IV. Питання впливу громадськості на батьків – вихователів дітей, може бути представлене наступною схемою:

Всебічні сторони виховного впливу громадськості на батьків
Матеріальне і моральне заохочення батьків залежно від виконання ними батьківських обов’язків, від успіху дітей у школі.	Гласність звітів членів трудового колективу про те, як вони виховують дітей (дошка пошани кращих батьків, стаття в багатотиражці).	Діяльність батьківського активу в школі прирівнюється до найпочесних суспільних доручень у трудовому колективі.	Активні заходи до недбайливих, попередження неправильної поведінки силами трудового колективу шляхом попередження або товариського суду (індивідуальний підхід)

На підприємстві, у трудовому колективі повинна постійно бути присутня атмосфера загальної зацікавленості колективу в тому, щоб його члени мали добрі міцні сім’ї, успішно вирішували питання виховання дітей.

Організацією зв’язків школи, сім’ї та громадськості займаються спеціально створювані ради впливу, сім’ї та школи на підприємствах.

Найважливішою особливістю цих рад є підтримування тісних зв’язків із школами, в яких навчається основна частина дітей робітників і службовців.

Вони допомагають підшефним школам у здійсненні всеобучу, поліпшенні навчально-матеріальної бази, удосконаленні умов для навчання і виховання.

У великих будинках, на вулицях, у селищах створюються ради громадськості. Одним із найважливіших напрямків їх діяльності є робота з молоддю, різнобічна допомога школам.

Таким чином, в єдності дій школи, сім’ї та громадськості є великий сенс. У ньому знаходить своє відображення принцип безперервного та всебічного виховного впливу суспільства на підростаюче покоління. Здійснити цей принцип на практиці – благородне завдання вчителів, батьків, широкої громадськості.

V. Питання про роль сімї та школи у співробітництві світської та духовної освіти людей, церковних і світських навчальних закладів у наші дні набуває все більшого значення.

Ожила і піднялася з напівживих звільнена від всіляких пут, обмежень православна церква. Нарешті таки прийшла неминуча пора відродження християнської культури. Не вік же залишатися нам іванами, які не пам’ятають свого роду, досить і семидесяти з більшим років.

Коли в 20-х роках з’явилося рішення про відлучення церкви від держави, відбулося відлучення милосердя від держави, духовності від суспільства.

І ось на цю подію ми тепер постійно натикаємося, коли намагаємося відповісти на найважливіше життєве питання: як нам зараз у вільній, незалежній Україні рухатися далі? Це питання основне. Дехто говорить: сьогодні економічна криза. Так, криза. Щоб у цьому переконатися, достатньо пройти вулицями Києва та інших міст. Економічна криза – це факт занадто очевидний, але за ним проглядається інший, більш серйозний і грізний, – криза духовності. Криза егоїзації: сьогодні вся молодь опинилися в ситуації духовного шоку. Вона не знає, як жити. Вона не знає, куди йти. Вона не знає, як йти. Пошук рятівного шляху – основне завдання, яке стоїть перед суспільством. І сьогодні, коли ми намагаємося з’ясувати, яким був цей шлях до нас, переживаючи спільне завдання як своє прийшла Релігія – найдавніша форма культури.

Православні традиції у нас нерозривно пов’язані з історією українського та російського народу, історією вітчизняної освіти, яка зараз розкриває нову сторінку.

Втілення в дію української державної національної програми “Освіта” створює правову ситуацію в країні.

Справжня освіта неможлива без привиття серцям учнів тих моральних і благих навичок, які ґрунтуються на виконанні заповідей, які йдуть від Бога. Шануй батька і мати своїх, не вбий, не вкради і особливо – не побажай того, що тобі не належить. Справжня освіта неможлива без розвитку серця людського, без зміцнення норм морального життя, джерелом якої є тільки Христос. Бо скільки б не намагалися, педагоги, батьки, смиренності, покірності, любові навчитися не можна ні в кого, крім як у Христа і його справжніх послідовників.

У Декларації прав людини сказано: кожна людина має право на свободу думки, совісті та релігії. Це право у нашій країні протягом довгих років було відсутнє. Ми всі опинилися під неусипним оком тих, хто сповідував свою атеїстичну жорстоку релігію. Чим є марксизм – науковим ученням або певного роду віросповіданням. У нашій країні марксизм перетворився в дуже агресивну релігію. І в цій якості він з неістоством і нетерпінням став карати найменше “інакомисліє”, викорінювати і випалювати його як єресь. Але не будемо кидати каміння в Маркса, який навряд чи винний у скоєному в нас, і в тих, хто дійсно вірив у його учення. З всього, що відбулося ми повинні взяти урок. Мова йде про людське терпіння, яке нам потрібно набути і щоб ніколи його не втрачати, не відмовлятися від нього ні за які земні блага.

Діяльність православної церкви і багатьох навчальних закладів України показує, що зростає процес співробітництва систем світської та духовної освіти народу, церковних і світських навчальних закладів. Але, звичайно, це питання спільних дій і трудової роботи не на один день. Не можна думати, що духовність і освіта ввійде одночасно і відразу здійсниться психологічний симбіоз освіти та духовності.

Яка послідовність дій тут вже зараз спостерігається?

Насамперед, про велику книгу людства – Біблію. Протягом довгих років наші учні лише крадькома могли звертатися до неї. Сьогодні ситуація змінилася. Але прийняти Біблію не так просто, як взяти її в руки. Дуже важливо з чиїх рук вона попаде людям, в якій моральній «обкладинці», в якому контексті буде подана. У школі читається велика кількість курсів з історії, літератури, які не можуть пройти повз Біблії, повз християнства як великого прошарку, великого досвіду духовної культури людства. Як же ввести учнів у світ Біблії, у світ християнських цінностей, хто на це здатний? Одна справа знання, а інші – світло віри. Потрібні глибокі серйозні знання, а головне потрібно вміння викладача радіти тому про що він говорить. Адже Євангеліє – це радісна звістка, блага звістка. І неможна про цю благу звістку говорити, будучи не радісним. А таких людей дуже мало.

Потім, у законодавчих актах уряду України говориться про необхідність перегляду всіх учбових предметів, щоб виключити з них будь-яку атеїстичне та ідеологічне навантаження. Тому що в нашій школі ідеологізовані всі програми: з хімії, фізиці, біології та ін. Ці постулати не наукові і не серйозні. Шкільні вчителі і педагогічна наука повинні працювати над цим.

Але процес духовного виховання дітей, вивчення релігії, ідеології християнства, не дивлячись на складності, які існують, не так швидко як хотілося б – йде і йде впевнено.

Значна роль у цьому сім’ї та батьків. Саме тут, у колі найближчих людей, читають дитяче Євангеліє, починають ходити у храми, моляться. Тобто духовна освіта не можлива, без духовної роботи сім’ї та самих дітей, і треба погодитись з тим, що такі діти, зрозуміло за бажанням, будуть жити у відповідності з поглядами, які в них прояснюються і які вони щиро і всерйоз сприймають.

Виправдана організація в школах факультативів релігійної спрямованості, якими керують запрошені у школу священники.

У школі повинен бути час, коли з священниками могли б спілкуватися всі, хто цього соціально потребує.

Вивчення будь-якої релігії повинно бути доступним для всіх дітей. Якщо хто-небудь бажає вивчити іудаїзм або мусульманство – в них теж повинна бути така можливість.

І школа, і сім’я, і церква повинні бути готові до складної роботи зараз і в майбутньому.

Розлучитися або робити це формально незрівнянно легше, ніж знайти шлях до храму духовності. Адже ж можна і не знайти. Але в нас немає виходу: ми повинні його знайти. Хай відродиться все те, що допоможе людям стати насамперед добріше один з одним у думках і вчинках. Гідне відродження все, що здатне запобігти торжеству зла, відсутності доброзичливості, співчуття.

Адже моральність – це людинолюбність, людинозбереження. Ось це людинозбереження як закон життя, як природне щоденне правило і повинно пройти в школу та сім’ю і залишатися в них назавжди.