Возвращение

Анне Ахматовой

Я из дому вышел, когда все спали,

Мой спутник скрывался у рва в кустах,

Наверно, наутро меня искали,

Но было поздно, мы шли в полях.

Мой спутник был желтый, худой, раскосый,

О, как я безумно его любил!

Под пестрой хламидой он прятал косу,

Глазами гадюки смотрел и ныл.

О старом, о странном, о безбольном,

О вечном слагалось его нытье,

Звучало мне звоном колокольным,

Ввергало в истому, в забытье.

Мы видели горы, лес и воды,

Мы спали в кибитках чужих равнин,

Порою казалось - идем мы годы,

Казалось порою - лишь день один.

Когда ж мы достигли стены Китая,

Мой спутник сказал мне: "Теперь прощай.

Нам разны дороги: твоя - святая,

А мне, мне сеять мой рис и чай".

На белом пригорке, над полем чайным,

У пагоды ветхой сидел Будда.

Пред ним я склонился в восторге тайном.

И было сладко, как никогда.

Так тихо, так тихо над миром дольным,

С глазами гадюки, он пел и пел

О старом, о странном, о безбольном,

О вечном, и воздух вокруг светлел.

Оновлення поетичної образності, повага до «явища як такого» здійснювалося у творчості Гумільова за допомогою подорожей до невідомих, але цілком реальних земель. Подорожі у віршах М. Гумільова несли враження від конкретних експедицій поета в Африку і, в той же час, перегукувалися з символічними мандрами в «світах інших». Позахмарним світам символістів Гумільов протиставив першовідкриті для російської поезії континенти.

Інший характер носив акмеїзм А. Ахматової, позбавлений тяжіння до екзотичних сюжетів і строкатої образності.

Из логова змиева, Из города Киева, Я взял не жену, а колдунью. А думал - забавницу, Гадал - своенравницу, Веселую птицу-певунью. Покликаешь - морщится, Обнимешь - топорщится, А выйдет луна - затомится, И смотрит, и стонет, Как будто хоронит Кого-то,- и хочет топиться. Твержу ей: крещенному, С тобой по-мудреному Возиться теперь мне не в пору; Снеси-ка истому ты В днепровские омуты, На грешную Лысую гору. Молчит - только ежится, И все ей неможется, Мне жалко ее, виноватую, Как птицу подбитую, Березу подрытую, Над очастью, богом заклятую.

М.Гумільов

Своєрідність творчої манери Ахматової як поета акмеїстичного напрямку становить фіксування одухотвореної предметності.

Все обещало мне его:

Край неба, тусклый и червонный,

И милый сон под Рождество,

И Пасхи ветер многозвонный,

И прутья красные лозы,

И парковые водопады,

И две большие стрекозы

На ржавом чугуне ограды.

И я не верить не могла,

Что будет дружен он со мною,

Когда по горным склонам шла

Горячей каменной тропою.

За допомогою вражаючої точності речового світу Ахматова відображає цілий душевний лад. «У цьому двовірші – вся жінка», – відгукувалася про ахматівську Пісню останньої зустрічі М. Цвєтаєва.

Так беспомощно грудь холодела,

Но шаги мои были легки.

Я на правую руку надела

Перчатку с левой руки.

Показалось, что много ступеней,

А я знала - их только три!

Между кленов шепот осенний

Попросил: "Со мною умри!

Я обманут моей унылой

Переменчивой, злой судьбой".

Я ответила: "Милый, милый -

И я тоже. Умру с тобой!"

Это песня последней встречи.

Я взглянула на темный дом.

Только в спальне горели свечи

Равнодушно-желтым огнем.

У витончено описаних деталях Ахматова, за зауваженням Мандельштама, передавала «всю величезну складність і психологічне багатство російського роману 19 століття». На поезію А. Ахматової величезний вплив справила творчість Ін. Аннєнського, якого Ахматова вважала «передвісником, передзнаменням, того, що з нами пізніше здійснилося». Речова щільність світу, психологічний символізм, асоціативність поезії Анненського багато в чому були успадковані Ахматовою.

Тутешній світ О. Мандельштама був відзначений відчуттям смертної крихкості перед безликою вічністю. Акмеїзм Мандельштама – «спільництво сущих у змові проти порожнечі й небуття». Подолання порожнечі й небуття відбувається в культурі, у вічних творіннях мистецтва: стріла готичної дзвіниці дорікає небо тим, що воно порожнє. Серед акмеїстів Мандельштама виділяло незвичайно гостро розвинене почуття історизму.

Воздух пасмурный влажен и гулок; Хорошо и не страшно в лесу. Лёгкий крест одиноких прогулок Я покорно опять понесу. И опять к равнодушной отчизне Дикой уткой взовьется упрек,- Я участвую в сумрачной жизни, Где один к одному одинок! Выстрел грянул. Над озером сонным Крылья уток теперь тяжелы. И двойным бытием отраженным Одурманены сосен стволы. Небо тусклое с отсветом странным - Мировая туманная боль - О, позволь мне быть также туманным И тебя не любить мне позволь.

Річ вписана в його поезії в культурний контекст, у світ, зігрітий «таємним телеологічним теплом»: людина оточена не безособовими предметами, а «начинням», всі згадані предмети знаходили біблійний підтекст. Разом з тим Мандельштаму було не прийнятним зловживання сакральною лексикою, «інфляція священних слів» у символістів.

Як ми вже вказували, від акмеїзму Гумільова, Ахматової і Мандельштама суттєво відрізнявся адамізм С. Городецького, М. Зенкевича, В. Нарбута, які склали натуралістичне крило руху. У 1913 Нарбут пропонував Зенкевичу заснувати самостійну групу або перейти «від Гумільова» до кубофутуристів. Найповніше адамістичне світовідчуття виразилося у творчості С. Городецького. Роман Городецького Адам описував життя героя і героїні – «двох розумних звірів» – в земному раю. Городецький намагався відновити в поезії язичницьке, напівтваринне світовідчуття наших пращурів: багато його віршів мали форму заклинань, голосінь, містили сплески емоційної образності, витягнуті з далекого минулого сцени побуту. Наївний адамізм Городецького, його спроби повернути людину в кошлаті обійми природи не могли не викликати іронії у досвідчених модерністів. Блок у передмові до поеми Відплата зазначав, що гаслом Городецького та адамістів «була людина, але якийсь вже інша людина, зовсім без людяності, якийсь первозданний Адам».

Основні принципи акмеїзму:

- Звільнення поезії від символістських закликів до ідеального, повернення їй ясності; декларація розриву з символізмом; відмова від символа як єдиного способу поетичного впливу;

- Відмова від містичної туманності, прийняття земного світу в його різноманітті, зримої конкретності, звучності, барвистості;

- Прагнення надати слову певне, точне значення;

- Предметність і чіткість образів, витонченість деталей;

- Звернення до людини, до «справжності» її почуттів;

- Поетизація світу первозданних емоцій, первісно-біологічного природного початку; поєднання внутрішнього світу людини з «мудрою фізіологічністю»;

- Перекличка з минулими літературними епохами, найширші естетичні асоціації, «туга за світовою культурою»; спадковість з попередниками; орієнтація на творчість як цілісність запропоновану Шекспіром, Рабле, Війоном, Готьє; здетермінованість своєрідності поезією Ін. Анненського.

Доля російського акмеїзму трагічна, як доля окремого його представника. За словами дослідника акмеїзму О. Ронена, разом із акмеїзмом був похоронений «платиновий вік» російської поезії.