Тема 6: соціалогія девіації

План:

1. Сутність соціальної девіації.

2. Причини і види девіантної поведінки.

3. Типи девіацій та соціальний контроль.

1. Життя будь-якого суспільства характеризується наявністю девіацій – соціальних відхилень (від лат. Deviatio – відхилення), які безпосередньо проявляються у вигляді девіантної поведінки, тобто порушені соціальних норм. Для розуміння цього слід визначитись з розумінням того, що є «соціальною нормою». Соціальна норма (від лат. Norma – зразок) – це вимоги, побажання і очікування відповідної поведінки яка схвалюється суспільством. Визначення і функціонування соціальних норм, їх місце в суспільстві визначається об’єктивною необхідністю в упорядкуванні суспільних відносин. За допомогою соціальних норм суспільство, окремі суб’єкти, групи регулюють, контролюють, оцінюють та спрямовують поведінку своїх громадян. Соціальні норми формуються на підставі соціальних цінностей. Вони, в свою чергу, виражаються в уявленні людей про належну, припустиму, можливу, бажану, прийнятну, і, навпаки, про небажану, неприйнятну, неприпустиму поведінку. На відміну від правових норм, які закріплені в Конституції, карному кодексі та інших законах, соціальні норми передбачають правила поведінки, які не закріплені правовими актами держави. Це звичаї традиції, етикет, манери, поведінка тощо. У той же час певні соціальні норми можуть збігатись з нормами формального законодавства, наприклад заборона на вбивство, яке карається державою та засуджується суспільством. Соціальні норми забезпечують стабільність суспільства, його нормальне відтворення, захист від зовнішніх та внутрішніх загроз та руйнівних впливів. Соціальні норми інтегрують, впорядковують, підтримують суспільство у життєздатному стані, впорядковують поведінку людей, регулюють увесь спектр суспільних відносин. Соціальні норми етики, сімейних відносин і моралі, і в цілому, норми повсякденної поведінки охоплюють практично усю сукупність соціально значимих актів поведінки. Норми права при цьому закріплюють лише найбільш суттєві з соціальних норм.

Девіантна поведінка – практичний прояв соціальної девіації, – це поведінка, що не відповідає суспільним цінностям і нормам, як моральним, так і правовим. Протягом тривалого часу термін «соціальна девіація» був пов'язаний здебільшого з кримінальними явищами – злочинами, алкоголізмом, наркоманією, проституцією тощо. Таке уявлення про девіацію склалось в наслідок того, що окрім соціології проблему соціальних відхилень у прикладному плані вивчають таки галузеві дисципліни як кримінологія, правова статистика тощо. При цьому виникає запитання: чи тільки подібні явища можна назвати соціальним відхиленням, і що взагалі являє собою девіація? Адже загалом, девіантною поведінкою можна вважати, наприклад

героїзм, надприродну працьовитість або абсолютну відданість будь чому. І саме соціологія виявляє найзагальніші причини і наслідки девіації, її впливу на розвиток соціальних процесів, вказує шляхи раціонального контролю, запобігання та ліквідації наслідків такої поведінки за допомогою соціальних, економічних та політичних заходів. Визначаючі категорію девіації, слід враховувати, що це явище може мати як індивідуальний, так і суспільний характер. У першому випадку це вчинки, дії людини, що не відповідають офіційно встановленим чи фактично сформованим у даному суспільстві нормам. У другому, «девіація» – це соціальне явище виражене в масових формах людської діяльності, яке не відповідає офіційно встановленим чи фактично сформованим у даному суспільстві нормам. Якщо значна частина індивідів не бажає дотримуватись загальних норм, виникає аномія – стан суспільства, в якому значна частина його членів, знаючи про існування зобов’язальних норм, ставиться до них негативно, або байдуже. Така ситуація виникає в наслідок різких змін в соціальній структурі, наприклад під час, або в наслідок економічних та суспільно-політичних катаклізмів та криз.

Отже, девіація (соціальне відхилення) – це вчинки, діяльність людей, соціальних груп, які не відповідають встановленим у даному суспільстві нормам та визнаним стандартам поведінки. При цьому під соціальною нормою слід розуміти характеристику явищ і процесів, які є природними, традиційними та закономірними для даної суспільної системи.

Індивідуальні негативні відхилення від норм набувають якості соціальних

девіацій за наступних умов:

1) однакова спрямованість таких відхилень у схожих груп людей за однакових умов;

2) близькість або навіть єдність причин, з яких вони виникають;

3) наявність певної повторюваності, стійкості вказаних явищ.

Тобто соціальні відхилення – це не випадкові факти, а процеси, які підпорядковані певним закономірностям, набули певного поширення у суспільстві, або виявляють тенденцію до цього. На індивідуальному рівні девіація, це конкретний вчинок певної людини, на масовому – сукупність актів такого роду, система порушень соціальних норм. У той же час визначення певного вчинку або явища як девіації є проблемним завданням, оскільки соціальні норми, відповідність, або невідповідність яким є головним критерієм девіантності вчинку, поведінки або явища, подекуди можуть бути невиправданими і зумовлять розбіжності в оцінках. Найяскравіші приклади девіації – нелюдські вчинки, які однозначно викликають засудження (вбивства, зґвалтування тощо). Але, навіть вбивство може бути виправдано, приміром на війні. Крім того, власне соціальні норми, ступень порушення яких визначає ступень девіантності поведінки з часом змінюються (як от ставлення до курців, що їх сьогодні, на відміну від початку сторіччя ототожнюють з наркоманами). Друга проблема у визначенні девіації, пов’язана з невизначеністю поведінкових сподівань. Наприклад перехід через проїжджу частину вулиці є офіційно забороненим, але у той же час це дуже поширений тип поведінки , і

вважається напівлегальним доти, доки не спричиняє аварій транспорту або ушкодження пішоходів. Нарешті, якщо правила чи норми поведінки сформульовані незрозуміло, серед громадян можуть виникнути розбіжності щодо їх тлумачення та дотримання. Тобто в плюралістичному суспільстві вчинок, або, навіть явище може сприйматись як девіантна поведінка з погляду однієї людини, і як норма з точки зору іншої. У подібних випадках важливо з’ясувати і враховувати реакцію на різноманітні види поведінки людей – осіб, з якими та чи інша людина спілкується щодня, і які саме визначають критерії девіантності чі недевіантності поведінки даної особи. Важлива також позиція організацій чи органів влади, що контролюють поведінку людини. Всі вищеозначені фактори (релятивна природа девіації, невизначеність очікувань, розбіжність у питаннях про норму) свідчать про складність визначення критеріїв соціальної девіації за певних обставин. Проте деякі типи поведінки майже завжди вважаються девіантними. Це стосується не лише тих девіацій, які кваліфікуються як злочини діючим карним законодавством. Так, наприклад, відмова від власних малолітніх дітей, або відмова розмовляти з іншими людьми протягом тривалого часу (як що це не зумовлено релігійними мотивами) завжди вважається девіантнім.

2. Феномен соціальної девіації вивчається соціологією вже достатньо тривалий час, проте досі немає єдиної думки щодо причин походження та природи девіації.

Загалом в соціології вироблені наступні теоретичні підходи до вивчення соціальних девіацій: біологічні, психологічні та власне, соціологічні. Початок біологічному підходу у вивченні девіацій поклав італійський лікар-психіатр Ц. Ломброзо. Він розробив теорію, відповідно до якої, начебто існував зв'язок між девіантною (кримінальною) поведінкою та певними фізичними особливостями індивіду. Він стверджував, що люди від народження, за своїм біологічним складом схильні до визначених типів поведінки. «Кримінальний тип» він вважав поверненням до більш ранніх стадій людської еволюції, ознакою чого є, нижня щелепа, що виступає вперед, знижена чутливість до болю та ін. Також Ц. Ломброзо розглядав як девіацію аномально визначні інтелектуальні та художні здібності (талант, геніальність) вважаючи їх проявом психічних захворювань. Подібні біологічні концепції походження соціальних девіацій були популярні на початку ХХ ст., і на їх основі навіть сформувалась так звана антропологічна школа права. Проте пізніші дослідження поступово відтіснили

біологічні концепції на периферію соціології. Останнім часом біологічне трактування девіації зосереджено на аномаліях статевих хромосом (XY) девіанта.

Психологічний підхід, як і біологічний, тісно пов'язаний з аналізом кримінальної поведінки. У минулому дослідники, намагаючись знайти психологічне пояснення девіації, наголошували на важливості аналізу таких загальних станів, як «розумові дефекти», «дегенеративність» та «психопатія». Кримінологи намагались знайти наукові методи визначення зв’язку між певним станом людини та кримінальною поведінкою.

Психоаналітики запропонували теорії, які встановлювали зв'язок між девіантніми вчинками і широким колом психологічних проблем. Останнім часом у світовій соціології біологічним та соціологічним поясненням девіації приділяється менше уваги. Пізніші теорії роблять акцент на характері суспільства і досліджують, якою мірою суспільство сприяє або заважає виникненню та збереженню девіацій. Найновіші соціологічні теорії все частіше критикують існуючий соціальний устрій, і наполягають на необхідності перетворення не окремих людей, а суспільства в цілому.

Найбільш численними та розвинутими є соціологічні концепції девіантної поведінки. Не зважаючи на всі відмінності їх поєднує загальне визначення причиною девіації різноманітних соціальних факторів, а саме: відсутність норм та розрив між цілями суспільства та засобами їх досягнення (теорії аномії); культурні цінності, що спонукають людей до девіантної поведінки (культурологічні теорії); наявність тих, хто оцінює людину з точки зору девіації (теорія «навішування ярликів»); розроблення законів як джерела суспільного конфлікту (радикальна кримінологія) та ін.

Соціологічні пояснення причин девіації

Концепція	Теорія	Теоретик	Основна ідея
Біологічна	Фізичні риси, пов’язані зі злочинністю. Певна фізична будова,що найчастіше зустрічається у девіантів	Ц. Ломброзо В. Шелдон	Фізичні особливості як причина девіації
психологічна	Психологічна теорія	З. Фрейд	Конфлікти, притаманні особисточті як причина девіації
соціологічна	Аномія	Е. Дюркгейм Р. Мертон	Девіація, зокрема, самогубств, як результат відсутності норм Девіація, як результат розриву між цілями суспільства та схвалюваними засобами їх досягнення
	Соціальна дезорганізація	К. Маккей і Х. Шоу	Девіація як результат послаблення чи суперечливості соціальних норм та звязків
	Культорогічні теорії	Т. Селлін, В. Міллер, Л. Оулін, Р. Кларуорд, Е. Сутерленд	Девіація як результат конфлікту між нормами субкультури та пануючою культурою
	Теорія «навішування ярликів»	Г. Беккер	Девіація як своєрідна ознака(ярлик), що її деякі групи, суспільства маючи владу, ставлять у провину («навішують») представникам слабших груп
	Радикальна кримінологія	Р. Турк, Е. Тейлор, С. Квіні, М. Янг	Девіація – результат протидії нормам капіталістичного суспільства

Досвід дослідження соціальних девіацій свідчить про те, що пояснити девіантну поведінку на основі лише одного підходу або концепції неможливо, а усі спроби такого пояснення виявляються хибними та однобічними. В основі феномену соціальної девіації лежить сукупність багатьох соціальних та психологічних факторів.

Об’єктами дослідження в соціології девіантної поведінки виступають види відхилень: культурні та психічні. Культурні відхилення – відхилення поведінки певної соціальної спільноти від норм культури. Прикладом можуть слугувати молодіжні субкультури з яскраво вираженою девіантністтю, як-то футбольні уболівальники, скінхеди, хіпі. Психічні девіації зумовлені психічними відхиленнями, які виражаються в особистісній дезорганізації – сексуальні відхилення, алкоголізм, наркоманія і т. д. Проте особистісна дезорганізація далеко не єдина причина девіантної поведінки; подекуди психічно хворі особи можуть повністю дотримуватись усіх правил і норм суспільства. Дослідженням таких девіацій займається як соціологія, так і психологія; індивідуальні та групові. Індивідуальні – свідоме недотримання окремим індивідом норм суспільства; групові – підпорядковане положення члена девіантної групи стосовно її субкультури. Прикладом можуть бути члени організованих кримінальних угруповань або підлітки з неблагополучних родин, що мешкають переважно на вулиці, і мають свої «моральні кодекси», «закони» і культурні норми – звичайно девіантні. первинні та вторинні. Під первинним відхиленням розуміють таку поведінку особистості, яка відхиляється, але в цілому відповідає загальновизнаним культурним нормам і не кваліфікується як соціально

девіантна. Вторинними відхиленнями називають таки відхилення від існуючих у групі норм, що соціально визначаються як девіантні. Девіантість поведінки завжди оцінюють з точки зору культури, усталеної в даному суспільстві, тому важливим критерієм аналізу девіантної поведінки є її поділ на культурно схвалювану та культурно засуджувану. Соціальносхвалювану девіантну поведінку зумовлюють такі якості індивіда, як: надінтелектуальність, що може розглядатись як спосіб поводження, який приводить до соціально схвалюваних відхилень лише в разі досягнення обмеженого числа соціальних статусів – переважно діяльність у сфері науки або культури; особливі схильності, які сприяють виявленню унікальних якостей у дуже вузьких, специфічних галузях діяльності; надмотивація, що часто служить компенсацією за утиски і переживання, перенесені в дитинстві та юності, і мотивує загострене прагнення до самореалізації; особистісні якості – такі риси і властивості характеру, що сприяють надзвичайному розвитку особистості та досягненню нею соціальних вершин. Здебільшого суспільство заохочує і винагороджує соціальні відхилення, що виявляються у вигляді високої соціальної активності та неординарних досягнень, спрямованих на розвиток загальновизнаних суспільних цінностей. Порушення ж моральних норм и законів завжди кваліфікується як культурно засуджувані девіації, які засуджуються і караються.

3. Соціальні відхилення можуть бути класифіковані за кількома принципами, які відображають усю їх різноманітність, та визначають шляхи впливу на них. Найпоширенішим є поділ відхилень в залежності від типу порушуваної норми (право, мораль, правила спілкування тощо). При цьому негативні відхилення діляться на злочини та інші правопорушення (карні, адміністративні, цивільні, трудові, фінансові тощо), аморальні вчинки. Практичне значення цієї класифікації полягає у тому, що від неї залежить, які саме санкції, та процедури вияву та покарання винних будуть застосовані у кожному окремому випадку.

Інша класифікація базується на прийнятті чи запереченні індивідом цілей суспільства та соціально схвалених засобів їх досягнення (Р.Мертон). Відповідно до неї конформізм означає згоду з цілями суспільства та застосування законних засобів їх досягнення; інновація погоджується з цілями, але заперечує загальновизнані засоби їх досягнення, одночасно пропонуючи свої, альтернативні; ритуалізм пов'язаний із запереченням цілей при визнанні засобів; ретритизм виникає тоді, коли індивід водночас відкидає і соціально схвалені цілі, і засоби їх досягнення.

Класифікувати соціальні девіації можна за елементами внутрішньої структури: за суб’єктом девіантної поведінки виділяють поведінку індивідуума, що відхиляється від норми, громадян, посадових осіб, неформальних соціальних груп; за об’єктом девіантна поведінка може бути віднесена до різних сфер суспільного життя, до різної соціальної спрямованості (інтересів особистості, соціальної групи, чи суспільства в цілому), до конкретних цінностей та інтересів як до безпосередніх об’єктів правопорушень або кримінальних вчинків (життя, здоров’я, майно тощо); за об’єктивною стороною виділяють соціальні відхилення, що здійснюються шляхом діяльності або бездіяльності і тим самим сприяють виникненню конкретних шкідливих наслідків; за суб’єктивною стороною девіантна поведінка характеризується різною мотивацією, різними цілями, різним ступенем передбачення та бажання можливих наслідків.

Боротьба з соціальними девіаціями та їх профілактика – природна функція суспільства яка здійснюється засобами соціального контролю. Проте досі більшість засобів соціального контролю та профілактики ґрунтується на емоціях, ілюзіях та догмах, а не на реальних закономірностях соціальних процесів. Як правило, найбільш результативними засобами боротьби з соціальними девіаціями виявляються заборонно-репресивні

заходи. Проте, повноцінний соціальний контроль – це сукупність засобів та методів впливу суспільства на небажані (девіантні) форми поведінки. Звідсіля, соціальний контроль може бути ефективним лише за умови використання усього спектра його дійових механізмів з урахуванням особливостей суспільства та самих відхилень. До таких механізмів можна

віднести контроль:

- здійснюваний із зовні, в тому числі шляхом покарань та санкцій;

- внутрішній, забезпечуваний інтеріоризацією соціальних норм та цінностей;

-побічний, викликаний самоідентифікацією з референтною «законослухняною групою»;

Велике значення має також розширення кола різноманітних засобів досягнення цілей та задоволення потреб, альтернативних протиправним або аморальним.

ТЕМА: СОЦІАЛЬНІ ГРУПИ

План:

1. Сутність поняття соціальна група.

2. Класифікації та типи соціальних груп.

3. Лідерство.

1. Усі люди незалежно від умов та обставин життя (історичних, соціально-політичних, культурних), раси, національної приналежності та віросповідання знаходять самовираження у груповому житті. На різних етапах життя індивід неминуче є членом певних соціальних груп – родини, студентської групи, робітничого колективу, політичних партій або суспільних організацій, в решті решт він є громадянином своє держави або представником власного народу. Саме з груповою взаємодією нерозривно пов'язаний власне процес соціалізації людини, тобто набуття нею знань і навичок, необхідних для цивілізованого життя в людському суспільстві. Власне еволюція людського стада в людське суспільство у первісну добу є процесом формування соціальних груп з певною ієрархією, спільними для усіх її членів цінностями та цілями. Проблема взаємодії індивідів у межах об’єднань, що виникають формальним або неформальним шляхом, більшою або меншою мірою знаходиться у центрі уваги різних наук, але головним чином психології, та, особливо, соціології, для якої поняття соціальної групи є одним з фундаментальних, і у межах якої соціальні групи вивчаються вже декілька десятиліть. Не дивлячись на це, визначення соціальної групи є доволі складним завданням, оскільки під соціальними групами розуміється значне розмаїття різновидів співтовариств з великим діапазоном кількісних та якісних характеристик. До того ж вони знаходяться у достатньо складних відносинах співіснування, взаємодії та протидії. Таким чином, для точного визначення соціальної групи необхідно з усього розмаїття цих співтовариств виокремити певні типи. Проте, багатий досвід вивчення соціальних груп дає змогу сформулювати певне загальне визначення цього явища.

Отже, соціальні групи можна розглядати як об’єднання людей з стійкими взаємодіями і наявністю взаємних очікувань, координацією дій, кооперацією і солідарністю з приводу спільних цілей та культурних зразків, які регулюється формальними чи неформальними соціальними інститутами. У цьому визначенні можна виокремити дві принципові умови, які необхідні для того, щоб сукупність вважалась групою: 1) наявність взаємодій між її членами; 2) очікування кожного члена групи відносно інших її членів, що поділяються усіма членами групи та визнаються загальними.

2. Багатоманітність типів соціальних груп та підходів до їх класифікації обумовлена багатогранністю цього явища, і, як наслідок, великої кількості критеріїв та ознак різноманітних соціальних груп. Найбільш загальна класифікація поділяє соціальні групи за ступенем наближеності до людини і впливу на неї на первині та вторинні. Первинна – це, як правило, невелика група, члени якої добре знають один одного або більшість з її представників. Така група має великий вплив на людину, яка є її членом, а відносини в середині групи є тісними та залежними. Первинні групи зазвичай формують особистість, в них вона проходить процес соціалізації. Вторинна група більш численна і майже завжди має у своєму складі певну кількість первинних груп. Ступінь впливу такої групи може розрізнятись в залежності від того, наскільки інтегровані групові цінності у свідомість кожного її члена. Прикладом первинної групи може бути родина або група друзів. До вторинних груп можна віднести колектив студентського курсу або політичну партію. Більшість первинних груп, на думку соціологів є неформальними. А вторинних – формальними, що є ще одним критерієм класифікації груп.

З позиції приналежності індивіда до соціальної групи можна виокремити інгрупи і аутгрупи. Інгрупа – така соціальна спільнота, до якої індивід відчуває свою приналежність і в яких він ідентифікує себе з іншими членами цієї групи («моя родина», «моя професійна група», «мій народ»). Інші групи, до яких індивід не належить, але існування яких він визнає, це аутгрупи. У сучасному суспільстві індивід належить одночасно до багатьох груп і тому

значна кількість інгрупових і аут групових зв’язків може пересікатись. Соціологія виробила велику кількість різноманітних класифікацій груп. Американський соціолог Е. Юбенк на підставі власного аналізу розробив сім основних критеріїв класифікації:

- за етнічною або расовою приналежністю;

- за рівнем культурного розвитку;

- за типами структури, що існує в групах;

- на підставі завдань та функцій, які реалізуються групою у більш широких спільнотах;

- за типами контактів між членами групи;

- за зв’язками в середині групи.

Вельми широке коло дослідницьких інтересів значно ускладнює перелік усіх класифікацій соціальних груп. Проте, все ж таки можна виокремити найбільш репрезентативні їх типи.

Малі групи. Їх дослідження має дуже велике теоретичне та практичне значення, що зумовлено її природою єдиного соціального осередку, члени якого цілеспрямовано пов’язані один з одним і залежать один від одного. Головна ознака групи полягає у тому, що зміна в одній частині групи

спричиняє зміни усіх інших її частин. До основних особливостей малої групи відносяться:

- прямий, або опосередкований контакт між індивідами, що складають групу, міжособистісну взаємодію та взаємовплив;

- наявність загальних цілей і спільної діяльності;

- внутрішньогруповий розподіл функцій та соціальних ролей;

- спільність інтересів, соціальних норм, звичаїв та норм поведінки;

- певну локалізацію у просторі і стійкість у часі.

Важливою детермінантою групової динаміки малих соціальних груп є особистісні фактори групової взаємодії. Мала група є цілісною соціальною системою, проте кожний з її членів у тій чи іншій мірі впливає на внутрішньогрупові відносини, що може сприяти їх гармонізації, або, навпаки, вести до соціальної дисгармонії та конфлікту. Останній може стимулювати розпад групи. Щодо розміру малої групи, то верхня його межа визначається соціологами майже одностайно у 35 – 40 чоловік. Мінімальною кількістю індивідів, що складають малу соціальну групу визначається тріада (3 людини). Щоправда деякі соціологи вважають, що мінімальною групою може бути і діада (2 людини).

Квізігрупи мають наступні характерні риси:

1) спонтанність виникнення;

2) нестійкість взаємозв’язків;

3) відсутність різноманітності у взаємодіях (або лише прийом та передача інформації, або тільки спільний протест чи схвалення);

4) короткочасність спільних дій.

Квазігрупи як правило існують на протязі нетривалого часу, після чого або остаточно розпадаються, або, під впливом обставин перетворюються на стійкі соціальні групи. Прикладом квазігрупи може слугувати аудиторія – соціальна спільнота людей, яка консолідована взаємодією з комунікатором – індивідом або групою, що володіє інформацією і доводить її до спільноти. Аудиторія може безпосередньо взаємодіяти з комунікатором (лекція у вузі або виступ вуличного оратора), так і опосередковано (вплив засобів масової інформації). Характерною рисою аудиторії є практично одностороння взаємодія і слабкий зворотній зв'язок з комунікатором, особливо у випадку великої аудиторії. Найбільш близькими до стійких квазігруп є соціальні кола, взаємодія в середині яких спрямована виключно на обмін інформацією, і які можна визначити як соціальні спільноти створені з метою обміну інформацією між їхніми членами.

Основна функція соціальних кіл полягає у обміні поглядами, новинами, коментарями та аргументами. Вузька спрямованість взаємодій, пасивність і відсутність єдності роблять соціальні кола нестійкими соціальними утвореннями. Разом з тим індивіди, що утворюють соціальні кола, проходять певний відбір в основному за двома критеріями:

1) спільна зацікавленість в предметі дискусії (клуби за інтересами, круги футбольних уболівальників, вуличні зібрання людей, що обговорюють політичні події тощо);

2) приналежність до певної субкультури (ділові кола, що об’єднують бізнесменів, привілейовані кола вищих прошарків суспільства, кола професіоналів, які обговорюють вузькопрофесійні, специфічні питання, тощо).

Референтні групи – реальні або умовні соціальні спільноти з якими індивід співвідносить себе як з еталоном і на норми, цінності і оцінки якої він орієнтується у своїй поведінці та самооцінці. Прикладом референтної групи може слугувати керівництво організації на норми і цінності якого орієнтується робітник, що прагне зробити кар’єру. В діяльності референтних груп розрізняють нормативні та порівняльні функції. Нормативні функції полягають у створенні норм поведінки, соціальних установок та ціннісних орієнтацій для індивіда – члена даної групи. Порівняльна функція проявляється у тому, що референтна група виступає у якості еталона, у порівнянні з яким індивід оцінює свою відповідність та відповідність інших членів групи цьому еталону.

3. Однією з ознак соціальної групи є наявність в її середині системи соціальних ролей. Система взаємопов’язаних ролей в групі постійно змінюється, і при цьому змінюється не лише зміст ролі, а й значимість по відношенню до інших ролей. Проте в групах існують ролі найбільш значимих по відношенню до решти. Такими є ролі лідерів. Власне лідерство – це прояв індивідом його здатностей, особистісних якостей в поведінці які відповідають ролі лідера. Виконання індивідом ролі лідера можливо завдяки проявленню ним індивідуальних якостей, неординарних у порівнянні з якостями інших членів групи, або завдяки набуття ним більш високого формального статусу. У будь-якому випадку висування лідера обумовлено ефективністю внеску члена групи у вирішення групових завдань. Інакше кажучи лідер з’являється у тому випадку, якщо члени групи визнають діяльність окремого індивіда найбільш значимою, а його внесок в діяльність групи найбільш цінним. При цьому єдиним критерієм оцінки здібностей та діяльності такого індивіда є лише користь для групи в цілому. Індивід може мати виключні особистісні якості і при цьому не бути лідером, якщо його діяльність не сприяє суттєвому підвищенню ефективності діяльності групи в цілому. Проте очевидно, що лідер в групі не може виникнути без підтримки її членів, зокрема без визнання ними його видатних якостей та здібностей, що є мінімально необхідною умовою його висування на роль лідера. Таким чином лідер – авторитетний член групи, особистісний вплив якого дозволяє йому відігравати головну роль в діяльності групи. Його статус лідера базується на визнанні групою його ділових та особистісних якостей.

Основні функції лідера в групі – реалізація нововведень, створення нових культурних зразків, перевірка нових способів взаємодії, визначення цілей пошук шляхів та координація дій, спрямованих на їх досягнення. За якісне виконання таких важливих для існування групи функцій він отримує кредит довіри, завдяки якому може сам тією чи іншою мірою відступати від групових норм. Більш того, лідер не повинен повністю виконувати усі групові норми як рядовий член групи оскільки ризикує втратити свій престиж і навіть статус лідера.

Короткий термінологічний словник

Анкета – впорядкований за змістом і формою набір запитань, спрямованих на розкриття змісту досліджуваної проблеми

Аутгрупа – група людей, по відношенню до якої індивід не має почуття ідентичності або приналежності.

Взаємодія соціальна – система взаємообумовлених соціальних дій, пов’язаних замкненістю, за якої дія одного суб’єкта є одночасно причиною і наслідком відповідних дій інших суб’єктів.

Група соціальна -- об’єднання людей зі стійкими взаємодіями і наявністю взаємних очікувань, координацією дій, кооперацією і солідарністю з приводу спільних цілей та культурних зразків, які регулюються формальними та неформальними інститутами.

Інгрупа – соціальна спільнота, до якої індивід має почуття своєї приналежності і ідентифікує себе з нею.

Індустріальне суспільство – стадія суспільного розвитку, що має складну систему поділу праці і характеризується розвиненою роллю науково-технічної діяльності, машинним виробництвом, масовим виробництвом товарів на широкий ринок, механізацією виробництва та управління, загальнонаціональним ринком.

Постіндустріальне суспільство – стадія історичного розвитку людства (виникає в останню чверть ХХ ст.), в якій провідною сферою економіки є сфера послуг, функціонує високорозвинута ринкова економіка, що ефективно використовує науково-технічний прогрес, автоматизацію та інформаційно- комп’ютерні технології, ключові позиції займають університети як центри наукових знань і науково-технічні спеціалісти, політична сфера спитається на зрілу демократію, а в соціальній сфері основною турботою є якість життя.

Девіантна поведінка – форма поведінки індивіда в групі або суспільстві, яка не відповідає установленим нормам, моральним та правовим вимогам.

Соціологічне дослідження – це система логічно послідовних

методологічних, методичних та організаційно-технічних процедур.

Соціологічне опитування – метод збирання первинної інформації, який ґрунтується на зверненні до респондентів з питаннями, спрямованими на розкриття змісту проблеми, що досліджується.

Програма соціологічного дослідження – це документ, в якому всебічно обґрунтовуються методологічні підходи й методичні заходи соціологічного дослідження.

Соціальний зв’язок – сукупність залежностей одних соціальних

суб’єктів від інших, взаємовідносини, що об’єднують індивідів та соціальні групи у соціальні спільності.

Соціальний інститут – стійкий комплекс формальних і неформальних правил, принципів, норм, настанов, що регулюють різні сфери людської діяльності і організують їх в систему ролей і статусів, що утворюють соціальну систему.

Інституціоналізація – процес становлення соціальних інститутів, визначення і закріплення інституціональних правил і норм, ролей і статусів, приведення їх до системи, здатної діяти в напрямку задоволення суспільних потреб.

Особистість – це конкретна людина як система стійких якостей, властивостей, що реалізуються в процесі становлення соціальних зв’язків, в соціальних інститутах, культурі, тобто в соціальному житті.

Соціальна роль – внутрішньо пов’язана система дій індивіда, які є реакціями на поведінку інших осіб, яка протікає згідно з більш або менш чітко встановленими зразками, на слідування яким група очікує від своїх членів.

Соціологія - це наука, що досліджує соціальні форми, закони і закономірності функціонування та розвитку суспільства через взаємодію індивідів і їх груп, спільнот.

Соціальне - властивість, іманентна (внутрішньо) властивість особистості і спільноти, що формується в результаті процесів соціалізації й інтеграції людини в суспільство, у суспільні відносини. Це поняття відбиває зміст і характер взаємодій між суб'єктами (індивідами, групами, спільностями) як результат виконання людиною визначених соціальних ролей, які вона бере на себе, стаючи членом спільноти. Соціальне -- продукт взаємодії суб'єктів, що виражений у культурі, оцінках життя людей.

Соціалізація – процес впливу соціальних умов на життєдіяльність індивіда з метою включення його в систему суспільних відносин, змістом якого виступає творче засвоєння індивідом норм, які регулюють життєдіяльність соціуму.

Список літератури

1. Барвінський А.О. Соціологія. Курс лекцій для студентів вищих навчальних закладів.— К.: Центр навчальної літератури, 2005.—328 с.

2. Гіденс Е. Соціологія. - К.: Основи, 1999. -726 с.

3. Городяненко В. Г. Социологический практикум: Учебно-методическое пособие. - К.: „Издательский центр Академия",1999.—160 с. (Альма-матер)

4. Дворецька Г.В. Соціологія: Навчальний посібник. - К.: КНЕУ,1999. – 340 с.

5. ПавліченкоП. Я, ЛитвиненкоД. А. Соціологія. Навчальний посібник.-К.: Лібра, 2000.—256 с.

6. Паніна Н.В. Технологія соціологічного дослідження. Курс лекцій.—К.: Наукова думка.—1996.—232 с.

7. Примуш М.В. Загальна соціологія. Навчальний посібник.—К.: ВД „Професіонал‖, 2004.—592с.

8. Руденко І.П. Соціологія. Курс лекцій. Навчальний посібник для вузів.—Харків.—1996.—210 с.

9. Сірий Є.В. Соціологія: загальна теорія, спеціальні та галузеві теорії. Навч.посібник.—К.: Атака, 2004.—480 с.

10. Соціологія. Навч. посіб. / За ред. С.О. Макєєва - 2-е вид., випр.і доп.-- К.: Т-во „Знання, КОО", 2003. –455с.

11. Соціологія. Курс лекцій. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти./за ред.. В.М. Пічі. Друге вид. випралене і доповнене. Львів „Новий світ «2000», 2002.—317 с.

12. Соціологія: Підручник /За заг. ред. В. П. Андрущенка, МІ Горлача.- Х.-К., 1998.—520 с.

13. Соціологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. За редакцією В.Г. Городяненка.—Київ: Академія.—1999.—384 с.

14. Соціологія: Підручник /Н. П. Осипова, В.Д. Воднік, Г.П. Клімова та ін.: Арінком Інтер, 2003.--К.,—336 с.

15. Томпсон Дж., Пристли Дж. Соціологія.—Львов: инициатива, 1998.—498 с.

16. Юрій М.Ф. Соціологія.—К.: Дакор., 2006.—552 с.

17. Якуба О. О. Соціологія. Навчальний посібник для студентів. - X.:Константа, 1996.—132 с.