3. Жанр поетичного живопису в творчості є. Маланюка в інтерпритації т. Саліги

Поетичний живопис, що найчастіше бачимо його у формі ліричного портрета, як самобутній жанр в українській поезії досить поширений. За найзагальнішою характеристикою – це вірш-присвята  конкретній людині, з якого вона постає яскраво вираженим індивідом зі своїм духовним світом та часто влучно схопленими зовнішніми рисами. Інколи може бути «характеристично» схоплений (як це буває в Євгена Маланюка) «портрет» історичного часу, етнічного краю, міста чи навіть «портретна» замальовка унікально-самобутньої природи, що традиційно називаємо пейзажем.

У конкретному історичному часі Є.Маланюк, наприклад, змалював постать Мазепи: 

В панцир закуто груди і плечі,

Тінню за ними — спалені крила,

Серце юне і тіло старече

Пурпур і бронза окрили.

Щоб вияскравити та суттєвісно відчути образ Івана Мазепи, поет використав потужної сили художні ресурси, які, однак, у тканині тексту мовби не служать за порівнювальні гіперболічні характеристики, а сприймаються як реалістичні індивідуальні риси («чоло пророче»; «телескопічні очі бачать майбутнього буряні доби»; «Риму козацького сивий Марсе»). Не менше значать, скажімо, зовнішні описи («срібна чуприна»; «плечі владичі»; «серце юне, тіло старече», «пурпур і бронза окрили»). Особливою емоційною плоттю та влучним метафоризмом виповнені «описи» історичних бойових умов та ситуацій («Гул погребовий полтавського маршу / крізь Петербургу затруті тумани»; «В панцир закуто груди і плечі, / Тінню за ними – спалені крила»).

Як бачимо, в матерії вірша, у його будівельній структурі нема жодної зайвої деталі, якихось надлишкових художніх компонентів. Тут владичить естетичне чуття міри, де кожен образ, штрих, окрема деталь, або ж портретний поетично-живописний натяк виконують свої самодостатні функції.

А, наприклад, тоді, коли для Маланюка було «манною небесною» спілкуватись із молодими бранцями літератури у вимушеній еміграції – О. Стефановичем, О.Ольжичем, О.Лятуринською, Н.Лівицькою-Холодною, О.Телігою, Л.Мосендзом, У.Самчуком. Тоді він й пише своєрідний «портрет часу» із «заочною» присутністю у ньому названих і не названих осіб у ньому:

Думав: прокляття, погрози, постріл

І неодмінно кров,

Доля як добрий старий Каліостро,

Зло обернула в добро.

Знову перо, книги мудрі і рідні,

Людські обличчя, сніг

Тьмяні добраночі, ясні добридні

Та молитви весні.

Маланюкове розуміння місії поетичного слова було співзвучне потребам українського історичного часу, проте він ніколи не допускав банально-декламаційних фразеологем. Його потужно-образна, підтекстова поезія вміщала у собі авторову теперішність, уроки минулого та мистецько-творчий досвід попередників. Якось поетові вірші наповнюються постатями античних часів, міфологічними персонажами, латинськими фразеологемами, величавими історичними та культурно-мистецькими іменами різних часів.

Мотив втраченої Батьківщини, що такий притаманний поезії першого періоду творчості будив у поета паралельні мотиви – мотиви солідарних доль осіб, котрі змушені були жити за «шелом’яним» Батьківщини. Тому Маланюкова поезія така олюднена. Еміграційні умови, звичайно, обмежували можливості духовного спілкування із земляками, до чого кликала душа. А ще слід зважати, – як висловилась Юлія Войчишин, – «на вияв багатогранної психіки поета, багатогранні аспекти його особистості: Маланюк-вояк, Маланюк-поет, Маланюк-людина. Ці всі означення слід поставити над спільним знаменником – емігрант (Маланюк-вояк-емігрант, Маланюк-поет-емігрант, Маланюк-людина-емігрант)».

            Здається, сказаного вистачає, аби потвердити, що жанрово-диференційні засади розмаїтих форм Маланюкового портретного живопису та його ідейно-тематичної спрямованості декларують собою буттєвісну екзистенцію людини в конкретно – часо-просторових умовах, розкриваючи її суспільно-активну поведінку, інтелектуальні, ментально-характеристичні та в загальному духовні риси.