2. Особливості правових систем держав Латинської Америки.

До Латинської Америки зазвичай відносять території, які раніше належали Іспанії і Португалії і на яких переважають іспанська або португальська мови: Мексика і більша частина Центральної Америки, Південна Америка і Вест-Індія (або Карибський регіон). У такому розумінні термін «Латинська Америка» є синонімом терміна «Іберо-Америка». Території, де поширені інші романські мови, часто не розглядаються як частини Латинської Америки. Іноді, особливо у Сполучених Штатах, термін «Латинська Америка» використовується для назви всієї частини Америки на південь від США. З іншого боку, цей термін, особливо в Бразилії, поширюється виключно на іспаномовні країни Америки.

Сама назва «Латинська Америка» була введена французьким імператором Наполеоном III як політичний термін і пішла від латинської основи романських мов, якими розмовляє більша частина населення цієї частини континенту. Геополітично Латинська Америка ділиться на 20 незалежних держав і 13 колоній, які так і не здобули незалежність. Бразилія — найбільша держава Латинської Америки як за площею, так і за кількістю населення. Португальська мова, яка є державною мовою Бразилії, виокремлює її серед інших латиноамериканських країн, у більшості яких державною мовою є іспанська.

Правові системи Латинської Америки пройшли у своєму розвитку чотири етапи.

I етап — Латинська Америка з давніх часів і до початку XVI ст.

До вторгнення європейських завойовників наприкінці XV — упродовж XVI ст. більшість індіанських племен перебували на різних стадіях первісного ладу. Аймара, ацтеки, кечуа, майя, інки, чибча-муіски та ін. створили ранньокласові держави, більшість із яких мали кастовий, деспотичний лад. Корінне населення Південної Америки в доколоніальний період не знало писаного права. Суспільні відносини регулювалися в той період звичаями і нормами, які формувалися в процесі вирішення різноманітних питань жерцями і шаманами.

II етап — завоювання територій індіанських племен європейськими державами і формування колоніального права (XVI–XVIII ст.). Завоювання Америки іспанцями і португальцями, що почалося наприкінці XV ст., в основному завершилося в XVI–XVII ст. Конкістадори знищили традиційну індіанську державність там, де вона існувала (у майя, інків, ацтеків та ін.). Місце древніх деспотій зайняла іспанська держава. Земля в колоніях офіційно оголошувалася власністю корони, але фактично з XVI ст. переходить у руки колонізаторів-конкістадорів і католицької церкви.

Поступово звичаї і традиції давніх народів змінювалися і обмежувалися під сильним правовим впливом колонізаторів. Іспанська корона пішла шляхом створення нових правових норм для регламентації життя і побуту індіанців на завойованих землях. Таким чином, на завойованих територіях діяло колоніальне право, яке лише незначною мірою сприйняло норми індіанського звичаєвого права. Насамперед йдеться про такі нормативно-правові документи, як зібрання законів «Фуеро реаль» (1225) і «Сім партид» (1263), дев’ятитомне зібрання законів «Новий звід» (1567), Звід законів королівства Індій, який охоплював 9 книг і 6377 законів (1680 р.). Окрім того судові органи нерідко виносили рішення, посилаючись на доктрини римського і канонічного права.

На території Бразилії в колоніальний період діяли збірки законів португальських королів — Ордонанси королів Альфонсів ІІІ і IV кінця XIV — початку XV ст., Ордонанси Пилипа 1603 р., які також запозичили низку положень із римського і канонічного права.

Колоніальне законодавство закріплювало систему феодальної поземельної власності (енкомієнди, асьєнди, латифундії) і становий поділ суспільства. Цей поділ проявився не лише в наданні уродженим іспанцям і креолам типово феодальних привілеїв (дворянські титули), а й у встановленні неповноправності індіанців, негрів і осіб мішаного походження (метисів, мулатів). Водночас креоли, які становили основну частину феодальної знаті в Латинській Америці, за своїм правовим становищем стояли нижче, ніж особи, народжені в Іспанії.

III етап — Визвольна війна 1810–1826 рр. і утворення незалежних латиноамериканських держав. На початку XIX ст. у колоніях виникає рух за незалежність. Його основними факторами були: 1) зародження і розвиток у колоніях економічних відносин нового капіталістичного типу; 2) формування національної самосвідомості, каталізатором чого, серед іншого, стала боротьба за незалежність Сполучених Штатів Америки, а також Французька революція; 3) гостре незадоволення політикою метрополії індіанців, метисів, мулатів і т. д.; 4) поглиблення суперечностей інтересів метрополії і найбільш впливовою політичною силою в колоніях — латифундистами-креолами, а також місцевою буржуазією.

Визвольна війна в колоніях пройшла два етапи — 1810–1815 рр. і 1816–1826 рр. У результаті успіхів у війні урядові хунти або спеціальні установчі конгреси проголошували незалежність окремих колоній. Як правило, це відбувалося шляхом прийняття спеціальних декларацій про незалежність. Затверджувалися перші національні правові документи, які іноді виступали у вигляді тимчасових регламентів або статутів.

Наприкінці визвольної війни на місці колишніх іспанських і португальських колоній виникло 10 незалежних держав: Аргентина, Болівія, Бразилія, Велика Колумбія, Мексика, Парагвай, Перу, Центральноамериканська федерація, Чилі, Уругвай.

Війна за незалежність як антиколоніальний рух надала потужного поштовху етнічній інтеграції і формуванню окремих націй (мексиканської, аргентинської, венесуельської тощо), створила умови для значних соціально-економічних перетворень. У більшості країн була заборонена работоргівля, обмежене або скасоване рабство, скасована подушна подать з індіанців, церковна десятина тощо. Також були скасовані становий лад, дворянські титули, численні феодальні монополії, відбулася відмова від регламентації виробництва, були задекларовані приватна власність, свобода підприємництва і торгівлі.

Уже в ранніх документах латиноамериканського конституціоналізму знайшли своє відбиття передові політико-правові ідеї і інститути свого часу, що були закріплені в конституційній практиці Іспанії, Англії, США і Франції. Так, практично всі вони містили декларації прав людини і громадянина та інші демократичні положення.

Водночас ці перетворення в жодній з новоутворених країн не привели до докорінної зміни їх соціально-економічної і правової структури. Так, політичні сили, що стали у влади, зберегли свої основні традиційні привілеї і величезні земельні латифундії.

IV етап –– розвиток правових систем країн Латинської Америки після здобуття незалежності (середина XIX ст. — початок XXI ст.).

У правовому відношенні цей етап характеризується запровадженням романо-германської моделі права, що обумовлено історичним впливом європейської колонізації.

На даному етапі відбувалися такі процеси:

1. заміна колоніального права національним, розвиток основних галузей публічного і приватного права (конституційного, адміністративного, цивільного, кримінального, трудового, екологічного, права соціального забезпечення та ін.), формування антимонопольного законодавства;

2. кодифікація законодавства за романо-германським типом.