36

Лекція 1. УПРАВЛІННЯ ТРУДОВИМИ РЕСУРСАМИ ЯК НАУКА І СФЕРА ПРАКТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

1. Терміни та загальні положення.

Розглянемо основні положення.

Управління – процес переведення керованої системи в заданий стан шляхом впливу на її перемінні. (приклад)

Праця це процес взаємодії між людьми та природою з метою створення необхідного продукту. Праця вимагає від людини фізичних та інтелектуальних зусиль для досягнення мети і кінцевого результату. В обмін на свою працю людина отримує від суспільства все необхідне для досягнення матеріального задоволення, інтелектуальних і духовних потреб. Виробництво продуктів є і водночас виробництвом певних стосунків між людьми в процесі праці, розподілу, обміну та споживання. Створення продукту і діяльність пов'язана з подоланням певних труднощів, перешкодами, а також подоланням своєї пасивності.

Ресурси - (resources) це засоби, запаси, можливості, а також джерела цих засобів і доходів.

Трудові ресурси – це частина працездатного населення, яка володіє фізичними й розумовими здібностями і знаннями, необхідними для здійснення корисної діяльності.

- це частина населення працездатного віку від 16 до 55-60 років, крім інвалідів 1-ї та 2-ї групи, жінок, які мають 5 дітей, і плюс працюючі підлітки 15 років за згодою батьків та пенсіонери. В свою чергу, це є найважливіший фактор виробництва, який створює додану вартість.

УТР - це цілеспрямований процес відтворення, формування, навчання, виховання, розподілу і використання робочої сили, трудових ресурсів суспільства з метою підвищення ефективності живої праці.

Управління трудовими ресурсами – це складова частина управління як і матеріальним, так і духовним виробництвом, спрямованого на забезпечення зайнятості працездатного населення і його оптимальний розподіл між галузями і регіонами країни, а також на задоволення потреби народного господарства в кваліфікованих кадрах.

Вперше термін «трудові ресурси» як планово-облікову категорію ввів у 20-і роки XX ст. академік С. Струмилін, однак активно цей показник став використовуватися з кінця 50-х рр. XX ст.

2. Об'єкт і суб'єкт предмету утр. Задачі утр.

Предмет курсу – комплексне вивчення соціально-економічних проблем регулювання процесів відтворення і використання трудових ресурсів на макроекономічному рівні.

Об'єктом УТР є сукупність різних груп населення з їх власними характеристиками по певним ознакам (соціальні, економічні характеристики).

Суб'єктами УТР - є органи державного правління, а також інші-установи, а саме: біржі праці, інститути і курси проф. орієнтації, інформаційні агентства і служби по працевлаштуванню, відділи кадрів підприємств, профспілки.

3. Цілі та показники ефективності утр.

Цілі, які стоять перед суб'єктом та організаторами праці мають дуже важливе значення.

• Першим показником та ціллю, що характеризують ефективність УТР є природний приріст населення.

• Другий показник, що характеризує ефективність УТР є рівень життя, а показником є реальна зарплатня. В Україні середній рівень з/п 2100$ у рік, в США - 40000$, в Японії 30 000, Люксембург 50 000, в Польщі - 18500$. (на наступне заняття – визначення поняття ППС)

• Третя ціль (мета, показник) - підвищення якості, якість життя. Якість життя характеризується ступенем задоволення потреб людини, обумовленого по відповідним нормам, звичаям, традиціям, а також стосовно рівня особистих потреб. Про динаміку якості життя можна судити в першу чергу по споживанню матеріальних благ, середньої тривалості життя і часу праці. Ціль діяльності окремої людини можна визначити мотивацією по Маслоу.

Фактори, які впливають на ефективність УТР.

1. Національні традиції, здатність народу до самоорганізації, самоуправління, дисциплінованість і точність.

2. Інтелект нації, а також питома вага інтелігенції в складі нації; взаємовідносини між інтелігенцією і загалом.

3. Духовність народу (віра в своє призначення і Бога).

4. Природні, географічні і геологічні умови (наприклад, США, Німеччина, Австралія - багаті).

Управління трудовими ресурсами як система складається з окремих підсистем, кожна з яких містить у собі ряд напрямків, що складають підсистеми, і має самостійне значення, здійснюючи в той же час вплив на систему в цілому. Як на державному рівні, так і на рівні підприємства в систему управління трудовими ресурсами входять такі підсистеми.

Рис.1.1. Система УТР

I. На державному рівні управління:

Перша підсистема – формування робочої сили:

• управління процесом відтворення населення;

• управління процесом підготовки робочої сили;

• управління процесом відшкодування робочої сили.

Друга підсистема – управління процесом розподілу трудових ресурсів:

• управління створенням робочих місць;

• управління перерозподілом робочої сили.

Третя підсистема – управління процесом використання робочої сили:

• управління технічним прогресом;

• управління економікою праці.

II. На рівні управління підприємством:

Перша підсистема – формування трудових ресурсів:

• планування;

• набір;

• добір;

• визначення розміру заробітної плати і пільг.

Друга підсистема – розвиток трудових ресурсів:

• професійна орієнтація й адаптація;

• оцінка трудової діяльності;

• підготовка керівних кадрів;

• управління просуванням по службі.

Третя підсистема – підвищення якості трудової діяльності:

• мотивація праці;

• удосконалювання організації праці і його оплати.

Таким чином, управління трудовими ресурсами на державному рівні і на рівні підприємства слід розглядати як пов'язані підсистеми, що повинні бути спрямовані на досягнення оптимального й ефективного використання наявних трудових ресурсів, виходячи з трудового потенціалу країни.

Нормативно-правова база УТР

Правове забезпечення системи управління трудовими ресурсами спрямоване на:

– дотримання, виконання та використання норм чинного законодавства в галузі праці, трудових відносин;

– регулювання трудових відносин між роботодавцями та найманими робітниками;

– захист прав та інтересів безробітних;

– підготовку пропозицій щодо зміни чинних або відміни застарілих нормативних актів з питань трудових ресурсів.

Профспілки впливають на управління трудовими ресурсами через реалізацію погоджених з державою і роботодавцями економічних та соціальних програм, дотримання гарантій оплати праці, тривалості робочого часу та відпочинку, регулювання ринку праці і створення умов для ефективної зайнятості, забезпечення, згідно з договорами, на виробничому рівні визначених умов для ефективного використання трудового потенціалу.

Угоди й колективні договори мають силу міжгалузевих, галузевих та локальних нормативних актів, якими регулюються соціально-трудові відносини і які є обов’язковими як для сторін, що їх підписали, так і для органів, котрі повинні вирішувати колективні та індивідуальні трудові спори.

Профспілки разом з урядом беруть участь у розробці норм трудового законодавства.

Найважливіші постанови уряду з питань праці і заробітної плати приймаються разом з профспілками, без згоди профспілкової організації і місцевих профспілкових комітетів не допускаються звільнення робітників і службовців з ініціативи адміністрації.

Лекція 2. Основні демографічні показники населення.

Населення є одним із головних індикаторів соціально-еконо­мічного та екологічного розвитку держави та її регіонів — осно­вою формування трудового потенціалу.

Рис. 2..1. Види населення.

Постійне населення — це сукупність людей, що постійно проживають на певній території, незалежно від того чи перебувають вони в даний момент на цій території.

Наявне населення даної території — це сукупність людей, які перебувають на ній, незалежно від тривалості перебування.

Юридичне населення — це ті, які зазначені у списках жителів даної території та зареєстровані на ній.

Аналізуючи населення, важливо дослідити його розподіл за рядом демографічних ознак, особливо в динаміці, що дозволяє визначити соціально-економічні зрушення у структурі суспільства і виявити закономірності відтворення населення. На розвиток економіки суспільства істотно впливає структура населення. Вона визначається за такими ознаками: статевою, віковою, етнічною, сімейною, соціальною, економічною.

Саме структура населення визначає його кількісний та якісний стан розміщення по країні.

Джерела інформації про населення

Кількісні та якісні характеристики населення безперервно змінюються: люди народжуються, вмирають, одружуються, змінюють місце проживання, здобувають освіту тощо. Зміни чисельності і складу населення суттєво впливають на розвиток економіки та суспільства в цілому.

Чисельність і склад населення в усіх країнах визначається за допомогою перепису, поточного обліку населення (реєстрації народжуваності, смертності, прибуття і вибуття), вибіркового та спеціального демографічного обстеження, реєстрів населення. Переписи населення систематично проводяться в багатьох державах. Організація Об’єднаних Націй рекомендує проводити переписи в рік, близький до кінця десятиліття і включати в програми обов’язковий мінімум питань з метою міжнародного порів­няння одержуваної інформації.

Відтворення населення.

Використання робочої сили у процесі праці передбачає її відтворення, яке перебуває у взаємозв’язку із відтворенням суспільного продукту. Під відтворенням населення розуміють безперервне відновлення його кількісних і якісних характеристик протягом тривалого історичного періоду з відносно сталими умовами життя.

Виділяють три типи відтворення населення: розширене, просте, звужене.

При розширеному відтворенні населення народжуваність пе­ревищує смертність. Просте відтворення характеризується пос­тійною кількістю населення внаслідок приблизно однакової народжуваності і смертності. При звуженому типі відтворення населення смертність перевищує народжуваність.

Розширене відтворення може бути екстенсивним і інтенсивним. Екстенсивне відтворення означає збільшення чисельності трудового потенціалу в країні та окремих регіонах без зміни якісних характеристик економічно активного населення. Інтенсивне відтворення трудового потенціалу пов’язане зі зміною його якості (зростання освітнього рівня працівників, їхньої кваліфікації, фізичних і розумових здібностей тощо).

Кількісні характеристики населення формуються під впливом його природного та механічного руху. Природний рух населення у широкому розумінні — це відтворення населення шляхом зміни поколінь. Природний рух характеризується показниками народжуваності, смертності, а також природного приросту. Ці показники визначають у відносному та абсолютному вираженні. Абсолютні показники — це загальна кількість народжених або померлих; відносні показники поділяються на темпи (відношення абсолютної величини приросту до чисельності населення на початок досліджуваного періоду, %) і коефіцієнти народжуваності, смертності та природного руху, які розраховуються на 1000 жителів у проміле, ‰. Вони використовуються для порівняльного аналізу природного руху населення на територіях, населених пунктах у часі та для характеристики інтенсивності.

Загальний коефіцієнт народжуваності (Кн.з.) являє собою відношення кількості народжених за рік на 1000 жителів до середньорічної чисельності населення:

,          (2.1)

де Чн — кількість народжених за рік, осіб;

Чср — середньорічна чисельність населення, осіб.

Фактором природного руху населення є також смертність. Для її характеристики використовують цілу низку показників, і передусім коефіцієнт смертності (Кс.з.):

,           (2.2)

де Чп — кількість померлих за рік, осіб.

Величина цього коефіцієнта значною мірою залежить від вікового складу населення.

Міграційні процеси: сутність, причини, види та показники міграції

Поряд з природним рухом на демографічні параметри нселення впливає територіальна мобільність, або механічний рух населення. Останній пов’язаний з міграційними процесами. Переважно під міграцією розуміють такі територіальні переміщення населення, які супроводжуються зміною місця прожи­вання та місця праці (назавжди або на досить тривалий строк) як у межах однієї країни, так і поза її межами.

Переміщення у просторі відбувається внаслідок дії економічних, соціальних, демографічних, політичних, етнічних, освітніх, морально-психологіч­них, військових, екологічних та інших факторів, але ці чинники діють одночасно, вони певною мірою взаємозалежні, тож виявити окремі компоненти міграційного процесу, сформовані під впли­вом одного чи двох факторів, як правило, складно.

Виділяють також чинники міграції за сферою їх прояву: народногосподарські, територіальні, галузеві та внутрівиробничі, а також постійні, тимчасові і змінні залежно від їх використання в регулюванні міграційних процесів. Міграція значною мірою впли­ває на формування, функціонування й розвиток ринку праці. Мігра­ція як чинник розвитку ринку виконує прискорювальну, розподіль­чу та селективну функції.

Забезпечення певного рівня географічної мобільності робочої сили, змінність складу трудоактивного населення регіону та збіль­шення місць проживання індивіда протягом життя є результатами здійснення прискорювальної функції. Розподільча функція міграції виявляється у перерозподілі населення між регіонами за рахунок чого досягається більша відповідність між попитом на робочу силу та її пропозицією. Селективна функція міграції полягає у зміні якісного складу населення і робочої сили регіонів унаслідок нерівномірної участі у міграційних процесах представників різних соціально-демографічних груп.

У науковій літературі існують різноманітні підходи до виділення типів міграцій.

Класифікуючи міграції стосовно до будь-якої країни, виділяють зовнішню (міждержавну) і внутрішню.

До зовнішньої міграції відносять такий рух населення через державні кордони, який пов’язаний зі зміною місця проживання.

Зовнішня міграція існує в різних формах: трудовій, сімейній, рекреаційній, туристичній та ін. Зовнішня міграція має два боки: еміграція — виїзд працездатного населення з країни перебування для довгострокового чи постійного проживання в іншу країну та імміграція — в’їзд робочої сили в дану країну з-за кордону (на постійне або тривале проживання для навчання, працевлаштування або з метою втечі від дискримінації, переслідувань тощо).

Внутрішня міграція — це переміщення населення в межах однієї країни.

Розрізняють міграції сільського та міського населення, міжміські міграції та міграції у межах сільської місцевості.

За тривалістю міграції поділяються на постійні (безповоротні) та тимчасові (зворотні).

Постійна (безповоротна) міграція — це переміщення населення, що супроводжується зміною постійного місця проживання.

Тимчасові міграції поділяються на маятникові, циклічні, епізодичні.

Маятникова міграція — це щоденні або щотижневі поїздки населення від місць проживання до місць роботи або навчання, що розташовані в різних населених пунктах. У маятникових міг­раціях бере участь значна частина міського й сільського населення. Радіус маятникової міграції для великих міст дорівнює близько 40—70 км, для середніх — 25—30 км. Маятникова міграція задовольняє матеріальні та соціальні потреби, але приводить до надмірної втоми, бо пов’язана також з витратами вільного часу мігрантами, що скорочує можливості їх відпочинку і відновлення сил, виховання дітей, підвищення освітнього і куль­турного рівня тощо.

Циклічна (сезонна) міграція — це переміщення працездатного населення, пов’язане з пошуком роботи на певний час з поверненням на попереднє місце проживання (наприклад, сезонні роботи).

Епізодична міграція являє собою ділові, культурно-побутові, рекреаційні та інші поїздки, що здійснюються нерегулярно у часі.

Вимушена міграція — це переміщення особи, що супроводжується перетинанням державного кордону, у зв’язку з учиненням щодо неї або членів її сім’ї насилля чи переслідування в будь-якій формі або реальною можливістю піддатися насиллю чи переслідуванню, а також вимушене переміщення громадян України, іноземців чи осіб без громадянства, які проживають чи перебувають в Україні, що супроводжується перетинанням меж адміністративно-територіальних одиниць України у зв’язку з екологічними, техногенними та іншими обставинами надзвичайного характеру.

За правовою ознакою мігрантів поділяють на легальних, напівлегальних, нелегальних. Легальні мігранти перетинають між­народні кордони на законних підставах, тобто мають візу на в’їзд на певний термін або, перебуваючи в інших країнах, продовжили термін її дії. Напівлегальні мігранти, маючи візу, прибувають до країни на законних підставах, але через певний час з різних при­чин відмовляються виїхати до своєї батьківщини і залишаються у країні перебування. Нелегальні мігранти покидають країни постійного проживання, перетинають кордони держав без офіційного дозволу, тобто без візи на в’їзд.

Для характеристики механічного руху населення використовуються такі показники:

• дані про прибуття і вибуття населення конкретного регіону і країни за певний проміжок часу;

• сума прибулого і вибулого населення (міграційний обмін);

• різниця між величиною прибулого і вибулого населення (сальдо механічного руху);

Лекція 3. Демографічна ситуація в Україні

Сучасна демографічна ситуація в Україні характеризується властивими особливостями, що зумовлені специфікою суспільно-по­літичного розвитку, рівнем матеріального забезпечення, національно-культурними традиціями, побутом, духовністю.

Рис.3.1. Динаміка населення Украіни 1989-2014 рр.

На сучасну демографіч­ну ситуацію ще й досі суттєво впливають штучно створені умови. Це: го­лодомори 1921-го, 1932—1933 рр. та 1946 року, які в центрі Європи на очах усього світу призвели до загибелі 10 млн чол., війна 1941—1945 рр. — це ще більше 7 млн чол. та Чорнобильська катастрофа 1986 року.

Рис.3.2. Динаміка населення Украіни 1913-2012 рр.

Національний склад. За національним складом Україна відноситься до мононаціональних держав. Українці становлять абсолютну більшість населення України. Більшість українців проживає на своїх етнічних землях, де сформувався український народ. На цих землях українці завжди мали чисельну перевагу над іншими національними та етнічними групами.

Табл.3.1.

Етнічні групи населення України

Етнічні групи	1897 — 1900 роки	1926 — 1930 роки	1959 рік	1989 рік	2001 рік
Українці	72,0%	74,8%	76,8%	72,7%	77,8%
Росіяни	8,8%	8,1%	16,9%	22,1%	17,3%
Євреї	9,0%	6,5%	2,0%	0,9%	0,2%
Поляки	4,4%	5,4%	0,9%	0,4%	0,3%
Німці	2,1%	1,5%	0,1%	0,1%	0,1%
Молдавани/румуни	1,0%	1,1%	0,8%	0,9%	0,8%
Усе населення	100,0%	100,0%	100,0%	100,0%	100,0%

Рис. 3.3. Частка українців у населенні.

Густота населення

Станом на 1 січня 2013 року густота населення України становила 75,5 осіб на 1км². Найвища густота населення характерна для східних та західних областей, а також Київської області (разом з Києвом). Досить низька густота населення у поліських і степо­вих областях України. Максимальна густота населення (165,0 осіб на 1км²) зафіксована у Донецькій області, мінмімальна (33,8) — у Чернігівській.

Певний вплив на густоту населення мають природні показники. Так, у наш час наймен­ша густота населення характерна для північних районів країни, де найвищий коефіцієнт лісистості території, значна заболоченість, ґрун­ти мають низьку родючість. До таких регіонів належать північні частини Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігів­ської та Сумської областей.

Природні умови визначають низьку густоту населення також у високогірних районах Карпатських і Кримських гір. Це стосується окремих частин Закарпатської, Львівської, Чернівецької областей та Автономної Республіки Крим. Низькі показники густоти населення характерні для посушливих районів степових областей: Херсонській області (38,4 осіб на 1 км2), а також в окремих частинах Одеської, Миколаївської, Запорізької, Кіровоградської областей.

З другої половини XX століття на розміщення населення Украї­ни все більший вплив мало поступове загострення екологічної кри­зи і особливо чорнобильська катастрофа. Так, у 1986 р. були по­вністю відселені мешканці міст і сіл 30-кілометрової зони навколо Чорнобильської АЕС. Пізніше було визначено й інші території безу­мовного (обов'язкового) відселення та гарантованого добровільного відселення. Населення залишає й інші зони екологічної біди, які займають близько 15% території України.

Рис 3.4. Густота населення України

Урбанізація.

Процес урбанізації на території України розпочався у XIX столітті. Особливо він прискорився після скасування кріпацтва в 1861 році та початку швидкого розвитку промисловості. Але міське населення продовжувало складати незначну частку всього населення.

Співвідношення міського і сільського населення за даними переписів Перепис 1926 року (УРСР в межах 1926 р.)

• міське населення 5373.6 тис.(18.5%)

• сільське населенння 23644.6 тис. (81.5%)

Перепис 1939 року. (УРСР в межах 1939 р.)

• міське населення 11190.4 тис.(36.2%)

• сільське населення 19755.8 тис.(63.8%)

Перепис 1959 року

• міське населення 19147.4 тис.(45.7%)

• сільське населення 22721.6 тис.(54.3%)

Перепис 1970 року

• міське населення 25688.6 тис.(54.5%)

• сільське населення 21437.9 тис.(45.5%)

Перепис 1979 року

• міське населення 30168.9 тис.(60.8%)

• сільське населення 19440.4 тис.(39.2%)

Перепис 1989 року

• міське населення 34297.2 тис.(66.7%)

• сільське населення 17154.8 тис.(33.3%)

Перепис 2001 року

• міське населення 32574.0 тис.(67.2%)

• сільське населенння 15883.0 тис. (32.8%)

Станом на 1 січня 2014 року

• міське населення 31336.6 (69.0%)

• сільське населенння 14089.6 тис. (31.0%)

Рівень освіти

Населення України відзначається порівняно високим рівнем освіти.

Освіта населення за переписами[27] (на 1000 осіб)
Рік	Повна вища	Неповна вища	Повна середня	Базова середня	Початкова
1959	21	55	64	233	299
1970	40	79	138	236	278
1979	65	119	225	222	252
1989	95	179	285	172	203
2001	136	177	349	160	142