Тема 3. Філософія науки як розділ філософії. Етапи розвитку

Філософія науки — це, з одного боку філософський напрямок, який досліджує особливості науково-пізнавальної діяльності, з іншого, — розділ філософії, що вивчає науку як специфічну сферу людської діяльності та систему знань, що розвивається.

Як розділ філософії, філософія науки сформувалася в середині XX ст. з метою осмислити соціальні й культурні функції науки в умовах науково-технічного прогресу.

Філософія науки як філософський напрямок існує із середини XIХ ст., і заснована працями позитивістів О.Конта, Дж.С.Мілля, Г.Спенсера.

Заснував позитивізм є О.Конт (1798-1857) своєю працею „Курс позитивної філософії” (1830-1842). Згодом ідеї вченого були підхоплені Дж.Міллем та Г.Спенсером, які поділяли думки про те, що справжнє знання може бути тільки науковим; відповідно, і філософія справді може бути вартою чогось лише за умови, що вона також стане науковою, тобто органічно увійде у сукупність наук. Для цього необхідно змінити предмет та методи філософії.

Криза механіцизму та традиційної гносеології, на зламі століть, призвела до виникнення „другої хвилі” позитивізму, найвизначнішими представниками якої стали Е.Мах та Р.Авенаріус, які рухаючись у руслі позитивізму (вважаючи, що філософія є наукою про наукове знання) фактично звели філософію до методології наукового пізнання. Висхідною точкою пізнання вважалися не факти, а „нейтральні відчуття, однак згодом ця думка була повністю спростованою.

У ХХ ст. позитивізм не втрачає своїх позицій і продовжує розвиватися в межах неопозитивізму та постпозитивізму.

Неопозитивізм (або третій позитивізм)виник у 20-х рр. ХХ ст. і розвивався як течія, що претендувала на вирішення філософсько-методологічний проблем науки. Неопозитивізм як напрямок включає в себе різноманітні філософські школи.

1. Віденський гурток (1922).

Основна мета:

• звести філософію до логічного аналізу мови науки;

• піддати філософське та наукове знання критичному аналізу з позицій принципу верифікації.

2. Львівсько-варшавська школа (К.Айдукевич, Я.Лукасевич, А.Тарський, Т.Котабринський). Львівсько-варшавська школа була ідейно неоднорідною. Її окремі представники розвивали феноменологічну теорію пізнання (Р.Інгарден), конвенціональну концепцію наукових теорій (К,Айдукевич) тощо.

Філософія лінгвістичного аналізу (Д.Мур, Л.Вітгенштейн, Г.Райл, П.Стросон, Д.Остін тощо) відмовилася від жорстких логічних вимог, вважаючи, що об’єктом аналізу має виступати природна мова. Традиційні філософські проблеми можуть бути подані у вигляді дилем, які вирішуються через лінгвістичний аналіз та уточнення значення слів.

До сцієнтичних напрямків у філософії відноситься також Марбурзької школи неокантіанства були Г.Коген (1842-1918) та Е.Кассірер (1874-1945). Обидва займалися дослідженням вихідних засад наукового пізнання.

У 1960-1970-х рр. під впливом К.Поппера, склалася течія постпозитивізму (С.Тулмін, Т.Кун, І.Лакатос, П.Фейрабенд тощо), який є своєрідним етапом у розвитку філософії науки.

Велике значення для розвитку методології соціогуманітарного знання мав структуралізм, - філософська течія, що виникла в середині ХХ ст. (К.Леві-Стросс, М.Фуко, Р.Барт тощо).

Об’єктом дослідження структуралізму є культура як сукупність знакових систем (мова, наука, мистецтво, міфологія, релігія, мода, реклама тощо). Структурний аналіз даних об’єктів дозволяє виявити приховані закономірності, яким несвідомо підкоряється людина.

Принципове значення для розвитку методології гуманітарного знання мала також герменевтика, як вчення про розуміння та інтерпретацію документів, що містять смислові зв’язки. Найвідомішими представниками філософської герменевтики ХХ ст. є Г.Гадамер, Ф.Шлейєрмахер, К.Аппель, П.Рікер тощо.

Будучи мистецтвом тлумачення тексту, герменевтика останній розуміє досить широко: від письмового тексту до змісту вираженого в емоціях та переживаннях.