Тема 10 Економіка України як єдність регіональних соціально-економічних систем

10.1. Соціальний розвиток у регіональному вимірі.

10.2. Форми соціалізації суспільства.

10.3. Державне управління соціальним розвитком регіонів.

10.1. Соціальний розвиток у регіональному вимірі

Суспільство – це сукупність форм спільної діяльності людей, що історично склалася на тій чи іншій території разом із відносинами між індивідами й соціальними спільностями, а також між самими соціальними спільностями. Становлення суспільства – дуже складний і тривалий процес, що здійснювався впродовж кількох мільйонів років. Воно перебуває в постійному русі, який загалом має прогресивний напрям. Зміни, що відбуваються при цьому в суспільстві, можуть бути еволюційними, тобто поступовими, а також революційними, у вигляді суспільних «вибухів», себто швидкими і якісними.

У науці існують два підходи в поглядах на розвиток суспільства – формаційний і цивілізаційний.

За формаційного підходу базою розвитку суспільства вважається суперечність між продуктивними силами й виробничими відносинами. Внаслідок суперечності виникає конфлікт, що вирішується заміною старих виробничих відносин новими (соціальною революцією). Саме так, за матеріалістичним розумінням, відбувався процес розвитку суспільства – від первіснообщинної формації до рабовласницької, феодальної, капіталістичної.

За цивілізаційного підходу суспільство – складноорганізована система, в якій у гармонійному зв’язку живуть і працюють усі її ланки (частини): економічна, політична, релігійна, військова та ін. Кожна ланка (частина) посідає певне місце в суспільстві й виконує окрему функцію. Щоб суспільство існувало, воно мусить вирішувати певні функціональні проблеми. До найважливіших із них належать адаптація, досягнення мети, інтеграція, відтворення структури. Адаптацію, тобто пристосування до зовнішнього середовища, забезпечує економіка; досягнення мети – політична підсистема; інтеграцію (підтримання безконфліктних взаємовідносин між елементами суспільства) – правові інститути; відтворення структури, що передбачає збереження усталених моделей взаємодії людей різних статусів, – система вірувань, моралі, етики та інших соціально-культурних елементів.

За цивілізаційного підходу до розвитку суспільства вважається, що вказані вище його елементи (підсистеми) забезпечують гармонійний розвиток, попереджають соціальні конфлікти, сприяють стабільності. Зміни, що відбуваються при цьому, мають поступовий, еволюційний, а не революційний характер.

Залежно від форм діяльності, взаємовідносин між людьми виникають і функціонують різні інститути: економічні – власність, гроші, банки, господарські об’єднання, що забезпечують усю сукупність виробничих зв’язків у суспільстві; політичні й соціальні – держава, партії, суд, армія, установи соціального захисту й т. ін. До своєрідних соціальних інститутів суспільства належать також сім’я, освіта й виховання, охорона здоров’я, право тощо, взаємодія яких дає йому можливість функціонування та розвитку.

Кожне суспільство має свою структуру. Її складають групи людей, які утворюють певні соціальні угруповання (за родом діяльності – вчителі, учні, робітники, фермери тощо; за віковим чи статевим станом – чоловіки, жінки, діти, підлітки, люди середнього, похилого віку тощо). Такі групи утворюють соціальні спільності.

Соціальна спільність – це сукупність людей, які мають спільні соціальні ознаки: соціальні зв’язки, ціннісні орієнтації, традиції, погляди. Соціальні спільності існують не ізольовано, а перебувають між собою в певних взаємозв’язках, у своїй діяльності залежать одна від одної. Сукупність усіх спільностей, що взаємодіють між собою, утворює соціальну структуру. В різних країнах, залежно від їхнього соціально-економічного розвитку, соціальні структури помітно різняться. Соціальна структура також дуже змінюється в часі.

Соціальна складова суспільства в широкому сенсі визначається сукупністю відносин щодо задоволення соціальних потреб населення. У вузькому розумінні до соціальної складової відносять сфери діяльності, пов’язані із наданням соціальних послуг, так звану сферу обслуговування населення.

Сфера обслуговування населення – це сфера суспільної діяльності, в якій здійснюється виробництво послуг, доведення їх до споживачів, а також обслуговування процесу споживання для задоволення потреб населення. Сфера послуг становить сукупність галузей народного господарства, продукція яких має вид послуг.

Класифікація видів суспільного обслуговування здійснюється зокрема за функціональною ознакою. Під цим кутом зору можна виокремити такі види послуг: торгівля й громадське харчування; транспорт і зв’язок з обслуговування населення; житлово-комунальне господарство; побутове обслуговування; охорона здоров’я; рекреаційне обслуговування; народна освіта, культура, мистецтво; кредитування й страхування, апарат управління тощо.

Кожен із наведених видів послуг включає чимало підвидів, конкретних послуг і підприємств, їхнє групування можливе за соціальною значущістю (соціально-побутові й соціально-культурні), ступенем стабільності (стаціонарні, тимчасові, пересувні), періодичністю (повсякденні, періодичні та епізодичні), за характером поширення (масові та унікальні) й т. ін.

Роль сфери обслуговування в процесі суспільного виробництва й відтворення визначається тим, що, по-перше, без сфери обслуговування неможливий сам процес виробництва й відтворення; по-друге, розвиток сфери сприяє збільшенню вільного часу людини і, по-третє, забезпечує матеріальні потреби людей, духовні блага й соціальні послуги.

До функцій сфери обслуговування належать:

• виховання молодого покоління й підготовка до суспільно корисної праці (освіта, вища освіта);

• збільшення тривалості періоду працездатності в осіб старшого віку і зниження втрат робочого часу через тимчасову непрацездатність (охорона здоров’я, фізична культура);

• запобігання зниженню продуктивності праці впродовж робочого дня (громадське харчування, пасажирський транспорт);

• забезпечення умов для відпочинку працівників, підвищення їхнього культурного рівня (житлове господарство, культура, мистецтво);

• збільшення абсолютної чисельності працівників у суспільному виробництві за рахунок вивільнення жінок із домашнього господарства (дитячі дошкільні заклади).

Сферу обслуговування можна розглядати як соціально-економічну систему. Система, звичайно, розуміється як сукупність, комплекс певним чином взаємопов’язаних і дієвих елементів які складають єдине ціле. Проте сфера обслуговування, на перший погляд, уявляється набором, сумою різних за призначенням видів обслуговування, тобто не цілісною, а просто сумарною системою, в якій елементи або види обслуговування, мало пов’язані або взагалі не пов’язані між собою, виконують тільки їм властиві функції. Але результатом їхніх функціонування та взаємодії є якісно новий склад, властивість суб’єкта обслуговування – людини, яка інтегрує в собі елементи даної сфери. Саме на цій підставі сферу обслуговування можна вважати цілісною системою, а не механічною сумою її складників – видів обслуговування.

Системність сфери обслуговування зумовлена її певною цільовою функцією, тобто задоволенням різноманітних потреб людини. Вирішальною системоутворюючою властивістю є цілісність, тобто єдність частин, їх взаємозв’язок, взаємодія і взаємозумовленість. Хоч би якою була природа послуг, вони становлять єдність, зумовлену метою їхнього функціонування.

10.2. Форми соціалізації суспільства

Формування й розвиток регіональної економіки неможливі без участі людини, її потенціалу, фізичних, розумових, творчих здібностей. З одного боку, регіональна соціальна політика є інструментом впливу на людську активність, з іншого – результатом розвитку людських інтересів та потреб. При цьому трудовий потенціал суспільства, регіону, колективу, особистості – це ті можливості, які можуть бути мобілізовані й приведені у дію в процесі праці і які визначають фізичні межі трудового потенціалу на будь-якому рівні, зміст трудового потенціалу; всі його енергетичні можливості зосереджені у соціальній парадигмі, культурні, релігійні, інтелект, матеріальні потреби, зокрема оплата праці, характер розподільчих відносин, соціальні гарантії, гарантії захисту старості, а також національні відносини, рівень демократичності влади, політичних організацій формують середовище соціально-трудового потенціалу, всі складові тісно взаємодіють, весь світ становить матеріальну і духовну єдність, тому соціально-трудовий потенціал є категорією відтворення.

Соціальна структура – це стійкий зв’язок елементів у соціальній системі. Основними елементами соціальної структури суспільства є індивіди, що займають певні позиції (статус) та виконують певні соціальні функції (ролі). Ці індивіди об’єднуються на підставі статусних ознак у групи, соціально-територіальні, етнічні та інші спільноти. Соціальна структура відображає об’єктивний поділ суспільства на спільноти, ролі, верстви, групи тощо, вказуючи на різне становище людей у відношенні одне до одного за численними критеріями. Кожний з елементів соціальної структури, у свою чергу, є складною соціальною системою, зі своїми підсистемами і зв’язками. Зміст соціалізації економіки охоплює багато процесів, з яких зазвичай відзначають такі: вирівнювання доходів, усунення крайнощів; залучення працівників до управління їх працею, соціальне партнерство; зміна ставлення до власності; подолання характеру найманої праці; розвиток соціальної захищеності працівників та соціальної відповідальності на всіх рівнях організації; зростання різноманітності форм власності; скорочення питомої ваги приватної і капіталістичної власності; зростання частки Держбюджету в розподілі ВВП.

Вирізняють наступні форми соціалізації суспільства (табл.10.1).

Таблиця 10.1. Форми соціалізації економіки

Сектор	Характеристика секторів економіки	Форма вияву соціалізації
Сектор традиційної економіки	Комунальний (общинний) характер економіки, що заснована на традиційних відносинах альтруїзму та самозабезпечення. Переважає ремісництво	Індивідуальне господарювання та орієнтація на інтереси особистості
Кооперативний сектор економіки:	Форми співпраці безпосередніх виробників	Поєднання зусиль для досягнення ефекту синергії і поділу його результатів між учасниками об'єднання
- помочі	Вільна праця вільних людей, об’єднаних для виконання певної великої роботи, що не під силу виконати одному	Відстрочена частина вигоди, бо винагородою є пригощання та обіцянка допомоги в майбутньому на тих же умовах
- супряги	Більш розвинена форма сумісної праці, коли люди об’єднують не тільки свої зусилля, але і свої знаряддя виробництва для сумісного систематичного або разового виконання певних робіт для один одного	Взаємна вигода членів об’єднання
- товариства	Організаційно оформлена співпраця вільних людей на постійній основі	Забезпечення справедливості співпраці
- артілі	Об’єднання професіоналів для спільних робіт на третіх осіб (не в порядку взаємодопомоги)	Забезпечення більшої ефективності та віддачі праці
- цехи	Співпраця всіх ремісників певного ринку на основі створення союзів, об’єднань. Провісник кооперативу	Установлення узгоджених відносин співпраці, в яких виникають відносини найму. Участь у створенні спільного продукту

Закінчення таблиці 10.1

Сектор	Характеристика секторів економіки	Форма вияву соціалізації
- кооперативи	Працівники самі працюють і господарюють, ведуть комерційну діяльність, їхня співпраця орієнтована на добробут своїх членів, передбачає їх рівність, демократизм, участь в управлінні справами тощо	Отримання доходу пропорційно своїй праці, участь в управлінні підприємством
- народні підприємства	Виникають на підприємствах середнього розміру за допомогою їх викупу самими працівниками для сумісного господарювання	Участь у капіталі підприємства
Корпоративний сектор економіки	Акціонерні підприємства, що є основною формою асоційованого, сумісного господарювання, підприємництва	Встановлення приватної власності на майно, яке внесене до спільного виробництва, що оформляється за допомогою випуску акцій
Державний (суспільний, публічний) сектор економіки	Представники держави ведуть підприємницьку діяльність на професійній основі як менеджери	Державний капіталізм є вищою формою соціалізації підприємств, бо є можливість обходитися без капіталістів
Неприбутковий сектор економіки	Забезпечують задоволення тих потреб, які не можуть бути забезпечені іншими секторами економіки	Створення неприбуткових організацій не ставить за мету отримання прибутку, а лише добродійність

Основним об’єктом національних інтересів передових країн світу є людина як головна продуктивна суспільна сила. А можливості людини визначаються насамперед рівнем) її життя.

Рівень життя – це система кількісних і якісних показників загального споживання населенням природних, матеріальних і духовних благ, ступінь задоволення потреб у цих благах на даному етапі розвитку суспільного виробництва й виробничих відносин. Рівень життя відображає добробут населення й характеризується обсягом реальних доходів на одну особу населення, рівнем і структурою споживання товарів та послуг, рівнем і динамікою цін на основні предмети споживання й види послуг, тривалістю робочого й вільного часу, можливістю рекреації, житловими умовами й послугами природного середовища, рівнем освіти, медичного обслуговування, здоров’я, середньою тривалістю життя, а також можливістю задоволення інших потреб людини.

Великий перелік показників, які визначають рівень життя населення, можна умовно розділити на три групи: показники здоров’я; показники кваліфікації; показники споживання населенням товарів і послуг. Усі три елементи рівня життя населення суттєво залежать від середовища перебування людини, будь-які зміни у матеріальному виробництві призводять до зміни цих складових. Важливим показником, що відображає на макрорівні ступінь матеріального забезпечення населення, його здоров’я й освіченість, є індекс людського розвитку. Зараз цей показник починає виступати як найвищий критерій результативності державного управління

У найбільш узагальненому вигляді людський розвиток визначається нині як процес зростання людських можливостей в інтересах людини і власними силами людини, що забезпечується політичною свободою, правами людини, суспільною повагою до особистості, здоровим довкіллям. Основною метою розвитку є стале зростання якості життя всього населення.

10.3. Державне управління соціальним розвитком регіонів

Держава повинна відігравати вирішальну роль у запобіганні депресивних станів економіки країни та її регіонів. Її завдання полягають у регулюванні процесів міжрегіонального перерозподілу доходів, зосередженні грошових і інших ресурсів з метою активної дії на ринкові процеси в регіонах. До набору методів державного управління соціально-економічними процесами регіону повинні входити стимулювання господарської діяльності, підтримка необхідних фінансово-економічних пропорцій, проведення фінансово-кредитних заходів, розподіл соціальних витрат. Об’єктом державного регулювання також є активізація спонукальних мотивів і стимулів підприємницької діяльності.

Необхідність управління соціально-економічними процесами багато в чому обумовлена недосконалістю ринкового механізму і його нездатністю вирішувати сучасні проблеми розвитку як на загальнодержавному, так і на регіональному рівні. Однією з головних проблем управління в умовах ринкової економіки є створення системи громадського контролю над бізнесом, включаючи контроль на внутрішньофірмовому, регіональному і загальнодержавному рівнях. У цю систему входять контроль за діяльністю корпорацій, державний вплив на механізми конкуренції і ціноутворення на товарних ринках фінансовому ринку, ринку праці тощо.

Нова система форм і методів управління соціально-економічними процесами регіону повинна відповідати наступним критеріям: бути демократичною, спрямованою на досягнення бажаних результатів; мати достатню силу впливу; бути ефективною і не знижувати ефективності регульованих процесів; використовувати систему соціально-психологічних мотивацій; бути досить простою для розуміння; ґрунтуватися на практичному досвіді; бути адаптивною; враховувати довготривалі інтереси; стимулювати інноваційний розвиток. Унаслідок посилення ролі соціальних, екологічних і політичних чинників у розвитку сучасної економіки формується велика різноманітність інститутів, що беруть участь в управлінні соціально-економічними процесами регіону.

Відомо, що регіон як частина країни, відмінна від інших територій за географічними, соціально-економічними, демографічними, національно-культурними та іншими ознаками, виступає центральною ланкою економічного зростання. В Україні міжрегіональні розбіжності демографічних показників, величини безробіття, стану здоров'я, освіченості, грошових доходів та інших індикаторів рівня життя населення досягають кількох разів, що ускладнює формування єдиного соціального простору і реформування системи соціальної політики. Загальні положення формування і проведення соціальної політики мають потребу в регіональній адаптації. Це обумовлюється об’єктивно наявними соціально-економічними відмінностями регіонів.

Регіональна соціальна політика являє собою діяльність органів регіональної влади, і виступає як складова частина політики держави, метою якої є зведення до мінімуму соціально-економічної нерівності територій (регіонів) у складі даної держави. Суб’єктами регіональної соціальної політики є центральна і територіальні (регіональні) органи влади.

При цьому розрізняють регіональну соціальну політику і соціальну політику в регіоні. Регіональна соціальна політика – це комплекс заходів, спрямованих на соціальний розвиток регіонів і здійснюваних суб’єктами соціальної політики, що представляють національну державну владу, центральні громадські об’єднання й організації. Вони розробляють програми соціально-економічного розвитку територій, організовують контроль виконання законів, указів, розпоряджень Президента України, постанов і розпоряджень Уряду України по реалізації соціальної політики держави, контролю виконання державних соціальних програм у регіоні.

Якщо регіональна соціальна політика формується в центрі, то соціальна політика в регіоні розробляється регіональними органами державної влади, органами місцевого самоврядування, організаціями, підприємствами й іншими регіональними суб’єктами соціальної політики. Незважаючи на їхні відмінності, обидві вони проводяться в регіоні. Значне місце у формуванні і реалізації соціальної політики в регіоні належить органам державної влади, що мають сферу спільного ведення по соціальних питаннях на національному і регіональному рівнях. У їхньому спільному веденні знаходяться загальні питання виховання, освіти, культури, спорту, координація питань охорони здоров’я, захисту родини, материнства, батьківства і дитинства, соціального захисту і соціального забезпечення.

Соціальні питання, не віднесені до повноважень центральних органів державної влади, належать до ведення регіональних органів державної влади. Останні розробляють і реалізують регіональну соціальну політику, регіональні соціальні програми, приймають законодавчі і нормативні акти по соціальній політиці, здійснюваної в регіонах, організовують надання соціальної допомоги бідним родинам і одиноким громадянам.

Органи державної влади за рахунок регіональних бюджетів можуть підвищувати мінімальні соціальні гарантії, установлені на національному рівні, створювати умови для благодійної діяльності в соціальній сфері і соціальній політиці. Вони фінансують об’єкти соціальної інфраструктури, що знаходяться в їхньому веденні.

Там, де є реальна рівновідповідальність територіальних і центральних суб’єктів регіональної соціальної політики, центрами практичної соціальної політики стають саме території, у той час як загальнодержавний центр виступає в ролі гаранта, координатора й арбітра цієї територіальної практики. Отже, це посилює значення і роль регіональної (територіальної) соціальної політики. З її ефективною організацією пов’язана сама можливість створення в суспільстві системи самоврядування.

Неефективна регіональна соціальна політика означає, що територіальні адміністрації погано справляються з роллю суб’єктів управління, паралізуючи механізми самоврядування, що складається як факт появи, замість одного, багатьох суб’єктів управлінської функції – територій і центру. Тут виникає актуальна проблема ефективної організації регіональної соціальної політики, що залежить від якості територіальних управлінських кадрів та їх професіоналізму.

Незалежно від рівня розвитку регіону, соціальна політика має бути спрямована на згладжування (вирівнювання) міжрегіональних диспропорцій.

Крім того, якість управлінських рішень щодо реалізації регіональної соціальної політики потребує від управлінців врахування показників типології регіонів (розвинутий, середнього рівня, депресивний тощо). Проте, основна вимога, що повинна бути дотримана при побудові такої типології, пов’язана з забезпеченням порівнянності даних.

Групування показників, що можуть бути використані для характеристики соціальної ситуації у регіонах, може здійснюватися відповідно до поділу соціальної політики на такі сектори: демографія; праця; особисті доходи; соціальна інфраструктура; соціальні витрати регіону.

Зазначеним секторам відповідають певні фактори регіоналізації та рішення і заходи соціально-економічного характеру (табл. 10.2).

Таблиця 10.2. Підходи до регіональної соціальної політики

Сектори соціальної політики	Фактори регіоналізації соціальної політики	Основні рішення соціально-економічного характеру
Демографія	Відмінності в показниках народжуваності	Розробка основних напрямків державної демографічної політики на основі Концепції демографічного розвитку України на 2005−2015 рр.
Праця	Відмінності в показниках зайнятості	Створення додаткових робочих місць у регіоні; регулювання зайнятості
Особисті доходи	Диференціація реальних грошових доходів населення	Встановлення параметрів, що викликають зміни в структурі доходів населення Організація адресної соціальної підтримки малозабезпечених на основі базового соціального стандарту –прожиткового мінімуму
Соціальна інфраструктура	Відмінності в показниках параметрів соціального розвитку регіонів	Виділення на основі соціальних показників депресивних територій регіонів і розробка спеціальних програм їх розвитку
Соціальні витрати регіону	Невідповідність дохідної бази бюджету соціальної політики його витратам у розрізі регіонів	Міжрегіональний перерозподіл коштів, призначених для фінансування соціальної політики

Добір конкретних показників із джерел адміністративної статистики здійснюється експертами. Проте розробка і реалізація планів з відповідальністю за їх ефективність має базуватись на проведенні такої соціальної політики, що забезпечуватиме згладжування та вирівнювання міжрегіональних диспропорцій, тобто «просування» регіонів зі сприятливою соціально-економічною ситуацією до тих регіонів, де соціальна ситуація носить кризовий характер.

Нинішній етап соціально-економічного розвитку України не забезпечує повного і ефективного використання трудових ресурсів. Дослідження фахівців США, Японії, Ізраїлю, Франції, Росії свідчать, що здоров’я людини залежить, у першу чергу від якості життя. Особливу популярність дослідження якості життя надбали впродовж двох останніх десятиліть. Всесвітня організація охорони здоров’я ухвалила рішення про створення уніфікованого міжнародного інструменту оцінки якості життя, яке ґрунтується на дослідженні шести сфер:

• фізична сфера (біль і дискомфорт; життєва активність, енергія і стомлюваність; сон і відпочинок);

• психологічна сфера (позитивні відчуття; мислення, здібність до навчання, пам'ять і пізнавальні функції; самооцінка; образ тіла і зовнішність; негативні відчуття);

• рівень незалежності (мобільність, здатність виконувати повсякденні справи, залежність від медикаментів і лікування; працездатність);

• соціальні відносини (особисті взаємостосунки, соціальна підтримка, сексуальна активність);

• навколишнє середовище (медична і соціальна допомога: доступність і якість; фізична безпека і захищеність; можливості для відпочинку, організації дозвілля і їх використовування; навколишнє фізичне середовище: забруднення, шум, привабливість; домашнє оточення; фінансові ресурси;транспорт);

• духовна сфера (духовність, релігія, переконання).

Значну роль у підвищенні якості життя виконують рекреація і туризм, оскільки саме вони дають могутній поштовх для активного повноцінного життя людини.

Питання для самоконтролю:

1. У чому полягають відмінності цивілізаційного і формаційного підходів у сприйнятті суспільства?

2. Що являє собою соціальна сфера? Які види економічної діяльності формують соціальну сферу?

3. Розкрийте зміст поняття соціальної структури.

4. Які існують форми соціалізації економіки?

5. Зміст і завдання регіональної соціальної політики.