Участь населення Закарпаття у визвольній війні угорського народу 1703—1711 pp.

Ширску боротьбу проти соціального й національного гноблення вело селянство Закарпаття. Яскравою сторінкою в літописі цієї справедливої боротьби була активна участь українських селян у визвольній війні угорського народу 1703—1711 pp. під керівництвом семиградського князя Ференца Ракоці II (1676—1735), спрямованій проти влади Габсбургів, за відновлення незалежності Угорщини. При цьому селяни, на противагу угорським поміщикам — керівникам повстання, в ході війни виступали не лише проти панування австрійських загарбників, а й проти кріпосницького гноблення взагалі. Розпочавшись у 1703 р. з виступу селян сіл Варів (тепер Берегівського р-ну Закарпатської обл.) та Торпа (тепер на території Угорської Республіки), повстання швидко охопило велику територію Угорщини, Словаччини, Трансільванії і Закарпаття. На Закарпатті повстанці оволоділи протягом літа й осені 1703 р. Береговим, Мукачевим, Хустом, Ужгородом, обложили Мукачівський і Ужгородський замки. Боротьба була дуже тривалою і запеклою. Лише в 1711 р. австрійським властям спільно з реакційними угорськими поміщиками вдалося придушити повстання, як і в цілому визвольну боротьбу угорського народу. На Закарпатті боротьба закінчилась взяттям австрійськими гнобителями 24 червня 1711 р. м. Мукачевого [6].

Боротьба українських селян, козаків, міських низів на правобережних і західноукраїнських землях наприкінці XVII — на початку XVIII ст. в своїй основі була спрямована проти класового гноблення, феодальної експлуатації. Водночас, оскільки повстанці виступали й проти іноземного поневолення, проти національно-релігійного гніту, за національно-релігійну незалежність українського народу, ця боротьба мала також і національно-визвольний характер.

Початок гайдамацького руху його характер, та рушійні сили. Повстання 1734 і 1750 pp.

Посилення польсько-шляхетського гноблення на Правобережжі й західноукраїнських землях викликало величезне незадоволення й протест широких народних мас. Цей протест виливався у різні форми: втечі селян на Запоріжжя, Лівобережжя та інші місця, розгром і підпали поміщицьких маєтків, убивства поміщиків, орендарів, лихварів, масові народні повстання. Багато загонів-повстанців у XVIII ст. дістали назву гайдамацьких, їх учасників називали гайдамаками, а повстання гайдамацькими.

Слово «гайдамака» походить від турецького «гайде», «гайдамак», що означало «гнати», «турбувати», «переслідувати». Спочатку гайдамаками називала українських повстанців польська шляхта, а потім вони почали цим іменем називати себе самі [1].

Гайдамацький рух — це насамперед широкий соціальний рух селянства, спрямований проти гніту польських і українських феодалів. Але оскільки на Правобережжі феодалами, експлуататорами виступали переважно польські або полонізовані українські шляхтичі, які були носіями й національно-релігійного гніту, класова боротьба українського селянства проти кріпосництва, набираючи тут національно-релігійного забарвлення, набувала водночас форми національно-релігійного руху. Тому, виступаючи проти соціального й національного гноблення, гайдамаки боролися й за возз'єднання Правобережжя з Лівобережною Україною в єдине ціле.

Основною масою гайдамаків були селяни-кріпаки, селяни, яким загрожувало покріпачення, сільські наймити, а також міська біднота. Активними учасниками і здебільшого ватажками цих загонів були запорізькі козаки, козацька сірома. Крім українських селян, міщан, запорожців, у гайдамацьких загонах були й представники інших народів — білоруси, волохи, молдовани, російські селяни і солдати-втікачі з царської армії, російські розкольники, що жили на Правобережжі, донські козаки, а інколи й польські селяни. Підтримувало гайдамаків і нижче православне духівництво, незадоволене насадженням католицизму й унії. Активне співчуття і підтримку боротьба гайдамаків знаходила по всій Україні, в тому числі і від лівобережних селян та козаків [5].

Перша відома в історичних джерелах згадка про гайдамаків відноситься до 1715 р. Але найбільшого розмаху Цей селянський рух досяг у 1734, 1750 і 1768 pp.

У 1734 p., тобто незабаром після смерті польського короля Августа II, для сприяння обранню на польський престол Августа III на Правобережжя вступили царські війська. Один з офіцерів закликав старшину надвірних козаків, загони яких поміщики тримали для захисту своїх маєтків, виступити проти шляхтичів — прихильників ставленика Франції Станіслава Лещинського. Серед українських селян пішла чутка, що цариця Анна Іванівна видала «Золоту грамоту», в якій закликає їх бити шляхтичів. Усе це сприяло розширенню виступів, які вже почалися раніше.

Повстанський рух охопив Київщину, Брацлавщину, Поділля й ширився аж до Східної Галичини. Повстанці розправлялися з панами, орендарями, громили маєтки, костьоли, захоплювали ліси, землі.

Центром боротьби стала Брацлавщина. Тут гайдамацькі загони очолив Верлан — старшина надвірних козаків князів Любомирських у Шаргороді, «наказний козацький полковник», як його титулували за старими козацькими звичаями. Його півторатисячний загін став основною силою повстання. Крім Верлана, діяло багато інших загонів — Чалого, Гриви, Медведя, Жили, Моторного, Писаренка, Темка, Скорича та ін.

Гайдамаки звільнили Вінницю, Броди, Жванець, Збараж та інші міста, обложили Кам'янець-Подільський.

Царські війська, повертаючись з Польщі через Правобережжя, разом з польськими військами розгромили або розсіяли гайдамацькі загони. Але вони швидко організовувалися знову й продовжували нападати на польську шляхту. У ЗО—40-х роках центром збору гайдамаків став Чорний Ліс (у верхів'ях р. Інгул). У 1736 р. гайдамаки взяли Паволоч, Погребище, Крилов, Таращу, Чигирин, Сквиру, у 1737 р. — Умань, у 1738 р. — Рашків, Гранів, Животів. Старшина надвірних козаків Любомирських Сава Чалий у 1734 р. діяв проти шляхти, а потім зрадив гайдамаків, за що інший ватажок гайдамаків Гнат Голий скарав його. Цей історичний факт послужив основою для п'єси І. Карпенка-Карого «Сава Чалий» [8].

Починаючи з 30-х років народні повстання проти польської шляхти та феодального гніту на Правобережжі і західноукраїнських землях не припинялися.

У 1750 р. численні гайдамацькі загони знову діяли по всій Правобережній Україні. Повстання охопило Брацлавщину, Київщину, Поділля. Ватажками гайдамацьких загонів у 1750 р. були Михайло Сухий, Прокіп Таран, Олекса Письменний, Павло Мачула, Олекса Лях, Похил, Мартин Тесля. Повстанці розгромили багато панських маєтків, захопили ряд міст і містечок, у тому числі Вінницю, Умань, Летичів, Радомишль, Чигирин, Фастів, Корсунь та ін. Але, як і раніше, повстанські загони діяли роз'єднано, не мали єдиного керівництва, тому польська шляхта і царські війська спільними зусиллями придушили повстання. Проте рух не припинився.