4. Земельний кодекс. Право власності на землю та право землекористування

Земельний кодекс України прийнятий 25 жовтня 2001 року. Він складається з десяти розділів, 37 глав та 212 статей. Це основне земельне законодавство. Завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян,

юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.

Основними принципами земельного законодавства є:

• поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва;

• забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави;

• невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпоряджання землею, крім випадків, передбачених законом;

• забезпечення раціонального використання та охорони земель;

• забезпечення гарантій прав на землю;

• пріоритету вимог екологічної безпеки.

Згідно зі статтею 78 Земельного кодексу право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Воно набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього ко- дексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Суб'єктами права власності на землю є:

• громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності;

• територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування,

• на землі комунальної власності;

• держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

Право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

5. Плата за землю сільськогосподарського призначення

В умовах планово-централізованої економіки користування землею було безплатним. Це стало однією з головних причин низького рівня ефективності її використання в сільськогосподарському виробництві і недбалого використання в інших сферах народного господарства.

Плата за використання земель введена в Україні з 1 липня 1992 р. Законом України «Про плату за землю». У вересні 1996 р. прийнята нова редакція цього закону. Ним передбачається, що власники землі та землекористувачі, крім орендарів, сплачують земельний податок , а за земельні ділянки, надані в оренду, здійснюється орендна плата, причому розмір земельного податку не залежить від результатів господарської

діяльності власників земель і землекористувачів.

Плата за землю сільськогосподарського призначення встановлюється у відсотках від її грошової оцінки. Зокрема, для ріллі, сіножатей і пасовищ ставка земельного податку визначена у розмірі 0,1 %, для багаторічних насаджень - 0,03 %. У 1997 р. ці ставки були збільшені в 1,81 раза.

Важливо, що земельний податок використовується як джерело для фінансування заходів, направлених на раціональне використання та охорону земель, підвищення родючості ґрунтів, відшкодування витрат власників землі і землекористувачів, пов'язаних з господарюванням на землях гіршої якості, на ведення земельного кадастру, здійснення землеустрою та моніторингу земель, розвиток інфраструктури населених пунктів тощо.

З метою істотного зниження податкового тиску на сільського- сподарських товаровиробників було прийнято Закон України «Про фіксований сільськогосподарський податок» (17 грудня 1998 р.), який набрав чинності з 1.01.1999 р. Цим законом для аграрних підприємств впроваджений фіксований сільськогосподарський податок, який є стабільним і не змінюється протягом зазначеного терміну та справляється з одиниці земельної площі. Принципово важливою особливістю цього податку є те, що він замінює собою 12 податків і зборів, які раніше сплачували сільськогосподарські товаровиробники: податок на прибуток підприємства, земельний податок, податок з власників транспортних засобів, комунальний податок, збір на обов'язкове соціальне страхування, збір на обов'язкове державне пенсійне страхування, збір за користування водою для потреб сільськогосподарського виробництва та деякі інші збори.

Не всі виробники сільськогосподарської продукції сплачують фіксований сільськогосподарський податок. Платниками такого податку є аграрні підприємства різних організаційно-правових форм господарювання, в яких сума, одержана від реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва та продукції її переробки за звітний (податковий) рік, перевищує 50 % загальної суми грошової виручки підприємства . Якщо ж цей відсоток менше вказаної граничної межі (тобто 50 і менше), то таке під- приємство сплачує податки у наступному звітному періоді на загальних підставах.

Враховуючи слабкий фінансово-економічний стан багатьох аграрних підприємств, їм надається право вибору форми сплати фіксованого сільськогосподарського податку: або в грошовій формі, або/та у вигляді поставок сільськогосподарської продукції. Якщо підприємство використовує другий варіант сплати податку, то кількість сільськогосподарської продукції, що поставляється в рахунок цього податку, визначається, виходячи із нара- хованої до оплати у звітному податковому році суми фіксованого сільськогосподарського податку та договірної ціни на продукцію, яка поставляється для цієї мети. При цьому ціна не повинна бути нижчою за біржову ціну за вирахуванням витрат, пов'язаних з прийманням продукції.

Об'єктом оподаткування є площа сільськогосподарських угідь, які є власністю сільськогосподарського товаровиробника або надані йому у

користування. Ставка фіксованого податку з гектара сільськогосподарських угідь встановлюється у відсотках до їх грошової оцінки, здійсненої згідно з методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України. Відповідно до закону України «Про внесення змін до Закону України «Про фіксований сільськогосподарський податок» (3 березня 1999 р.) розмір ставки вказаного податку встановлено: для ріллі, сіножатей та пасовищ - 0,5 %, для багаторічних насаджень - 0,3 %. Для аграрних підприємств, що здійснюють свою діяльність у гірських районах та на поліських територіях, встановлені пільгові ставки податку - відповідно 0,3 і 0,1 %.

Аграрні підприємства перераховують у визначений законом строк суми фіксованого податку у Державне казначейство, яке перераховує їх у такій пропорції: 68 % - на обов'язкове державне пенсійне страхування, 2 % - на соціальне страхування і 30 % - до місцевого бюджету.

У зв'язку з реструктуризацією КСП і створенням на їх базі різних типів приватних підприємств, швидкими темпами розвитку земельних орендних відносин виникла необхідність врахування цієї обставини при сплаті земельного податку. У 2001 р. діяла чинна норма, згідно з якою власник земельної ділянки , отримавши Державний акт на право власності на неї, самостійно сплачує земельний податок незалежно від того, чи він сам використовує цю земельну ділянку , чи здає її в оренду. За умови, коли власник земельного паю здає його в оренду і при цьому підтверджує своє право власності лише сертифікатом на право на земельну частку (пай), то в такому разі орендодавець не сплачує податку на землю. І це зрозуміло, адже власник сертифіката ще не є власником земельної ділянки. Тому цей податок справляє орендар у складі фіксованого сільськогосподарського податку.

З введенням фіксованого сільськогосподарського податку система оподаткування для аграрних підприємств стала пільговою, найсприятливішою порівняно із системою оподаткування підприємств інших галузей народного господарства.

Таке низьке податкове навантаження справляє позитивний вплив на прискорення темпів розвитку сільськогосподарського виробництва, перетворення його у високоефективний сектор економіки.