О. Мальденштам

* * *

На путях зеленых и земных

Горько счастлив темной я судьбою.

А стихи? Ведь ты мне шепчешь их,

Тайно наклоняясь надо мною.

Ты была безумием моим

Или дивной мудростью моею,

Так когда-то грозный серафим

Говорил тоскующему змею:

«Тьмы тысячелетий протекут,

И ты будешь биться в клетке тесной,

Прежде чем настанет Страшный суд,

Сын придет и Дух придет Небесный.

Это выше нас, и лишь когда

Протекут назначенные сроки,

Утренняя, грешная звезда,

Ты придешь к нам, брат печальноокий.

Нежный брат мой, вновь крылатый брат,

Бывший то властителем, то нищим,

За стенами рая новый сад,

Лучший сад с тобою мы отыщем.

Там, где плещет сладкая вода,

Вновь соединим мы наши руки,

Утренняя, милая звезда,

Мы не вспомним о былой разлуке».

М. Гумільов

* * *

Помолись о нищей, о потерянной,

О моей живой душе,

Ты в своих путях всегда уверенный,

Свет узревший в шалаше.

И тебе, печально-благодарная,

Я за это расскажу потом,

Как меня томила ночь угарная,

Как дышало утро льдом.

В этой жизни я немного видела,

Только пела и ждала.

Знаю: брата я не ненавидела

И сестры не предала.

Отчего же Бог меня наказывал

Каждый день и каждый час?

Или это ангел мне указывал

Свет, невидимый для нас?

А. Ахматова

Акмеїстичний період у цих поетів тривав порівняно недовго, після чого їх поезія йшла далеко в область духу, інтуїтивних одкровень, таємничості. Це багато в чому дозволило дослідникам, зокрема літературознавцю Б. Ейхенбауму, розглядати акмеїзм як новий щабель розвитку символістської поетики, відмовляючи йому в самостійності. Однак титанічні питання духу, що опинилися в центрі уваги символізму, спеціально не загострювалися акмеїстами. Акмеїзм повернув у літературу «людину нормального зросту», заговорив з читачем з додержанням звичайної інтонації, позбавленої екзальтації і надлюдської напруженості. Головне звершення акмеїзму як літературної течії – зміни масштабу, олюднення літератури рубежу століть, що отримала ухил у бік гігантоманії. Видатний вчений С. Аверінцев дотепно назвав акмеїзм «викликом духу часу як духу утопії». Співмірність людини світу, тонка психологічність, розмовна інтонація, пошук вагомого слова були запропоновані акмеїстами у відповідь на надсвітовість символістів. На зміну стилістичним блуканням символістів і футуристів прийшла вимогливість до окремого слова, «вериги важких форм», на зміну релігійно-філософським шуканням – рівновага метафізики і «тутешнього». Ідеї «мистецтва заради мистецтва» акмеїсти надали перевагу важкому служінню поета в світі (найвищим вираженням такого служіння став людський і творчий шлях А. Ахматової).

Я, что мог быть лучшей из поэм,

Звонкой скрипкой или розой белою,

В этом мире сделался ничем,

Вот живу и ничего не делаю.

Часто больно мне и трудно мне,

Только даже боль моя какая-то,

Не ездок на огненном коне,

А томленье и пустая маята.

Ничего я в жизни не пойму,

Лишь шепчу: "Пусть плохо мне приходится,

Было хуже Богу моему

И больнее было Богородице".