Великий подвиг народу

Більше 70 рокiв тому завершилася Велика Вiтчизняна вiйна, 70 рокiв ми живемо в мирi та достатку, але навiть невпинний плин часу не змiг знищити пам’ять про подвиг усього народу i кожної окремої людини, забути своїх героїв. 9 травня залишається святом для кожного, святом життя та надiї. Хоча Радянський Союз i зазнав величезних втрат, але у цьому випробуваннi народ довiв свою незламнiсть, силу i єднiсть.

З кожним роком ветеранiв вiйни залишається все менше, але історії їхнiх життiв перетворюються на правдивi легенди…

Саме однiєю з таких легенд є життя моєї прабабусi, ветерана вiйни Скоромної Пелагеї Юхимiвни 1923 року народження. Вiйна стала для ще юної 18-рiчної дiвчини блискавкою серед ясного неба.

Вибухи, крики i плач… Село заповнили чужоземцi з рушницями. У хатi панували страх i напруження. Фашисти суворо, безлюдяно ставились до мiсцевого населення, забирали останню хлiбину. Тiльки й думок, як дожити до завтрашнього дня.

Одного разу до її господи прийшли нiмецькi солдати. Брали все пiдряд. Виривали просто з рук.

Була у Пелагеї Юхимiвни гарна шаль, дуже дорога їй. Цю рiч також забрали. Батько хотiв повернути. Коли вiн наздогнав фашиста i попросив вiддати рiч, то нiмець дiстав ножа та замiрився на нього. Тато повернувся додому. Таких випадкiв було безлiч…

Як вiдомо, пiд час вiйни молодь вивозили до Нiмеччини працювати. У 1943 роцi настала черга Пелагеї Юхимiвни. Як мати не плакала, як не просила не чiпати, її вiдвели до школи, яка тодi слугувала пунктом прийому громадян на примусовi роботи, початком довгого шляху «приречених». Дiвчат зiбрали тут i завантажили у поїзд. Близько тижня вони перебували у Конотопi. До людей ставились, як до худоби: роздавали суп з бочки (та хiба можна було цю масу їжею назвати!), заганяли до банi, виганяли пiд крики i лайку. Але це не було найстрашнiшим. Значно важче було переживати невiдомiсть i муки совiстi за те, що кожному з них доведеться робити зброю, якою вбиватимуть радянських солдат: чоловiкiв, батькiв та братiв ( пройшла чутка, що їх везтимуть до вiйськового нiмецького заводу). Дiвчата вже не могли витримувати такої напруги. Пелагея Юхимiвна i подруга Ульянова Софiя вирiшили будь-що втекти звiдси. Пiд час чергового шикування, коли нiмцi вiдiйшли, вони хутко схопились i побiгли. Землi пiд собою не чули. Аж ось дивляться – вiдчинена хвiртка. Забiгли у двiр. Там сховались за вiдчиненими дверима сараю. Тупiт чобiт… На входi до цього ж сараю стояв «полiцай». Дiвчата принишкли i почали беззвучно читатати молитву. Нiмець пройшовся автоматною чергою по всьму примiщенню i пiшов. Пелагея Юхимiвна i Софiя перевели дух, але не наважувались вийти. Згодом їх помiтила господиня. Вона нагодувала втiкачiв. Її чоловiк вказав їм дорогу додому. Йшли вони приблизно тиждень. Коли повернулися, то сховались на горищi у батькiв Сонi. Через деякий час Пелагеї Юхимiвнi вдалося перейти до своєї хати, де вона також переховувалась до 7 серпня. Тодi радянськi солдати увiйшли до села. Били гармати, вулицею їхали «Катюшi». За ними пролетiли нiмецькi лiтаки та безжально стрiляли у солдат, хати, мирних селян. На землi лежали мертвi люди, будiвлi стояли без шибок, дверей, а деякi зовсiм перетворилися на груду будматерiалу.

Селянам довелося перейти жити до берега рiчки, де було безпечнiше. Коли повернулись, вiдбудували дiм майже заново, бо не було нi вiкон, нi дверей, навiть стiна з образами впала. Та все це здавалося таким незначним у порiвняннi з отриманою Перемогою. Усi були безмежно щасливими, адже село звiльнили вiд фашистiв, скiнчилися всi знущання i поневiряння. Нарештi селяни почувалися господарями у своєму домi. Так, вiйна ще тривала. Невдовзi померла мати Пелагеї Юхимiвни, про брата Данила не було жодних новин, а батько потребував догляду. Та дiвчина вiрила в щасливе майбутнє, а жiнки чекали своїх чоловiкiв… На жаль, у кожну родину не повернувся хоча б один з них, наших мужнiх захисникiв.

Нашi бабусi та дiдусi перетерпiли багато лиха, зазнали важких втрат, поклали життя заради того, щоб ми з вами мали щасливе майбутнє: навчались, працювали, любили, були щасливими. Ми маємо щонайменше берегти пам’ять про них, прожити i своє життя так, щоб не було соромно перед своїми предками.

5