2. Види міграцій та їх характеристика

Міграція — це переселення, переміщення населення, пов'язане зі зміною постійного місця проживання як у межах однієї країни, так і з однієї країни в іншу. Залежно від ознак, за якими їх класифікують, міграції можуть бути зовнішніми і внутрішніми для даної країни, стаціонарними і тимчасовими (сезонними, маятниковими, епізодичними).

Розрізняють міграції:

І. Залежно від меж, які перетинають мігранти, зовнішня і внутрішня. Зовнішні міграції — це переміщення населення між країнами, групами країн. Характеризу­ючи зовнішні міграційні потоки, користуються термінами «еміграція» (виїзд населення із країни) та «імміграція» (в'їзд у країну). Внутрішні міграції — це переміщення населення в межах країни, між регіонами, на­селеними пунктами.

II. За часовими ознаками.

1. незворотна— зміна місця проживання назавжди,

2. тимчасова — переселення на тривалий час, але наперед обмеже­не певним терміном (робота за контрактом на кілька років);

3. сезонна — щорічні переміщення людей на певні сезони року (на період збирання врожаю, в курортний сезон тощо);

4. маятникова — регулярні (щоденні) поїздки до місця праці чи на­вчання за межі свого населеного пункту.

ІІІ. За формами реалізації.

1. суспільно організована — за участю державних або громадських організацій та за їх економічною допомогою;

2. неорганізована — переміщення силами і засобами самих мешка­нців, без матеріальної допомоги з боку будь-яких установ;

   4. Залежно від того, переміщується населення за власним бажан­ням чи примусово — добровільна і примусова.

   5. Зумовлені такими причинами:

      1. економічними та соціальними — пошук роботи, високих доходів, бажання змінити спосіб життя тощо;

      2. політичними — політичні, релігійні, расові переслідування;

      3. військовими — депортація, евакуація, військова служба тощо;

      4. екологічними — несприятлива екологічна ситуація.

      5. з метою навчання;

      6. інші.

3. Регулювання міграційних процесів.

Зростання міграційних потоків і можливі негативні наслідки цього явища вимагають керованості, ефективність якої зумовлює необхідність прийняття державної міграційної програми.

Міграційна політика держави повинна формуватись на таких принципах:

• зовнішня міграційна політика має сприяти безпеці країни, нарощуванню її економічного потенціалу і зростанню добробуту населення; захист національного ринку праці;

• залучення до країни, в разі необхідності, іноземних фахівців, робітників певного професійно-кваліфікаційного спрямування;

• соціально-правовий захист трудящих мігрантів.

Пріоритетною складовою державної міграційної політики України на сучасному етапі є регулювання зовнішніх міграцій, які посилюють криміногенну та економічну небезпеку. При управлінні зовнішньою міграцією доцільно орієнтуватись на такі напрями:

– постійні міграції в Україні не повинні бути стихійними, їх треба суворо регламентувати на державному рівні з тим, щоб не створювати передумов для зародження в майбутньому конфліктів на міжетнічному фунті;

– встановлення квот на постійний в’їзд тих, хто прибуває в Україну.

Міністерству праці та соціальної політики разом з Комітетом у справах національностей і міграцій потрібно формувати вітчизняну міграційну політику відповідно до потреб соціально-економічного розвитку держави. Механізм регулювання міграційних потоків (особливо зовнішніх, які посилюють криміногенну та економічну небезпеку) передбачає:

– укладання двосторонніх міждержавних угод з трудової міграції з виділенням обсягів міграційних потоків, їх статево-вікової та кваліфікаційної структури, рівня здоров’я, соціального захисту та термінів контрактів;

– ратифікацію міжнародних угод і Конвенцій Міжнародної Організації Праці з трудової міграції парламентом. У першу чергу, це стосується Конвенції № 97 (1949) «Про трудящих мігрантів» та № 143 (1975р.) «Про зловживання в області міграції та про забезпечення для трудящих мігрантів рівних можливостей і повернення», де передбачені основні норми умов праці, розмір заробітної плати, побутового та житлового забезпечення, транспортування та соціального страхування працівників;

– розробку вітчизняної нормативно-правової бази у сфері регулювання трудової міграції;

– відпрацювання механізму контролю за виконанням відповідних законодавчо-нормативних актів, за діяльністю посередницьких приватних фірм, за виконанням країною-партнером положень угод у частині гарантій умов зайнятості, соціального захисту трудових мігрантів;

– здійснення експертних оцінок стану на ринку праці в регіонально галузевому розрізі центрами зайнятості населення щодо вивчення соціально- економічних наслідків трудової міграції;

– боротьбу з нелегальною міграцією, прихованим вербуванням та контрабандою робочої сили;

– виділення на рівні держави пріоритетних у частиш використання трудових мігрантів регіонів, галузей, окремих підприємств та видів міграції (сезонні роботи, вахтовий метод);

– формування інформаційної бази для населення країни, яка через засоби масової інформації надавала б достовірні дані для мігрантів з основних питань їх переїзду, життя та роботи.

Поряд із створенням умов для переходу нелегальної трудової міграції в регульовану необхідно розробити заходи щодо стимулювання закріплення окремих професійних груп вітчизняних працівників за постійним місцем роботи. Серед основних напрямків зниження регіональної мобільності робочої сили у відповідних регіонах можуть бути:

– надання пільг з оподаткування при створенні робочих місць;

– стимулювання вітчизняних та іноземних інвестицій у розвиток виробництва тощо.

Основні завдання управління міграцією полягають у:

• регулюванні міждержавного руху населення;

• регулюванні імміграційних процесів (трудових, стаціонарних, руху біженців) та стримуванні нелегальної імміграції (виїзду);

• регулюванні еміграційних процесів, стримуванні нелегальної трудової міграції;

• регулюванні внутрішніх міграцій.