Зміст лекції

Для соціології освіти важливо побачити освіту як систему соціальних відносин, соціальну структуру, у межах яких розгортається освітня дійсність. Це – соціологічна квінтесенція розуміння освіти. Для координації функціональної діяльності освітніх закладів, установ, організацій, педагогічних працівників, управлінських кадрів, організації, розвитку, повсякденного управління виховним освітнім впливом як системою соціальних відносин, необхідно визначити сутність багатоматніних соціальних відносин суб’єктів освіти – індивідів, соціальних груп, соціальних організацій, соціальних інститутів.

Соціальні відносини в освіті трактуються як такі, що належать до сфери соціально–духовного, інтелектуального, морально–етичного, свідомісного, діяльнісного. Вони визначають рівень особистісного розвитку, позиції і диспозиції індивідів, соціальних груп, задіяних в освіті; впливають на формування свідомості і самосвідомості; сприяють розвиткові індивідуального профілю продуктивних сил суспільства, особистісного й колективного ставлення до праці; впливають на побутово–споживацьку особистісну поведінку, надаючи особистості орієнтації у житті.

Соціальні відносини в освіті – тип соціальних відносин, що виникають між індивідами і соціальними спільнотами у зв’язку з реалізацією суспільних, соціальних потреб, мотивів, настанов, орієнтацій, прагнень, інтересів, цінностей (загальнолюдських культурних орієнтацій, ідеологічних вірувань, наукових знань, спільнотного духовно–ціннісного досвіду, педагогічного досвіду), обміном соціальною інформацією; виступають формою вияву, функціонування, трансформації, реалізації, розвитку, обміну, наслідування соціально-культурного в освітньому контексті; система взаємодій учасників освіти з приводу комунікації освітніх цінностей у певних педагогічних умовах.

Система соціальних відносин в освіті тлумачиться за такими напрямами: соціальні цілі та інтереси освіти; зміст і форми суспільних освітніх відносин; напрями і види соціальних освітніх відносин; діяльність суб’єктів освітніх соціальних відносин та ступінь їх контактності.

В їх основі знаходиться система соціально–організаційних відносин – взаємодія цінностей, інтересів, норм, звичок, традицій, форм поведінки і ритуалів.

Взаємодія соціальних статусів учасників освіти становить соціальний зміст освіти як суспільного інституту, в якому соціальні відносини мають суб’єкт–суб’єктний характер. Для соціальних груп. колективів освіта виступає, насамперед, засобом інтеграції й консолідації; засобом підвищення ефективності колективних дій.

Такий характер соціальних відносин в освіті виявляється в навчально–виховній діяльності, в якій реалізуються особистості усіх учасників останньої. У цій реалізації спілкування й взаємодія здійснюються на наступних рівнях - рівнях соціального спілкування у системах: індивід – індивід, індивід – група, індивід – організація, індивід – суспільний інститут, індивід – суспільство; група – група, група – суспільний інститут, група – суспільство, що в навчально-виховному контексті набувають такої структурованості:

1. вчитель, викладач – вчитель, викладач;

1. учень, студент, вихованець, слухач, курсант – учень, студент, й т.д.;

1. вчитель – учень, студент;

1. вчитель, викладач – керівна система, методична система, наукова система;

1. керівна система, методична система, наукова система – учень, студент і т.д.

Індивіди і соціальні спільноти тут виступають як визначені, типізовані, функціональні істоти, що мають певні соціальні ролі. Головним опосередкуючим показником останніх є соціальний статус, його розподіл в освіті.

Міжособистісні стосунки тут мають переважно психологічну форму, тоді як у стосунках індивідів з групою діють групові правила, груповий контроль; у стосунках індивідів і груп у межах організації, соціального інституту, яким є освіта, регламентація соціальних дій відбувається за законом і правом; у спілкуванні освіти й інших соціальних інститутів соціальні стосунки виглядають як міжпоколінна трансмісія - комунікація - організоване й контрольоване спілкування.

Такі соціальні відносини базуються на формах освітньої діяльності і мають великий діапазон спілкування – від гармонії до конфлікту.

Ці вияви розгортаються у реалізації функцій педагога, методичного працівника, представника керуючої системи, соціальної спільноти тих, хто навчається.

Така діяльність має статусно–рольову основу, в якій діалектично взаємодіють соціальне положення, соціальний статус, соціальна роль, соціальні конфлікти, особливості соціальних освітніх інтересів, притаманних різним представникам освітніх спільнот, особистісно–груповий характер освітнього спілкування. Останні відбивають соціогрупову структуру освітнього процесу - впорядковану сукупність взаємодіючих учасників освіти – її суб’єктів.

Структурування освітніх соціальних відносин відбувається таким чином:

1. визначаються статусні положення закладу, установи освіти (призначення, статус,

1. функцїї, обов’язки, норми діяльності та ін.);

1. здійснюється старшинство і влада (реалізується визначене місце у галузевій системі, підпорядкованість, функціональні зв’язки);

1. відбувається визначення посад і функцій (повноваження, важливість, цінність, статус та ін.);

1. здійснюються соціальні відносини (реалізація цілей освіти, призначення, відповідність державному замовленню, зміст діяльності, результати діяльності);

1. оформляється, стратифікується соціальне середовище (відносини між групами, особистостями, рух соціальної мобільності, рух соціальної справедливості, здійснюється мотивація до діяльності та ін. );

1. визначаються вікові, статеві, регіональні, традиційні, інноваційні ознаки соціальної належності;

1. розвиваються критерії функціонування соціальних відносин і освіті (стосовно соціального призначення, мети і завдань діяльності, розвитку останньої);

1. здійснюється реалізація стилів керівництва та управління (патерналізм, авторитарний, консультативний, співробітництва, використання комітетів і цільових груп, особистий приклад, гнучкість і здатність до розвитку, демократичний);

1. оформлюється характер роботи із соціальною інформацією, яка відбиває соціальні відносини в освіті;

1. формується характер соціальних контактів (особистісні, формальні, жорсткі, гнучкі, наявність соціального представництва);

1. розвивається культура соціальних відносин (культура спілкування, культура керівництва, культура соціалізації особистості, ступінь ототожнення з організацією, реалізація заходів щодо виходу із конфліктів, соціальна організація).

Треба звернути увагу на те, що соціальні відносини в освіті здійснюються як статусні відповідно до належності особистостей, соціальних груп, як – то: учнівські, студентські та інші навчувані колективи; педагогічний склад усіх рівнів; методичні працівники; наукові працівники; управлінський склад; представники громадськості, яка має відношення до освіти.

Соціальними ознаками останніх є: вік; стать; етно–національна належність; територіальна, регіональна належність; духовно–ціннісні, культурні орієнтири (значущі символи саморегуляції, координаціі колективних зусиль, рівень культурної ідентичності); економічна позиція; політична позиція; соціальна позиція, статус, роль, рівень соціальної самоорганізації (відповідно до діяльності соціальної страти, соціальної належності у суспільстві); професійна спеціалізація (за напрямами, рівнями освіти, змістом освітньої діяльності, функціями та ін.); належність до типу установи, організації, закладу освіти (за метою, завданнями, рівнями, функціями освіти); соціальний досвід, інші критерії соціальної діяльності (рівень знання, стан набуття духовно–ціннісного досвіду, рівень соціальної компетентності, рівень соціальної культури, рівень групової самосвідомості, залученості до групової пам’яті, рівень гомогенності колективного соціального мислення, діяльності і вірувань тощо).

Соціогрупова структура освіти за ознаками соціальних статусів її суб’єктів є відображенням, особливою трансформацією суспільної, соціальної структури (соціокласової структури, міжпоколінних стосунків, соціопрофесійної структури тощо). Суспільство, таким чином, не лише делегує освітній системі представників своїх особливих соціальних груп, але й ті взірці соціальних взаємин, які є типовими, переважаючими у даному суспільстві. Разом з цим, освіта продукує свою особливу систему соціальних відносин, в якій соціальні статуси особистості, соціальних груп мають духовно–ціннісне значення.

За соціально значущими для освіти критеріями – економічними, політичними, соціально–правовими, професійно–кваліфікаційними, культурно– особистісними тощо, соціологія освіти визначає такі солціальні статуси, як:

1. стиль життя;

1. тип освіти;

1. прийняття, засвоєння цінностей, норм, правил статусної поведінки.

У такій класифікації мають значення: напрям, рівень освіти; вид, форма освітнього закладу, установи; видовий професійний напрям; соціально-професійний досвід; особливості професійної спеціалізації освіти у регіоні відносно соціально-демографічних, інших соціальних ознак.

Наявність соціогрупової структури в освіті за певними озгнаками, критеріями означає, що в ній взаємодіють певні соціальні суб’єкти, які мають різне положення, становище, розташовані у конкретному соціальному просторі, керуються певними цінісними орієнтаціями, відчуттям групової належності, колективної свідомості та самоорганізації. Впорядкування у межах таких соціогрупових статусів відбувається на підставі персоніфікації культурних орієнтацій, слідування напрямам суспільної діяльності, підпорядкування особистісних реакцій (соціальних, психологічних, емоційних, нейрофізіологічних тощо) груповому тиску, контролю, корекції, організації, виявів професійної спеціалізації, залученості до соціальної, культурної оболонки – форм колективної діяльності в освіті, досягнення певного соціального місця у розподілі суспільної діяльності тощо.

У свою чергу, кожен соціологічний статусний шар має свої особливості.

Стосовно дітей, підлітків, молоді, які навчаються, мають значення: вік, стать, напрями освітньо-професійної діяльності, рівень усвідомлення соціальної комунікації, особистісні ресурси, можливості щодо знаходження в системі соціальних відносин в освіті (потреби, настанови, мотиви, орієнтації, спонукання, адаптація, комунікація, інтеграція, рівень креативності тощо), рівень розвиненості пізнавального почуття, сформованість напрямів пізнання оточуючого світу і себе у ньому, певне місце у реалізації міжпоколінного соціального зв’язку, напрям, перебіг соціалізації у суспільстві, рівень, сформованість соціальної культури (наявність певної соціальної бази особистісних почуттів щодо колективної поведінки), соціальне походження, рівень, настанови відносно соціальної мобільності (професійної, культурної) тощо.

Особливостями соціальної спільноти тих, хто освічується є:

1. належність до рівня, спрямованості, галузевої підпорядкованості закладу,

1. установи освіти, підсистеми освіти (рівень співвідесеності діяльності особистості із нормативно–ціннісною структурою закладу, установи освіти);

1. ставлення до певного рівня змісту освіти (повнота, глибина знань, умінь, навичок);

1. реалізація певного рівня соціального престижу системи (підсистеми) освіти;

1. місце у певній соціальній системі (ієрархії) у межах освітнього закладу, установи;

1. рівень соціальної ідентифікації особистості у соціальних відносинах в освіті як суспільному інституті (тут має значення соціальний статус особистості у системі соціальних відносин: “Я” – “Ми”, “Я” – “Ти”, “Я “– “Вони” та ін.).

Соціальними підставами реалізації особистісних можливостей у такій системі є: увідомлення суспільної значущості знань, умінь, навичок, духовно– ціннісного досвіду; особистісне застосування останніх у житті; рівень сформованості життєвих потреб, інтересів, цінностей, ідеалів відносно їх особистісної реалізації; саморозвиток, самоорганізація, самореалізація, самоменеджмент особистості в системі освіти тощо; збагачення суспільства, соціальної верстви, соціуму, спільноти особистісними знаннями, уміннями, навичками тощо.

Педагогічні працівники репрезентують специфічну професійну групу, яка спеціалізується в організованій системі освіти, представляє суспільну мету і завдання освіти, має легітимне право освічувати, реалізує специфічний соціальний статус, мобільність, престиж, соціальні та професійні ролі і домагання. Освітні працівники є джерелом знання, духовних цінностей, передавачами духовно– культурного досвіду суспільства між поколіннями, класами, етносами, сегментами культури; повноважними представниками групи дорослих та суспільних інститутів; персональними носіями здобутків суспільства у духовно–пізнавальній сфері тощо; носіями батьківських функцій стосовно дітей та підлітцтва; персоніфікованими виразниками суспільних, соціальних домагань інститутів суспільства щодо підготовки зростаючого покоління до суспільної діяльності.

З одного боку, педагогічні кадри мають творчий характер праці, який передбачає певну автономію мислення, емоцій, дій; творчу залученість до духовно– культурних комунікцій суспільства; з іншого, їх діяльність регламентована у просторі і часі, певними методологічними, методичними, організаційними, управлінськими підставами, засадами, принципами, настановами тощо.

Соціальний статус педагогічних працівників визначається їх місцем у державній діяльності; формалізований стосовно дотримання організаційних підстав навчання і виховання; виражає місце у певній системі соціальних відносин (у певному закладі, установі, організації освіти, що виявляється, в свою чергу, у реалізації сукупності прав, обов’язків, даних інститутивних настанов, приписів, систем поведінки і т.п.); розвивається як відкритий і демократичний відносно розвитку представницьких функцій освіти в суспільстві.

Освітяни за соціальними характеристиками можуть бути класифіковані за:

1. рівнями соціального, пізнавального, культурно–ціннісного, комунікативного досвіду (соціальним стажем, кваліфікацією);

2. рівнями, станом, системами передавання соціального досвіду, знань, духовно–ціннісних настанов зростаючому поколінню в організованій системі освіти (педагогічним стажем, місцем у трансформації, комунікації цінностей суспільства, певного соціуму);

3. демографічними ознаками (вік, стать, родинний, сімейний стан та ін.);

4. рівнями соціальної згуртованості, спрямованості, направленості, цілісності відносно реалізації мети і завдань освіти;

5. рівнями включеності у навчально–виховний процес, соціальне життя тощо.

У соціологічній системі кваліфікації, квантифікації соціальних підструктур існують відповідні характеристики останніх. Так, вчитель, викладач визначається виконавцем наступного: реалізує мету, функції, завдання освіти у системі суб’єкт–суб’єктних відносин; спрямовує реалізацію можливостей особистості; передає суспільні ЗУН, духовно-ціннісний досвід.

Для методичних працівників освіти соціально значущими є: соціальний досвід; наявність спеціалізованих знань, умінь, навичок, що допомгають побачити сутність навчально–виховних процесів, піднести її до рівня наукового узагальнення й удосконалення на теоретичному рівні; посадовий рівень специфікації освітньої діяльності; наявність системи соціальних зв’язків із безпосередніми впроваджувачами освітньої політики; ступінь врахування особливостей ланок, рівнів, систем освіти. Представник методичної служби виконує: збирання соціальних елементів позитивного освітнього досвіду; класифікацію, систематизацію й науковий аналіз здобутків освіти, необхідних для її функціонування й розвитку; розробку науково обгрунтованих моделей освіти, організації, управління навчально–виховним процесом; впровадження освітніх інновацій, експериментування; забезпечення особистої участі у розповсюдженні освітніх інновацій, змін, прогресивних, ефективних моделей розвитку освіти; допомогу педагогічним кадрам, освітньому керівництву в їхньому систематичному самоосвіченні, набутті більш досконалих знань, умінь, навичок; розповсюдження найсучасніших освітніх методів, способів, систем, форм у соціумі, суспільстві, соціальних групах і спільнотах; збереження соціального досвіду, знання, культурного надбання.

Наукові кадри в освіті стратифікуються за: соціально–професійним спрямуванням функціональної діяльності в освіті; належністю до певних ланок, систем освіти тощо; рівнями осягнення суспільних, соціальних, пізнавальних, організаційних, духовних процесів в освіті.

Управлінські кадри в освіті здійснюють: реалізацію державної політики у галузі освіти на усіх її рівнях; розробку інноваційних моделей генези освіти, її організаційних форм; організацію соціальних дій, спрямованих на виконання освітою її мети, функцій і завдань – на всіх рівнях – від окремого педагога до цілісної системи освіти України; виконання освітніх намірів, настанов, мотивів, інтересів, цінностей тощо закладами, установами освіти; соціально–науковий, організаційний аналіз, класифікацію, систематизацію, інтерпретування, розповсюдження, збереження освітніх дій, їх культурно–соціального призначення; розвиток соціальних колективів, груп, спільнот з метою регулювання, коригування, моделювання, генерування новітніх напрямів розвитку освіти як суспільного інституту; залучення громадськості, соціуму, суспільства до проблем освіти, спільного їх вирішення. Управлінські кадри в освіті визначаються за: 1. рівнем осягнення суспільного, соціального статусу освітнього інституту; 2. рівнем володіння засобами, механізмами, технологіями, методами впливу на суспільні, соціальні преференції освіти відносно державної політики у галузі освіти; 3. ступінями адекватності зворотніх соціальних дій. За соціальним ієрархічним підходом управлінські кадри в освіті поділяються на: адміністративні кадри навчальних закладів, установ; управлінський персонал органів системи освіти.

У такій соціально-професійній ієрархії мають значення: а. належність до певної системи, ланки освіти; б. рівень виконання нормативних передбачень стосовно регулювання соціальних відносин в освіті; в. ступінь спеціальних знань, умінь, навичок, наукового оволодіння соціальною ситуацією в освіті; г. соціальний досвід у регулюванні, направленні, самоорганізації, корегуванні навчально–виховного, організаційного процесів; д. наявність певного стилю, способу керівництва (сучасною соціологічною наукою визначаються такі: авторитарний, харизматичний, демократичний, представницький, невтручальний тощо); и. ступінь сприйняття, дотримання соціальної відповідальності.

Безпосередньо соціальні відносини в освіті розкриваються на рівні діяльності соціогрупових відносин. Соціологія освіти вважає такий підхід науково об’єктивним, таким, що розкриває сутність останніх.

Впливовим соціальним чинником розвитку особистості в освіті є мала соціальна група (освітня група – клас, група, педагогічний колектив, методичний колектив, управлінський освітній колектив), члени якої об’єднані метою отримання освіти, соціалізуються і утворюють мікросередовище, в якому перебуває особистість.

До чинників її розвитку соціологія освіти відносить: а) ефект присутності, б) вплив на індивідуальну діяльність; в) груповий тиск; г) конформізм (нонконформізм); д) соціометрична і рольова структури; є) групова динаміка.

Критеріями існування малої соціальної групи виступають: спосіб організації; сфера функціонування (освіта); термін функціонування; склад (тут виділяються її види: елементарна, неподільна, складна, складена); рівні згрупованості; стан групової атмосфери; структура відносин (формальна, неформальна, статична, динамічна, внутрішня, зовнішня).

Соціологія освіти розглядає також неформальну (позастатусну) групу в освіті, яка виникає на грунті взаємних симпатій (антипатій), схожості (розбіжності), ціннісних орієнтирів та інтересів. Вона може існувати самостійно, а може формуватися у межах формальних груп та організацій. Міжособистісні стосунки тут характеризуються прагненням до взаєморозуміння, взаємодопомоги, залученості, співробітництва, емоційної стабільності та дружби. Вияви такої групи можуть бути полярними, поівняно зі статусною (офіційною) групою. Спільні інтереси тут є основою стабільності і довготривалості існування. Останні структуруються за ієрархією стосунків.

Вивчається також діяльність референтної групи – соціальної групи, яка реферує цінності суспільства, соціумної групи і за нормами якої живе індивід. Ефективність виховного впливу сім’ї, навчального, трудового колективу залежить від міри їх референтності, тобто відповідності індивідуальних орієнтацій груповим нормам чи цінностям.

У соціології освіти діє також і формальна група – об’єднання для здійснення соціально заданої діяльності (тобто, вищезгадані професійні - соціальні колективи). Ця група має фіксований статус і нормативну базу існування, в якій закріплюються структура, тип розв’язуваних завдань, права та обов’язки. Об’єднання здійснюється на підставі формальних ознак (вік, стать, кваліфікація, заняття, статусні позиції). Її ефективність функціонування забезпечується за допомогою співпраці та контролю.

Зауважимо, що соціологія освіти вивчає також офіційні та неофіційні відносини у колективі освітнього закладу, установи.

Офіційні відносини обумовлені інструкціями, статутами, директивами, вимогами, кодексами, правилами спільної діяльності, індивідуальними потребами, інтересами, рисами характеру людей. Соціологія освіти досліджує заходи щодо підвищення ефективності суспільної організації у межах офіційних відносин; способи і форми поєднання, організації особистих і суспільних інтересів; шляхи трансформації суспільних вимог і потреб у конкретно–організаційні відносини та взаємини на рівні особистісних, соціумних відносин.

Передумовами реалізації системи соціальних відносин у соціальній групі, які вивчаються соціологією освіти, у цьому контексті є:

1. суспільно–політичні настанови, мотиви, інтереси, цінності, культура(ступінь реалізації мети і завдань освіти як суспільно–політичного інституту);

1. соціальні ознаки (соціальний досвід, ступінь залученості до реалізації міжпоколінного соціального зв’язку, передавання знань, духовних цінностей тощо);

1. професійно-кваліфікаційні ознаки (стаж, досвід, рівень знання, кваліфікація, зв’язок із різноманітним соціально–пізнавальними комунікаціями, соціальними організаціями);

1. соціально – демографічні ознаки;

1. етнічні ознаки;

1. територіальні, регіональні особливості;

1. соціокультурні ознаки (культурний досвід, можливості його передавання тощо).

Для цього визначаються: соціальні характеристики стану індивідів, соціальних спільнот; специфіка їх соціально – економічних, політичних, духовних інтересів; результати впливу соціальних умов, обставин життя, здібностей та уподобань, оцінок можливостей для особистого і суспільного впровадження.

Соціологія освіти вивчає стан соціально–психологічного клімату в колективі освітнього закладу. Основою останнього є соціальні відносини, які мають емоційне забарвлення, ціннісні ознаки тощо. Критерієм ефективності функціонування системи соціальних відносин у колективі виступає почуття комфортності – як результат емоційного переживання задоволення головних потреб людини - у спілкуванні, захисті, можливості самореалізації.

З точки зору соціології освіти соціально – психологічний клімат коригується на підставі: а) соціально - психологічних тренінгів; б) ділових, організаційно– діяльнісних, імітаційних, творчих ігор; в) управлінських семінарів; г) моніторингу управлінської діяльності та інших методів.

Важливо зрозуміти, що соціологія освіти вивчає сутність соціальної мобільності в освіті, тобто процес руху індивідів між організованими елементами соціальної структури - класами, прошарками, групами, статусами, позиціями, які реалізуються в освіті на рівні соціальних відносин, реалізації особистісних і соціогрупових потреб, мотивів, інтересів, ціннстей тощо. Освіта є вираженням такого руху. Порівнюючи соціальне становище усіх категорій освітян, дітей, їх батьків, людей, що мають причетність до освіти, соціолог встановлює змінність соціального статусу в міжпоколінній трансмісії.

Соціологія освіти розрізняє напрями соціальної мобільності особистості, соціальних груп, тощо: вертикальна, висхідна, низхідна, посадове просування, підвищення кваліфікації, декваліфікація; переходи у групи – шари; горизонтальна – між однорідними у соціальному відношенні групами, статусами, робочими місіями.

Це виражається в: набутті, удосконаленні особистістю необхідних знань, умінь, навичок, духовно–ціннісного досвіду, емоційного соціального досвіду; підвищенні соціального статусу особистості; реалізації напрямів соціалізації особистості із виходом у доросле життя; розвиткові соціального статусу працівників освіти усіх рівнів.

З точки зору розвитку соціальної мобільності та впливу на неї освіти діють змінні міжпоколінної трансмісії: рівень освіти, соціального статусу, престижу батьків тих, хто знаходиться у зоні впливу освіти; кваліфікаційна посада; професія, спеціалізація; рівень матеріального забезпечення; місце проживання; демографічні ознаки (наприклад, кількість дітей у сім’ї, рівень соціального, матеріального та духовного забезпечення); тип навчального закладу, установи освіти; перше місце роботи та ін.

Соціальна мобільність, яка досліджується соціологією освіти, є засобом індивідуального подолання соціальної нерівності, у тому числі, на підставі оволодіння освітою і підвищення соціпльного статусу, престижу тощо.

Тут завданням освіти є надання можливостей для вивчення і реалізації: рівня прагнень, потреб, настанов, мотивів, орієнтацій, інтересів, цінностей індивідів, їх здатності досягти життєвих цілей, здобути престижну освіту і займатися привабливою роботою; системи залежностей реалізації особистості від культурного, політичного, економічного, соціального рівня розвитку освіти як сукупності соціальних відносин.

Структурна мобільність вивчається соціологією освіти з точки зору змін у статусі професій, кваліфікацій та ін.

Обмінна мобільність досліджується у зв’язку із зрушеннями у ролі соціальних факторів стосовно розширення доступу до безперервної, загальної, вищої, спеціальної освіти, підвищення якості знань, умінь і навичок у певній галузі, їх диференціації; змінами щодо доступу до оволодння професіями, що користуються престижем у суспільстві; змінами в структурі соціальних цінностей, мотивах поведінки, системах закріплення соціальних цінностей у межах соціальних груп за певними видами суспільної діяльності, функціями тощо.

Соціологія освіти вивчає соціальний імідж освіти, навчальних закладів, колективів тощо. Це – суспільний образ соціальних об’єктів, явищ, процесів, інститутів, осіб, соціальних груп, який полягає в індивідуальній та суспільній свідомості і визначає відповідне ставлення до них. Цей образ свідчить про міру привабливості освіти, її рівнів, систем, підсистем, організаційних підстав, про відповідність, можливості реалізації останньої ціннісних уподобань суспільства, соціальних груп, особистостей. Він складається із об’єктивних і суб’єктивних компонентів, які знаходяться в основі інтелектуальних, емоційних, психо– нейрофізіологічних, психічних уявлень про життєві процеси; духовно–ціннісних комунікацій суспільства.

Соціологія освіти вивчає результативність соціальних почуттів, переживань стосовно розвитку освіти як суспільного явища. Тут головною ознакою є форма усвідомлення освітніми соціальними спільнотами, особистістю своїх соціальних потреб та інтересів. Це – важлива складова ціннісно–нормативної системи регуляції соціальної поведінки. Потреби та інтереси соціального суб’єкта – освітніх спільнот та особистостей, - проектуються на суспільні реалії, події, ситуації.

Таке проектування у процесі взаємодії та комунікації утворює характерний для даної спільноти певний психічний склад. Його виникнення, розвиток, поширення, закріплення, посилення та згасання відбувається на основі соціальної взаємодії, колективного взаємомислення та ін.

Соціологія освіти досліджує сутність соціального престижу в освіті. Це є співвідносна оцінка соціальної значущості суспільних суб’єктів (освітніх систем, освітніх закладів, освітніх спільнот, особистостей), яку поділяють члени суспільства, групи на підставі прийнятої системи цінностей. Об’єктивним критерієм тут слугує здатність соціальної спільноти, особистості задовольняти суспільну потребу. Безпосередньою підставою виступає соціальна якість, що сприймається як бажана, принадна. Для визначення останньої застосовуються рейтинги – системи соціального оцінювання. Воно може набувати позитивних і негативних значень. Високий рівень соціального престижу освіти означає спонуку людей до її набуття, відповідної поведінки у суспільстві, стимулює соціальний вибір у її бік. Впливаючи на громадську думку, соціальний престиж, освіти може змінювати ієрархїю суспільних цінностей, посилювати мотивацію соціальної поведінки індивідів та груп.

Соціологія освіти також досліджує соціальні пріоритети, які є показниками статусу освіти у суспільстві, життєво важливими для даного суспільства. У якості критеріїв соціальної пріоритетності видаються домінуючі суспільні цінності - соціальна справедливість, демократія, добробут, духовність, державність, незалеж-ність, життєвий успіх особистості. Конкретне співвідношення цих цінностей виявляє інтерес соціальної групи, особистості, який опосередковується, у свою чергу, певними чинниками: розкладом політичних сил, рівнем соціальної активності соціальних груп, особистостей, станом масової свідомості, суспільними традиціями, стереотипами потреб, інтересів, цінностей, суспільної поведінки тощо.

Предметом вивчення соціології освіти є також соціальні конфлікти, які мають місце в освіті як суспільній інституції.

Соціальний конфлікт проявляється як зіткнення інтересів різних груп (соціальних, емоційних, статусних та ін.), індивідів тощо. Ядром конфлікту може бути проблема, усвідомлення носіями конфліктної ситуації своїх протилежних інтересів та цілей, завдань діяльності.

На мікросоціальному рівні (статусному, груповому, індивідуальному, організаційному) соціальний конфлікт обумовлюється діяльністю індивідів, груп, які відбивають ціннісні орієнтації та норми.

Конфліктні ситуації класифкуються за наступними ознаками: а) за структурою – горизонтальні та вертикальні; б) за мірою спільності – регіональні, групові, ситуативні та ін.; в) за наслідками – для особистості, організації та ін.

Розв’язання конфлікту відбувається за такою схемою: зняття соціальної, психологічної, емоційної напруженості; досягнення компромісу чи перемоги однієї сторони; поява нової якості та ін.

Видами конфліктів, що розглядаються соціологією освіти, є: 1) конфлікт цілей; 2) конфлікт позицій – потреб, інтересів, цінностей; 3) конфлікт комунікацій - відносин, інформаційних ситуацій та ін.

Компроміс щодо вирішення конфлікту є способом розв’язання та запобігання соціальної напруженості, протистоянь на підставі взаємних поступок (угод, домовленостей, договорів) між конфліктуючими силами.

У ході соціального компромісу здійснюються: а) спільний аналіз конфліктної (проблемної) ситуації з метою з’ясування сутності того, що роз’єднує; уточнення позицій, цілей, взаємних претензій, вимог; б) виявлення засад, що наближують позиції учасників конфлікту, точок дотику їх інтересів, в) визначення сутності і міри взаємних поступок, г) пошук (укладання) угоди; д) розробка форм відповідальності за дотримання (недотримання) прийнятої угоди тощо.

Резюме до лекції 3.

1. Соціальні відносини в освіті є взаємодією соціальних суб’єктів (особистостей, соціальних груп, інституцій) щодо реалізації мети, завдань, функцій освіти, діяльності освітніх закладів, установ, систем, підсистем, інституцій.

2. Соціальні відносини в освіті здійснюються на наступних рівнях: міжособистісному, міжгруповому, міжорганізаційному, міжінституційному та мішані. В їх межах здійснюється специфічна освітня діяльність у відношенні до соціалізації особистості, реалізації освітніх цінностей, розвитку соціального інституту, яким є освіта.

3. У соціальних відносинах в освіті виявляється специфіка діяльності освітніх соціальних суб’єктів, змістовний бік їх діяльності (за рівнями, системами, пісистемами освіти, напрямами діяльності освітніх закладів, установ, організацій тощо).

4. Соціологія освіти детально аналізує соціальну міжособістісну, міжгрупову взаємодію в освіті, надаючи останній рис теоретичгного узагальнення. Такий аналіз здійснюється на рівні розгляду діяльності малих і великих соціальних груп.

5. Соціологія освіти розглядає розвиток соціально–статусної структури в освіті, яка містить у собі впорядковану систему стратифікованих за соціологічними ознаками соціальних груп, що здійснюють процес навчання й виховання за формами і видами соціальної мобільності в освіті; соціального престижу; умов і обставин функціонування соціально–психологічного клімату у межах міжособистісної, міжгрупової взаємодії в освіті тощо.

6. Соціологія освіти досліджує систему соціальних конфліктів та напрями їх вирішення як рушіїв соціальних відносин в освіті.

Глосарій до лекції 3.

Структура соціальна - система соціальних відношень, що зв’язують соціальне життя, буття суспільства. Такі відношення утворюють взаємно пов’язані конфігурації, у межах яких діють соціальні процеси, а в змістовних вузлах знаходяться соціальні агенти (суб’єкти) – індивіди, соціальні групи, суспільні інститути. Це - сукупність соціальних спільностей, які взаємодіють між собою. Між елементами соціальної структури діють різні типи відношень, що спрямовують течію соціальних процесів і дії людей. Така структура є об’єктивною, зумовлює усі форми суспільного життя, є генералізуючим принципом усіх видів індивідуальної та колективної діяльності.

Соціальні відносини в освіті є типом соціальних відносин, що виникають між індивідами і соціальними спільнотами, виступають формою вияву, трансформації і реалізації соціальності. При цьому індивіди і соціальні спільноти виступають як визначені, типізовані, функціональні істоти, що мають ролі у суспільстві. Головним опосередкуючим показником при цьому є соціальний статус індивідів і соціальних груп, його розподіл у суспільстві, у межах якого вони функціонують.

Статус соціальної спільноти – це становище соціальної групи (від малої до великої) відносно інших соціальних груп, яке визначається за соціально значущими для даної системи критеріями – економічними, політичними, соціально–правовими, професійно–кваліфікаційними тощо. Такі групи порівнюються за системами цінностей. Для статусних груп важливими є: стиль життя; тип освіти; тип занять; прийняття, засвоєння, здійснення цінностей, вірувань, звичаїв і правил статусної поведінки.

Мала соціальна група в освіті – освітня група, педагогічний колектив, члени яких об’єднані з метою отримання освіти, соціалізуються і утворюють мікросередовище, яке впливає на формування і розвиток особистості. Чинниками її розвитку є: ефект присутності, вплив на індивідуальну діяльність; груповий тиск; конформізм; соціометрична і рольова структура групи; групова динаміка.

Неформальна (позастатусна) група виникає на грунті взаємних симпатій, схожості ціннісних орієнтирів та інтересів. Може бути самостійною, а може формуватися у межах формальних груп та організацій. Міжособистісні стосунки тут характеризуються прагненням до взаєморозуміння, взаємодопомоги, залученості, співробітництва, емоційної стабільності та дружби. Вияви такої групи можуть бути полярними відносно статусної, офіційної групи. Спільні інтереси є основою стабільності і довготривалості існування. Структуруються за ієрархією стосунків.

Референтна група – соціальна група, яка презентує (реферує) цінності суспільства, соціумної групи і за нормами якої діє індивід. Ефективність виховного впливу сім’ї, навчального, трудового колективу залежить від міри їх референтності, тобто відповідності індивідуальних орієнтацій груповим нормам чи цінностям.

Формальна група – соціальне об’єднання для здійснення соціально заданої діяльності. Має фіксований статус і нормативну базу існування, в якій закріплюються структура, тип розв’язуваних завдань, основні права та обов’язки. Об’єднання індивідів тут здійснюється на підставі формальних ознак – вік, стать, кваліфікація, заняття, статусні позиції. Ефективність функціонування забезпечується за допомогою співпраці та контролю.

Офіційні відносини у колективі обумовлені інструкціями, статутами, директивами, вимогами, кодексами, правилами спільної діяльності, індивідуальними потребами, інтересами, рисами характеру людей.

Соціальна мобільність - це процес руху індивідів між організованими елементами соціальної структури - класами, прошарками, групами, статусами, позиціями. Розрізняються її напрями – вертикальна, висхідна, низхідна, посадове просування, підвищення кваліфікації, декваліфікація, переходи у групи – шари; горизонтальна – між однорідними у соціальному відношенні групами, статусами, робочими місіями.

Структурна мобільність – означає соціальний рух індивідів з точки зору змін у статусі професій, кваліфікацій та ін.

Обмінна мобільність – це соціальний рух індивідів, груп у зв’язку із зрушеннями у ролі соціальних факторів відносно, наприклад, розширенням доступу до загальної, вищої, спеціальної освіти, підвищенням якості знань, їх диференціації; змінами у межах доступу до професій, які користуються престижем у суспільстві; змінами у структурі соціальних цінностей, мотивів трудової поведінки, систем закріплення соціальних прошарків і груп за певними видами суспільної діяльності, функціями тощо.

Соціальний імідж – це образ соціальних об’єктів, явищ, процесів, інститутів, осіб, соціальних груп, який формується в індивідуальній та суспільній свідомості і визначає відповідне ставлення до них. Цей образ свідчить про міру привабливості соціального об’єкту, про його ступінь відповідності ціннісним уподобанням суспільства, соціальних груп, особистостей. Він складається із об’єктивних і суб’єктивних компонентів, які знаходяться в основі емоційних, психо–нейрофізіологічних, психічних уявлень про життєві процеси.

Соціальний престиж – це співвідносна оцінка соціальної значущості суспільних суб’єктів, яку поділяють члени суспільства, групи на підставі прийнятої системи цінностей. Об’єктивним критерієм тут слугує здатність соціальної спільноти, особистості задовольняти суспільну потребу. Безпосередньою підставою виступає соціальна якість, що сприймається як бажана, принадна. Для визначення останньої застосовуються рейтинги.

Соціальні пріоритети – це показники статусу суспільного інституту в суспільстві, що є життєво важливими для даного суспільства, суспільних відносин. У якості критеріїв соціальної пріоритетності видаються домінуючі суспільні цінності. Конкретне співвідношення цінностей виявляє прихований інтерес соціальної групи, особистості, що опосередковується, у свою чергу, такими чинниками: станом політичних сил, рівнем соціальної активності соціальних груп, особистостей, рівнем масової свідомості, суспільними традиціями, стереотипами потреб, інтересів, цінностей, суспільної поведінки тощо.

Соціально–психологічний клімат у колективі є вираженням стану соціальних відносин, що опосередковуються емоційним забарвленням, ціннісними ознаками тощо. Критерієм емоційної ефективності функціонування системи соціальних відносин у колективі виступає почуття комфортності – як результат емоційного переживання задоволення головних потреб людини.

Соціальний конфлікт – процес зіткнення інтересів різних груп (соціальних, емоційних, статусних та ін.). Ядром конфлікту може бути проблема, усвідомлення конфліктної ситуації, протилежності інтересів та цілей, завдань діяльності. На мікросоціальному рівні (статусному, груповому, індивідуальному, організаційному) конфлікт обумовлюється діяльністю індивідів, груп, які відображають певні ціннісні орієнтації. Конфліктні ситуації класифікуються наступним чином: за структурою; за мірою спільності; за наслідками та ін. Видами конфліктів є: а) конфлікт цілей; б) конфлікт позицій; в) конфлікт комунікацій та ін. Компроміс у вирішенні конфлікту є способом розв’язання та запобігання соціальних протистоянь на підставі взаємних поступок (угод, домовленостей, договорів) між конфліктуючими силами.

Література до лекції 3

1. Гавриленко І.М. Соціологія освіти: Навчальний посібник. / КНУ ім. Т.Г.Шевченка. – К.: РВЦ “Київський університет“, 2000. – Кн. 1. – Соціальна статика. – 335 с.

2. Гавриленко І.М., Скідін О.Л. Соціологія освіти: Навчальний посібник. – Запоріжжя: “ЭТТА – ПРЕСС”, 1998. – 396 с.

3. Конспект лекцій зі спеціальності “Соціологія освіти”: Для студентів денної форми навчання. / М.Ф.Карпенко та ін. (укл.); КПІ. – К.: Вид – во КПІ, 1995 . – 40 с.

4. Ліщук – Торчинська Т.П. Соціологія освіти: Методичні рекомендації до курсу для студентів спеціальності «Соціологія«; Волинський державний університет ім. Лесі Українки, Інститут соціальних наук, кафедра соціології. – Луцьк: РВВ «Вежа« Волинського державного університету ім. Лесі Українки, 2000. – 56 с.

5. Лукашевич Н.П., Солодков В.Т. Социология образования: Конспект лекций. / Под ред. Н.П.Лукашевича. – К.: МАУП, 1997. – 224 с.

6. Нечаев В.Я. Социология образования. – М.: Из – во МГУ, 1992. – 200 с.

7. Педагогічна соціологія: Навчальний посібник. / В.С. Болгаріна, М.М. Шимовський, Л. Й. Гуменюк та ін. – Тернопіль: Підручники і посібники, 1998. – 144 с.

8. Сидоренко О.А. Соціологія освіти: Науково–практичний посібник для працівників системи освіти. - Х.: ХДУ “Народна українська академія“, 2000. – 32 с.

9. Соціологія: короткий енциклопедичний словник. / Уклад.: В.І.Волович, В.В.Тарасенко, М.В.Захарченко та ін.; За заг. ред. В.І.Воловича. – К.: Укр. Центр духовної к – ри, 1998. – 736 с.

10. Соціологія: терміни, поняття, персоналії: Навчальний словник – довідник для студентів вищих навчальних закладів освіти України. / В.М.Піча та ін: (укл.); В.М.Піча (заг. ред.); Соціологічна асоціація України. – К.: Каравела; Л.: Новий світ, 2000, 2002. – 480 с.

11.Социология. Наука об обществе. Учебное пособие. / Под общ. ред. проф. В.П. Андрющенко, проф. Н.И.Горлача. – Харьков, 1996. – 688 с.

12. Сурмин Ю.П. Социология: проблемы социологической науки, общества, человека: Учебное пособие для студентов вузов, изучающих курс “Социология“ / Ю.П.Сурмин, И.С.Полторак, Н.А.Липовская; Национальный горный университет, Институт гуманитарных проблем. – Д.: НГУ, 2002. – Ч.3. (Человек). - 2002. – 142 с.

13. Филиппов Ф.Р. Социология образования. – М.: Наука, 1991. – 203с.

Якуба О.О. Соціологія: Навчальний посібник для студентів. – Харків: Константа, 1996. – 192 с.

Лекція 4.

Тема: Аксіологічні виміри соціології освіти. Соціологія освіти про соціалізацію особистості, взаємодію соціального й особистісного в освіті.

Мета: Розгорнути соціологічну характеристику аксіологічних засад освіти. Охарактеризувати із соціологічної точки зору процес соціалізції особистості в освіті.

Питання:

1. Аксіологічні засади освіти та їх розвиток.

2. Ціннісно–орієнтовані дії в освіті із соціологічної точки зору.

3. Поняття особистості в соціології освіти. Соціальні характеристики особистісного з точки зору соціології освіти.

4. Соціалізація особистості в освіті – предмет соціології освіти.

5. Характеристика системи факторів, передумов, форм, напрямів, підходів до соціалізації в освіті.

6. Напрями соціологічних досліджень соціалізації особистості в освіті.

Зміст лекції

Соціологія освіти трактує освіту як суспільний інститут, в якому створюються, функціонують, реалізуються, розвиваються, трансфор­муються суспільні цінності, цінності спільноти, особистості. Оскільки предметом соціології є процес соціалізації особистості, набуття нею соціального досвіду завдяки засвоєнню знання, духовно – культурних цінностей, слід неминуче розглядати освіту за такими принципами, як: передавання духовних цінностей суспільства; соціальний процес виховання в особистості суспільно значущих рис, характеристик, ознак, властивостей; засвоєння і виявлення індивідуальним шляхом суспільних правил, норм поведінки, культурних настанов; розкриття індивідуальності особистості у багатоманітності соціальних зв’язків, взаємодій тощо; систему формування за допомогою цілеспрямованої діяльності у підростаючого покоління певних суспільних рис, світогляду, визнання і засвоєння пануючих суспільних норм поведінки, ціннісних орієнтацій; підготовку до виконання молоддю певних соціальних обов’язків; систему зберігання і передавання культурних цінностей для підтримання і розвитку суспільного порядку.

Зміст соціології освіти охоплює безпосередньо галузь самого навчання й виховання – культурні цінності, оскільки саме з приводу їх засвоєння реалізується процес розвитку особистості як царина соціокультурної діяльності суспільства.

Такий аспект соціологічного аналізу освіти передбачає розгляд завдань збереження, трансляції, презентації, передавання культури та її розвиток у єдності, взаємодії елементів – знань, соціальної інформації, соціальних норм, духовних цінностей, соціальних вмінь та навичок, соціалізації індивіда у системі освіти тощо.

Соціокультурний підхід дає можливість простежити розвиток освіти, характер її якісної взаємодії із іншими сферами буття суспільства, усвідомити сутність духовного процесу становлення та розвитку особистості, соціальних спільнот у річищі освіти. У цьому контексті соціологія освіти є предметною галуззю соціології виховання, оскільки освітні факти, події, явища розглядаються як розвиток соціальних якостей, ознак, властивостей, характеристик культури – квінтесенції структури, діяльності суспільних цінностей, а також соціокультурний процес соціалізації особистості.

Соціологія освіти розкриває функціональне призначення освіти, а саме: виробляти, формувати в усій багатоманітності у суб’єктів освіти (особистості, соціальних спільнот) знання, уміння й навички сприймати, трансформувати, нарешті, творити соціокультурну діяльність, що і є змістом освіти, соціалізації особистості. У такому сприйнятті відбувається залучення особистості, соціальних спільнот до культурно–ціннісного надбання людства, певних суспільств, соціальних утворень, особистостей тощо, тобто, асвоєння зразкового морально–етичного досвіду.

Це, у свою чергу, свпіввідноситьтся із розвитком соціалізаційного процесу в освіті як набуттям особистістю, соціальними спільнотами систем соціальних зв’язків, соціальних відносин, що мають культурне призначення, а отже складає сутність процесу виховання. Завдяки освітньому вихованню особистість входить у ті чи інші соціальні утворення; займає визначені позиції у соціальній структурі суспільства; оволодіває і виконує певні соціальні ролі у суспільстві, соціальному оточенні; засвоює суспільні цінності.

У такій системі відбувається взаємодія, розвиток таких процесів:

А. впливу суспільства, суспільних інститутів, систем соціальних відносин, що структуруються, організуються в освіті, відносно життя особистості;

Б. цілеспрямованих дій освіти щодо розвитку особистості;

В. виявів соціальної активності самої особистості - суб’єкау освітніх суспільних і соціальних відносин.

Тут суспільні й особистісні взаємовідносини групуються навколо реалізації соціальних й особистісних потреб, настанов, мотивів, орієнтацій, позицій, очікувань, інтересів, цінностей, організації соціальних дій тощо.

Гуманітарна, духовна обстановка процесу навчання й виховання в освіті розкриває перед тими, хто освічується, поле духовного пошуку у суспільних інститутах, відносинах, тобто напрямах прикладення зусиль, можливостей, орієнтацій особистості, визначаючи горизонти свободи і відповідальності.

Якщо метою гуманітаризації освітніх відносин, освіти як суспільного інституту є формування інтелігентності у соціальних стосунках особистості й суспільства, природи, соціальних утворень, побутовому житті, то особливо важливим є не стільки прилучення до знань про людину, природу людських взаємовідносин, моральних принципів і норм, скільки вироблення умінь і навичок гуманної соціальної взаємодії.

Для вихованої, освіченої, інтелігентної людини характерна духовність, що виражається у єдності, послідовності здійснення системи цінностей, поєднанні раціонального, емоційного, діяльнісного у їх сприйнятті і користуванні у житті; цілеспрямованому характері соціальної активності, який реалізується в наднормативній активності, послідовному відстоюванні моральних позицій, реалізації моральної активності як світоглядного, дієвого забезпечення реалізації гуманних норм співжиття, боротьби з їх порушеннями, єдності цілей і засобів соціальної діяльності, запереченні насильницьких, відчужених форм суспільного життя, як таких, що не відповідають гуманній природі людини, суспільства тощо.

Становлення інтелігентності як якості, що характеризує цілісність особистості, її гуманне творче ставлення до світу, систем соціальних відносин у ньому вимагає не лише прилучення до етичного, соціологічного, психологічного та іншого знання, а й включення до суспільно значущих форм діяльності, соціальних рухів, сповнених громадянського, морального смислу.

Виховання індивідуальності через відкриття простору інтелектуальних, емоційних, моральних, фізичних, діяльнісних напрямів розвитку особистості на підставі ціннісного збагачення, творення зразків культури є магістральним напрямом розвитку освіти, в якій духовність є запліднюючим джерелом, аурою збереження цілісності особистості, її суспільних і соціальних взаємовідносин; процесом інтеграції суспільних відносин, виражених у соціальних потребах, вимогах, настановах, мотивах, орієнтаціях, інтересах, цінностях щодо особистості тощо; системою цілеспрямованого духовного колективного впливу суспільства на особистість.

З точки зору соціології освіти виховання цінностей у процесі соціалізації передбачає дослідження систем соціальних відносин, в яких відбувається духовний, емоційний, інтелектуальний, діяльнісний обмін, передавання останніх. Цей процес містить у собі солідарні, організовані, свідомісні форми спілкування, що інтегрують інтелектуальні, чуттєво – емоційні та вольові види соціальної взаємодії.

Соціологія освіти аналізує освітній процес як соціальну взаємодію суб’єктів освітньої діяльності, що не зводиться до передавання і засвоєння знань, умінь, навичок. Саме тут, у системах соціальних відносин, освіта є способом залучення особистості до культури, системою оволодіння культурним надбанням, формування суспільно значущих якостей особистості на моральних засадах.

Такі системи виконують в освіті відповідні функції:

1. культурологічну – освіта формує особистісну культуру індивіда (сукупність суспільних, соціумних, індивідуальних зразків, моделей, форм, напрямів поведінки, наборів методів, засобів культурної діяльності, результатів творчості у такій діяльності, ідей, думок, світоглядних засад, позицій, інтересів, орієнтацій, мотивів, цінностей, нарешті);

2. виховну – освіта сприяє розвиткові в особистості суспільно значущих характеристик світогляду, моралі, вчинків;

3. соціалізаційну, що містить напрями формування систем соціальних зв’язків, взаємодій особистості із оточуючим світом на підставі реалізації світоглядних позицій, що мають культурну природу;

4. адаптаційну - освіта наставляє особистість стосовно шляхів реалізації в суспільстві індивідуального потенціалу;

5. ціннісностворювальну – освіта надає, закріплює у свідомості індивіда суспільно значущі цінності, які розгортаються як духовні оболонки діянь особистості.

У соціології освіти розрізняють певні рівні соціальних цінностей – духовних структур соціального буття, які реалізуються у процесі соціального виховання, а саме:

а. цінності особистості (вітальні, що виражають процес збереження життя; конкретні, дифференційовані; що виражають ставлення людини до власного життя у всій різноманітності його виявів; світоглядні, смислові, що виражають ціннісну спрямованість пізнавальної, духовно–практичної та практичної діяльності людини, її вищі цілі життя; соціальні, інтеракціоністські, що виражають почуття, ставлення людини до соціального життя, стосунків, взаємовідносин, соціального обміну (моральні, естетичні, інтелектуальні, до соціальних груп, інститутів суспільства тощо);

б. цінності соціальної групи, спільноти, колективу тощо (інтегруючі – вищі (життя, добра, правди, краси, свободи, сім’ї, здоров’я, безпеки, совісті, взаємодопомоги, рівності тощо), соціально значущі у певних соціальних умовах, практичні);

в. цінності соціальної організації, суспільного утворення, інституту (суспільні, соціальні, практичні);

г. цінності загальнолюдські (вищі).

Причому, ціннісні орієнтації в освітній діяльності трактуються соціологією освіти з таких точок зору:

1. ообистісної реалізації (у професійному житті, сімейному житті, виконанні громадських обов’язків, досягненні особистістю певного рівня освіти, соціальному спілкуванні, побуті тощо);

1. суспільної реалізації матеріальних умов соціального буття (відтворення продуктивних сил, збереження матеріальних цінностей, розвитку виробничих відносин, відносин з приводу економічної діяльності, підтримання стану здоров’я, розвитку гармонійних відносин із довкіллям, створення оптимальних житлових, побутових умов розвитку особистості, досягнення певого рівня матеріального забезпечення тощо);

1. здійснення соціальних умов життя (громадського визнання діяльності особистості, соціальної мобільності, соціальних передумов реалізації особистісних можливостей);

1. сукупності соціально–культурних та моральних характеристик діяльності особистості (здійснення соціально–професійної відповідності діяльності особистості відносно суспільних умов життя, рівня освіти, реалізації громадських чеснот особистості у соціальному житті – відчуття суспільного обов’язку, честі, відповідальності, совісті, соціальної справедливості, особистісної незалежності, рівності, соціальної толерантності у вчинках (соціальної емпатії, ввічливості, поміркованості та ін.), практичності (соціального прагматизму);

1. реалізації відносин особистості із соціальниим оточенням на усіх рівнях – від близького оточення до суспільних відносин в цілому.

У системах соціальних відносин до функцій освіти слід віднести також: нормативну, прогностично-теоретичну функцію – освіта закріплює у свідомості, поведінці особистості соціальні норми, настанови, суспільно значущі зразки діяльності; соціального контролю – освіта надає і корегує у свідомості, діяльності особистості суспільно значущі нормативні колективні норми, принципи, системи соціальних виявів, що є адекватними розвитку суспільства, його інститутів, нормативних соціальних відносин; розвиває таким чином соціалізаційний процес, щоб надати особистості впорядковані системи соціальних відносин, визначити соціальні тенденції генези індивідуума у річищі його суспільного буття, соціальних зв’язків, взаємодій; інтегративну – освіта солідаризує діяльність особистостей щодо виконання суспільно значущих завдань; вчить узгодженості, відповідальності в розвиткові суспільства, суспільних інститутів, соціально–групових відносин.

У таких відносинах в освіті фіксуються: а. системність соціальних взаємодій; б. сукупність обов’язків й нормативних дій; в. стійкість, стабільність соціальних взаємодій; г. наявність системи соціально–визначених цінностей, норм (які надають соціальним відносинам в освіті стійкість, сприяють колективній солідарності, створюють підстави для структурування внутрішньої організації, реалізують підтримку і збереження цілісності соціальних взаємодій), соціальних ролей, що є предметом виховання особистості, духовною сутністю процесу впливу на особистість; д. здійснення соціального контролю, корекції, що здійснюються освітніми працівниками, які, у свою чергу, є повноважними особами, призначеними суспільством для виконання функцій освіти, регулювання її змісту, підстав, основ, принципів, зафіксованих суспільством для розвитку зростаючого покоління (освіта має специфічну організацію і напрями соціальних відносин; реалізує специфічні функції, направлені на здійснення мети і завдань освіти; володіє засобами і установами для здійснення виховного впливу й духовної самоорганізації особистості; створює умови для реалізації індивідами потреби у соціалізації); є. розвиток соціальних відносин освіти й інших суспільних, соціальних інституцій, що сприяє колективній діяльності із сумісного засвоєння, реалізації суспільних норм, цінностей, зразків соціальної поведінки; розширенню можливостей всебічної соціалізації особистості.

Для здійснення останнього соціологія освіти розглядає соціалізацію особистості в освіті як культурологічний процес, в якому реалізуються суспільні цінності і створюються нові, особистісні, які набують характеру суспільних.

Для цього вивчається процес розвитку особистості в соціальних умовах соціалізації – входження особистості у систему суспільних, соціальних відносин, й реалізація особистісного.

Особистість в соціології освіти розглядається як суб’єкт соціальної поведінки і суспільних відносин; соціальна сутність людини; конкретна соціальна індивідуальність людини; автономна й вольова істота в єдності її індивідуальних властивостей і тих соціальних ролей, які вона виконує; квінтесенція природи людського буття у соціальності; елемент соціального життя, суспільної організації, що взаємодіє із суспільством, світом соціальних відносин, бере участь у суспільних змінах; стійкий комплекс структур: нейрофізіологічних (характер, темперамент, здібності, вольові вияви), біологічних, соціальних, діяльнісних; індивідуальний набір якостей, властивостей, ознак, характеристик, рис, набутих під впливом культури, конкретних спільностей, й зокрема, культурологічного процесу, яким є освіта.

Людина розглядається соціологією освіти як носій певних соціальних якостей і рис, як типовий представник соціальних спільнот, виразник соціального в індивідуальному, член певного суспільства, класу, спільноти.

Особистість в соціології постає в єдності соціальних якостей, властивостей і рис, набутих під впливом культури, конкретного соціального середовища, в якому живе індивід.

Рівнями вияву особистості є: темперамент; спрямованість потреб, інтересів, настанов, мотивів, орієнтацій, цінностей, ідеалів, цінностей, статусів, соціальних ролей, виражених у соціальній діяльності.; здібності як сукупність якостей, які біологічно, соціально обумовлені; соціальний досвід; індивідуальні особливості психічних процесів тощо.

Основними рисами особистості виступають: міра залежності, автономності від суспільства, наявність самосвідомості, самооцінки, самоконтролю; наявність внутрішньої духовної структури – потреб, інтересів, мотивів, цінностей, ідеалів, норм, світогляду, культури.

Особистість вивчається в соціології освіти в системі соціальних зв’язків - суспільних відносин (економічних, політичних, соціальних, культурних, побутових, правових, моральних, етнічних, духовних тощо); механізмів саморегуляції соціальної поведінки; взаємовідносин особистості та соціальних груп, спільнот, колективів (особистість включена у суспільне життя через соціальну культуру – місце у структурі соціальних груп, інститутів, соціальних організацій, зв’язків, комунікацій, соціальних ролей, норм, цінностей тощо).

На цій підставі розкриваються ознаки, властивості, характеристики, риси індивідуальності щодо соціальної структури, соціального стану особистості.

Соціальне в особистості у такому ракурсі характеризує індивідуальні вияви через систему соціальних зв’язків, відносин тощо.

У цьому контексті соціологія освіти виявляє рівні структури особистості:

1. положення в системі соціальних відносин;

2. реальні форми життєдіяльності індивідів, сукупність ролей, функцій, які вони виконують;

3. спрямованість особистості (сукупність потреб, інтересів, поглядів, ідеалів, що виступають мотивами індивідуальної поведінки).

Детермінантами виявлення соціального в особистості, соціальної поведінки є:

потреби (стан суб’єкта, зумовлений суперечністю між наявним та необхідним, такий, що спонукає до діяльності із усунення суперечності; виступає відображенням його відношення до предмета, знаходить вираз у прив’язаності, належності до колективу, спілкуванні, турботі до інших, повазі до себе, участі у спільній діяльності тощо; видами є: базисні (фізіологічні, безпеки, захищеності) (такі потреби виявляються у мотиваційних перемінних, які становлять життєвий шлях людини); екзистенціальні (соціальної безпеки, впевненості, стабільності умов життєдіяльності, гарантованої зайнятості; якості життя, соціального престижу (такі потреби виражаються в повазі з боку значущих інших, службовому просуванні, престижі, визнанні та високій оцінці, самореалізації); духовні потреби виражаються у творчості; потреби кожного нового рівня стають актуальними для індивіда лише після того, як задоволені попередні; тут діє принцип ієрархії – принцип домінанти; через призму потреб усвідомлюються та оцінюються предметні ситуації, викликаються почуття задоволення або незадоволення;

соціальні мотиви (як ставлення особистості до інтересів, орієнтацій, оцінок, цінностей, ідеалів);

настанови (готовність суб’єкта діяти за певних обставин певним чином);

смаки, відношення до звичаїв, традицїй;

звички, переконання, ідеали, світоглядні принципи;

інтереси (виражають відношення людей до свого положення, умов життя в певних умовах; це направлність дій індивіда на задоволення потреб; виступає як мотив, який мобілізує особистість на збереження або зміну умов життєдіяльності; є результатом усвідомлення потреб і вибору шляхів, способів їх реалізації; ролзрізняють 4 типи інтересів: інтерес - відношення, інтерес - дія, інтерес -настанова (резульат взаємодії із людьми, соціальними обставинами); інтерес -орієнтація (виділення головного в мотивації вчинків);

мотиви (вищий рівень мотивації – перетворення інтересів на мету; це перехід до реалізації інтересу через цілеспрямовану діяльність, перехід від спонукання до самої діяльності; це конкретні внутрішні спонуки до дії, що є відображенням у свідомості об’єктивних потреб та інтересів; зовнішні спонуки – стимули, що є об’єктивними факторами, включеними в різні сфери життя та діяьності суспільства; сполучення мотивів та стимулів дає диспозицію особистості – готовність, прихильність суб’єкта до акту поведінки, дії тощо);

соціальні норми (засіб соціальної регуляції та контролю діяльності суб’єктів соціального буття; основа – сукупність ознак становлення соціальних структур; мають функції збереження моралі, контролю інституційного устрою соціальних організацій, упорядкування, диференціації та інтеграції соціальних відносин; є регуляторами, загальними правилами поведінки людей в соціальних ситуаціях; завдяки ним розрізнені індивідуальні дії і вчинки інтегруються у систему суспільних відносин, формують суспільний порядок);

цінності (уявлення у вигляді ідеалів, принципів, оцінок, стереотипів, зразків, критеріїв, наявних у свідомості, що реалізують соціальну культуру особистості; сукупність соціальних настанов відносно найбільш важливих для суб’єкта предметів або явищ (суспільних, соціальних);

ціннісні орієнтації (світоглядні уявлення особистості про світ, його процес та відношення, що спрямовують культурну діяльність людини) тощо; впливають на життя особистості життя на наступних рівнях: емоційному (у вигляді мотивів, потреб); когнітивному (як реалізація сукупності засвоєних соціальних норм, цінностей); поведінковому; через реалізацію статусу – позиції індивіда в соціальних відносинах (економічних, професійних, етнічних).

Соціальна позиція особистості складається з: концепції життя, ціннісних орієнтацій, узагальнених соціальних настанов на типові обставини, ситуативних соціальних установок як схильності до поведінки і виховання – результату соціалізації.

Соціальне положення особистості, й зокрема, в освіті, розкривається через статус – систему соціальних зв’язків, яка свідчить про положення особистості у суспільстві. Є статуси запропоновані (городянина, положення, місце народження); набуті; формальні; неформальні. Статуси проявляються через соціальні ролі (єдність об’єктивного і суб’єктивного; сукупність норм, які визначають поведінку особистості в залежності від статусу, позиції, саму поведінку, яка релізує ці норми; зміст ролі – світоглядні, професійні та інші ціннісні орієнтації особистості, соціальні норми, які регулюють її діяльність в різних сферах життя). У ролі людина діє відносно статусу.

Соціальна роль є точкою перетину індивіда й суспільства. Ролі структуруються за: емоціями; способом одержання; масштабом; формалізацією; мотивацією. Саме суспільство виступає набором певних соціальних позицій особистостей. Ролі задаються: стійкими очікуваннями суспільства або групи стосовно поведінки особистості, яка має певний статус (батько, мати, солдат, товариш); сукупністю ціннісних орієнтацій – інтерналізованою (внутрішньо прийнятою) роллю; взірцями соціальої поведінки. Соціальна роль особистості відбиває динаміку її положення в житті; соціальний статус – статику. Факторами їх взаємовідношення є: професія, рівень освіти, національність, заробітна платня, вік, сімейний стан, суспільне значення ролей – зарплата, нагороди, привілеї, оцінка в масовій свідомості, “імідж” соціальної ролі.

В основі вияву соціальних ролей знаходяться конфлікти (міжрольові, внутрішньорольові). Останні реалізують соціальну роль. На вирішення конфліктів впливають: стан розвитку особистістості, рівні здібностей, підготовленість до виконання соціальних ролей; ціннісні орієнтації, вплив оточення.

Способами вирішення таких конфліктів є: ізоляція (блокування негативних емоцій); раціоналізація (індивід переконує себе та інших, що виконує нову роль за власним бажанням); проекція (приписування іншим учасникам рольової взаємодії власних бажань (наприклад, на відсутність дисципліни жаліються прогульники); ідентифікація (самоототожнення індивіда з роллю); реактивне утворення (забезпечує заміну прагнення виконувати недоступну роль на досупну; наприклад, функції батьків замінюютья подарунками тощо).

Соціальне життя особистості розглядається в соціології освіти як соціалізація особистості. Це процес засвоєння індивідом соціальних норм та культурних цінностей суспільства; інтеграція індивіда в суспільство, в різні типи соціальних спільностей (група, соціальна організація, соціальний інститут) через засвоєння ним культури, соціальних норм і цінностей, на підставі яких, у свою чергу, формуються соціально значущі особистісні риси, характеристики, властивості тощо.

Соціалізація виявляється в процесі реалізації системи відносин “особистість – суспільство”, через соціальне нормативне регулювання, яке забезпечує впорядкування соціальної взаємодії складових елементів соціуму. Вироблюється пануючий тип соціальних взамовідносин, який базується на соціальному контролі.

Соціалізація є процесом засвоєння особистістю соціальних ролей; засобом збереження суспільства, оскільки останнім прищеплюються громадянсько-суспільно значущі ідеали, цінності, взірці поведінки.

Соціалізація особистості в освіті розглядається соціологією освіти як напрям розвитку особистості, як процес засвоєння, інтеріорізації, виявлення індивідом соціальних норм та культурних цінностей суспільства, інтеграції індивіда у соціальну систему на підставі сформованих норм, стандартів, стереотипів, потреб, мотивацій соціальної поведінки.

Метою соціалізації зростаючого покоління в освіті є формування мотивації на прив’язаність до інших людей, соціальних відносн і стосунків.

У ході свого життя особистість адаптується до взірців соціальної поведінки. В людині формуються інтелектуальні, соціальні, фізичні, емоційні навички, необхідні для виконання соцільних ролей. З іншого боку, оточуючі особистість люди теж соціалізуються. Таким чином, люди весь час шукають компроміс.

Визначальними суспільно-соціальними підставами, психолого-соціальними процесами соціалізації є: участь у соціальних відносинах, зв’язках, комунікаціях, самосвідомість, відповідальність, розуміння соціальної ситуації (система усвідомлення), ідентифікація (ототоження особистісних виявів із соціальними, спільнотними); почуття сорому, провини; адаптація (як пристосування до умов існування різних соціальних структур і спільнот, внаслідок чого засвоюються існуючі норми, цінності, ідеали), імітація (як усвідомлене наслідування зразкових систем соціального буття); совість, інтеріорізація (включення суспільного до індивідуального); інспірування соціальних мотивів; детермінація соціальної поведінки; впровадження й реалізація настанов (механізм випереджчаючих реакцій особистості на соціальні реалії); диспозиція (індивідуальні умови, що передують соціальній реакції та дії соціального відносно особистості; сходження від індивідуального до суспільного), практика соціальних дій тощо.

Критеріями соціалізації при цьому виступають: спрямованість на потреби, настанови, орієнтації, інтереси, цінності; характер і рівень прийняття соціальних потреб, інтересів, цінностей; характер і рівень реалізації соціальних потреб, інтересів, цінностей (масштаб, результат, форми діяльності).

Векторами соціалізації особистості в освіті слід вважати: егоїзм, індивідуалізм, альтруїзм, нейтральність, пасивність, активність, соціоцентризм, негативізм. Вони співвідносяться з межами соціального – індивідуальним та загальнолюдським. Співвіднесеність виявів векторів соціальної активності особистості проявляється через рівні: 1-ий – его, альтруїзм, моносоціоцентричність, полісоціоцентричність, орієнтація на загальнолюдське; 2-ий – на рівні почуттів, на рівні знань, на рівні вольових устремлінь; 3-ій – творчий, нетворчий, суперечлвий, несуперечливий; виявляється в масштабах і результатах діяльності людини (виконанні нею соціальних ролей, в ефективності діяльності), формах соціальної діяльності тощо.

Факторами соціалізації особистості є: очікування, зміна поведінки, прагнення до конформізму. Прикладом успішної соціалізаії є група шкільних ровесників.

Змістовними чинниками соціалізації також є: відношення до класу, раси, етнічно–культурних структур. В середньому класі, наприклад, виховуються: ініціатива, вільномислення; в робочому – конформізм; в сім’ях католиків більше цінують конформізм, ніж у протестантів; в чорних сім’ях більше цінують конформізм, ніж в білих, й таке інше.

Соціалізація – безперервний процес. Найбільш інтенсивно соціалізація відбувається в юному віці. В зрілому віці людина може зовнішньо змінити поведінку (дорослі зріло оцінюють норми; відчувають безліч відтінків поведігки; змушені встановлювати пріорітети в складних умовах морального, соціального вибору; оволодівати новими навичками). Дитяча ж соціалізація корегує базові цінності; діти тільки-но засвоюють норми; вірять в героя, який завжди каже правду; обговорюють ступінь достовірності чи хибності вчинку старшого за віком; у такому віці формується, головним чином, мотивація вчинків.

Соціалізація йде не тільки по висхідній. Існує і ресоціалізація, коли засвоюються нові цінності, ролі, норми, навички замість минулих, недостатньо засвоєних чи застарілих. Вона містить в собі виправлення минулого досвіду, професійну перепідготовку. Психотерпаія є засобом ресоціалізації. Люди намагаються внести корективи в своє життя, навіть змінити його.

Агентами соціалізації є суспільство, соціальні інститути (зокрема, засоби масової інформації та друку), освіта (така соціальна інституція в процесі соціалізації дає уявлення про суспільні цінності, норми, зразки, ідеали, стеореотипи; тут, в суспільстві в мініатюрі формується особистість дитини, вироблюються навички суспільної поведінки); соціальні організації, соціальні групи та їх представники (родичі, друзі, ровесники, вихователі, вчителі, наставники, духовні лідери, тренери, лікарі, підприємці).

Людина не може не відчувати останніх, інакше вона буде мауглі, манкуртом, яничаром. Відсутність мінімального спілкування, зокрема, в суспільних інституціях опіки, призводить до госпіталізму – шкідливих наслідків співвідношення особистості й суспільства.

Результати соціалізації виявляються у формуванні суспільних і соціальних типів особистості (поведінки і діяльності). Наприклад, за В.М.Ядовим, виділяються такі типи: ідеальний (всебічно і гармонійна розвинена особистість); базисний (той, що відповідає суспільному розвитку); модальний (реально пануючий в суспільстві). Такі типи розрізняються за: місцем індивіда у системі суспільних явищ; характеристикою реальних форм життєдіяльності; соціальною спрямованістю. При цьому, модальний тип особистості виявляється за дослідженнями; базисний – відповідає реальним суспільним умовам; ідеальний існує на рівні суспільної свідомості.

Е.Фромм виділяє співвідношення в особистості соціального (базисного суспільного) й індивідуального типів характеру. Соціальний характер, у такому контексті є посередником між соціально–економічною системою суспільства й ідеалами суспільства; це сприяє оптимальному функціонуванню соціальної системи. Фромм виділяє наступні типи соціального характеру західного суспільства: класичний капіталіст (прагнення до накопичення, індивідуалізм, агресивність); сучасний капіталіст (орієнтація на ринок, прагнення до споживання, почуття невпевненості, турбота); робітник (пунктуальність, дисципліна, здібність до праці, наполегливість); селянин (індивідуалізм, наполегливість, слабке відчуття класу, протиборство соціальним змінам).

Д.Рісмен виділяє такі типи соціального характеру: традиційно–орієнтований, консервативний, конформний; інтровертний; екстраверт (космополіт і споживач інформації; стандартизований відносно суспільного маніпулювання); позитивний (автономний, некомфортний, раціональний, незалежний).

Визначальними принципами соціалізації є: адаптації (пристосування до умов існування різних соціальних структур і спільнот, внаслідок чого засвоюються існуючі норми, цінності та ідеали); виховання, навчання, впровадження цінностей, соціальної детермінації, установки (механізм випереджчаючих реакцій особистості на її соціальні реалії), диспозиції (умови, що передують реакції, та дії соціальності відносно особистості).

Зокрема, диспозиції мають наступні рівні: вищий (наука); середній (реакція особистості на об’єкти життя – оцінки, спрямування, інтереси, очікування); нижчий – спеціалізація дій, очікування, реакції. Це сходження від індивідуального до суспільного. У той же час це – індивідуалізація. Диспозиції особистості виступають мехнізмом соціальної поведінки особистості. Діяльність диспозиційного механізму результується у взаємодії мотивів і стимулів, коли з’являється настанова, а потім – соціальна діяльність.

В соціальній діяльності виявляється зовнішній бік конкретної позиції людини, настанова. Це форма перетворення діяльності в конкретні, реальні дії, які спрямовано на соціально значущі об’єкти.

Соціальна поведінка людини складається із реакції останної на думку про неї оточуючих людей (при цьому, така думка впливає на формування індивідуальної свідомості); (від того, до якої категорії осіб віднесено уявленням оточуючих і в своїх уявленнях людину, залежить зміст очікуваних від неї актів поведінки та усвідомлення таких очікувань).

У цьому контексті розрізняються такі рівні соціальної поведінки особистості: елементарні фіксовані настанови (закріплені попереднім досвідом, є готовністю до дії; це поведінкові акти людини – реакція людини на швидкоплинні зміни в зовнішньому середовищі); настанови – оцінки соціальних об’єктів і ситуацій (звичні дії, вчинки, елементи соціальної поведінки, які підкоряються уявленням про те, яким повинен бути результат); настанови, які визначають загальну спрямованість особистості в певній сфері суспільної діяльності (цілеспрямована послідовність вчинків або соціальних дій людей у певній сфері суспільства, де особистість переслідує певні цілі); настанови, які визначають спрямованість діяльності особистості на цілі життєдіяльності й використання певних засобів (реалізація життєвих інтересів). Настанови регулюють соціальну поведінку, визначають загальну спрямованість особистості, ставлення її до інших тощо.

Етапами соціалізації є: первинна; вторинна, дотрудова, трудова, післятрудова.

З точки зору соціалізації особистості соціологія виділяє наступні теорії розвитку особистості:

1. зокрема, Ч.Кулі (у ході розвитку в людині виникає ефект дзеркального відображення уявлень про те, як людину оцінюють інші люди; “дзеркальне Я” людини складається з 3 – ох елементів: те, як нас сприймають інші; те, як люди, на наш погляд, реагують на те, що бачать в нас; те, як люди реагують на рефлексію інших); Дж. Герберта Міда (розвиток особистості включає декілька стадій, пов’язаних із прийняттям на себе ролі інших людей, формуванням “Я” і “Мене”: стадія “імітації”; ігрова стадія – тут діти надають думкам і діям такий зміст, що надають їм інші члени суспільства; стадія колективних ігор, напр. футбол; тут виникає почуття соціальної ідентичності); Ж.Піаже (здібність мислити розвивається в міру проходження послідовних стадій, кожна з яких сприяє оволодінню новими пізнавальними навичками; стадіями є: сенсомоторна (від 0 до 2); операціональна (від 2 до 7); стадія конкретних оперцій (від 7 до 11); стадія формальних операцій (від 12 до 15 років); Л.Колберга (моральний розвиток особистості включає декілька послідовних стадій, кожна з яких сприяє оволодінню новими пізнавальними навичками: це стадії уникнення покарання, стадія отримання насолоди, стадія усвідомлення думок інших людей про цих людей, стадія очікування та напрацювання правил поведінки; стадія становлення моральних принципів, які не залежать від загальноприйнятих цінностей).

2. З.Фрейда (у своєму розвитку особистість проходить декілька стадій, які закінчуютьчся статевою зрілістю; на кожній стадії виникає напруження “Его” та “Зверх – Я”; індивід завжди знаходиться у стані конфлікту з суспільством; біологічні потяги суперечать нормам культури та соціальності; процес соціалізації є приборканням стимулів; особистість містить 3 елементи: їд – джерело енергії, що живиться прагенням насолоди; его – здійснює контроль за поведінкою особистості на підставі принципу реальності; суперего – виконує моральну та оцінювальну функцію); Е.Кріксона (на своєму життєвому шляху особистісь проходить стадії розвитку, пов’язані із переборенням криз).

В цих теоріях задіяні такі механізми соціальної діяльності особистості в процесі соціалізації, як: індивідуальна дія – відношення особистості до норм; соціально обумовлений процес оцінки актів індивідуальної дії (тут індивід оцінює суспільство, яке йому протистоїть); проходження через шкалу оцінок – норм права, моральних норм, професійної етики; занесення акту соціальної дії в шкалу соціальної взаємодії (категорізація індивідуальних дій); взаємодія із суспільною свідомістю - самооцінкою й оцінками соціальної ситуації; вироблення форми реакції суспільства на індивідуальну дію тощо.

Відбувається процес взаємного оцінювання – суспільства й особистості; причому, якщо результатом функціонування індивідуальної шкали оцінок є сприйняття індивідом соціальної оцінки його поведінки, то в дію вступає процес категорізації індивіда – віднесення особистості до відповідних суспільних категорій. Тут особистість структурується відносно оцінок; її самовизначення детермінується суспільними характеристиками.

Самосвідомість індивіда виступає критичним пунктом впливу соціпального контролю. Причому, якщо соціальна свідомість нейтралізована шкалою індивідуальних оцінок, вона втрачає контролюючий ефект. Якщо ж така шкала проходить без перешкод, суспільний вплив має силу відносно особистості і остання втрачає свою унікальність. Автоматичний конформізм веде до розпаду особистості. Прагнення коформізму радше правило, ніж виключення. У цьому контексті грають роль такі фактори, як обмежені біологічні можливості, культурні обмеження..

У процесі біологічного, психологічного, соціального розвитку як єдності структури соціалізації індивід пов’язує власні потреби, настанови, мотиви, орієнтації, інтереси, цінності, ідеали зі зовнішніми – суспільними, соціальними, у ході чого відбувається постійний соціальий взаємообмін. Внаслідок суспільного, соціального впливу, зокрема через освіту, особистість змінюється, розвивається, реалізується, виражаючи себе.

Освіта як цілеспрямована культурологічна діяльність суспільства з приводу спрямування реалізації особистості є структуруючим напрямом процесу співвідношення індивідуального й суспільного; цілеспрямованою діяльністю суспільства з приводу соціальної адаптації, формування, розвитку, самоорганізації особистості; суспільною, соціальною інституцією, створеною суспільством, соціумом для осягнення і засвоєння суспільних, соціумних відносин, норм поведінки, систем цінностей, ідеалів.

Саме, засновані на знаннях, уміннях, навичках із соціальної діяльності, духовно–ціннісному досвіді суспільства, нації, народу, соціальних груп, спільнот, колективів, роду, сім’ї, особистості, механізми, технології, засоби, способи, прийоми, форми, соціальна організація освітньої діяльності здійснюють цілеспрямований вплив на соціалізацію індивіда, оптимізацію зусиль людини, яка навчається з приводу пізнання оточуючого світу, цінностей суспільства, соціальних спільнот і виражає своє місцне в ньому. Така оптимізація пов’язана із напрямами соціальної адаптації особистості в певних освітніх умовах.

В освітній діяльності природні, психологічні і соціальні дані особистості коригуються відповідно до самоорганізації особистості, її самореалізації, саморозвитку. Не підштовхування особистості до автоматичного відтворення суспільних, соціальних настанов, мотивів, оцінок, орієнтацій, позицій, світогляду, інтересів, цінностей, ідеалів має бути головним змістом освіти, а розкриття особистісного ставлення до них, потенціалу з метою реалізації особистісного призначення.

Таке розкриття відбувається через індивідуально спрямовану трансформацію наукового, духовного, культурного, матеріального суспільного багатства, через співвідношення особистості із системою соціальних відносин. У кожноденному, щохвилинному соціальному спілкуванні, що становить головний зміст освіти, особистість реалізується у багатоманітності суспільних, соціальних відносин, в яких цілеспрямовано утворюються соціальні зв’язки, комунікації індивіда із суспільством, засвоюються орієнтації, цінності, норми; відбувається розвиток особистісних ознак, властивостей, характеристик, рис, формується соціальна культура, активність, цілісність особистості; набувається соціальний досвід, накопичений суспільством, соціумом, народом, нацією, сім’єю, людиною за весь історичний період розвитку.

У цьому контексті соціологія освіти реалізує відповідні підходи до соціалізації особистості в освіті:

• створення теоретично–прогностичної моделі особистості, на основі якої реалізуються тенденції, закономірності впливу освіти у процесі соціалізації на людину відносно підготовки зростаючого покоління до життя;

• вивчення соціальних змін у потребах, інтересах, цінностях суспільства щодо індивідів;

• дослідження взаємодіючих впливів соціокультурного середовища (освіта) та її засобів, методів, форм, прийомів, технік, технологій, методик на соціалізацію особистості, набуття нею індивідуальних соціальних рис, ознак, особливостей, характеристик, які виявляє особистість в суспільстві;

• дослідження тенденцій, закономірностей розвитку освіти як суспільного, соціального інституту у напрямі формування сучасної особистості; співвідношення її зовнішніх і внутрішніх елементів щодо соціальних відносин, в яких знаходиться особистість;

• дослідження системи соціальних відносин, соціальних конфліктів, соціальних статусів, функціонування мікро–і макросередовища, діяльності соціальних спільнот в освіті щодо їх взаємодії із формуванням особистісних якостей;

• вивчення настанов соціальної культури особистості стосовно мотивації її соціальної активності, діяльності в освіти; запитів і побажать індивіда в освіті щодо реалізації особистісних потреб, інтересів, цінностей, ідеалів;

• дослідження напрямів, векторів, тенденцій, закономірностей соціальної взаємодії соціальних спільнот, груп, колективів, підгруп соціальної організації освіти зі світом особистості; розкриття меж, особливостей, форм перебігу конфліктологічної основи такої взаємодії, системи засобів вирішення соціальних конфліктів у системах соціальних відносин в освіті.

Резюме до лекції 4.

1. Соціологія освіти досліджує освіту як суспільну інституцію, систему соціальних відносин, соціальну організацію, через яку передаються, продукуються суспільні цінності, настанови, орієнтації, інтереси.

2. Суспільні цінності займають чільне місце у системі передавання знання, духовно–ціннісного досвіду людства, суспільств, соціальних спільнот тощо, що і складає соціальний, культурний зміст освіти.

3. У такій системі відбувається соціалізація особистості – предмет соціології освіти, що базується на розвитку духовної системи, багатоманітності соціальних відносин, в яких, з одного боку, реалізуються суспільні потреби, інтереси, цінності тощо, а з іншого, - особистість самореалізується, самоорганізується, набуваючи повноти, цілісності індивідуального вираження.

4. Такий процес має культурологічний характер, оскільки базується на застосуванні ціннісної системи духовності. Саме в царині пошуку, розвитку, боротьби, трансформації, настановлення, передавання, креативності духовно– ціннісного досвіду, культурного багатства людства, суспільств, соціальних спільнот, особистості тощо, відбувається реалізація культури – аури особистості.

5. Соціологія освіти досліджує цей процес на рівні формування суспільних почуттів, настанов, надаючи йому закономірний, тенденційний характер. Провідною тенденцією тут виступає організація, спрямування духовного шляху самоорганізації особистості засобами освіти.

Глосарій до лекції 4.

Ціннісні орієнтації – світоглядні, духовні, культурні орієнтації стосовно цінностей тих чи інших соціальних спільнот, груп: загальнолюдської, національних, класових, професійних та ін.; тривкі, стабільні диспозиції, що регулюють загальну спрямованість особистості, соціальних спільностей щодо об’єктів високої соціальної значущості; складові вищих рівнів у диспозиційній структурі спрямованості особистості. Вищим рівнем ціннісних орієнтацій є світоглядні, що визначають загальну ціннісну спрямованість пізнавальної, духовно–практичної та практичної діяльності індивіда. Найконкретнішою із них є ставлення людини до власного життя – сукупності основних сторін життєдіяльності та життєвої ситуації в цілому. Когнітивну підсистему ціннісних орієнтацій становлять відповідні ціннісні уявлення людини – світорозуміння, що у свою чергу структуруються за окремими елементами напрямів життя і є моральними, естетичними, інтелектуальними, релігійними, громадськими та ін.

Соціалізація – процес засвоєння індивідом знань, досвіду, норм і цінностей, включення його до системи соціальних зв’язків і відносин, необхідних для соціального становлення і життєдіяльнсті у даному соціальному просторі. Характеризується засвоєнням соціального досвіду та його ставленням до особистісних потреб, мотивів, настанов, інтересів, орієнтацій, цінностей тощо. Визначальними чинниками є: активність індивіда, варіативність його діяльності на підставі взаємодії із суспільними, соціальними відносинами. Соціалізація передбачає індивідуалізацію суспільних, соціальних настанов, інтересів, норм, цінностей, ідеалів, що охоплює усі етапи людського життя. Кількісне накопичення особистістю суспільних настанов переходить у його якісний стан, в якому виявляється індивідуалізована сутність особистості – її реалізація. У структурі соціалізаційних чинників мають місце: соціальні, суспільні норми, приписи, соціальні ролі, соціальні стереотипи.

Література до лекції 4

1. Гавриленко І.М. Соціологія освіти: Навчальний посібник. / КНУ ім. Т.Г.Шевченка. – К.: РВЦ “Київський університет“, 2000. – Кн. 1. – Соціальна статика. – 335 с.

2. Гавриленко І.М., Скідін О.Л. Соціологія освіти: Навчальний посібник. – Запоріжжя: “ ЭТТА – ПРЕСС”, 1998. – 396 с.

3. Конспект лекцій із спеціальності “Соціологія освіти”: Для студентів денної форми навчання. / М.Ф.Карпенко та ін. (укл.); КПІ. – К.: Вид – во КПІ, 1995 . – 40 с.

4. Ліщук – Торчинська Т.П. Соціологія освіти: Методичні рекомендації до курсу для студентів спеціальності «Соціологія«; Волинський державний університет ім. Лесі Українки, Інститут соціальних наук, кафедра соціології. – Луцьк: РВВ “Вежа” Волинського державного університету ім. Лесі Українки, 2000. – 56 с.

5. Лукашевич Н.П., Солодков В.Т. Социология образования: Конспект лекций. / Под ред. Н.П.Лукашевича. – К.: МАУП, 1997. – 224 с.

6. Нечаев В.Я. Социология образования. – М.: Из – во МГУ, 1992. – – 200 с.

7. Педагогічна соціологія: Навчальний посібник. / В.С. Болгаріна, М.М. Шимовський, Л. Й. Гуменюк та ін. – Тернопіль: Підручники і посібники, 1998. – 144 с.

8. Сидоренко О.А. Соціологія освіти: Науково–практичний посібник для працівників системи освіти. - Х.: ХДУ “Народна українська академія“, 2000. – 32 с.

9. Соціологія: короткий енциклопедичний словник. / Уклад.: В.І.Волович, В.В.Тарасенко, М.В.Захарченко та ін.; Під заг. ред. В.І.Воловича. – К.: Укр. Центр духовної к – ри, 1998. – 736 с.

10. Соціологія: терміни, поняття, персоналії: Навчальний словник – довідник для студентів вищих навчальних закладів освіти України / В.М.Піча та ін: (укл.); В.М.Піча (заг. ред.); Соціологічна асоціація України. – К.: Каравела; Л.: Новий світ, 2000, 2002. – 480 с.

11. Социология. Наука об обществе. Учебное пособие. / Под общ. ред. проф. В.П. Андрющенко, проф. Н.И.Горлача. – Харьков, 1996. – 688 с.

12. Сурмин Ю.П. Социология: проблемы социологической науки, общества, человека: Учебное пособие для студентов вузов, изучающих курс “Социология“ (Ю.П.Сурмин, И.С.Полторак, Н.А.Липовская; Национальный горный университет, Институт гуманитарных проблем. – Д.: НГУ, 2002. – Ч.3. Человек. - 2002. – 142 с.

13. Филиппов Ф.Р. Социология образования. – М.: Наука, 1991. – 203с.

14. Якуба О.О. Соціологія: Навчальний посібник для студентів. – Харків: Константа, 1996. – 192 с.

Лекція 5.

Тема: Соціальна організація освіти. Соціологічний аналіз діяльності навчального закладу, установи освіти як елементу соціальної організації освіти.

Мета: Схарактеризувати соціальну організацію освіти. Показати діяльність закладу, установи освіти як елементу системи соціальних відносин в освіті зісоціологічної точки зору.

Питання:

1. Соціологічні підходи до соціальної організації освіти.

1. Соціологічна характеристика системи соціальної організації на рівні закладу, установи освіти.

1. Соціологічна характеристика статусних підгруп закладу, установи системи освіти.

Зміст лекції.

Соціальна організація визначається соціологією як: об’єднання людей, які спільно реалізують певні мету, цілі, завдання, функції, програму, план і діють на підставі встановлених правил, норм, систем, технологій, процедур, засобів, способів поведінки, організації соціальних відносин; процес впорядкування, регуляції, організації соціальних відносин індивідів і соціальних груп, колективів, спільнот тощо; структурно–формальний аспект соціальних організацій суспільства (таким є освіта), системними елементами яких є: соціальний розподіл, диференціація, обмін, спеціалізація діяльності; діяльність спеціалізованої системи комунікацій, ієрархії, субординації соціальних статусів, ролей, престижів; наявність спеціальних правил, норм, традицій, систем відповідальності; реалізація соціально контролюючих, корегуючих, передбачаючих, діагностуючих, прогнозуючих регуляторів соціальних відносин у напрямі впорядкування, оптимізації соціальних взаємовідносин особистості і соціальних груп, колективів, спільнот, суспільства в цілому тощо; функціонування критеріальної бази ефективності соціальної діяльності.

На підставі соціальної організації в освіті здійснюється соціалізація, засвоєння норм і цінностей, характерних для даної культури, створюються необхідні передумови для позитивної (продуктивної, соціотворчої) співучасті індивідів і соціальних колективів у відтворенні, передаванні існуючих і виробленні новітніх, інноваційних суспільних відносин, соціальних стосунків, культури тощо. Здійснюваний тут соціальний контроль (управління, корегування, прогнозування) дозволяє впорядкувати суспільні, соціальні відносини у напрямі оптимізації соціальної організації стосовно вільного розвитку, самоорганізації особистості, яка знаходиться у межах соціальних відносин в освіті як суспільному інституті.

Соціальна організація в освіті розглядається соціологією освіти як впорядкована, узгоджена, соціально спрямована діяльність освітніх соціальних структур (колективів, закладів, установ), що реалізує мету, завдання і функції освіти на підставі певної цілісної, інтегративної системи соціальних відносин.

Характерними особливостями такої системи є: мета; тенденція до впорядкованості соціальних відносин; соціальна спрямованість; наявність спеціалізованих структур виконання завдань освіти; реалізація спеціалізації, диференціації діяльності окремих елементів соціальної організації (для освіти найважливішим є діяльність освітнього закладу, установи, педагогічного колективу); спеціальний розподіл керівних і організаційно – діяльнісних функцій; наявність системи уповноважених осіб, які здійснюють функції освіти; формального розподілу соціальних ролей, статусів, престижу, належності, посадових ієрархій, членства у соціальних групах (офіційних і неофіційних тощо); наявність ресурсів (знаннієвого, духовно-ціннісного, культурного, соціально-інформа­ційного; документованого, архівного та оперативного, матеріального, соціально дієвого, впливового, організаційного тощо; реалізація засобів, способів, систем, технологій, форм, правил, норм, структур соціального контролю, адміністративного нагляду, управлінської культури і корекції соціальних дій у межах системи; наявність критеріїв оцінки ефективності діяльності соціальної системи, якою є освіта, колективних дій у ній; наявність зовнішніх соціальних взаємовідносин системи освіти із іншими організаціями, суспільними інститутами тощо; здійснення соціальних відносин у межах соціального конфлікту – рушія системи соціальних стосунків, на підставі чого виникає новітня якість соціальної організації.

Заклад, установа, організація освіти є видом, формою, елементом, системою соціальної організації освіти, що реалізують мету, цілі, завдання, функції, принципи, структури, напрями освіти. Квінтесенцією такої організації виступає соціальна спільнота, група, колектив як система соціальних відносин. У такій системі здійснюється реалізація соціальної соціогрупової структури, в якій конструктивним елементом виступає особливий, специфічний порядок організації діяльності і відносин особистостей, які належать до соціальної організації. Цей порядок спрямовується, визначається, запліднюється ціннісними орієнтаціями, позиціями, мотивами, що стають підставами функціонування спільнотних норм, настанов, інтересів, правил, положень, потреб, контролю, системи статусів, престижу, соціальних ролей, спільнотних почуттів (у тому числі, консолідації), групової солціальної пам’яті, морально–психологічного клімату, способів визначення групового соціального простору, соціальних позицій учасників організованої соціальної інтеракції.

Напрямами діяльності соціальної організації закладів, установ освіти вважаються:

а) передавання знання, духовно–ціннісних настанов, соціального досвіду (духовно-практична діяльність);

б) організація соціалізації, самоорганізації особистості – центру освітнього впливу;

в) організація діяльності педагогічного колективу, управлінської системи (за напрямами освіти, конкретного закладу, установи освіти); (у навчальному закладі, установі освіти суспільні цінності визначаються на юридично – правовому рівні, закріплюючи офіційний характер такої діяльності, скеровуючи напрями діяльності на досягнення суспільних, соціальних цілей); підтримання внутрішньоінституційного порядку функціонування закладу, установи освіти;

г) адміністративно–господарська діяльність;

д) зовнішньоорганізаційна діяльність.

Особливостями соціальної організації освіти є:

• культурно – духовний характер;

• характер належності закладів, установ освіти (в основному мають характер державних установ);

• можливість здійснення творчих інновацій (стосовно характеру виконання державного замовлення);

• відчуття складності визначення ефективності діяльності (в тому числі, витрат, їх обчислення);

• наявність комунікативного, інтерактивного характеру діяльності (в такій організації спілкування превалює над відносинами, а, отже, має значення не стільки авторитет влади, скільки влада авторитету);

• реалізація співвіднесеності різновікових, різностатусних груп, що створює мозаїчність статусного, рольового, морально–психологічного, престижного порядку;

• слабке виявлення бюрократії, формальності у стосунках, організованості, стандартності у соціальних виявах;

• значна роль у забезпеченні виконання цілей, завдань, функцій освіти належить традиціям, впорядкованій системі організації діяльності, керівнику, лідерам навчально–виховного процесу.

Така соціальна організація базується на виконанні правил міжособистісної взаємодії у межах освіти як суспільного інституту (учень, студент – учень, студент; учень, студент – вчитель, викладач; вчитель, викладач – вчитель, викладач; вчитель, викладач - керівна система; керівна система - зовнішні зв’язки і т.п.), які мають статусний - обов’язковий, нормативний характер.

Реалізовані у такій системі колективний контроль, управління, коригування мають форму здійснення статусного положення учасників освітнього процесу. Причому дотримання формальності організації є її законом. Навіть соціальна стратифікація престижу в освіті задається посадовими нормами. У такій системі морально–психологічний клімат стає взаємозалежним від дотримання посадових обов’язків та їх виконання. Свідомісна колективна пам’ять у такій ситуації має офіційно задокументований характер.

Структуру соціальної організації установи, закладу освіти складають статусні групи. Такою групою,наприклад, виступає група управління, функціями якої є: примус, контроль, система покарань, система винагород, підбір і гуртування кадрів, визначення соціальних ролей, оцінювання, накопичення, розподіл, витрати ресурсів, оцінювання стану діяльності, визначення стратегії і тактики діяльності, процес прийняття рішень, організація їх виконання, коригування діяльності, підтримання як внутрішніх, так і зовнішніх зв’язків, організація циркулювання соціальної інформації про хід, організацію, виконання, ефективність навчально – виховного процесу.

Така група, в свою чергу, має підгрупи: безпосередньо управлінців (управлінський корпус, педагогічні і вчені ради), організаторів – впроваджувачів навчально–виховного процесу (керівники підрозділів освіти, працівники директоратів, ректоратів, деканатів, учбових частин, методисти), виконавців – організаторів виконавчої діяльності (працівники відділів планування, інформації, дігностики, психології, викладачі, педагоги, технічні працівники).

Іншими колективами є групи тих, хто навчається, тобто: учні, вихованці, студенти, аспіранти, курсанти, слухачі і т.п.

Указані соціальні колективи, спільноти, групи, підгрупи диференціюються за ознаками: стаж, освіта, характер праці, рівень винагороди за діяльність, кваліфікація, спеціалізація, виконавча компетентність, ступінь зв’язків із зовнішніми організаціями, вищими органами влади й управління, рівень складності вирішуваних питань, завдань, цілей, проблем тощо.

Разом із тим, у будь–якій організації діють неформальні групи, об’єднані: загальними потребами, настановами, інтересами, цінностями, орієнтаціями, поглядами, заняттями, місцем у соціальній ієрархії, хоббі тощо.

Іншими ознаками соціальної організації освіти виступають: мова, поведінка, територія, культура, символи, такі, що підкоряються загальній системі норм, в якій постійно взаємодіють: мета і засоби, правила внутрішнього розпорядку і контроль, примус і винагорода, обов’язковість і творчість, дисципліна і хаос, особистість і набір соціальних функцій, права й обов’язки учасників соціального спілкування, обов’язки і делеговані повноваження, завдання і ресурси, зовнішнє і внутрішнє середовище, стратегія і тактика діяльності, офіційне і неофіційне, особисте й колективне, цілісне і диференційоване, поодиноке й інтегративне тощо.

У соціальній організації закладу, установи освіти завжди наявні соціальні конфлікти – рушії суспільного прогресу. Їх характер визначається на підставі наступних ознак:

А. місцем тієї чи іншої соціальної статусної підгрупи в виконанні завдань освіти;

Б. вираженням соціальних протиріч суспільства у певний суспільний момент розвитку;

В. природою суспільних, соціальних відносин, що мають місце в освіті як соціальному інституті;

Г. свідомісним характером розв’язання суспільних, соціальних проблем;

Д. залежністю від політичної, економічної, соціальної, культурної ситуації в суспільстві;

Є. рівнем соціального престижу освіти, освітньої діяльноті в суспільстві тощо.

Соціологія освіти розглядає фактори, які впливають на перебіг конфліктів в освіті, а саме:

• обсяг, ступінь внутрішньої організації соціальних груп, підгруп в освіті;

• ступінь несхожості соціальних потреб, інтересів, цінностей, орієнтацій, позицій, форм їх вираження;

• колективне розуміння ситуацій взаємодії;

• соразмірність ресурсів, що визначаються колективною перспективою;

• характер взаємного сприйняття, оцінки соціальної ситуації;

• ступінь розвиненості почуття групової приналежності;

• розуміння наявності можливостей запобігання конфлікту;

• сукупність соціальних форм, що можуть становити фон соціального напруження(матеріальний стан, розміри прибутків, стать, вік, рівень освіти, рівень кваліфікації, соціальна приналежність, ресурси досягнення певного соціального статусу, престижу, ступінь раціональності колективної поведінки, расові, біолого–психофізіологічні, культурні та інші розрізнення етногенетичного характеру, досвід вирішення конфліктних ситуацій, здатність і рішучість вирішувати конфліктну ситуацію, ступінь задоволення колективних потреб, мотивів, настанов, інтересів у спільній діяльності тощо).

Специфіка соціальних конфліктів в освіті полягає в тому, що вони:

А. мають ціннісний характер;

Б. вирішуються на місці;

В. залежать від організації навчально–виховної діяльності;

Г. мало пов’язані із діяльністю інших суспільних інституцій (це в основному стосується дорослих колективів) тощо.

Внутрішні конфлікти у соціальному колективі освіти пов’язані із: неспівпадінням соціальних позицій, цінностей, орієнтацій; неузгодженням організаційних сторін навчально–виховного процесу; слабкістю внутрішніх ресурсів для вирішення соціальних проблем; виявленням різностильової, різнонаправленої політики, стратегії і тактики керівництва, управління, коригування, моделювання освітніх ситуацій; відмінностями у матеріальному становищі; різним обсягом владних повноважень; рівнями соціального статусу, престижу; різними позиціями у визначенні наявної ситуації тощо.

Формами перебігу соціального конфлікту в освіті можуть бути такі: а) між слабо вираженими мотивами діяльності організації з боку виконавців освітнього процесу та авторитарним формалізмом управління; б) між індивідуальними інтересами як управлінців, так і впроваджувачів навчально–виховної діяльності (що мають матеріальний, соціпальний, культурний характер); в) між формальними та неформальними інтересами представників соціальної організації, між формальними і неформальними лідерами соціальних підгруп (за статусами, інтересами, престижем, мобільністю тощо); г) між методами, стилями, формами структурованих соціальних взаємодій (наприклад, між демократичним і авторитарним стилями управління соціальною ситуацією як з боку керівництва, так і тих, хто безпосередньо впроваджує освітній процес); д) між інноваційними і традиційними, навіть консервативними формами реалізації освітньої політики; є) між індивідуальними мотивами освітньої діяльності, вираженими у соціальній площині ( наприклад, між егоїстичними і колективними нахилами у соціальній взаємодії ) тощо.

З точки зору соціології освіти вирішення соціальних конфліктів в освіті може полягати в такому:

1. дотриманні соціальних норм, правил, позицій поведінки, неухильному виконанні посадових обов’язків;

1. індивідуалізації соціальних відносин у напрямі вивільнення творчої ініціативи, демократичних проявів особистісного начала;

1. достеменній, оптимальній, раціональній мотивації співвідношення формального і неформального у освітній діяльності;

1. покращенні морально–психологічної атмосфери у колективі;

1. профілактиці конфліктних ситуацій (для цього можуть бути застовані соціологічні, психологічні методи впливу на соціальні відносини);

1. розширенні громадських меж повноваження освітньої влади й управління(із певноступеневим делегуванням владних повноважень, створенням громадських об’єднань різного типу);

1. коригуванні стилів, методів, способів, форм, засобів, прийомів, технік керівництва стосовно форм колективної співучасті, систем інтеграції, характеру керівної ініціативи тощо.

Резюме до лекції 5.

1. Соціальна організація в освіті є спеціально організованою діючою соціальною групою, в якій соціальні відносини підпорядковуються меті, цілям, завданням, функціям, принципам діяльності освіти.

1. Складові чинники соціальної організації освіти є структурованими відносно загальносоціальних: тут функціонують правила, принципи, системи відповідальності, обов’язків, належності, соціальна ієрархія – розміщення дійових осіб відповідно до соціальних статусів, ролей, престижу, а також здійснюється належне управління, координування, коригування, прогнозування діяльності, оптимізація застосування соціальних та інших ресурсів.

1. Соціологія освіти характеризує, аналізує, досліджує соціальну організацію освіти на рівні діяльності її системостворюючого елемента, чинника, квінтесенції – діяльності навчального закладу, установи тощо.

1. У процесі дослідження діяльності навчальних закладів, установ характеризуються напрями їх роботи, соціальна структура – ієрархія, система соціальних об’єднань, соціальний розподіл статусів, ролей, престижу, критеріальна база визначення ефективності діяльності.

1. Особливий напрям соціологічних досліджень у соціальній організації освіти складає вивчення соціальних конфліктів та їх вирішення.