Продуктивність праці, її показники і методика визначення.
Найважливішою властивістю праці є її продуктивність, рівень якої характеризує ефективність використання трудових ресурсів. Продуктивність праці як економічна категорія відображає взаємозв'язок між обсягом вироб- ництва продукції і відповідними затратами праці.
Продуктивність праці - це здатність конкретної праці створювати певну кількість продукції за одиницю робочого часу. Продуктивність праці підвищується, якщо збільшується виробництво продукції на одиницю робочого часу або зменшуються затрати праці на одиницю вироблюваних продуктів.
Розвиток продуктивних сил і неухильне зростання потреб суспільства об'єктивно зумовлюють необхідність підвищення продуктивності праці. На всіх етапах історії людства діє економічний закон неухильного зростання продуктивності праці. Досягнутий рівень і темпи підвищення продуктивності праці є важливим показником ефективності виробництва, джерелом зростання реальних доходів і добробуту населення. Підвищення продуктивності праці в сільському господарстві створює необхідні умови для забезпечення ефективного функціонування агропромислового комплексу
країни. Виробництво сільськогосподарської продукції вимагає сукупних затрат живої і уречевленої праці. Тому підвищення продуктивності суспільної праці відбувається за рахунок скорочення затрат як живої, так і уречевленої праці, необхідної для виробництва одиниці продукції. Підвищення продуктивності праці полягає в тому що частка живої праці зменшується, а частка минулої праці збільшується, причому загальна сума праці, втіленої в товарі, зменшується.
Таким чином, продуктивність праці зростає при економії живої і уречевленої праці на одиницю продукції, а також зміні їх співвідношення на користь останньої. Якщо на виробництво певної машини затрачено таку ж кількість праці, що й зберігається при її застосуванні, то відбувається просте переміщення праці з однієї галузі в іншу. При цьому сукупні затрати праці, необхідні для виробництва одиниці продукції, не зменшуються, отже, продуктивність праці не зростає.
З розвитком агропромислового комплексу і вдосконаленням його структури має відбутися значний перерозподіл робочої сили між окремими його галузями. Зменшення чисельності працівників сільського господарства супроводжуватиметься зростанням їх у галузях з переробки сільськогосподарської продукції та виробництва засобів праці для агропромислового комплексу. В цих умовах підвищення продуктивності праці в АПК здійснюватиметься лише за рахунок зниження сукупних затрат живої і уречевленої праці на виробництво одиниці кінцевого продукту, який надходить в особисте і виробниче споживання.
У процесі виробництва вирішальна роль належить живій праці, яка в міру розвитку продуктивних сил приводить у рух дедалі більшу масу уречевленої праці (машин, обладнання, пального, насіння, кормів тощо). В результаті цього продуктивність праці в сільському господарстві підвищується, що забезпечує збільшення обсягів виробництва рослинницької і тваринницької продукції, а також зміцнення економіки сільськогосподарських підприємств.
Особливості сільськогосподарського виробництва зумовлюють систему показників і методику обчислення продуктивності праці. Рівень продуктивності праці в сільському господарстві визначається співвідношенням обсягу виробленої продукції і затрат живої праці. Обсяг валової продукції сільського господарства може обчислюватися як у натуральному, так і у вартісному виразі. У галузях сільського господарства, де виробляється однорідна продукція (зерно, молоко, вовна тощо), обсяг валової продукції виражається в натуральних або вартісних показниках.
Оскільки у господарствах виробляється багато видів продукції різної споживчої вартості, валовий обсяг її виражається у вартісній формі і оцінюється в порівнянних цінах.
При визначенні обсягу виробленої валової продукції сільського господарства враховують не лише кількісні, а й якісні показники за встановленими стандартами якості певної продукції. Наприклад, виробництво молока різної жирності обчислюється в перерахунку на базисну
жирність (3,6%).
Затрати праці в сільському господарстві виражаються в одиницях робочого часу (людино-годинах, людино-днях), а також у чисельності середньорічних працівників сільськогосподарських підприємств. При виробництві сільськогосподарської продукції затрачається праця без- посередніх виробників (механізаторів, майстрів машинного доїння, скотарів, чабанів, пташниць та ін.) та спеціалістів і керівників господарств. В умовах підвищення рівня технічної озброєності сільського господарства прямі затрати праці скорочуються, а затрати праці інженерно-технічних працівників (агрономів, зооінженерів, ветеринарних лікарів), які обслуговують рослинницькі і тваринницькі галузі, постійно зростають. У сільськогосподарських підприємствах рівень продуктивності праці визначають за затратами робочого часу лише тих працівників, які беруть безпосередню участь у виробництві сільськогосподарської продукції (за прямими затратами праці).
Продуктивність праці в сільському господарстві характеризується системою прямих і непрямих показників. Прямі показники визначаються кількістю продукції, що виробляється за одиницю робочого часу. Вони безпосередньо характеризують її рівень в окремих галузях, сіль- ськогосподарських підприємствах або в сільському господарстві в цілому. Вони виражаються в натуральній і вартісній формі До прямих показників продуктивності праці належать:
виробництво окремих видів сільськогосподарської продукції (зерна, молока, приросту живої маси тварин, яєць тощо) в натуральному виразі з розрахунку на 1 люд.-год.
де В - виробник;
Q - обсяг виробничої продукції; Т - витрати часу.
прямі затрати праці (люд.-год.) на виробництво 1 ц продукції (характеризують трудомісткість продукції);
де Тр - трудомісткість на одиницю продукції.
вартість валової продукції рослинництва, тваринництва або сільського господарства в цілому з розрахунку на 1 люд.-год;
вартість валової продукції сільського господарства з розрахунку на одного середньорічного працівника.
Продуктивність праці визначають не тільки за вартістю валової продукції, а й за масою створеної чистої продукції. Це новостворений продукт, або валовий дохід, розмір якого обчислюють як різницю між вартістю валової продукції і матеріальними витратами сільськогоспо- дарського виробництва. В умовах підвищення технічної озброєності сільського господарства і відповідної зміни співвідношення між живою і
уречевленою працею обчислення показників продуктивності праці за валовим доходом (чистою продукцією) дає змогу більш повно оцінити дійсний вклад окремих галузей і підприємств у масу но-воствореного продукту. На основі порівняння показників за валовою і чистою продукцією можна більш глибоко вивчити ефективність використання живої праці і обґрунтувати резерви подальшого її підвищення.
У сільському господарстві продукцію одержують раз на рік або дуже нерегулярно, тоді як затрати праці відбуваються, як правило, постійно, особливо в тваринницьких галузях. Тому прямі показники продуктивності праці за виходом кінцевої продукції сільськогосподарських галузей визначаються по закінченні господарського року.
Продуктивність праці протягом року обчислюють і аналізують системою непрямих показників, які визначають із співвідношення обсягу виконаних робіт і затрат робочого часу. До них відносять:
затрати праці на вирощування 1 га посіву сільськогосподарських культур (люд.-год);
затрати праці на 1 голову окремих видів худоби (люд.-год);
навантаження посівних площ з розрахунку на одного середньорічного працівника;
навантаження поголів'я худоби і птиці на одного середньорічного працівника відповідної галузі тваринництва.
Непрямі показники продуктивності праці характеризують обсяг виконаних робіт з розрахунку на одиницю робочого часу. Вони лише приблизно оцінюють рівень продуктивності праці, проте дають змогу своєчасно протягом усього періоду виробництва сільськогосподарської про- дукції визначати його динаміку. Звідси їх значення для контролю і аналізу змін у затратах праці в процесі виконання різних сільськогосподарських робіт. За непрямими показниками виявляють і реалізують резерви підвищення продуктивності праці на окремих стадіях сільськогосподарського виробництва.
Збільшення виробництва продукції в сільському господарстві забезпечується лише за рахунок підвищення продуктивності праці, проте досягнутий рівень і темпи її зростання залишаються ще недостатніми. Прискорення темпів зростання продуктивності праці є однією з найго- ловніших умов підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва. Продуктивність праці формується під впливом багатьох факторів: природних умов, рівня кваліфікації працівників, розвитку науки -й технологічного застосування, розмірів і ефективності засобів виробництва, раціональності розміщення сільськогосподарських галузей, спеціалізації і організації виробничого процесу.
У ринковій економіці підвищення продуктивності праці - основний чинник розв'язання економічних проблем підприємства.
Під час планування продуктивності праці визначають рівень, темпи і фактори її зростання.
Найпоширенішим методом планування показника підвищення
продуктивності праці є планування за фактором її зростання.
Фактори, що впливають на підвищення продуктивності праці:
підвищення технічного рівня виробництва;
вдосконалення управління організації виробництва та праці;
зміна обсягу виробництва продукції;
галузеві фактори;
введення в дію й освоєння нових об'єктів. Визначаючи кількісний вплив окремих факторів на
підвищення продуктивності праці, слід виходити із відносної економії чисельності працівників за рахунок впливу того чи іншого фактору або їх сукупності.
Окрім того, можна здійснювати планування підвищення продуктивності праці на основі розрахунку ефективності організаційно- технічних заходів, спрямованих на підвищення продуктивності і поліпшення використання робочого часу.
Основні етапи планування продуктивності праці.
Аналіз рівня і динаміки продуктивності праці в попередньому періоді. Визначення очікуваного рівня продуктивності праці поточного періоду.
Розроблення ефективності кожного заходу, спрямованого на підвищення продуктивності праці.
Проте на виробництво продукції витрачається не лише жива праця, а й минула, уречевлена у виробничо спожитих засобах і предметах праці. Тому, розглядаючи продуктивність праці в широкому значенні цього слова, можна зробити висновок, що для суспільства продуктивність праці підвищується з економією як живої, так і уречевленої праці. Однак слід мати на увазі, що співвідношення між затратами уречевленої і живої праці на одиницю продукції не є стабільним, а постійно змінюється, причому так, що частка живої праці зменшується, а минулої - збільшується. Реальне підвищення продуктивності праці в широкому розумінні цього слова має місце лише тоді, коли темпи зростання уречевленої праці менші за темпи скорочення живої праці, тобто коли сукупні затрати праці на одиницю продукції скорочуються. Для визначення продуктивності праці в сільському господарстві застосовують систему економічних показників. Це зумовлено особливостями даної галузі і, насамперед, незбігом робочого періоду з періодом виробництва. У багатьох галузях аграрних підприємств продукцію одержують лише раз на рік, а працю витрачають цілорічно. Тому, застосовуючи систему показників продуктивності праці, можна, не очікуючи кінцевих результатів, враховувати проміжні, що характеризують затрати живої праці на окремих операціях, за окремі проміжки часу, завантаженість працівників тощо. На рис. 2.5 наведено систему показників продуктивності
праці, що використовується на аграрних підприємствах.
Рис.2.5. Система показників продуктивності праці Повними називають показники продуктивності праці, при визначенні
яких беруться до уваги вироблена продукція і затрати живої праці. Неповні показники є проміжними і розраховуються до одержання продукції. Натуральні показники визначають діленням прямих затрат людино-годин, що виникають у процесі виконання технологічних операцій, на обсяг виробленої продукції. Це - обернені показники продуктивності праці, і їх називають технологічною трудомісткістю продукції. Вони відповідають на питання, скільки витрачено робочого часу на виробництво центнера продукції. Трудомісткість, розрахована за кожним видом продукції, за економічним змістом є найбільш зрозумілим і порівнянним показником продуктивності праці у часі та просторі, а тому широко використовується для зіставлення в динаміці, між підприємствами, регіонами і країнами.
Крім технологічної трудомісткості центнера продукції, доцільно також визначати загальновиробничу трудомісткість центнера продукції, враховуючи не лише прямі затрати живої праці (праці працівників, які безпосередньо зайняті на виробництві відповідної продукції), а й непрямі, пов'язані з управлінською діяльністю виробничих підрозділів підприємства.
Слід розрізняти такі поняття, як трудомісткість центнера продукції і трудомісткість виробництва певного виду продукції. Останній показник визначається діленням загальної кількості відпрацьованих прямих людино-
годин на площу посіву культури або на кількість поголів'я тварин, від якого отримана продукція. Розуміння суті цих двох показників є важливим при аналізі результатів виробництва і пошуку резервів подальшого підвищення продуктивності праці. Адже в сільському господарстві нерідкі випадки, коли трудомісткість центнера різних видів продукції приблизно однакова (наприклад, трудомісткість центнера зерна і центнера цукрових буряків), тоді як трудомісткість виробництва таких видів продукції істотно відрізняється.
З метою визначення продуктивності праці по сільському господарству країни, по окремих підприємствах з урахуванням усіх видів сільськогосподарської продукції, що ними виробляється, розраховують вартісні показники - погодинну, денну і річну продуктивність праці - відношенням вартості валової продукції в порівнянних цінах відповідно до відпрацьованих годин, людино-днів і середньорічної кількості працівників, зайнятих у сільськогосподарському виробництві. При визначенні погодинної і денної продуктивності праці враховують прямі і непрямі затрати живої праці.
Між річною і погодинною (денною) продуктивністю праці існує тісний взаємозв'язок, який у формалізованому вигляді можна зобразити виразом:
Рп = Чп • Іп,
де Рп - річна продуктивність праці; Чп - погодинна (денна) продуктивність праці; Іп - інтенсивність праці - кількість відпрацьованих одним середньорічним працівником людино-годин (людино-днів) за рік.
Неповні абсолютні показники розраховуються (за окремими культурами) за кожною технологічною операцією (підготовкою ґрунту до посіву, посіву, догляду за посівами, збиранням) діленням затрачених на цій операції людино-годин на площу посіву відповідної культури. У тих тваринницьких галузях, де виробничий цикл займає тривалий період (дорощування і відгодівля великої рогатої худоби і свиней, овець), з метою контролю за витрачанням живої праці обчислюють її затрати на голову тварин за певний календарний період - місяць, квартал, рік.
Важливим неповним абсолютним показником є норма закріплення певного виду тварин за одним працівником і норма обслуговування ним певних засобів праці (машин, верстатів, обладнання тощо). За інших однакових умов вказані норми зростають з підвищенням рівня механізації та автоматизації виробництва, поліпшення організації праці. При цьому знижуються затрати живої праці на голову тварин (об'єкт обслуговування), і за тих самих показників (надій молока на корову, середньодобовий приріст живої маси тварин тощо ) зростатиме її продуктивність.
Наведений механізм визначення повних показників продуктивності праці побудований на прямо пропорційній залежності їх рівня від обсягу виробництва продукції та обернено пропорційній залежності від затрат живої праці. Для оцінки дії цих двох факторів на продуктивність праці визначають показник - коефіцієнт випередження з виразу:
де Кв - коефіцієнт випередження; Пп, і Пп0 - продуктивність праці відповідно у звітному і базовому періодах; ВП, і ВП0 - обсяг виробництва валової продукції відповідно у звітному і базовому періодах.
Дані по країнах Заходу з розвинутим сільським господарством переконують, що швидке зростання ефективності виробництва в цій галузі відбувається тоді, коли на кожний процент збільшення обсягу виробництва продуктивність праці зростає на 2-5 % за рахунок зниження технологічної трудомісткості виробництва.