Економічний цикл: його фази, індикатори
Функціонування ринкової економіки, як і будь-якої економічної системи, не є рівномірним і безперервним. Еконо-мічне зростання час від часу чергується з процесами застою та спаду обсягів виробництва, тобто зниженням усієї економічної (ділової) активності. Такі періодичні коливання свідчать про циклічний характер економічного розвитку.
Циклічність — це об’єктивна форма розвитку національної економіки і світового господарства як єдиного цілого. Інакше кажучи, це закономірний рух від однієї макроекономічної рівноваги в масштабі економіки в цілому до іншої.
За своїм змістом циклічність досить багатоструктурна. З точки зору довготривалості виокремлюють кілька типів економічних циклів: короткі (2—3 роки), середні (близько 10 років) та довгі (40—60 років).
Оскільки характерна риса циклічності — це рух економіки не по колу, а по спіралі, то вона є формою прогресивного її розвитку. За сучасних умов циклічність можна розглядати як один зі способів саморегулювання ринкової економіки.
Економічні цикли (кризи)
У теорії цикл трактується як період розвитку економіки від початку однієї кризи до наступної. Економічний цикл (у класичному трактуванні) включає такі фази: кризу, депресію, пожвавлення та піднесення, яке знаходить своє остаточне відображення у новій кризі. Прояви економічних циклів можна побачити за рядом ознак — показників економічної активності, основними з яких є: рівень завантаженості виробничих потужностей; сукупні обсяги виробництва; загальний рівень цін; зайнятість населення (безробіття) та рівень його доходів; прибутки та курси акцій найбільших корпорацій; динаміка попиту на товари тривалого користування; інвестиції у нове будівництво тощо.
Головне значення має фаза кризи, яка починає і завершує цикл. У ній зосереджено основні ознаки й суперечності циклічного процесу відтворення.
Криза — це різке порушення існуючої рівноваги внаслідок диспропорцій, що зростають. Відбувається скорочення попиту на товари, а також виникає надлишок їх пропозиції. Труднощі зі збутом призводять до скорочення виробництва і росту безробіття. Зниження платоспроможності населення ще більше ускладнює збут. Усі економічні показники погіршуються. Відбувається падіння рівнів заробітної плати, прибутку, інвестицій, цін. Через «омертвіння» капіталу у вигляді нереалізованих товарів фірми відчувають брак грошових коштів для поточних платежів, тому швидко зростає плата за кредит — ставка позичкового процен-та. Курси цінних паперів падають, настає хвиля банкрутств і масового закриття підприємств. Криза завершується з початком депресії.
Депресія — це фаза циклу, яка виявляється в застої виробництва. На цій фазі відбувається просте відтворення, виробництво не збільшується, проте й не зменшується. Поступово реалізуються товарні запаси, які виникли під час кризи через різке зменшення платоспроможного попиту. Рівень безробіття залишається високим, але стабільним. За умов скороченого виробництва ставка позичкового процента падає до свого мінімального значення. Проте поступово зростає сукупний попит і готуються умови для наступного пожвавлення виробничої та комерційної діяльності.
Пожвавлення розпочинається з незначного зростання обсягу виробництва (у відповідь на зростання попиту) і помітного скорочення безробіття. Підприємці намагаються відновити прибутковість виробництва, нарощують інвестиції в нову, продуктивнішу техніку, що пожвавлює попит — спочатку на капітальні блага, а потім і на споживчі, адже зростає зайнятість. Поступово обсяг виробництва досягає попереднього найвищого рівня й економіка вступає у фазу піднесення.
Піднесення (зростання) — це така фаза циклу, коли обсяг виробництва перевищує обсяг попереднього циклу і зростає високими темпами. Будуються нові підприємства, підвищується зайнятість, активізується попит на капітальні й споживчі блага, доходи та прибутки, зростають ціни й процентні ставки, жвавішає комерційна діяльність, прискорюється обіг капіталу. Таким чином, розпочинається справжній економічний бум, швидке економічне зростання, яке, проте, вже закладає основу для наступної нової кризи, котра і завершатиме цикл.
Обґрунтування чотирифазної структури циклу було зроблено К. Марксом. Графічно це подано на рис. 4, де ОА — загальна лінія розвитку виробництва за значний період; Q — обсяг виробництва; t — час; ВС — ламана лінія руху фаз циклу.
Рис. 4. Фази економічного циклу
Органічна цілісність циклу виявляється в тому, що в кожній з його фаз формуються умови для переходу до іншої. При цьому такий перехід здійснюється в основному на засадах ринкових регуляторів, отже, як правило, автоматично. Слід зазначити, що криза відрізняється від порушення рівноваги між попитом і пропозицією на будь-який товар чи в окремій галузі тим, що вона виникає в класичному розумінні як загальне надвиробництво, яке супроводжується стрімким падінням цін, банкрутством банків і масовою зупинкою та розоренням підприємств, ростом безробіття тощо. Слід розрізняти два типи криз: кризи надвиробництва і кризи недовиробництва. Так, останні були характерні у 90-х роках для всіх країн СНД, у т. ч. й України, де скорочення обсягу виробництва за ці роки становило понад 3/5.
Особливо рельєфно в структурі функціонування і розвитку економіки проявляються середні цикли (які ще називають промисловими, або бізнесовими). Вони розрізняються за глибиною падіння економіки та терміном, протягом якого вона повертається у передкризовий стан.
Причини економічного циклу
Існують різні точки зору щодо пояснення причин середніх економічних циклів. Серед них на увагу заслуговують такі:
1) циклічні коливання, зумовлені специфікою сфери обігу — незбігом у часі актів продажу товарів, послуг і оплати за них (проте це лише формальна можливість, а не реальна причина);
2) головна причина спаду — це суперечність між суспільним характером виробництва і приватною формою привласнення його результатів (К. Маркс, Ф. Енгельс та інші послідовники). Близько до цієї позиції стояли (ще до Маркса) й ті, хто економічний спад пояснював недоспоживанням значної маси людей, яке було викликане недоліками розподілу (Дж. Гобсон, Г. Мальтус);
3) цикл зумовлюється співвідношенням оптимізму і песимізму в економічній діяльності людей (В. Парето, А. Пігу);
4) цикл — результат технічних нововведень, що вимагає зростання інвестицій, а останні й спричиняють піднесення виробництва (Й. Шумпетер);
5) циклічність зумовлюється надлишком заощаджень і нестачею інвестицій у виробництво (Дж. Кейнс);
6) причиною циклів є невідповідність між грошовим капіталом і пропозицією (І. Фішер).
Незважаючи на відмінність у підходах, практично всі згадані економічні концепції розглядають економічний цикл як породження внутрішніх причин. Це — так звані інтернальні теорії. Ті ж теорії, які пояснюють економічні цикли зовнішніми причинами — наприклад, зміною сонячної активності, що призводить до неврожаю в сільському господарстві та до загального економічного спаду; війнами та різними політичними потрясіннями; освоєнням нових територій (що зумовлює надмірну міграцію робочої сили), називаються екстернальними.
Характерними особливостями середніх циклів після Другої світової війни є:
по-перше, скорочення їх тривалості, що об’єктивно пов’язано із посиленням динамізму (зменшенням періодів) оновлення основного капіталу в умовах НТР;
по-друге, необов’язковість послідовного проходження традиційних фаз циклу, зокрема фази піднесення. Бувають цикли, коли після фази пожвавлення (без піднесення) настає нова криза;
по-третє, зменшення руйнівного характеру криз. Цьому сприяє і досвід державного антициклічного регулювання, нагромаджений країнами з розвинутою ринковою економікою.
Для коротких циклів, на відміну від циклів середньої тривалості (які відтворюють спосіб функціонування основного капіталу), матеріальною основою є процеси, що відбуваються у сфері грошових відносин. Вони характеризуються особливою інтенсивністю та гостротою і можуть або накладатись на промислові (середні) кризи, або відбуватись за їх відсутності.
Довгі цикли (хвилі)
Довгострокові циклічні коливання в економіці вчені-економісти виявили ще в другій половині XIX ст. Одним з перших їх дослідників був англійський економіст У. С. Джевонс. Окремі аспекти довгих циклів, або довгих хвиль, досліджуються вже понад століття багатьма вченими.
Особлива роль у розробці теорії довгих хвиль належить російському вченому М. Д. Кондратьєву. Він ще у 20-х роках XX ст. опублікував ряд аналітичних праць, в яких практично здійснив багатофакторний аналіз економічного розвитку Великобританії, Франції та США за період 100—150 років. Теорія довгих хвиль Кондратьєва мала істотний вплив на подальший розвиток даного напряму наукового дослідження.
За цією теорією, по-перше, НТП розвивається хвилеподібно з циклами у 50—60 років. По-друге, матеріальною основою довгих хвиль в економіці є структурне техніко-технологічне оновлення капітальних благ та підвищення професійно-кваліфікаційного рівня працюючих. По-третє, в структурі довготривалих циклів М. Кондратьєв виокремив два етапи, або дві фази розвитку, — висхідну і спадаючу.
Висхідна фаза довгого циклу — це період довгочасного піднесення науково-технічного та економічного розвитку суспільства, який триває від 25 до 30 років. У даний період не виключені й циклічні економічні кризи, які розвиваються зазвичай на рівні довготривалого загального піднесення кон’юнктури.
Спадаюча фаза довгого циклу — період зміни базисних техніко-технологічних засад виробничої системи. Такий період триває 20—25 років і для нього характерні перебудовчі процеси економічної структури, адекватної технологічному оновленню.
Таким чином, теорія довгих циклів акцентує на поясненні того, чому в економіці бувають тривалі періоди високої економічної активності. Загальна тенденція економічного зростання може збігатися з контртенденцією у вигляді спадів у межах середніх циклів, в тому числі й на висхідному відрізку довгих хвиль. Відповідно, і тенденція до зниження на спадаючому етапі довгих циклів не виключала піднесення у період середніх циклів.
Щодо нашої країни, то її економіка протягом 90-х років перебувала і перебуває в глибокій економічній кризі, яка не є ні циклічною, ні довгохвильовою. Ми маємо спад, спричинений: по-перше, руйнуванням однієї соціально-економічної системи (адміністративно-командної) і формуванням іншої (ринкової); по-друге, порушенням колишнього єдиного народногосподарського комплексу у рамках СРСР (хоч і недосконалого за структурою та технічно неякісного); по-третє, практичною некерованістю трансформаційними процесами на макро- і мікрорівнях за умов, коли національна економіка тільки формується і паралельно йде процес державотворення. Є багато й інших причин всеохоплюючої соціально-економічної кризи в Україні, які будуть розкриті в наступних темах.
Форми безробіття і його природний рівень. Державне регулювання рівня безробіття
Основними типами безробіття є фрикційна, структурна і циклічна. Фрикційна безробіття пов'язане з пошуками і чеканням роботи. Це безробіття серед осіб, для яких пошук місця праці, відповідної кваліфікації та рівня індивідуальних переваг, вимагає певного часу.
Інформація про вакансії і претендентів на робочі місця недосконала, і її поширення відомого вимагає часу. Територіальне переміщення робочої сили так само не може бьпь моментальним. Частина працівників звільняється за власним бажанням у зв'язку зі зміною фахових інтересів, місця проживання і т. ін Тому безробіття фрикційна має переважно добровільний і короткочасний характер: в цієї категорії безробітних є «готові» навички до роботи, які можна продати на ринку праці.
Структурна безробіття пов'язане з технологічними зрушеннями в провадженні, структуру змінюють попит на робочу силу. Це безробіття серед осіб, професії яких виявилися "застарілими" або менше необхідними економіці внаслідок науково-технічного прогресу. Структурне безробіття має переважно вимушений і більш довгостроковий характер, тому що в цієї категорії безробітних немає «готових» до продажу навичок роботи й одержання робочих місць для них пов'язано з професійною перепідготовкою, нерідко супроводжується зміною місця проживання.
Поєднання фрикційного і структурного безробіття утворює природний рівень безробіття (або рівень безробіття при повній зайнятості), відповідний потенційному ВВП. Ряд економістів вважають неприйнятним використання терміна "природний" стосовно безробіття, викликаною структурними зрушеннями. Тому в макроекономічній літературі широко використовується термін NAIRU (Non - Accelerating - Inflation Rate of Unemployment), що фіксує увагу на тому, що цей стійкий рівень безробіття стабілізує інфляцію.
Циклічна безробіття являє собою відхилення фактичного рівня безробіття від природного. У період циклічного спаду циклічне безробіття доповнює фрикційне і структурну; в періоди циклічного підйому циклічне безробіття відсутнє.
Розрахунки фактичного і природного рівнів безробіття ускладнюються тим, що критерії віднесення окремих осіб до категорій зайнятих або безробітних достатньо рухомі. Звичайно безробітними вважаються ті, хто не має роботи на момент проведення статистичного дослідження, але активно шукає її і готовий приступити до роботи негайно. Люди, що мають роботу, а також всі зайняті неповний робочий день чи тиждень, відносяться до категорії за нятих.
Сукупність зайнятих і безробітних утворює робочу чинності.Особи, які не мають роботи й активно її не шукають, вважаються такими, що вибули зі складу робочої сили. До їх числа відносяться особи працездатного віку, що потенційно мають можливість працювати, але з яких-небудь причин не працюють: учні, пенсіонери, бездомні, домогосподарки, ті, хто зневірився знайти роботу і припинив пошуки її, і т.д. До складу робочої сили також не включаються обличчя, що знаходяться тривалий час у інституціональних установах (психіатричних лікарнях, в'язницях і т.д.).
Рівень безробіття визначається як співвідношення чисельності безробітних і чисельності робочої сили або як співвідношення частки зайнятих, щомісяця втрачають роботу, і цієї суми частки з долею безробітних, щомісяця знаходять роботу.
Природний рівень безробіття (NAIRU) визначається в результаті усереднення фактичного рівня безробіття у країні за попередні 10 років (або більш тривалий період) і Наступні 10 років (використовуються прогнозні оцінки з урахуванням ймовірнісної динаміки очікуваного рівня інфляції).
В індустріальних країнах (наприклад у США) для одержання відповідного моніторингу статистичне управління міністерства праці щомісячно проводить вибіркові опитування приблизно 60 тисяч сімей про відношення до зайнятості. Проте статистичні похибки неминучі, тому що, приміром, обличчя, які активно не шукають роботу, можуть зазначити в анкеті, щоб отримати допомогу з безробіття, вони займаються пошуками робочих місць. У результаті і фактичний, і природний рівні безробіття виявляться завищеними. З іншої сторони, себе безробітними часто називають ті, хто зайнятий у «тіньовій» економіці, - в результаті рівень безробіття тим вищі, чим більше частка «тіньового» сектора. Останнє особливо актуально для економік перехідного періоду, де велика частка зайнятих в «тіньовому» бізнесі поєднується з відсутністю адекватного статистичного моніторингу економіки, нерозвиненістю інфраструктури ринку праці, підтримкою «прихованої» безробіття як чинника відносної стабілізації державних витрат і зниження соціального ризику. Тому розрахунки рівня безробіття вперехідних економіках, зокрема і в російській, нерідко набувають характеру експертних оцінок.
Основними причинами існування природного (сталого) рівень безробіття є наступні.
1. Збільшення часу пошуку роботи в умовах системи страхування на випадок без работіце.
Виплата допомоги по безробіттю щодо знижує стимули до швидкого працевлаштування - збільшується час на пошуки підходящої роботи, на перепідготовку і т.д. У довгостроковій перспективі це сприяє досягненню більшої збалансованості структури робочих місць і структури робочої сили. У той же час збільшення допомоги по безробіттю та терміну їх виплати сприяє росту чисельності безробітних і підвищенню рівня безробіття. Інструментом вирішення цієї проблеми є державні інвестиції в інфраструктуру ринку праці (розгортання різноманітних систем перепідготовки кадрів, підвищення їх професійної і географічної мобільності, удосконалювання інформації про вакансії і т.д.). У короткостроковому періоді фінансування програм по регулюванню зайнятості може збільшити навантаження на державний бюджет, проте вже в середньостроковій перспективі це буде сприяти зниженню природного рівня безробіття.
2. Стійкість (жорсткість) заробітної плати породжує «безробіття очікування». Безробіття очікування виникає в результаті перевищення рівня реальної заробітної плати над її рівноважним значенням.
«Жорсткість" заробітної плати призводить до відносної недостачі робочих місць: працівники стають безробітними тому, що при даному рівні заробітної плати р I пропозицію праці L 2 перевершує попит на працюL (і люди просто V «очікують" можливості отримати роботу за фіксованою ставкою оплати. «Застигання» ринку праці у нерівноважних стані пов'язане з: 1) законодавчим встановленням мінімуму заробітної плати, яке обмежує її вільні коливання. Обмежує вплив мінімуму заробітної плати виявляється тим більш значним, ніж вище питома вага молоді, жінок, осіб малокваліфікованої праці в складі робочої сили, тому що для цих категорій зайнятих рівноважна ставку заробітної плати нижче законодавчо встановленого мінімуму;
2) фіксацією рівня заробітної плати в колективних договорах з профспілками і індивідуальних трудових угодах;
3) незацікавленістю фірм у зниженні рівня заробітної плати через ризик втрати кваліфікованої робочої сили, збільшення загальної плинності кадрів, зниження продуктивності праці, трудової дисципліни й обсягу прибутку.
Рівень безробіття різний у різних демографічних групах. Зокрема, рівень безробіття серед молоді значно вищий, ніж в інших вікових групах.
Тенденція до збільшення природного рівня безробіття в довгостроковому періоді пов'язана з:
1) збільшенням частки молоді в склад робочої сили;
2) збільшенням частки жінок у склад робочої сили;
3) більш частими структурними зсувами в економіці.
Якщо фактичний рівень безробіття вище природного на 1%, то фактичний обсяг виробництва буде нижче потенційного на р%.
Коефіцієнт (5 встановлюється емпіричним шляхом і різний в різних країнах. Нерідко його значення потрапляють в період від 2 до +3, що свідчить про значні втрати ВВП, викликаних циклічної безробіттям.
Якщо фактичний рівень безробіття не змінився по відношенню до показника попереднього року, то темп зростання реального ВВП становить 3% на рік. Цей темп зумовлений приростом населення, нагромадженням капіталу і науково-технічним прогресом. При кожному збільшення рівня безробіття на один відсоток (по відношенню до показника минулого роки) темп росту реального ВВП знижується на 2%.
3. Інфляція. Рівень інфляції
Інфляція (лат. inflatio — здуття) — надмірне переповнення паперовими грішми каналів грошового обігу, що спричиняє відрив грошової маси від реальної пропозиції товарів. Інфляція як загальноекономічне явище вперше виникла внаслідок громадянської війни в Північній Америці (1861 —1865) і була зумовлена роздуванням каналів паперово-грошового обігу. Вона властива будь-якій суспільній формації, що ґрунтується на товарно-грошових відносинах. Намагання покрити військові витрати за рахунок не забезпечених товарами грошей («голої емісії») порушило всі вимоги законів грошового обігу і призвело до знецінення грошей. Тоді це явище й назвали інфляцією. Подібні явища спостерігалися ще за рабовласницького ладу, коли володарі захоплювалися надмірним карбуванням монет. Інфляції піддавалися навіть монетно-грошові знаки, не кажучи вже про паперово-грошові знаки, які згодом їх замінили. За капіталізму інфляція супроводжувала війни та соціально-економічні потрясіння. Для фінансування пов'язаних з ними витрат держава збільшувала випуск в обіг паперових грошей, не забезпечених ні товарами, ні золотом. Все більша маса таких грошей вторгалася в канали грошового обігу і «ганялася» за все меншою кількістю товарів, відриваючись від масштабу цін, що призводило до шаленого зростання товарних цін і різкого знецінення грошей, тобто до інфляції. Знецінення грошової маси, зростання цін може відбуватися і внаслідок зниження вартості золота (іноді й таке трапляється) чи монопольного впливу на ціни, але ці явища мають неінфляційне походження, трапляються вони і за функціонування золотої валюти, тоді як подібні явища інфляційного характеру — лише за використання паперових грошей та необмінних на золото банкнот. Хоча й тепер у деяких країнах інфляція зумовлюється або посилюється надмірною (без товарного покриття) емісією грошей, а основною формою інфляційного знецінення грошей є зростання цін на товари, однак з розвитком товарно-грошових відносин, поступовим розширенням і поглибленням ринкової системи господарювання природа інфляції, а відтак і її трактування, дещо видозмінюються. Зокрема, з метою врахування впливу інфляційних чинників на виробництво застосовується поняття «інфляція витрат». Вона зумовлюється зростанням витрат, спричинених зниженням сукупної пропозиції внаслідок підвищення заробітної плати (цін на робочу силу) і цін на сировину, що зумовлює скорочення реального виробництва та зайнятості. Прихильники такого трактування інфляції спираються на наявність у сучасній економіці потужних монополістичних сил (корпорацій, профспілкових об'єднань), які спонукають до зростання цін та інфляції витрат. Поряд з «інфляцією витрат» функціонує поняття «інфляція попиту», яка виникає внаслідок збільшення сукупного попиту, що виявляється в зростанні цін, зумовленому перевищенням попиту над пропозицією. Порушення рівноваги між попитом і пропозицією на користь попиту може зумовлюватися збільшенням державних витрат, надмірним зростанням грошової маси. Певною мірою поділ інфляції на два типи — інфляцію витрат та інфляцію попиту — дещо умовний, бо в реальному житті розділити їх або розпізнати достеменно досить важко. Та в кожному випадку інфляція пов'язана з рухом грошей і, зароджуючись на розбалансованому грошовому ринку, вражає виробництво, споживання, інші підсистеми економічних відносин. Із стану вона перетворюється на процес, який в умовах ринку найточніше відображається у зростанні рівня цін за певний період. Отже, інфляція перетворюється на синонім зростання цін, втрачаючи свою грошову специфіку. Глибинними причинами інфляції в Україні є унікальна диспропорційність національної економіки, її обтяжлива, незбалансована структура. Посилення інфляції зумовлене проблемами у сфері власності, в системі управління, в господарському механізмі, в стані аграрного сектора економіки, в банківській та кредитній системах, дефіцитом державного бюджету і політичними та соціальними чинниками. Індекс цін як критерій рівня інфляції, який визначається співвідношенням сукупної ціни певного набору товарів («споживчого кошика») нинішнього періоду до його сукупної ціни у базовому періоді, вираженим у відсотках, вказує, на скільки більше треба платити за товари сьогодні порівняно з попереднім (базовим) періодом. Якщо цей індекс менше 100, то це не інфляція, а дефляція. Необхідність контролю за інфляцією, впливом на неї різних чинників зумовлює потребу визначення темпів її зростання.
4.
Державний бюджет — це система грошових відносин, яка виникає між державою, з одного боку, і підприємствами, фірмами, організаціями та населенням, з іншого, з метою формування та використання централізованого фонду грошових ресурсів для задоволення суспільних потреб. Іншими словами, це —щорічний баланс надходжень та видатків, який розробляють державні органи для активного впливу на економічний процес та підвищення його ефективності.
У кожній країні основу державних фінансів становить бюджет, а точніше — бюджетна система, яка включає державний бюджет і бюджет відповідних адміністративних одиниць.
Структура[ред. • ред. код]
Структура бюджетної системи значною мірою залежить від державного устрою країни. Так, держава з федеральним устроєм має федеральний (державний) бюджет і бюджети складових частин федерації (штатів, земель, кантонів, республік), а також бюджети місцеві (районів, міст, сіл, — залежно від адміністративного поділу). Наприклад, у США центральне місце належить бюджетам штатів, а загальнодержавні функції (оборона, зовнішні зв'язки, загальне управління) задовольняються за рахунок федерального бюджету. У державах без федерального поділу є лише державний і місцевий бюджети. В Україні за структурою бюджетна система складається з республіканського бюджету та бюджету адміністративно-територіальних одиниць, а саме: бюджету Республіки Крим та місцевих бюджетів: обласних, районних, міських, селищних та сільських. Всі вони мають дві частини: доходи й видатки.
Джерела доходів[ред. • ред. код]
Кожен бюджет має свої власні джерела доходів. Джерелами доходів державного бюджету є податок на прибуток підприємств, об'єднань і організацій; податок на додану вартість; акцизні податки; доходи від зовнішньоекономічної діяльності; прибутковий податок з громадян та ін., згідно з нормативами, що визначаються законодавчими актами. Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок різних місцевих податків та стягнень.
Державні видатки[ред. • ред. код]
Державні видатки — це сукупність грошових відносин, які складаються в процесі розподілу і використання централізованих і децентралізованих грошових ресурсів для фінансування основних витрат суспільства. Відповідно до законодавства України видатки республіканського бюджету спрямовуються на фінансування:
виробничого й невиробничого будівництва, геологорозвідувальних, проектно-пошукових та інших робіт;
заходів у галузі освіти, науки, культури, охорони здоров'я, фізичної культури, соціального забезпечення;
загальнореспубліканських програм підвищення життєвого рівня та заходів соціального захисту населення;
загальнореспубліканської програми охорони навколишнього середовища та ресурсозбереження;
утримання органів державної влади й державного управління, судів, прокуратури;
утворення резерву коштів для ліквідації наслідків стихійних явищ, аварій і катастроф;
створення республіканських матеріальних резервів і резервного фонду та ін.
Стандартні положення[ред. • ред. код]
Бюджетна система ґрунтується на взаємодії бюджетів усіх рівнів, що відбувається за допомогою використання регулюючих доходних джерел, створення цільових і регіональних бюджетних фондів, їх часткового перерозподілу. Це важливе положення реалізується через систему податків, які регулюють обсяги надходжень фінансових ресурсів між державою та її регіонами, а також у цілому по території України. Необхідність такої системи виникає в результаті того, що в межах країни існує різниця у фінансовій забезпеченості регіонів внаслідок ряду об'єктивних причин, пов'язаних з економічним становищем та їх географічним положенням. Самостійність бюджетів забезпечується наявністю джерел доходів і правом визначити напрям їх використання й витрат.
Аналіз стану бюджету України за останні роки свідчить про дедалі напруженіший хід усього бюджетного процесу, ускладнення його формування й виконання. Бюджетний дефіцит — це та сума, на яку в даному році витрати бюджету перевищують його доходи.
Дефіцит державного бюджету характерний нині для багатьох країн. У США, наприклад, державний бюджет був збалансований без дефіциту за останні півстоліття лише два рази (у 1969, 1998 рр.), у Франції за останні 48 років державний бюджет був дефіцитним 32 рази, навіть у Німеччині, з її економічним і валютним «благополуччям», перевищення витрат над доходами спостерігається постійно. Причини дефіциту бюджету пояснюються цілим рядом факторів:
зниженням рівня суспільного виробництва;
глибокою структурною й технологічною незбалансованістю виробництва, постійним виснаженням природних ресурсів, зниженням науково-технічного потенціалу;
послабленням контролю за фінансово-господарською діяльністю підприємств, постійним зростанням цін, інфляцією;
нераціональною зовнішньоекономічною діяльністю держави;
великомасштабним оборотом «тіньового» капіталу;
великими непродуктивними витратами, приписками, крадіжками, втратами виробленої продукції.
У країнах із фіксованою кількістю грошей в обігу можуть бути застосовані три способи покриття дефіциту бюджету — жорсткіше оподаткування, емісія паперових грошей, що веде до інфляції, державні позики, які спричиняють зростання державного боргу.
Державний борг — це сума нагромаджених у країні за певний час бюджетних дефіцитів за винятком позитивних сальдо бюджетів, що мали місце за цей же час. Розрізняють зовнішній і внутрішній державний борг.
Зовнішній державний борг — це борг іноземним державам, організаціям й окремим особам. Він лягає на країну важким тягарем, оскільки їй доводиться розраховуватися за нього цінними товарами, сировиною, надавати певні послуги, щоб сплатити відсотки й погасити сам борг.
Внутрішній борг — це борг держави своєму населенню. Відповідно до законодавства державним внутрішнім боргом є боргове зобов'язання уряду виражене у валюті, перед юридичними й фізичними особами. Такі зобов'язання можуть мати форму: кредитів, отриманих урядом; державних позик, здійснених шляхом випуску цінних паперів від імені уряду; інших боргових зобов'язань, гарантованих урядом.
Бюджетний дефіцит і державний борг тісно пов'язані, адже державна позика є важливим джерелом покриття бюджетного дефіциту.
Одним з головних напрямів удосконалення бюджетної системи в умовах ринкових відносин є демократизація формування та використання всієї системи бюджетів. В Україні необхідно створити таку систему формування й використання бюджету, яка б зацікавила й виробників, і органи влади всіх рівнів збільшувати доходи та найефективніше їх використовувати. Згідно з новим Законом України «Про бюджетну систему України» необхідно провести глибоку реформу бюджетної системи країни. Реформою бюджетної системи передбачається:
реальне розмежування фінансової та податкової системи;
реальне розмежування фінансів державних підприємств і державного бюджету;
розробка зведеного балансу фінансових ресурсів держави — доходів і витрат усіх без винятку юридичних і фізичних осіб, через які проходить розподіл і перерозподіл національного доходу;
здійснення децентралізації державних фінансів, структурного розмежування державного та місцевих бюджетів за джерелами надходжень та витрат. Передбачається, що на республіканському рівні здійснюватимуться лише ті витрати, які мають загальнодержавну вагу. Тому необхідно, щоб кожна ланка бюджетної системи мала чітко визначену законом дохідну базу.
5. Банківська система. Центральний банк та його функції, комерційні банки.
Банківська система — сукупність різних видів національних банків і кредитних установ, що діють в рамках загального грошово-кредитного механізму. Включає Центральний банк, мережу комерційних банків і інших кредитно-розрахункових центрів. Центральний банк проводить державну емісійну і валютнуполітику, і є ядром резервної системи банківских операцій.
Банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, а також філій іноземних банків, що створені і діють на території України відповідно до положень закону «Про банки і банківську діяльність». Банк самостійно визначає напрями своєї діяльності і спеціалізацію за видами послуг. Національний банк України визначає види спеціалізованих банків та порядок набуття банком статусу спеціалізованого. Національний банк України здійснює регулювання діяльності спеціалізованих банків через економічні нормативи та нормативно-правове забезпечення здійснюваних цими банками операцій.
Структура банківської системи[ред. • ред. Код]
У країнах з розвиненою ринковою економікою склалися дворівневі банківські системи. Верхній рівень системи представлений центральним (емісійним) банком. На нижньому рівні діють комерційні банки, що підрозділяються на універсальні та спеціалізовані банки (інвестиційні банки, ощадні банки, іпотечні банки, банки споживчого кредиту, галузеві банки, внутрішньовиробничі банки), і небанківські кредитно-фінансові інститути (інвестиційні компанії,інвестиційні фонди, страхові компанії, пенсійні фонди, ломбарди, трастові компанії).
Типи банківських систем[ред. • ред. Код]
Міжнародна практика знає кілька типів банківських систем: розподільна централізована банківська система; ринкова банківська система; банківська система перехідного типу.
Банківська система розподільного (централізованого) типу має такі особливості:
Держава є єдиним власником. Монополія держави на формування банків.
Однорівнева банківська система.
Відповідальність держави по зобов'язанням банків.
Банки підкоряються уряду і залежать від його оперативної діяльності.
Кредитні і емісійні операції зосереджені в одному банку.
Керівник банку призначається центральною або місцевою владою державними органами управління.
На противагу розподільної (планово-адміністративної) системі банківська система ринкового типу має такі відмінності:
Відсутністю монополії держави на банківську діяльність.
Емісійні і кредитні функції розділені між собою. Емісія готівки зосереджена в центральному банку, кредитування підприємств та населення здійснюють різні ділові банки — комерційні, інвестиційні, інноваційні, іпотечні, ощадні і т. д.
Комерційні банки не відповідають по зобов'язанням держави, так само як і держава не відповідає по зобов'язанням комерційних банків.
Головною ланкою банківської та кредитної системи будь-якої держави є центральний банк. Центральні банки в їх сучасному вигляді існують порівняно недавно. На ранніх стадіях розвитку капіталізму чітке розмежовування між центральними (емісійними) та комерційними банками було відсутнє. Комерційні банки активно вдавались до випуску банкнот з метою залучення капіталу. По мірі розвитку кредитної системи проходив процес централізації банківської емісії в деяких великих комерційних банках. Підсумком цього процесу стало закріплення за одним з банків монопольного права на випуск банкнот. Спочатку такий банк називався емісійним або національним, а в подальшому – центральним, що відповідало його зверхньому положенню у кредитній системі.
Перший національний банк – шведський “Ріксбанк” – був заснований в 1668 р. на межі переходу від феодалізму до капіталізму. В 1694 р. був заснований Банк Англії. Але ці банки не володіли правом на емісію грошових знаків і їх функції відрізнялись від функцій сучасних центральних банків. Так наприклад, Банк Англії спочатку повинен був фінансувати торгівлю та промисловість, а Банк Нідерландів – внутрішню та зовнішню торгівлю. Центральні банки в їх сучасному вигляді виникли в XIX ст. В сучасних умовах практично в усіх країнах світу існують центральні банки, але між ними є вагомі відмінності, обумовлені особливостями політичного та фінансово-економічного розвитку країн.
Серед різноманітних функцій центральних банків потрібно виділити основні, без яких неможливе виконання головної мети центрального банку – збереження стабільності національної грошової одиниці; та додаткові, що відповідають рішенню цього завдання. Основні функції, що здійснюються всіма без винятку центральними банками, поділяються на регулюючі, контрольні та обслуговуючі. До регулюючих функцій відносять: – управління сукупним грошовим оборотом; – регулювання грошово-кредитної сфери; – регулювання попиту та пропозиції на кредит.
Під контрольними функціями розуміють: – здійснення контролю за функціонуванням кредитно-банківської системи; – проведення валютного контролю.
Обслуговуючі функції здійснюються при: – організації платіжно-розрахункових відносин комерційних банків; – кредитуванні банківських установ та уряду; – виконані центральним банком ролі фінансового агента уряду.
Важливою є регулююча функція, яка притаманна всім без винятку центральним банкам, і включає розробку та проведення грошово-кредитної політики. Характер запровадженої центральним банком грошово-кредитної політики багато в чому залежить від ступеню його незалежності від уряду, яка може бути більшою або меншою, але ніколи не є абсолютною. Наприклад, цільові орієнтири зміни агрегатів грошової маси зазвичай визначаються безпосередньо центральними банками. В той же час не один центральний банк не може самостійно, без участі держави, встановити той або інший валютний режим. З іншого боку, відмічені за останні десятиріччя тенденції в грошово-кредитній сфері сприяли посиленню незалежності центральних банків. Так, процеси лібералізації руху капіталів призвели до підвищення значення ринкових інструментів та зменшення ролі адміністративних заходів регулювання. Це, в свою чергу, викликало згортання регламентуючих процедур і в певній мірі зміцнило незалежність центральних банків.
Розробка та проведення грошово-кредитної політики включає в себе: - визначення напрямків розвитку грошово-кредитної політики; - вибір основних інструментів грошово-кредитної політики; - створення та впровадження статистичної бази даних по грошовій масі, кредитам та заощадженням; - проведення аналізу і досліджень з проблем економіки та грошово-кредитної сфери даної країни або інших держав, які створюють основу грошово-кредитної політики; - складання грошових програм та контроль за їх виконанням.
Не менш важливою регулюючою функцією центрального банку є регулювання попиту та пропозиції на кредит та іноземну валюту, що здійснюється за допомогою проведення інтервенцій на грошовому та валютному ринках. З метою кредитної експансії, центральні банки застосовують заходи по зниженню рівня ліквідності кредитно-банківських інститутів, а при кредитній експансії застосовують протилежні дії. Аналогічне значення мають валютні інтервенції. Контроль за функціонуванням кредитно-банківської системи – одна з основних функцій центрального банку, яка обумовлена необхідністю підтримання стабільності цієї системи, оскільки довіра до національної грошової одиниці припускає наявність стійких та ефективно працюючих кредитно-банківських інститутів.
Як правило, нагляд за кредитно-банківскою системою здійснюється безпосередньо центральними банками, але у Бельгії, Німеччині, Швейцарії та Японії органи нагляду, інституційно відокремлені від центрального банку. Не дивлячись на це, центральний банк пов’язаний з ними, приймаючи участь в їх діяльності або здійснюючи консультаційні послуги. В інших країнах центральний банк контролює діяльність кредитно-банківських установ разом з іншими інститутами. Так, Федеральна резервна система (ФРС) США здійснює нагляд разом з Федеральною корпорацією страхування депозитів, Службою контролю грошового обороту, уповноваженими органами штатів.
Не менш важливою контрольною функцією центрального банку є здійснення валютного контролю та валютного регулювання. Ступінь жорсткості валютного контролю та валютного регулювання залежить передусім від загального валютно-економічного стану в країні. Так, в країнах, що розвиваються, контролю, як правило, підлягає дуже широке коло операцій по зовнішнім платежам та розрахункам, що обумовлено необхідністю регламентації витрачання іноземної валюти. Навпаки, найбільш розвинуті в економічному відношенні країни в даний час ідуть шляхом лібералізації валютного контролю.
Забезпечення безперебійного функціонування системи готівкових та безготівкових розрахунків – одна з обслуговуючих функцій центрального банку. Першочергово діяльність центрального банку в цій сфері обмежувалась випуском в обіг паперово-грошових знаків. Грошова емісія і зараз складає основу діяльності всіх центральних банків. В подальшому по мірі розвитку безготівкових розрахунків центральний банк почав виступати в ролі організатора і учасника платіжно-розрахункових відносин. Знаходячись в центрі потоку грошових коштів, центральні банки повинні забезпечувати швидке та безперебійне функціонування механізму безготівкових розрахунків та платежів. Разом з тим безпосередня участь центральних банків у платіжних системах не є обов’язковою; деякі центральні банки обмежуються контролем за діяльністю цих систем.
Інша обслуговуюча функція центрального банку – кредитування кредитно-фінансових інститутів та уряду. Будучи кредитором останньої інстанції, центральні банки надають позики кредитно-фінансовим установам, які зазнають тимчасових труднощів пов’язаних з недостатністю фінансових ресурсів. За допомогою кредитування уряду центральні банки здійснюють фінансування державного боргу та дефіциту державного бюджету. Це особливо широко використовується в країнах, що розвиваються, де позики центрального банку уряду складають значну частину їх активів. Навпаки, розвинуті держави уникають подібної практики. В зв’язку з цим дана функція відноситься не до основних, а до додаткових. Ще одна обслуговуюча функція центрального банку – здійснення ним ролі фінансового агента уряду, тобто ведення урядових рахунків та управління активами різних урядових відомств. В деяких країнах, наприклад в США, центральні банки здійснюють цю функцію разом з комерційними банками. В інших державах, наприклад в Італії, центральний банк є практично бухгалтером урядових установ.
Додаткові функції центрального банку не пов’язані безпосередньо з його головним завданням (збереження стабільності національної грошової одиниці), але сприяють його реалізації. До числа цих функцій відносять керування державним боргом, проведення аналітичних розслідувань та ведення статистичної бази даних, виготовлення банкнот тощо. Функції проведення аналітичних та статистичних досліджень за своїм характером можуть бути досить неоднаковими та нерівнозначними у центральних банках різних країн. Аналіз в області грошово-кредитної та валютної політики в основному базується на даних платіжних балансів. Це обумовлено в деяких країнах (Бельгія, Німеччина, Франція, Нідерланди, Японія) делегуванням центральному банку функції збору та аналізу такого роду даних.
Більшість центральних банків здійснюють аналіз економічної кон’юнктури у реальному секторі економіки. Деякі центральні банки публікують ретельні результати проведених розслідувань (Федеральний резервний банк США, Банк Японії, Національний банк Бельгії, Німецький федеральний банк, Банк Франції, Банк Англії). Багато центральних банків вивчають фінансове положення підприємств і створюють служби по банківським ризикам (Національний банк Бельгії, Німецький федеральний Банк, Банк Франції, Банк Італії, Банк Іспанії). Крім цього, в центральних банках Німеччини, Бельгії, Іспанії, Італії існують централізовані бази даних балансів підприємств. Завдання всіх центральних банків – випуск в обіг банкнот та забезпечення їх циркуляції на території країни. При цьому лише деякі центральні банки (Італії, Великобританії, Бельгії, Іспанії) мають спеціальні структурні підрозділи по випуску банкнот.
Деякі центральні банки мають відносини з небанківською клієнтурою та надають загальні послуги. Всі центральні банки підтримують кореспондентські відносини з фінансовими установами своєї країни, іншими центральними банками та міжнародними фінансовими організаціями. Але комерційні відносини з небанківською клієнтурою завжди є другорядними. Центральні банки можуть надавати певний набір послуг колективного використання. З метою поліпшення функціонування банківської системи та відносин між комерційними банками та їх клієнтурою деякі центральні банки, як вже було сказано, створюють централізовані служби по банківським ризикам, контролюють неоплачені векселі тощо.
Таким чином, центральні банки – це органи державного регулювання економіки, яким надано монопольне право випуску банкнот, регулювання грошового обігу, кредиту, валютного курсу, зберігання золотовалютних резервів. Центральний банк є “банком банків”, фінансовим агентом уряду при обслуговуванні державного бюджету.
6. Банківська система України та особливості її сучасного стану.
Банківська система України започаткована після прийняття Верховною Радою України у березні 1991 року Закону України "Про банки і банківську діяльність". Вона є дворівневою і складається з Національного банку України та комерційних банків різних видів і форм власності (рис. 1.1.). Національний банк України є центральним банком, який проводить єдину державну грошового-кредитну політику з метою забезпечення стабільності національної грошової одиниці. Банки створюються на акціонерних або пайових засадах юридичними та фізичними особами. Свої функції банки реалізують через виконання таких операцій, як залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення на депозитні, вкладні ацій, населення на депозитні, вкладні рахунки та недепозитне залучення коштів; кредитування суб'єктів господарської діяльності та громадян, вкладання у цінні папери, формування касових залишків та резервів, формування інших активів; касове та розрахункове обслуговування народного господарства, виконання валютних та інших банківських операцій. Банки у своїй діяльності керуються Конституцією України, Законами України "Про Національний банк України", "Про банки і банківську діяльність", законодавством України про акціонерні товариства та інші види господарських товариств, іншими законодавчими актами України, нормативними актами Національного банку України і своїми статутами. З січня 1998 року банківська система України перейшла на міжнародні стандарти бухгалтерського обліку і статистики. Національний банк є економічно самостійним органом, який здійснює видатки за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошторису, а у визначених цим законом випадках - також за рахунок Державного бюджету України. НБУ є юридичною особою, має відокремлене майно, що є об'єктом права державної власності і перебуває у його повному господарському віданні.
Національний банк України (перший рівень) є центральним банком, особливим органом державного управління, який має статутний капітал у розмірі 10 мільйонів гривень, що є державною власністю. НБУ є економічно самостійним органом, який здійснює видатки за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошторису, а в окремих випадках – також за рахунок Держбюджету України. Одержання прибутку не є метою його діяльності. Національний банк не відповідає за зобов'язаннями органів державної влади, а органи державної влади не відповідають за зобов'язаннями Національного банку, крім випадків, коли вони добровільно беруть на себе такі зобов'язання. НБУ не відповідає за зобов'язаннями інших банків, а інші банки не відповідають за зобов'язаннями Національного банку, крім випадків, коли вони добровільно беруть на себе такі зобов'язання. Основною функцією НБУ є забезпечення стабільності грошової одиниці. На виконання своєї основної функції Національний банк сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також, у межах своїх повноважень, — цінової стабільності. Традиційно виділяють чотири базові функції центрального банку: 1. емісія готівки та організація грошового обігу; 2. банк банків; 3. банк уряду; 4. реалізація грошово-кредитної політики. Крім зазначеного вище, до переліку функцій НБУ належить також наглядові, регулятивні й контрольні. Їх виконання забезпечується через: 1) здійснення всіх видів перевірок банків на місцях, інших кредитних установ та суб`єктів підприємницької діяльності, а також перевірку достовірності інформації, що надається юридичним та фізичним особам під час реєстрації банків, кредитних установ і ліцензування банківських операцій; 2) висунення вимог щодо проведення загальних зборів акціонерів банків загальних зборів акціонерів банків та інших кредитних установ і визначення питань, за якими мають бути прийняті рішення.
7. Цілі й інструменти грошово-кредитної політики
Сучасна економічна думка незалежно від її конкретного теоретичного спрямування визнає відповідальність держави за стан розвитку економіки країни, а отже, і її право впливати на економічне життя суспільства. Сьогодні всі визнають, що для реалізації свого впливу на економіку держава має розробляти відповідну грошово-кредитну політику.
Грошово-кредитна політика – це сукупність методів та інструментів у сфері грошового обігу і кредитних відносин, що використовує держава для регулювання грошово-кредитних відносин. Інструменти, якими оперує грошово-кредитна політика для регулювання грошового обігу, зображено на рис. 7.12.
Рис. 7.12. Інструменти регулювання грошового обігу
Основною метою цієї політики є допомога економіці в досягненні загального рівня виробництва, що характеризується повною зайнятістю і стабільністю цін.
Держава створює загальні умови для реалізації цих відносин, формує нормативно-законодавчу базу, визначає загальну орієнтацію функціонування фінансово-кредитних установ і законодавчі основи здійснення грошової емісії та випуску цінних паперів.