Лекція 3. Суспільство: сутність, типи, тенденції розвитку та соціальна структура

1. Суспільство: сутність, типи, тенденції розвитку.

1. Поняття суспільства.

2. Системний підхід до суспільства в соціології. Поняття соціальної системи.

3. Суспільство як складна ієрархія соціальних систем. Основні елементи суспільства.

4. Проблема суспільного розвитку: джерела, типологія суспільств та спрямованість історії.

2. Соціальна структура суспільства та соціальна стратифікація.

1. Поняття соціальної структури суспільства та її елементи. Соціальні спільноти, їх різновиди.

2. Соціальна стратифікація суспільства.

1.1. Поняття суспільства

Протягом всієї історії розвитку соціальної думки мислителі прагнули знайти відповіді на корінні питання спільного буття людей: як виникає суспільство і як воно існує? Що змушувало і змушує людей об'єднуватись? Яким чином це відбувається, якщо в індивідів, що складають суспільство, такі різноманітні і навіть протилежні інтереси та мотиви діяльності? Почнемо розглядати ці питання з термінології. Суспільство, суспільний, соціальний – поняття широко відомі. Латинське дієслово «соціо» означає зв'язувати, об'єднувати, починати спільну працю. Звідси – первісне значення суспільства як спільноти, союзу, співтовариства. Але поняття суспільства не тотожне з поняттям людської спільності. Хоча, безумовно, суспільство складається з певних спільнот і навіть зароджується саме з них, як система міжособистих зв'язків. Спільнота є формою сумісного буття або взаємодії людей, зв'язаних спільним походженням, мовою, долею або поглядами. Перші об'єднання людей ґрунтувалися на родинних і сусідських зв'язках, на звичці, на взаємному тяжінню і почуттях симпатії один до одного, врешті-решт через страх залишитися наодинці перед загрозою ззовні. Але з поступом історії, із зростанням населення, з ускладненням системи спільного життя виникають певні соціальні структури, що набувають власних законів розвитку. Вони підтримують цілісність та єдність суспільства, забезпечуючи його стабільність і можливість саморозвитку.

Суспільство є надскладною розгалуженою системою, яка формується в міру розвитку здатності людей відокремлюватися від природи, зберігаючи разом з тим зв'язок з нею. В суспільно-філософській та соціологічній літературі виділяють три групи факторів саморозвитку суспільства:

• трудова діяльність людей;

• соціальність, колективний характер людського життя, субстратом якого є культура, надбіологічна форма наслідування;

• духовний потенціал людства (наявність свідомості, інтелекту, пізнавальної діяльності).

Суспільство визначається в соціології як системно організована сукупність всіх форм і способів взаємодії і об'єднання, що породжується доцільною і цілеспрямованою діяльністю великих груп людей. В такому широкому значенні суспільство включає в себе все, що відрізняє цю систему від природних явищ і дозволяє розглянути створену людиною реальність як особливу форму руху матерії.

Щоб зрозуміти феномен суспільства, потрібно визначити характер закономірностей, що об'єднують людей в єдине ціле, в суспільний організм. Суспільство як система взаємодії людей визначається певними внутрішніми суперечностями – між природою і суспільством, між різними соціальними спільнотами, між суспільством і особистістю. Ці зв'язки стали основою для розробки різноманітних соціологічних концепцій суспільства. Одні з таких теорій нехтують якісною різницею між суспільством і природою (натуралістичні концепції), інші - абсолютизують її (ідеалістичні вчення).

Так, для першого – натуралістичного підходу – характерним є розгляд суспільства, як продовження закономірностей природи, Космосу. Суспільно-історичні зміни і відмінні риси того чи іншого суспільства пояснюються географічним середовищем, природно-кліматичними характеристиками, ритмами сонячної активності і космічних випромінювань, специфікою людини як природної істоти, її генетичними, расовими, статевими особливостями. На думку представників соціобіології, всі форми суспільної поведінки людей мають біологічну основу, саме природні сили, хоча окультурені і відкоректовані цивілізацією, є базовими в формуванні людського суспільства. Інший – ідеалістичний підхід – спрямований на аналіз духовних проявів людського життя. Його зміст полягає у тому, що сутність зв'язків, котрі об'єднують людей в єдине ціле, знаходять в релігійних віруваннях, в міфах, в ідеях, духовних устремліннях великих історичних діячів. Тобто єдиним основним фактором соціального життя виявляються суто духовні мотиви.

Нарешті, є третій підхід щодо пояснення суспільного життя. Він не заперечує ні наявність певних природних передумов людського існування, ні роль духовно-ідеологічних факторів, але основну увагу приділяє аналізу міжлюдських зв'язків, котрі мають, згідно цьому підходові, визначальний характер в системі соціальних закономірностей. Потрібно зауважити, що аналіз міжлюдських зв'язків безпосередньо пов'язаний з вирішенням проблеми індивід-суспільство: чи суспільство виникає з індивідної взаємодії, чи індивід – похідне від суспільства? Ця проблема має в соціальній думці два протилежні вирішення. В одних теоріях визначається первинність індивідуального початку в суспільстві (М. Вебер, Т. Парсонс, П. Сорокін, Дж. Хоманс, Дж. Мід, Г. Блумер), а інших вихідними є об'єктивні, надіндивідуальні соціальні структури (К. Маркс, Е. Дюркгейм). В матеріалістичному розумінні історії, що була розроблена Марксом, основною є ідея про спосіб виробництва, що формується об'єктивно, тобто незалежно від волі і свідомості людей. Зв'язує людей в суспільний організм не спільна ідея або спільна релігія. а продуктивні сили і виробничі відносини. Матеріалістичне розуміння історії робить акцент на об'єктивності процесів, що відбуваються в суспільстві. Марксизм не заперечує суб'єктивного фактора в історії та свободи волі, навіть постулює той факт, що всі суспільні явища і структури виникають як результат взаємовідносин між людьми, але самі люди тут все ж таки перетворюються лише на соціальних функціонерів, виконують роль гвинтиків в суспільному механізмі.

Намагаючись подолати «обезлюднений» підхід до суспільства, протилежна доктрина, що отримала назву методологічного індивідуалізму, саме взаємодію індивідів розглядає як вихідну основу соціальної організації. Початок такої традиції було покладено М. Вебером (він сформулював вихідні положення теорії соціальної дії) і розвинуто Т. Парсонсом. Продовжили розробку цієї традиції Дж. Хоманс в своїй теорії обміну, Дж. Мід і Г. Блумер в теорії символічного інтерраціонізму, Е. Гофман в теорії управління враженнями. В межах цієї традиції працював і П. Сорокін, який розробив свою теорію суспільного життя. Найпростішою моделлю суспільного явища, суспільства загалом, вважає П. Сорокін, є взаємодія двох індивідів. Щоб суспільство могло існувати, потрібна принаймні наявність двох людей, між якими існує зв'язок взаємодії. Людський світ, на думку П. Сорокіна, можна уявити собі у вигляді величезного моря, в якому окремими хвилями є окремі процеси взаємодії і створювані ними соціальні групи. Це і є найпростіша модель суспільства або суспільного явища, на які розкладається все суспільне життя і всі складні явища.

Індивіди постійно вступають у взаємодію в процесі праці, з метою самозахисту, гри, здобуття знань, народження та виховання дітей тощо. Ця взаємодія є первинним актом соціальності. Суспільство немов би нарощується над взаємодією індивідів. Причому найсуттєвішою відмінністю людського співтовариства від тваринного стада є той факт, що в процесі взаємодії в людському суспільстві історично створюється розподіл соціальних ролей, коли кожна людина не тільки подібна до іншої, але й виступає разом з тим в ролі робітника, банкіра, фермера тощо. Основою взаємодії та польового розподілу є необхідність задоволення матеріальних та духовних потреб.

Суспільство – це самі люди в їх суспільних відносинах. Всі суспільні явища є врешті-решт результатом дій індивідів, їх цілей, бажань, думок, вільного вибору. Суспільство є системою спілкування, взаємозв'язків і взаємодій індивідів. Але разом з тим суспільство є такою системою, що здатна до саморегуляції, до розвитку за власними законами. Міжособиста взаємодія, що передбачає наявність регулятивних правил, норм, звичаїв, призводить до появи відносно самостійних і незалежних від індивідів форм суспільної інтеграції і регулювання відносин між індивідами, між соціальними спільнотами, між людиною та природою. Виникають об'єктивні щодо людини інститути держави, права, науки, ідеології, моралі і т. ін. Саме цей інтерсуб'єктивний простір, в якому живе і чинить індивід, визначає як його життя, так і мільйонів інших людей.

Саме така суперечлива особливість суспільної реальності – бути продуктом взаємодії індивідів, відбитком їх суб'єктивності (цілей, інтересів, бажань) і разом з тим незалежно від них надлюдською силою – обумовлює специфіку соціальної закономірності (соціальної детермінації), що якісно відрізняється від природних закономірностей. Суспільні закони, на відмін від законів природи, виникають пізніше, реалізуються тільки в свідомій діяльності людей, складніші за механізмом дії і в значній мірі ймовірні. Це скоріше загальні тенденції, в їх розгортанні реалізуються далеко не всі потенції, можливості, а непередбачуваність багатьох подій є загальною закономірністю. Суспільне буття та історія людства, оточуючий нас предметний світ складаються із зусиль конкретних індивідів, є результатом їх діяльності. Проте сам цей результат стає об'єктивною передумовою людського існування. Отже, те, що має назву «соціальної детермінації», є фактом залежності людей від продуктів та результатів їх власної діяльності. Із сукупної взаємодії індивідів розвиваються нові об'єктивні історичні обставини, які, в свою чергу, визначають наступний розвиток людства. Тим самим закономірних тенденцій суспільного розвитку без діяльності людей не існує. Люди знаходяться в залежності від об'єктивних умов і обставин життя, але разом і тим створюють і змінюють ті обставини.