Посилення руху опришків на західноукраїнських землях. Олекса Довбуш.

На західноукраїнських землях, де становище селянства було ще гіршим, ніж на Правобережжі, де панщина досягала 5—6 днів на тиждень, у першій половині XVIII ст. народні маси теж посилили боротьбу проти польської шляхти, проти своїх гнобителів. У 30—40-х роках особливо широкого розмаху, зокрема на Покутті (в Прикарпатті) та на Північній Буковині, набув рух опришків [2].

На чолі опришків у 1738—1745 pp. став Олекса Довбуш (1700—1745), син батрака Василя Довбуша, родом з м. Печеніжина (тепер селище міського типу Коломийського р-ну Івано-Франківської обл.).

Зазнавши з малих літ злиднів, він залишив рідний Печеніжин і подався до опришківських загонів, де став їхнім улюбленим ватажком. Діючи невеликими загонами — по 20—30 чол., опришки нападали на панські маєтки, громили їх, роздавали панське майно селянам. Опришки виступали як народні месники. «Не по гроші я тут прийшов, але по твою душу, аби ти більше людей не мучив», — говорив Довбуш панові, нападаючи на його маєток. Народ допомагав опришкам, переховував їх, вважав своїми захисниками. Сільські ремісники виготовляли для опришків топірці, стрільби (рушниці), порох, кулі, селянки шили їм одяг, давали харчі та ін.

Виступи опришків тривалий час турбували панів. Сам Олекса Довбуш загинув від кулі найманця польської шляхти в Космачі 24 серпня 1745 р.

Постать О. Довбуша оспівана Ю. Федьковичем у його «дивоглядії» (драмі) «Довбуш», а також у багатьох народних піснях і легендах, описана в творах письменників В. Гжицького, Г. Хоткевича та ін. Після смерті Довбуша опришківські загони очолювали Василь Баюрак (1744—1754) та Іван Бойчук (1755—1759).

Боротьба проти кріпосницького гніту очолюваних Довбушем та іншими ватажками опришківських загонів у 30—50-х роках, у яких зосереджувалися найбільш злиденні й знедолені селяни, була одним з найвищих етапів у розвитку опришківського руху, етапом, коли гнів і ненависть проти експлуататорів наповнювали народні маси й виливалися в надзвичайно рішучі збройні напади на поміщиків і багатіїв.

1. Селянські повстання на Лівобережжі і Слобожанщині.

Загострення класової боротьби. Селянські повстання.

Посилення феодально-кріпосницького гноблення викликало загострення незадоволення широких народних мас, які активно виступали проти погіршення свого соціально-економічного становища. Форми їх протесту були різноманітними. Насамперед, наївно вірячи в справедливість царя й царської адміністрації, селяни подавали цареві і в урядові установи скарги, в яких просили перевести їх у розряд державних селян або повернути в козацтво. Сенат у Петербурзі був завалений справами «об ищущих казачества крестьянах». Масового характеру набули селянські втечі на південь, у Новоросію, на Дон, на Правобережжя і в інші місця. Часто селяни спалювали поміщицькі садиби, розправлялися з поміщиками, управителями, орендарям!» маєтків, відмовлялися виконувати повинності й платити податки.

Але найбільш гострими формами селянського протесту були масові селянські рухи, повстання проти поміщиків. Лише на Лівобережній Україні протягом 80- 90-х років XVIII ст. відбулося близько 50 значних селянських виступів, при цьому половина з них супроводжувалася сутичками повсталих з царськими військами. На розгортання селянських рухів в Україні значний вплив мала антикріпосницька боротьба російського селянства. У масових виступах проти поміщицького утиску часто спільно боролися російські, українські селяни й пригнобленій інших національностей [4].