Ін. Аннєнський

Через три роки після публікації статті Кузьміна в «Аполлоні» з'явилися маніфести Гумільова та Городецького з цього моменту прийнято вести відлік існуванню акмеїзму як оформленої літературної течії.

Акмеїзм налічує шістьох найбільш активних учасників течії: М. Гумільов, А. Ахматова, О. Мандельштам, С. Городецький, М. Зенкевич, В. Нарбут. На роль «сьомого акмеїста» претендував Г. Іванов, але подібна точка зору була спростована А. Ахматовою, яка заявляла, що «акмеїстів було шість, і сьомого ніколи не було». З нею був солідарний О. Мандельштам, який вважав, втім, що і шість – перебір: «акмеїстів тільки шість, а серед них виявився один зайвий...» Мандельштам пояснив, що Городецького «привернув» Гумільов, не наважуючись виступати проти могутніх тоді символістів з одними «жовторотими». «Городецький ж був [до того часу] відомим поетом ...». У різний час в роботі «Цеху поетів» брали участь: Г. Адамович, Н. Бруні, Нас. Гіппіус, Вл. Гіппіус, Г. Іванов, М. Клюєв, М. Кузмін, Є. Кузьміна-Караваєва, М. Лозинський, В. Хлєбніков та ін. На засіданнях «Цеху», на відміну від зборів символістів, вирішувалися конкретні питання: «Цех» був школою оволодіння поетичною майстерністю, професійним об'єднанням.

Поети, що йшли на зміну символізму оголосили себе гідними наступниками попередників, а тому повинні прийняти їх спадщину і відповісти на поставлені ними запитання. «Російський символізм направив свої головні сили в область невідомого. Поперемінно він братався то з містикою, то з теософією, то з окультизмом », – писав Гумільов. Він називав спроби в цьому напрямку «нецнотливими». Одне з основних завдань акмеїзму – виправити характерний для символізму крен у бік потойбічного, встановити «живу рівновагу» між метафізичним і земним. Зречення від метафізики у акмеїстів не було: «завжди пам'ятати про непізнаване, але не ображати своєї думки про нього більш-менш імовірними здогадками» – такий принцип акмеїзму. Акмеїсти не відмовлялися від вищої дійсності, визнаній символістами за єдино вірну, але воліли замовчувати про неї: невимовне повинно залишитися невимовним. Акмеїзм постулював себе як рух до «істинного символізму», заснованого на прихильності до повсякденного життя, повазі до простого людського існування. Головною відмінністю акмеїзму Гумільов пропонував вважати визнання «самоцінності кожного явища» – треба зробити явища матеріального світу більш відчутними, навіть грубими, вивільнивши їх з-під влади туманних видінь.

Тут же Гумільов називав імена художників, найбільш дорогих для акмеїзму, його «наріжні камені»: Шекспір, Рабле, Війон, Т.Готьє. Шекспір показав внутрішній світ людини, Рабле – її тіло і фізіологію, Війон повідав нам про «життя, що чимало не сумнівається в самій собі». Т.Готьє знайшов «гідні одежі бездоганних форм». З'єднання в мистецтві цих чотирьох моментів – ідеал творчості. Увібравши досвід попередників, поети-акмеїстів починають нову еру «естетичного пуританізму, великих вимог до поета як до творця думки і до слова як до матеріалу мистецтва». Однаково відкидаючи утилітарний підхід до мистецтва і ідею «мистецтва заради мистецтва», основоположник акмеїзму проголошував ставлення до поетичної творчості як до «вищого ремесла».

Публікація статей Городецького та Гумільова в «Аполлоні» супроводжувалася великою підбіркою віршованих матеріалів, які аж ніяк не завжди відповідали теоретичним положенням акмеїзму, виявляючи їх скоростиглість, розпливчастість, слабку аргументованість. Акмеїзм як течія не мав достатньої теорії: «самоцінність явищ», «боротьба за цей світ» навряд чи представлялися достатніми аргументами для проголошення нового літературного напряму.

Питання релігії, філософії, яких акмеїзм цурався в теорії (на їх відсутність нарікав О. Блок), отримували напружене звучання у творчості М. Гумільова, А. Ахматової, О. Мандельштама.

NOTRE DAME Где римский судия судил чужой народ, Стоит базилика,- и, радостный и первый, Как некогда Адам, распластывая нервы, Играет мышцами крестовый легкий свод. Но выдает себя снаружи тайный план: Здесь позаботилась подпружных арок сила, Чтоб масса грузная стены не сокрушила, И свода дерзкого бездействует таран. Стихийный лабиринт, непостижимый лес, Души готической рассудочная пропасть, Египетская мощь и христианства робость, С тростинкой рядом - дуб, и всюду царь - отвес. Но чем внимательней, твердыня Notre Dame, Я изучал твои чудовищные ребра, Тем чаще думал я: из тяжести недоброй И я когда-нибудь прекрасное создам.