зміну предметній спеціалізації приходить технологічний поділ праці, тобто подетальна і поопераційна спеціалізація підприємств різних держав. Відбувається і трансформація сучасної міжнародної торгівлі, яка сприяє встановленню довгострокових і стійких відносин між постачальниками та споживачами. В основі цих відносин лежить розвиток міжнародних зв’язків за технологічним типом виробництва.

Міжнародний поділ праці та міжнародна спеціалізація виробництва діалектичне пов’язані з кооперуванням (кооперацією) виробництва, яке є зворотнім боком поділу праці. Об’єктивною особливістю розширення міжнародної кооперації виробництва є розвиток продуктивних сил, а отже, посилення процесу розчленування їх на виробництва, підприємства, галузі. Більш інтенсивне та послідовне відокремлення зі складу підприємств послідовних технологічних стадій випуску окремих частин кінцевого продукту і передача його «частковим» підприємствам призводить до поглиблення поділу праці, що, у свою чергу, призводить до посилення об'єднувальних коопераційних процесів.

Слід особливо підкреслити, що така спільна коопераційна діяльність додатково вимагає від країн-партнерів дотримання впорядкованості господарських заходів, забезпечення ритмічності і синхронізації випуску часткової та кінцевої продукції у передбачених обсягах, номенклатурі, якості, строках. Не обхідним засобом активізації такого співробітництва стає удосконалення розробки коопераційних договорів, спільних програм, методів договірної спеціалізації.

Об’єктивна необхідність вимагає поступового, але неухильного включення економіки України до системи міжнародного поділу праці, світових інтеграційних процесів, треба враховувати усі вихідні, визначальні умови, що складаються у світовій економічній системі:

• по-перше, вона дедалі більше стає глобальною цілісністю, в якій посилюється взаємозалежність національних економік на основі поглиблення транс націоналізації виробництва та обігу, всього господарського життя;

• по-друге, зростає і інтенсивність регіональних інтеграційних процесів, що веде, з одного боку, до виникнення великих економічних просторів та вилучення відповідного ефекту за рахунок зростання масштабів виробництва, а з іншого – до сегментації світового ринку, до секторизації єдиного світового господарства внаслідок створення відносно замкнутих торгово-економічних блоків та інтеграційних угрупувань.

• по-третє, глобальна економіка як міжнародна господарська система характеризується циклічністю розвитку, яка впливає на динаміку, темпи та пропорції економічного поступу окремих країн як її елементів та ланок.

• по-четверте, домінуючими факторами і світового, і національного економічного розвитку стають інтелектуально-інформаційні складові, які отримують могутній поштовх внаслідок науково-технологічної революції.

• по-п’яте, поступово змінюється економічна основа сучасної цивілізації. Індустріальна модель розвитку визначається пріоритетом знань, людського капіталу.

НТР привела до якісної зміни в системі міжнародних перевезень і комунікацій, що дозволило різко скоротити відстань між країнами і континентами, спростити і здешевити транспортування вантажів і пасажирів, в багато разів полегшити міжнародну кооперацію у виробництві товарів та послуг. Активно розвивається інтернаціоналізація виробництва, встановлюються глибокі й стійкі виробничо-технологічні зв’язки між фірмами різних країн. Усе більш значна частина товарів, що поступають в міжнародний обіг, являє собою не кінцеві вироби, а проміжні продукти. Прискорення зростання міжнародного товарного обігу пояснюється структурними зсувами у світогосподарській сфері, зближенням господарських механізмів, подальшим поглибленням міжнародної спеціалізації, пов’язаним з виходом за національні кордони спочатку часткового .(внутрішньогалузевого), а надалі (з 1970-х рр.) і одиничного (повузлового та технологічного) поділу праці.

Міжнародний поділ праці здійснюється не тільки у формі загального (за галузями і сферами суспільного виробництва), але й у формі часткового (внутрішньогалузевого, предметного) і одиничного (подетального, повузлового) поділу праці. У процесі глобалізації світової економіки фірми різних країн перетворюються ніби в ланцюги одного і того виробничо-технологічного процесу з випуску кінцевої продукції. Такого роду виробнича кооперація передбачає попереднє узгодження між партнерами не тільки обсягів і термінів постачання кожного напівпродукту, але й всі його основні параметри аж до технології виробництва. Щоб додати стійкості і надійності цим відносинам, застосовуються різні заходи – укладення контрактів, спільні капіталовкладення, змішане керівництво спільними проектами та ін.

Якісно новий, більш високий рівень міжнародного усуспільнення виробництва виявився на мікроекономічному рівні в діяльності багатонаціональних або транснаціональних компаній (ТНК). Окремі приклади такого роду компаній зустрічалися ще в XIX ст. Але достовірно масовим явищем і вирішальною силою вони стали саме у 1950-1960-х рр. ТНК використовують у своїй господарській діяльності практично всі доступні форми міжнародного бізнесу. При цьому міжнародні операції включають більш широкий, ніж раніше, спектр взаємодії: торговому обміну передує і/або супроводжує його науково-технічна та інвестиційна, виробнича співпраця.

Активне функціонування ТНК пов’язане з інтернаціоналізацією виробництва, яке передбачає встановлення стійких виробничих зв’язків між фірмами різних країн на основі поглиблення спеціалізації та кооперування. На даному етапі інтернаціоналізація виробничо-комерційної діяльності призвела не тільки до звуження природної економічної компетенції окремої держави, а й до того, що первинною географічною одиницею світового господарства стають регіони-держави. Ці регіони-держави є високо інтегрованими економічними зонами, межі яких не збігаються з державними кордонами.

Посилення діяльності ТНК пов’язане також з інтернаціоналізацією капіталу, що проявляється у посиленні міжнародного руху капіталу, переливанні капіталу за національні межі країни, зміцненні контактів між великими банками різних країн, контролі за рухом капіталу з боку транснаціональних банків, формуванні великих ринків і центрів операцій з валютою.

Транснаціональні корпорації, розміщуючи свої філії по всьому світу, виносять процес створення продукту за межі національної держави. В такий спосіб явище транснаціоналізації сприяє залученню все більшої кількості країн до інтернаціоналізації виробництва та загальної глобалізації світової економіки. На початку XXI століття практично не залишилось жодної країни у світі, не охопленої виробничо-інвестиційними операціями ТНК. Формуючи тісні коопераційні взаємозв’язки між підконтрольними підприємствами на базі одиничного поділу праці, ТНК закладають міцний фундамент цілісності та взаємозалежності глобальної економіки.

Поява на світовій арені ТНК та невпинне зростання їхньої технологічної і фінансової потужностей об’єктивно спричинили необхідність врахування чинника транснаціоналізації господарських відносин під час розробки стратегії національного розвитку. Транс націоналізація істотно змінила політичну карту світу, виникло нове геополітичне поле, на якому національні економіки реалізують свої стратегічні цілі. Це поле має чітко окреслені міжнародні та економічні межі, які відображають національні інтереси, стратегічні альянси, інтеграційні та дезінтеграційні зрушення, контури економічних угрупувань.

Усе це дає синергетичний ефект, який полягає в тому, що результативність суспільного виробництва в масштабах світової системи виявляється вищою, ніж сума його результатів в межах автономно функціонуючих національних господарських комплексів, що входять в цю систему. Поєднання галузевої і географічної диверсифікації створює можливість максимального використання економії на масштабі виробництва, економії за рахунок стандартизації, багатофункціонального використання факторів виробництва, а також за рахунок згладжування наслідків кон’юнктурної зміни попиту, динаміки заробітної плати, змін валютних курсів і т. ін. У результаті відбувається виробничо-технологічне зближення і переплетення національних економік, у тому числі і організаційно-управлінське, переміщення кордонів обміну товарами і послугами з міжнаціонального рівня до міжфірмового, міжкорпораційного обміну. Термін «міжнародний поділ праці» відображає вже не тільки і не стільки процес суспільного поділу праці між націями, скільки міжфірмовий (міжкорпораційний) поділ праці, а також поділ виробничих функцій всередині корпорацій, що виходять за національні кордони.

Для повного поділу праці характерним є розвиток зв`язків як внутрішніх для транснаціональних корпорацій. Головним завданням ТНК є не “максимізація прибутку”, а “максимізація ринку”, що веде до формування глобальної мережі виробництва та збуту. ТНК активно взаємодіють з національними та транснаціональними економічними центрами, створюють спільні підприємства. Так, з 1977 р. майже половину прямих інвестицій американські фірми здійснюють у формі спільних підприємств. ТНК є вигідним з точки зору оперативності управління капіталом для інвестора. Крім того, у більшості країн для підприємств з спільним капіталом передбачається широке коло пільг порівняно з вітчизняними підприємствами.

У ряді галузей сформувалася глобальна монополія на виробництво з боку найбільших ТНК. Це стосується хімічної, електротехнічної промисловості, виробництва електрогенеруючого обладнання, засобів транспорту та зв`язку, приладобудування.

Тим самим закладаються основи технологічної єдності світової економіки, формується вища форма міжнародного подіту праці – міжнародний технологічний поділ праці (МТПП).

МТПП є своєрідним синтезом, симбіозом, зрощенням міжнаціонального і міжфірмового поділу праці. Міжнародний технологічний поділ праці – продукт одночасно і науково-технічної революції, і процесу глобалізації, один з їх проявів у зовнішньоекономічній сфері. Спеціалізація окремих фірм і країн на постійному генеруванні новітніх наукових, технічних, технологічних ідей, рішень, прийомів праці і т. ін., поступове зрощення науки з виробництвом не тільки за територіальною, виробничо-кооперативною ознаками, але й на базі розтягання технологічних ланцюгів і винесення їхніх ланок за національні рамки становлять основу міжнародного технологічного поділу праці. Тільки світогосподарське середовище з його найвищою концентрацією виробничого, наукового і організаційного потенціалів здатне налагодити чітку роботу конвеєра з втілення в життя новітніх технічних ідей – від замовлення на генерацію необхідних ідей до їх втілення в матеріально-речовинну оболонку.

Становлення процесів глобалізації тісно пов`язане з розвитком нових форм світогосподарських зв’язків. При одиничному поділі праці переважають товарні зв’язки, коли готова продукція з одних регіонів світу транспортувалася в інші. При частковому поділі праці зв`язки між регіонами світу стають товарно-фінансовими. Центральною і домінуючою формою зовнішньоекономічних зв’язків є зовнішня торгівля – історично перша, традиційна та найбільш розвинута форма міжнародних економічних відносин. Вона відіграє роль найважливішої відтворювальної ланки у системі: виробництво, розподіл, обмін і споживання. Зовнішня торгівля пов’язує розподіл із споживанням, а отже, виробництво зі споживанням. Важливість даного елемента зовнішньоекономічної стратегії відзначав ще Дж. Сакс: «...економічний успіх будь-якої країни світу базується на зовнішній торгівлі. Ще жодній країні не вдавалося створити здорову економіку, ізолювавшись від світової економічної системи». Розвиток асоціацій та концернів обумовлює розширення інвестиційної діяльності у світовому масштабі. Проте кінцевим результатом діяльності для інвестора є прибуток від інвестиційної діяльності, що обумовлює спрямування фінансових потоків у групу країн з високим рівнем розвитку та надійності економіки. Водночас саме в таких країнах вартість ряду ресурсів (а серед них і робочої сили) надзвичайно висока. Основними інвесторами виступають США, Великобританія, Японія та Франція. Основними дебіторами виступають також саме ці країни. На внутрішній обмін капіталом у групі наведених країн припадає 2/3 всього світового об`єму інвестицій. Отже дана форма світогосподарських зв’язків не є ефективною для повного поділу праці, який розвивається у теперішній час.

Виникла нова форма господарчих зв’язків – дематеріалізована. Частково такою формою можна вважати фінансові зв’язки. Проте останнім часом наукоємні технології набули такого розвитку, що обмін інформацією має силу товарного обміну. Внаслідок цього виникає зворотній процес міграції виробництв з країн з дешевою робочою силою до країн, де рівень кваліфікації та освіченості працівників досить високий. Це приводить до збільшення міграції працівників з бідних регіонів світу до багатих. Процес економічної міграції останнім часом набув також глобального характеру.

Отже, для світогосподарських зв`язків початку XXI ст характерні: підтримання товарних та товарно-фінансових зв’язків на сталому рівні; розвиток системи господарчих зв’язків у межах транснаціональних корпорацій; дематеріалізація господарських зв’язків; розширення економічної міграції робочої сили.

12.2. Соціально-економічна типологія країн

Після руйнування штучного поділу світу на на соціалістичну та капіталістичну системи більш очевидною стала складність структури, багатошаровість господарчих міжнародних утворень. В теперішній час вирізняють три основні групи країн за рівнем їх економічного розвитку.

Першу групу країн являють собою країни постіндустріального розвитку. Основний валовий продукт в цих країнах створюється за рахунок складних технологічних галузей, послуг та інформаційних технологій. Експлуатація природних ресурсів території відзначається надзвичайно високою продуктивністю, екологічне становище за відсутності галузей важкої індустрії поліпшується, вартість робочої сили у галузях спеціалізації висока. У цій групі вирізняють підгрупи:

• власне захід (США та Західна Європа). Ця група країн у другій половині XX ст. характеризується найбільший рівень інтеграції на глобальному та місцевому рівнях, лідерство в процесах глобалізації, надзвичайно висока концентрація високотехнологічних виробництв.

• далекосхідна група на чолі з Японією. Лише починає формувати структури постіндустріального суспільства та інтеграції у світове господарство. Інтеграція має частковий характер, оскільки ряд країн минули фазу індустріального розвитку, галузева структура господарств недорозвинута.

Друга група країн сформована країнами індустріального розвитку. Основний валовий продукт створюється у галузях важкої індустрії, продукція якої передається на споживання в країни постіндустріального розвитку та споживається самостійно. Експлуатація природних ресурсів низькопродуктивна, екологічне становище погіршується, вартість робочої сили у галузях спеціалізації трохи більша від середньої по промисловості. Поділяється на підгрупи:

• східна Європа та Росія. Для даної підгрупи характерний значний розвиток промисловості, переважно важкої. Галузева структура господарства, як правило, рівномірна. Господарство країни має самодостатній характер. Інтеграція у світове господарство незначна, має вузькогалузевий характер.

• країни початкового індустріального розвитку. Ряд країн Латинської Америки, Африки, Індія та Китай. Розвинута, в основному, індустрія обслуговуючих та переробних галузей, відбувається активне становлення важкої індустрії. Інтеграція господарства в світове має частковий характер, в основному за рахунок споживання імпорту сільськогосподарської продукції та продукції легкої промисловості. Останнім часом частина з цих країн виходять із стадії початкового індустріального розвитку.

Третя група країн представлена країнами доіндустріального розвитку. Основний валовий продукт створюється у видобувній промисловості чи в сільському господарстві (для острівних країн – у туризмі). Власна експлуатація природних ресурсів майже не проводиться. Вартість власної робочої сили незначна. Екологічне становище фактично не змінюється. Поділяється на підгрупи:

• сировинні додатки. Група багатих країн, що характеризуються участю у неоколоніальному поділі світу. Основні фінансові ресурси країни отримують за рахунок корисних копалин. Для них характерною є асиметрична інтеграція у світове господарство.

• група маргінальних країн. Аграрні країни, що знаходяться на рівні колоніального розподілу праці. Належать країни Центральної Африки, деякі країни Центральної Америки, острівні держави.

12.3. Глобалізація у сучасних світових інтеграційних процесах

Розвиток процесів інтернаціоналізації у другій половині XX століття виявив ще ряд своїх особливостей: провідними формами інтернаціоналізації стали глобалізація та регіоналізм. Вибудувався специфічний ланцюжок формування економічної єдності світу – від пошуку можливостей співробітництва – до взаємної адаптації, від взаємовигідних контактів – до інтеграції зусиль, від обміну – до взаємопроникнення – від взаємопроникнення до формування єдиного ринкового та навіть соціального простору. Отож, як форма інтернаціоналізації, глобалізація є процесом поступового утворення універсального світового середовища ринкової діяльності шляхом зниження та скасування країнами тарифних та нетарифних регуляторів зовнішньої торгівлі, лібералізації руху факторів виробництва та розвитку транснаціональних господарських структур, натомість регіоналізація являє собою процес поступального формування спільного ринкового та відтворювального простору географічне, історично та культурно споріднених країн, який супроводжується уніфікацією умов торговельно-економічної діяльності, зниженням та скасуванням взаємних обмежень з метою підвищення економічної ефективності та розв’язання глобально-конкурентних завдань.

Поняття глобалізації було введено в обіг порівняно недавно: активно його почали використовувати з 80-х рр. Проте, вже на зламі століть воно не тільки впевнено увійшло до наукової та соціально-політичної лексики, але й набуло надзвичайного поширення. Причиною тому стали чинники об’єктивного характеру. Процес глобалізації розвивається стрімко, як кількісно, так і якісно. Ще у 1970-х рр. економісти звернули увагу на найцікавіше явище в міжнародному економічному житті. Зазначалося, що, починаючи з 1950-х рр., стало особливо помітне випереджаюче зростання міжнародного товарообігу порівняно з динамікою світового виробництва. Глобалізація процесів розвитку суспільства представляє собою явище вирівнювання розвитку національних економік та утворення з сукупності національних економік системного утворення – світової економіки.

Національні економіки більшості країн починають розвиватися в одному напрямку. Це пов’язано з тенденцією підтримання найбільш ефективного напрямку розвитку. Тобто, переважного розвитку набувають саме ті сектори економіки, ефективність функціонування яких уже доведена в національних економіках. Водночас, оскільки економіка країн постіндустріального розвитку працює більш продуктивно, то при утворенні нових виробництв в інших країнах розвиваються такі виробництва, які стоять на початку технологічних ланцюжків. Галузева структура виробництва у світовому масштабі стає більш уніфікованою, проте фінансові переваги від галузевої спеціалізації світової економіки отримують, в основному, розвинуті країни.

Потреба більш ефективного використання природних ресурсів приводить до розвитку повного поділу праці, а отже зміцнюються світогосподарчі зв’язки між країнами. Форми таких зв’язків стають все більш різноманітними. Політична незалежність держав заміщується економічною взаємозалежністю. До глобалізації приводить також наявність глобальних проблем, що змушують розвиватися світову економіку в одному напрямку.

Глобалізація економічного життя, згідно закономірностей міжнародного поділу праці та завдяки розширенню національної спеціалізації, має об’єктивними наслідками збільшення сукупного світового виробництва та зростання ефективності господарських механізмів, які постають об’єктами інтеграції. Це можна пояснити тим, що фізичне розширення господарського простору дає змогу оптимізувати процеси відтворення, краще використати наявні економічні ресурси.

Ключовий інструмент глобалізації – лібералізація не є гарантією рівномірного розподілу вигод від співробітництва, який би задовольняв усіх його учасників. Більше того, навіть сам факт збільшення валових обсягів світового виробництва не означає покращення економічного стану кожної з країн, які беруть участь в інтеграційному процесі. Причиною непропорційного розподілу досягнутого приросту та інтеграційних переваг є, передусім, стихія ринку та дія законів конкуренції. Адже згідно цих природних законів, у лібералізації світогосподарських зв’язків та в прийнятті відповідних заходів зовнішньоекономічного регулювання з боку окремих країнах заінтересовані провідні економічно розвинуті держави з висококонкурентними виробничими системами, а також держави, які спромоглися забезпечити розвиток ефективних експортоорієнтованих галузей. Країни ж з неконкурентним виробництвом, а також ті, які з неекономічних, зокрема з політичних причин, утримуються від лібералізації зовнішньо економічних відносин, прагнуть зберегти ті або інші тарифні та нетарифні обмеження, захищаючи власний ринок та національні галузі.

Подібні обмеження глобалізації, а також те, що культурно-історично, економічно або етнічні близькі нації відчувають природні потяги до взаємного наближення, зумовлюють тенденції економічної регіоналізації. Причому, найбільшу активність в цьому від ношенні проявляють саме провідні країни світу, які ж тільки мають подібні соціально-економічні механізми та інститути державного устрою, але й відзначаються стабільністю політичних систем, здатністю узгоджував інколи суперечливі інтереси.

Початкові етапи регіоналізації пов’язані із взаємним наданням національних режимів торгівлі та запровадженням спеціальних режимів взаємної торгівлі між країнами, які входять до блокових структур. Ці заходи знижують торгові бар’єри і можуть використовувати як інструменти уніфікації та повної лібералізації співробітництва.

Регіоналізація виступає формою глобалізації, оскільки сприяє скасуванню обмежень торгівлі та інших форм міжнародної економічної діяльності. Але ж вона певною мірою і суперечить їй, оскільки створює нові кордони та обмеження на рух товарів, грошово-капітальних ресурсів та робочої сили. Згідно деяких оцінок, майбутнє світу визначатимуть не сучасні глобалізаційні тенденції, а саме регіоналізм, який приведе до того, що весь світ постане поділеним на декілька потужних регіональних утворень.

Регіональна економічна інтеграція, як правило, відповідає географічному поділу світу на регіони та субрегіони, охоплюючи певні сегменти останніх. Розвиток процесів міжнародної кооперації у формі регіоналізації приводить до якісних змін в організації безпосередньо процесу виробництва, уявлень про характер та кордони національних господарських механізмів. Так, багатовікова еволюція економічного співробітництва в Європі від простого обміну між різнонаціональними кооперантами до щільної інтеграції останніх десятиріч у рамках Європейського Союзу, привела до нового типу міжнаціональних економічних зв’язків, нового уявлення про макрорівень загально структурного регулювання та, навіть, нового рівня суб’єктності міжнародної кооперації виробництва, що репрезентує сама багатонаціональна система ЄС. Останнє ж, в свою чергу, є об’єктивною передумовою подальшого розвитку міжнародної кооперації.

До однієї з найважливіших проблем регіоналізації належить протистояння “північ-південь”, яке ще має назву протистояння між християнством та мусульманським світом. Протистояння є результатом саме негативних сторін глобалізації і посилює її. Розшарування між доходами багатих країн та бідних внаслідок процесів глобалізації збільшується внаслідок зростання чисельності населення. Процес зростання чисельності населення в останні роки набув вибухоподібного характеру та характеризується нерівномірністю по регіонах світу. Посилена експлуатація природних ресурсів приводить до їх швидкого вичерпання та до погіршення екологічного становища. Погіршене екологічне становище та висока щільність населення сприяють розповсюдженню біологічних та соціальних хвороб. Перераховані явища мають інтернаціональний характер. З точки зору економіки наявність глобальних проблем зменшує фінансову ефективність функціонування економіки, а отже приводить до зменшення продуктивності використання природних ресурсів.

12.4. Зовнішньоекономічна діяльність України

Вибір основних напрямків міжнародної співпраці України не можливий без їх визначення та аналізу можливостей та перспективності співпраці з можливими геоекономічними та геополітичними центрами світу. Необхідно відзначити, що уява про те, що серединне географічне, а не геоекономічне положення України є необхідною та достатньою умовою для успішної інтеграції в європейську економіку була довгий час прикриттям відсутності розробленої інтеграційної концепції. Поява ідеї про багатовекторність інтеграції України також сприяла очікувальній позиції країни. Безперечно, неможливо приймати непродуманих концепцій розвитку, особливо в сфері міжнародної інтеграції, але відсутність власних пріоритетів та стратегій розвитку у світі, який постійно змінюється може призвести до двох наслідків: або пріоритети інтеграції будуть нав’язані країні іншим більш сильним партнером, або інтерес до даної країни впаде з боку можливих партнерів, що призведе до певної ізоляції країни від інтеграційних процесів.

Розробку власної концепції інтеграції України, і це є очевидним, необхідно вести визначивши не лише географічні пріоритети, а і секторальні пріоритети розвитку економіки. При чому, визначення примату географічного партнерства чи секторального суттєво впливатиме на основні напрями розробки та впровадження інтеграційної стратегії. Необхідно також відзначити, що серединне положення України, що дозволяє розглядати її певним чином як транзитну державу, яка пов’язує Захід та Схід, Північ та Південь, на сьогоднішній день є скоріше конкурентними недоліком, ніж конкурентною перевагою. Уява про важливість та необхідність використання території України як важливого транспортного вузла, породило хибну уяву про те, що боротьба між основними учасниками світової економіки за право впливу над даною територією дозволить Україні скористатися такою сприятливою ситуацією.

Необхідно відразу ж зазначити, що багатовекторна інтеграція країни – це неможливий процес. В більшості випадків мова йде про різнонаправленість економічного співробітництва в географічному аспекті. Крім того, що членство в одному регіональному інтеграційному об’єднанні найбільш вірогідно буде суперечити обов’язкам, які приймає на себе країна в іншому регіональному об’єднанні, оскільки основною метою створення таких об’єднань є посилення конкурентних позицій на світовому ринку країн-учасниць. Таким чином конкуренція, яка ведеться між окремими регіональними інтеграційними об’єднаннями на світовому ринку не сприяє можливості створення багатовекторної інтеграційної стратегії. В той же час необхідно зауважити, що успішна співпраця на основі виваженої стратегії інтеграційних пріоритетів як з різними інтеграційними об’єднаннями, так і з окремими країнами буде відігравати неабияку роль у реалізації стратегічних інтеграційних ініціатив. Розвиваючи свій економічний потенціал, успішно реалізуючи його на світовому ринку, отримуючи конкурентні переваги на конкретних ринках – такій країні вже буде що запропонувати тому інтеграційному об’єднанню приєднання до якого вона з самого початку ставила собі за мету.

Багатовекторно орієнтована зовнішньоекономічна політика України в основному зосереджується на двох основних напрямках: це співпраця з ЄС та інтеграційні процеси з Росією. Не можна не відзначити, що в Україні склалася така ситуація, коли пріоритетний вектор розвитку визначається скоріше не економічними так перспективними чинниками, а радше політичними факторами. В той же час можна виділити чотири основні напрями або вектори розвитку співпраці України з суб’єктами світової економіки.

Першим вектором, як основним пріоритетом, що постійно визнається не лише науковцями, але і політиками, які вже безпосередньо формують зовнішньоекономічну політику є співпраця з ЄС. Основні цілі, принципи та механізми співпраці ЄС з Україною у сфері зовнішньої торгівлі сформульовані у низці одно- та двосторонніх документів Союзу. Вони охоплюють як сферу економічних перетворень у цілому, так й конкретні питання розвитку конкуренції. „Спільна стратегія Європейського Союзу щодо України” (1999) визначає: основні напрями підтримки процесу економічних перетворень в Україні. Зокрема, ЄС зобов’язується підтримувати зусилля України зі створення середовища, сприятливого для ділової діяльності, та підтримуватиме Україну в здійсненні соціально-економічних реформ. ЄС закликає: Україну усталити макроекономічні підходи, спрямовані на забезпечення цінової стабільності, оздоровлення державних фінансів та стабільного стану поточного балансу; посилити заходи, спрямовані на побудову функціонуючої ринкової економіки шляхом сильніших структурних економічних та адміністративних реформ.

Другим вектором є співпраця з країнами колишнього СРСР. Даний вектор повинен охоплювати не лише подальший розвиток співпраці з Росією, але і з іншими країнами.

Третім вектором є подальший розвиток співпраці з США, як з світовим лідером. Даний вектор повинен забезпечити Україні підтримку розвитку її геоекономічної стратегії, в тому числі і інтенсифікацію співробітництва з країнами інших регіонів. Зокрема мова йде про посилення економічної співпраці з країнами Близького та Середнього Сходу. На сьогодні США є домінуючою країною в даному регіоні як і економічному, так і політичному контексті.

Четвертим напрямком можна вважати співпрацю з Китаєм. Необхідно відзначити, що посилення ролі Китаю серед далекосхідних країн та зміцнення їх позиції у світовому масштабі, інтенсифікація регіональних інтеграційних процесів вже навколо Китаю –дають змогу стверджувати, що реальним лідером в регіоні стає КНР, а не Японія. Хоча остання ще і вважається лідером світової економіки, проте поступається роллю інтегратора далекосхідних країн. Саме потенційна роль могутнього лідера, а також тривалі стосунки з КНР визначають необхідність подальшої співпраці саме з даною країною, а згодом і збільшення економічної співпраці з іншими країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону.

Окремо необхідно виділити такий напрям економічної співпраці як країни Латинської Америки. Хоча виділення даного напряму регіональної економічної співпраці як пріоритетного не має під собою суттєвих економічних передумов через невелику питому вагу країн даного регіону у загальній структурі експорту/імпорту та .міжнародних інвестицій, проте економічний потенціал даних країн дає підстави наголошувати на економічній доцільності такої співпраці.

Головною метою створення СОТ є поступове знижений рівня протекціонізму у торговельних відносинах країн членів, зниження митних тарифів, формування системи торговельних відносин, яка б дала змогу уникати торговельних конфліктів. Проте політика протекціонізму як здійснювалася, так і здійснюється всіма країнами світу. Історичний досвід переконує в необхідності застосування державами інструментів протекціонізму, допоки їм не вдасться досягти лідируючих позицій у міжнародній торгівлі. Так, свого часу, її схвалювали і Великобританії: (до середини XIX ст.), і США (до початку XX ст.) та інші провідні, на сьогодні, країни світу. До політики вільної торгівлі країни частково переходять лише тоді, коли здобувають значні конкурентні переваги на світових ринках. Нині, світові фінансові організації га розвинуті країни нав’язують країнам, що розвиваються, всупереч вимогам їх економічної безпеки, безпрецедентно лібералізований режим зовнішньої торгівлі, який в умовах кризи внутрішніх ринків відкладає на невизначений термін повноцінну участь країн у світовому поділі праці.

Сучасний етап функціонування СОТ характеризується формуванням потужних торгівельно-політичних блоків та загостренням конкуренції між ними, що викликає нові протиріччя, які ставлять під загрозу весь механізм функціонуванні організації. СОТ перетворюється в інструмент завойовування промислово розвинутими країнами нових ринків. Ці країни захищають інтереси національного бізнесу, популяризуючи відкритість національних економік. Країни Заходу діють прагматичне: у випадку власної зацікавленості, вони лібералізують ринки, а коли необхідно забезпечити доступ власних товарів на іноземні ринки, вони вимагають усунути торговельні бар’єри. Звичайно, країни-лідери також йдуть на певні поступки: знижують середній рівень своїх митних тарифів, обмежують використання нетарифних заходів, але роблять це вкрай вибірково. Зокрема, вони особливо захищають своє сільське господарство і легку промисловість, які є стратегічними статтями експорту для країн, що розвиваються. Так, імпортне мито на сільськогосподарські товари в США, Канаді, ЄС та Японії досягає 100-300 %. Щорічно протекціоністські заходи з боку розвинутих країн завдають збитків країнам, що розвиваються на 100 млрд. доларів США.

12.5. Участь України у міжнародних регіональних організаціях

Україна після отримання незалежності і створення самостійної держави почала поступово все ширше приймати участь у різних міжнародних регіональних форматах співпраці та наполегливо залучатись до створення і участі в діяльності різних міжнародних регіональних організаціях. На даний момент Україна вже є ініціативним та впливовим гравцем у різних регіональних форматах міжнародної співпраці.

До найбільш впливових можна віднести наступні організації та ініціативи:

Організація Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС); Організація за демократію та економічний розвиток (ГУАМ); Центральноєвропейська ініціатива (ЦЄІ); Вишеградська Четвірка (В-4); Процес Дунайського співробітництва (ПДС); Південно-східноєвропейський процес (ППС); Пакт стабільності для ІІівденно-Східної Європи (ПС ПСЄ); Рада держав Балтійського моря (РДБМ); Ініціатива з питань співробітництва в Південно-Східній Європі (SЕСІ); Спільнота Демократичного Вибору (СДБ); Чорноморський форум діалогу та партнерства. Крім того, Україна приймає участь у регіональних ініціативах військово-політичного спрямування.

Організація Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС). Чорноморське економічне співробітництво (ЧЕС) було започатковане в червні 1992 р. підписанням Стамбульської декларації. З набуттям 1 травня 1999 р. чинності Статуту ОЧЕС ця структура набула статусу повноцінної міжурядової регіональної організації, до якої входять: Азербайджан, Албанія, Вірменія, Болгарія, Греція, Грузія, Молдова, Росія, Румунія, Сербія і Чорногорія (з квітня 2004 р.), Туреччина та Україна. Створені та активно діють такі інституції, що стосуються ЧЕС: Парламентська Асамблея (ПАЧЕС), Чорноморський банк торгівлі та розвитку (ЧБТР), ділова рада (ДР ЧЕС) та Міжнародний центр чорноморських досліджень (МЦЧД).

Як одна з держав засновниць ОЧЕС, Україна вбачає мету своєї участі в ОЧЕС через зміцнення економічного співробітництва в Чорноморському регіоні, реалізацію конкретних проектів в економічній сфері транспорту для забезпечення сталого зростання економіки країн Причорномор’я.

ОЧЕС є найбільш представницьким розвиненим форматом регіонального співробітництва в Чорноморському регіоні, участь у якому беруть усі причорноморські держави, а також низка країн суміжних регіонів Південного Кавказу та Балкан. Наявність низки спеціалізованих механізмів ОЧЕС (ПА ОЧЕС, ЧБТР, ДР, ЧЕС) дає змогу позиціонувати ОЧЕС у якості ефективного інструменту для розвитку підприємництва та співпраці в економічній сфері. Разом з тим, домінування національних інтересів окремих впливових країн-членів ОЧЕС інколи ускладнюють процес прийняття політичних рішень у рамках ОЧЕС. Серед найбільш вагомих проектів, запропонованих до реалізації в рамках ОЧЕС, слід відзначити проект будівництва кільцевої автомагістралі навколо Чорного моря.

ОЧЕС є важливим інструментом для зміцнення Україною статусу однієї з провідних держав Чорноморського регіону. Головування України в ОЧЕС у другій половині 2007 р. дало змогу посилити вплив на визначення пріоритетів діяльності ОЧЕС та ухвалення у її форматі рішень із питань, що безпосередньо стосуються зовнішньополітичних та зовнішньоекономічних інтересів нашої держави. В контексті зміцнення впливу ЄС у Чорноморському регіоні ОЧЕС може стати дієвим механізмом реалізації євроінтеграційного курсу України шляхом посилення діалогу з ЄС та його переведення у практичну площину імплементації відповідних європейських інструментів у рамках Чорноморської регіональної політики.

Організація за демократію та економічний розвиток – ГУАМ. ГУАМ як консультативний форум був заснований 10 жовтня 1997 р., як об’єднання ГУАМ – 7 червня 2001 р. з підписанням Ялтинської Хартії у рамках Самміту глав держав ГУАМ. У травні 2006 р. у ході Київського самміту ГУАМ глави держав підписали Статут Організації. Головними цілями ГУАМ визначено утвердження демократичних цінностей, забезпечення верховенства права й поваги до прав людини; забезпечення сталого економічного розвитку країн-членів; зміцнення міжнародної та регіональної безпеки і стабільності, а також розширення економічного й гуманітарного співробітництва.

Україна є ініціатором співпраці в рамках ГУАМ, продовжує брати провідну роль у процесі розвитку організації. В рамках ГУАМ діє Парламентська Асамблея та Ділова рада ГУАМ. Практична реалізація конкретних завдань на пріоритетних напрямах, у тому числі створення зони вільної торгівлі між державами-учасницями об’єднання, співпраця у прикордонній та митній сферах тощо, здійснюється в рамках багатосторонніх угод. Функціонує віртуальний центр ГУАМ із боротьби з тероризмом, організованою злочинністю, розповсюдженням наркотиків та іншими небезпечними видами злочинів (Азербайджан, Грузія, Молдова, Україна).

Розвиток співпраці в рамках ГУАМ належить до пріоритетних напрямів регіональної політики України. Завданнями найближчої перспективи є забезпечення повноцінного функціонування зони цільної торгівлі в рамках ГУАМ, реалізація спільних інфраструктурних проектів, можливе створення миротворчого підрозділу ГУАМ.

Центральноєвропейська ініціатива (ЦЄІ). Одна з найстаріших європейських регіональних ініціатив, започаткована в 1989 р. під назвою «Квадрагонале» (Італія, Австрія, Угорщина, Югославія) з метою налагодження багатостороннього співробітництва у політичній, соціально-економічній, науковій та культурній сферах і сприяння на цій основі зміцненню стабільності і регіональної безпеки в регіоні. Зараз до складу угрупування входить 18 держав – Австрія, Албанія, Білорусь, Боснія і Герцеговина, Болгарія, Хорватія, Чеська Республіка, Угорщина, Італія, Македонія, Молдова, Польща, Румунія, Сербія, Чорногорія, Словаччина, Словенія та Україна (3 травня 1996 р

Україна бере участь разом з іншими країнами-сусідами та країнами партнерами України в процесах регіонального співробітництва в регіоні Центральної та Південно-Східної Європи, практичної можливості обміну досвідом інтеграції до європейських структур, участі в програмах обміну «ноу-хау». Доступ до обмеженої допомоги для реалізації невеликих проектів, запропонованих українськими інституціями. ЦЄІ переживає складний період, пов’язаний із недостатністю фінансових ресурсів та небажанням великих країн-членів ЄС (передусім, Італії) продовжувати брати на себе левову частку фінансових зобов’язань Ініціативи. З січня 2007 р. започатковано процес реформування ЦЄІ, метою якого є підвищення інституційної спроможності та ефективності її діяльності. Передбачається скорочення кількості робочих груп, оптимізація напрямів роботи, пошук додаткових джерел фінансування за рахунок збільшення внеску країн-членів ЄС, які є членами ЦЄІ. В рамках співфінансування з ЄБРР великих проектів (головним чином у сфері розбудови інфраструктури), фінансування проектів технічного співробітництва і програм розвитку практичною віддачею від участі України в ЦЄІ стало отримання коштів для реалізації проектів у рамках Ініціативи на суму приблизно 1 млн. євро.

Незважаючи на очевидне надання переваги з боку ЄС іншим європейським регіональним форматам співпраці ЦЄІ й надалі залишатиметься важливим регіональним форматом, участь у якому України сприятиме формуванню її європейської ідентичності, активізації галузевої співпраці, реалізації її прагнення наблизитись до критеріїв членства в європейських структурах. Канал контактів для ділової та політико-регіональної співпраці між західними і центрально-східноєвропейськими державами.

Вишеградська четвірка (В-4). Діяльність В-4 було започатковано у 1991 р. як координаційного механізму узгодження дій, спільного просування і взаємної підтримки Польщі, Угорщини, Чехії та Словаччини на шляху європейської та євроатлантичної інтеграції. У 2000 р. Україна висловила намір приєднатися до співпраці в рамках формату В-4, що об’єднує природних країн-сусідів та найближчих партнерів України в регіоні Центрально-Східної Європи. Метою залучення України до співпраці в рамках В-4 є набуття європейської ідентичності з країнами Центрально-Східної Європи, які є членами ЄС і НАТО, їх допомоги в якості лобістів прагнень України набути членство у зазначених структурах, а також практичний обмін досвідом їхньої інтеграції в ЄС і НАТО.

Країни В-4 в політичному плані повністю підтримують стратегічний курс України на вступ до ЄС і НАТО, виступають лобістами українських інтересів на міжнародній арені. Започаткований формат взаємодії «В-4+Україна» наразі обмежується контактами на рівні міністрів закордонних справ, співпраця на міжвідомчому рівні (за виключенням військово-політичного напряму) є досить обмеженою. Дієвою є допомога з боку В-4 у стипендіальній програмі навчання українських студентів в університетах країн В-4.

Незважаючи на певний дрейф В-4 у напрямку активізації допомогти країнам Західних Балкан та залучення на їх основі по формату Австрії та Словенії В-4 є важливим політичним механізмом для подальшого просування євроінтеграційних прагнень України. Зокрема, враховуючи відсутність у В-4 реальних фінансових і економічних важелів для просування економічних проектів, пріоритетним для України є продовження контактів у військово-політичній сфері, спрямованих на запозичення досвіду реформування сектору безпеки.

Процес Дунайського співробітництва (ПДС). Ініціатива щодо започаткування ПДС належала Австрії та Румунії. ПДС був започаткований із підписанням спільної декларації в травні 2002 р. країнами Дунайського водного басейну (Австрія, Боснія і Герцеговина, Хорватія, Сербія, Чехія, Словаччина, Німеччина, Угорщина, Молдова, Румунія та Україна) з метою співпраці в сфері навігації, економічного розвитку, захисту навколишнього середовища, розвитку туризму та культурних обмінів. З огляду на необхідність забезпечення власних національних інтересів на Дунаї Україна залучається до процесів розвитку співпраці в Придунав’ї в усіх форматах.

До цього часу динаміка розвитку ПДС була досить уповільненою, що пояснювалось активністю інших аналогічних форматів співпраці на Дунаї, передусім Дунайської Комісії. Однак з огляду па ускладнення, які виникли з переглядом Белградської Конвенції, а також у зв’язку з переформатуванням та реорганізацією спеціалізованих регіональних організацій у регіоні Центральної та Південно-Східної Європи, ПДС набуває нової актуальності та розглядається як політико-економічний засіб реалізації євроінтеграційних прагнень та ділових інтересів країн регіону (в тому числі і України).

В останні роки стає очевидним все більша підтримка ПДС з боку Брюсселя. Україна, яка прагне до вступу в ЄС, почала ширше залучатись до вироблення нової стратегії діяльності ПДС, який потенційно може стати провідним форматом економічної співпраці всіх придунайських країн.

Південно-східноєвропейський процес співробітництва (ППС). Перший розвиток ППС було здійснено у ході зустрічі лідерів країн ПСЄ у Софії у 1996 р., а остаточно формалізовано підписанням Бухарестської Хартії про добросусідські відносини, стабільність, безпеку та співробітництво в ПСЄ (2000 р.). ППС позиціонується як єдиний справжній регіональний процес взаємодії в регіоні ПСЄ, сформований власне країнами-учасницями, без сторонньої участі. Учасниками ППС є Болгарія, Сербія, Македонія, Хорватія, Албанія, Греція, Чорногорія, Румунія, Молдова та Туреччина. До останнього часу ППС був досить аморфним неінституціоналізованим утворенням, співпраця в рамках якого обмежувалась політичними контактами лідерів та міністрів закордонних справ країн-учасниць. Головування в ППС здійснюється на ротаційному принципі та переходить від країн до країн на річній основі.

З огляду на трансформацію Пакту стабільності та створення Регіональної ради співробітництва очікується, що ППС має стати основною політичною платформою для подальшої взаємодії країн регіону ПСЄ. У цьому зв’язку постає питання залучення України до співпраці в рамках ППС (в якості спостерігача), що дасть змогу брати участь у процесах реформування та подальшого наближення країн-учасниць до стандартів членства в ЄС.

Пакт стабільності для Південно-Східної Європи (ПС ПСЄ), Започаткований у 1999 р. з метою зміцнення стабільності та створення передумов для економічного відродження регіону Західних Балкан після розпаду СФРЮ та військових дій. Учасниками є всі балканські країни та провідні країни-донори.

Як значний контрибутор у забезпечення стабільності та безпеки на Балканах, Україна розглядає свою участь у Пакті стабільності (в якості спостерігача) як додатковий елемент для збереження свого впливу в регіоні Західних Балкан. Станом на сьогодні вважається, що Пакт стабільності фактично виконав свою первинну функцію, забезпечивши збереження стабільності та створивши передумови для економічного відродження та поступової інтеграції балканських країн в ЄС.

У відповідності до ухвалених рішень Пакт стабільності буде трансформовано в нову регіональну структуру – Регіональну раду співробітництва з секретаріатом у м. Сараєво, яка фактично координуватиме діяльність інших регіональних форматів співпраці.

Рада держав Балтійського моря (РДБМ). Діяльність РДБМ було започатковано на початку 90-х рр. з метою більшої координації регіональної співпраці країн балтійського моря. Членами РДБМ є Фінляндія, Данія, Норвегія, Швеція, Ісландія, Латвія, Питва, Естонія, Німеччина, Польща, Росія, а також Європейська Комісія. Кілька країн мають статус спостерігача, Україна (з 1999 р.) у тому числі.

Метою участі України в діяльності РДБМ є забезпечення підтримки євроінтеграційних прагнень нашої держави шляхом залучення українських представників до діяльності Робочих органів РДБМ, а також забезпечення підтримки з боку Скандинавських країн та країн Балтії процесів подальшої демократизації українського суспільства, розбудови ділових контактів і співробітництва.

Україна на постійній основі бере участь в щорічних політичних консультаціях Комітету старших посадових осіб РДБМ з країнами-спостерігачами, бере активну участь в роботі РДБМ з питань ядерної безпеки та РДБМ з питань протидії торгівлі людьми. Водночас, потенціал від можливості участі у роботі РДБМ з економічних питань та транспорту, що представляє найбільший інтерес з точки зору реалізації транзитного потенціалу України, використовується недостатньо.

Ініціатива з питань співробітництва в Південно-Східній Європі (SЕСІ). Ініціатива з питань співробітництва в ПСЄ була започаткована в 1996 р. в Женеві з метою сприяння залученню Європейської економічної комісії ООН для зміцнення економічної співпраці в регіоні ПСЄ. Учасниками ініціативи є Албанія, Болгарія, БІГ, Угорщина, Хорватія, Словенія, Молдова, Румунія, Туреччина. Основна діяльність Ініціативи спрямована на регіональне економічне співробітництво, сприяння торгівлі та покращенню транспортної інфраструктури (включаючи облаштування пунктів перетину кордонів), а також протидію організованій злочинності.

Україна бере участь (в якості спостерігача) у діяльності Регіонального центру SЕСІ з протидії транскордонним злочинам (м. Бухарест). Координацію практичної участі нашої держави в Регіональному центрі здійснює МВС. Напрями діяльності – протидія і боротьба з організованою злочинністю, торгівлею людьми та розповсюдженням наркотиків, боротьба зі злочинами у фінансовій сфері.

Спільнота Демократичного Вибору (СДВ). СДВ була започаткована у грудні 2005 року як спільна ініціатива України та Грузії. Мета – відкритий та широкий діалог між країнами регіонів Чорного, Балтійського та Каспійського морів на тему демократії, стабільності та розвитку. Розвиток СДВ передбачає проведення на постійній основі зустрічей форумів, круглих столів, конференцій між країнами Балто-Чорноморського-Каспійського регіону, які поділяють бачення «нової Європи і демократичні цілі», щоб об’єднати зусилля з метою перетворити регіон на простір демократії, стабільності і безпеки, цілковито інтегрувати його в Європу. Першими кроками, як декларує ППС, повинно стати зміцнення верховенства права в згаданих регіонах для забезпечення сталого стабільного демократичного розвитку.

Чорноморський форум діалогу та партнерства. Ініціатива Румунії, була започаткована в червні 2006 р. у розвиток української ініціативи щодо створення СДВ та об’єднує Причорноморські країни. Мета – заснування неінституціоналізованого політичного діалогу країн Чорноморського регіону для зміцнення регіональної співпраці, створення сприятливих умов для економічного процвітання країн регіону. З огляду на існування кількох регіональних структур, які співпрацюють у цій сфері (зокрема, ОЧЕС), діяльність у рамках ЧФДП здійснюється на постійній основі, шляхом проведення під егідою ЧФДП симпозіумів, семінарів, метою яких є обговорення та пошук шляхів вирішення спільних проблем, які постають перед країнами регіону.

Українські експерти періодично беруть участь у заходах, які організовуються під егідою ЧФДП. Завдяки набування членства Румунії в ЄС, ЧФДП планомірно позиціонується румунською стороною в якості нової Чорноморської регіональної ініціативи, здатної роботи внесок у реалізацію нової стратегії ЄС відносно Чорноморського регіону.

12.6. Вплив світової фінансової кризи на продуктивні сили України

Економічний, соціально-політичний, культурний розвиток людства в останній чверті XX ст. відбувається під знаком глобалізації. Її економічна складова пов’язана насамперед з джерелами, факторами, формами господарського поступу Йдеться про інвестиції й технології, робочу силу інтелектуальні й фінансові ресурси, менеджмент і маркетинг тощо. Зростають міжнародна торгівля та інвестиції, небачених досі масштабів досягла диверсифікація світових фінансових ринків та ринків робочої сили, відчутно підвищилася роль ТНК у світогосподарських процесах, загострилася глобальна конкуренція, з’явилися системи глобального стратегічного менеджменту.

Однією з найголовніших рис глобалізації є зростаюча взаємозалежність економік різних країн, все більша цілісність і єдність світового господарства, в основі якого – посилення відкритості національних ринків, поглиблення міжнародного поділу і кооперації праці. Водночас підвищується загроза глобальної ядерної катастрофи, настання парникового ефекту, втручання в природу людини шляхом генної інженерії, клонування тощо. Окремі нації та держави поступово передають свої функції суб’єктів міжнародних відносин і міжнародного права зовнішньому контролю наднаціональних органів.

Значною мірою внаслідок процесів глобалізації виникла і світова фінансова криза, яка розпочалася в 2007 р. і переросла у фінансово-економічну. Під економічною кризою тривалий час розуміли, передусім, циклічну кризу перевиробництва, що періодично охоплювала економіку країн, і це цілком природно, оскільки саме дані кризи проявлялись найбільш сильно. Але суть криз глибша. У основі економічних криз лежать кризи виробничих відносин і обумовлені ними загальні кризи продуктивних сил. В процесі розвитку продуктивних сил ефективність існуючих виробничих відносин поступово, але неухильно падає, що веде до загальної кризи розвитку продуктивних сил, при якому розширене відтворення поступово наближається до простого (у найбільш гострих випадках до звуженого), якість вироблюваних товарів стабілізується, стабілізується рівень суспільної продуктивності праці. Відповідно до даної динаміки ефективність суспільного виробництва в цілому послідовно знижується. Загальну кризу розвитку продуктивних сил можна визначити як такий їх стан, при якому в протягом низки років (десятиліть) продуктивність праці в суспільстві залишається незмінною або зростає невисокими темпами, фондовіддача, як правило, знижується, що веде до загального падіння рентабельності суспільного виробництва. У сучасних умовах такі кризи можуть тривати декілька десятків років.

Першопричиною кризи 2008 р. стали переважно проблеми структурної незбалансованості світової економіки, функціонування окремих фінансових інституцій і недостатній рівень контрольованості грошових активів. Проблеми функціонування фінансових структур були значною мірою пов’язані з фінансовими спекуляціями, які каталізують розвиток фінансових ринків. Фінансові спекуляції розглядалися як спосіб отримання прибутку на основі різниці цінових коливань вартості фінансових і матеріальних активів без утворення нової (доданої) вартості в їх кругообігу, коли формується ілюзія вартості у відриві від дійсної економічної реальності цін. Фінансові спекуляції зумовлюють циклічні зміни стану ринків і мають вияв у переоцінці біржових товарів, цінних паперів, валюти, нерухомості. Спекулятивний капітал вкладається в короткотермінові й портфельні активи, а його міграція у вигляді «гарячих грошей» призводить до виникнення спокуси отримання більш високого прибутку на зовнішніх ринках порівняно з внутрішніми.

У фінансовому секторі світова фінансово-економічна криза зумовила зростання інфляції, цін на промислові та продовольчі товари, тарифів на житлово-комунальні послуги, зниження керованості вітчизняною фінансовою системою з боку уряду. Виникла проблема погашення державного боргу через значні перешкоди за його рефінансування. Підвищився ризик невиконання взятих зобов’язань приватними структурами, що може несприятливо вплинути на всю державну систему фінансів, дестабілізувати її. Посилилось коливання курсу національної грошової одиниці, що призвело до зростання рівня невпевненості фізичних і юридичних осіб до неї як надійного джерела розрахунку та накопичень. За оцінками міжнародних рейтингових агентств знизився рейтинг України. Зменшився рівень прибутковості значної частини фінансових установ України. Зменшилась активність фінансових установ держави (банків, страхових компаній, посередницьких структур). Було втрачено частину внутрішнього ринку внаслідок зменшення кількості клієнтів банківських установ держави через недотримання принципів угод між банками та вкладниками. Посилились тенденції відтоку капіталу за межі держави.

У реальному секторі економіки відбулось зниження рівня можливостей з боку держави щодо підтримки роботи вітчизняного промислового комплексу та скоротились обсяги державного фінансування програм розвитку галузей виробництва. Втрачено окремі позиції вітчизняними промисловими підприємствами як на внутрішньому, так і зовнішніх ринках. Зменшились темпи зростання виробництва промислової продукції для значної кількості підприємств. Окремі підприємства, діяльність яких найбільшою мірою залежала від впливу зовнішніх процесів, було закрито. Знизились обсяги експортних поставок з боку промислових підприємств держави. Відбулись занепад окремих територіальних формувань, підприємства яких є місто утворювальними, переорієнтація діяльності підприємств на випуск нових видів продукції, зниження технологічного потенціалу та скорочення чисельності працюючих.

Однак, кожна криза має дуалістичний характер – окрім негативного, вона спричинює і позитивний ефект. До позитивних наслідків світової фінансово-економічної кризи можна віднести: зміцнення і оптимізацію функціонування структур реального і фінансового секторів, які пройшли через кризу; звільнення ринку від установ зі слабкими позиціями; активізація використання ресурсів внутрішнього походження; зростання орієнтації на внутрішній ринок; зміна структури тощо.

Питання для самоконтролю:

1. Які форми розвитку територіального поділу праці властиві міжнародному поділу праці?

2. У чому полягають основні відмінності міжнародного поділу праці від міжнародного технологічного поділу праці?

3. Які форми міжнародних світогосподарчих зв’язків домінують у теперішній час?

4. У яких міжнародних регіональних організаціях і ініціативах Україна приймає участь і на яких засадах?

5. Які переваги містять окремі вектори спрямованості міжнародної економічної діяльності України?

6. У чому полягають основні відмінності між окремими соціально-економічними типами країн?

7. Яким чином пов’язані між собою процеси регіоналізації та глобалізації?

8. У чому полягають основні позитивні і негативні наслідки глобалізації?