2. Соціальні інститути як складові суспільства
Соціальні інститути відносяться до утворень, що охоплюють великі маси людей, поведінка яких підпорядкована нормам та відповідним ролям, й визначають в цілому стратегію соціальної діяльності. Інститут в соціології трактується як установлений порядок правил та стандартизованих моделей поведінки. Виокремлюють 5 головних сталих соціальних інститутів: сім’ї, політики, економіки, освіти, релігії. В рамках кожного з них відбувається формування відповідних взаємозв’язків та норм, конкретними носіями та користувачами яких є люди. За допомогою інституціональних норм вони організують себе в групи, асоціації (організації), що визначають інституціональну поведінку. В ході суспільної практики люди знаходять прийнятні зразки, котрі закріплюються шляхом повторів й перетворюються на стандартизовані звичаї та навички., отримують підтримку громадської думки. Одночасно розробляється система санкцій.
Такий процес упорядкування, формалізації та стандартизації називається інституціоналізацією.
3. Типологія суспільства
В соціології не існує єдиної універсальної класифікації суспільств.
Найбільш поширеними в якості критеріїв типології називаються такі ознаки суспільств:
- наявність письменності
-чисельність рівнів управління
- сутність соціальної диференціації
- спосіб здобуття засобів існування.
За ознакою наявності письменності всі суспільства поділяються на дописьменні і письменні, які володіють абеткою та фіксацією звуку на матеріальних носіях (від берестяних грамот і клинописних таблиць до сучасних друкованих та електронних носіїв).
За характерними для суспільства ознаками чисельності рівнів управління та ступенем соціальної диференціації суспільства поділяються на прості і складні. У простих суспільствах – первісних племенах – не існує поділу на керуючих і підлеглих, багатих та бідних. Складні суспільства – це суспільства з декількома рівнями управління та декількома соціальними верствами населення з урахуванням рівня їх доходів. Іншими словами, складні суспільства – це суспільства з вбудованими в них владними та соціальними вертикалями
Одним з характерних для соціології підходів до типологічного аналізу суспільства є його розподіл їх на традиційне, індустріальне та постіндустріальне. В основі цієї типології лежить техніко-технологічний критерій (цивілізаційна парадигма), критерій способу здобуття засобів існування, які і задають відповідні форми соціальних відносин, сім’ї, політичної системи, культури, якості життя, діяльності особи.
Стрижнем індустріального суспільства є машинне виробництво матеріальних благ. Воно задає соціалізований характер всім іншим сферам і структурам суспільства. В традиційному аграрному суспільстві сім’я була і трудовим осередком, і школою, і лікарнею, і будинком престарілих. В індустріальному суспільстві всі ці елементи виокремлюються й спеціалізуються. Для управління та об’єднання всіх цих та інших елементів необхідні спеціалізовані профільні структури – середня і вища еліта, уряд, адміністративні органи тощо.
Індустріальне суспільство, за М. Вебером, характеризується всепроникною раціоналізацією, яка призводить до зрушень від традиційних, звичайно релігійних, цінностей до раціонально-правових норм, принципів в економічній, політичній і соціальній сферах життя. Інтереси держави визнаються домінуючими над приватними інтересами. Раціональність сприймається як організованість (або «порядок») та бюрократизоване управління.
В постіндустріальному суспільстві пріоритетними є соціальні проблеми навколишнього середовища, культури, освіти, рівноправ’я чоловіків та жінок, становища національних меншин тощо. Основне багатство постіндустріального суспільства – інформація, а не земля, як в традиційному, і не капітал (машини, гроші), як в індустріальному суспільствах. Інформація для постіндустріального суспільства – багатство необмежене, доступне кожному і не зменшуване при його споживанні.
Перехід до постмодерну супроводжується поступовою трансформацією або й руйнуванням багатьох із ключових інститутів індустріального суспільства. Зокрема, в політичній сфері падає повага до влади і посилюється акцент на участь та самовираження індивідів. В індустріальному суспільстві мобілізацію мас здійснюють дисципліновані, керовані елітами політичні партії. Це сприяє демократизації. В суспільстві постмодерну акцент зміщується від голосування до все більш активних та більш проблемно-специфікованих форм масової участі. Зростаючий сегмент суспільства починає вбачати у свободі самовираження і політичної участі щось самоцінне, щось більше ніж простий засіб досягнення економічної безпеки. В цьому контексті головна проблема для України сьогодні полягає у невідповідності її сучасного стану прийнятим у цивілізованому світі критеріям. У нас і досі залишається невизначеною стратегія розвитку суспільства, шляхи вирішення проблем, які постали перед ним. Українське суспільство все ще характеризується кризовою ситуацією в усіх сферах життєдіяльності. В економічній сфері відсутня довгострокова стратегія інноваційного розвитку. В соціальній – зростає майнова нерівність. В сфері політики підвищується апатія і недовіра громадян до діяльності владних структур.
Контрольні питання
1. Розкрийте зміст парадигми „суспільство як цілісності”.
2. Визначте історичні віхи формування концепції суспільства.
3. Сформулюйте сутнісні ознаки суспільства.
4. Назвіть відомі Вам соціальні інститути.
5. Перерахуйте структуні елементи суспільства.
6. Назвіть базові критерії типологізації суспільства.
ТЕМА № 4: СОЦІАЛЬНІ ІНСТИТУТИ
1. Соціальні зв’язки.
2. Поняття соціального інституту. Функції, структура і типологія соціальних інститутів.
3. Динаміка соціальних інститутів. Соціальні інститути в період суспільних трансформацій.
4. Соціальні інститути та соціальні організації.
1. Наслідком здійснення індивідами соціальних дій є становлення системи соціальних зв’язків. Під соціальним зв’язком в соціології розуміють залежність і сумісність індивідів та соціальних груп. У процесі функціонування соціальних зв’язків здійснюється обмін соціальними діями, послугами, особистими якостями, необхідними для здійснення функціональних ролей.
Соціальний зв’язок має складну структуру. Основними його елементами є суб’єкти соціального зв’язку, предмет зв’язку і механізм регулювання відносин.
Класифікація соціальних зв’язків здійснюється за такими критеріями: сферою соціального життя, в якій встановлюються зв’язки (економічні, політичні, сімейні тощо), суб’єктами (міжособистісні, міжгрупові, між індивідом та групою) та їх кількістю (двосторонні, багатосторонні); характером взаємодії (конфліктні, узгоджені тощо); ступенем формалізації (формальні, неформальні); ступенем організованості (організовані, неорганізовані); тривалістю (довгочасні, короткочасні); стійкістю (стійкі, нестійкі) тощо. Мірою поглиблення диференціації суспільства мережа соціальних зв’язків ускладнюється, більшої ваги відповідно набувають опосередковані зв’язки, відбувається все більш формалізація соціальних зв’язків. Водночас, враховуючи сучасний стан розвитку людського суспільства та закономірності розвитку будь-яких систем, включно соціальні, слід зауважити, що ускладнення соціальних зв’язків має свої граничні межі. Надмірне ускладнення мережі зв’язків може вести до її розриву.
Причинами розриву зв’язків можуть бути: зникнення предмету зв’язку; неспівпадіння предмету зв’язку з принципами регулювання соціального зв’язку; незадоволення соціальних суб’єктів існуючими відносинами.
Відновлення системи соціальних зв’язків відбувається не автоматично. Соціальні дії, які приводить до становлення системи соціальних зв’язків, здійснюються значною мірою під впливом усвідомлення індивідами своїх потреб та інтересів. Таким чином в процесі функціонування системи соціальних зв’язків значну роль відіграє внутрішня мотивація людських дій. Але, оскільки потреби, а тим більше інтереси, є явищем соціальним, тобто таким, яке формується в процесі соціальної взаємодії соціальних суб’єктів, відтворення системи соціальних зв’язків здійснюється також під впливом зовнішніх стимулів, механізмів. Такими механізмами стають, зокрема, соціальні інститути.
Становлення соціальних інститутів відбувається тоді, коли соціальні зв’язки перетворюються на періодично повторювані. Разовий, випадковий зв’язок в соціології називають соціальним контактом. Натомість повторюваний зв’язок, який став ціннісно важливим для індивідів, отримав назву соціальної взаємодії. Одним з варіантів соціальної взаємодії й виступають соціальні інститути, адже, чим більше повторюється соціальний зв’язок, тим більше він потребує регламентації. Регулювання соціальних зв’язків, в процесі якої забезпечується їх ефективність, стає організуючим початком соціального життя.
2. Соціальний інститут – це стійкий комплекс формальних і неформальних правил, принципів, норм, настанов, що регулюють різні сфери людської діяльності і організують їх в систему ролей і статусів, що утворюють соціальну систему. Якщо говорити простіше, соціальний інститут – це унормована модель поведінки в тих чи інших сферах суспільного життя.
Враховуючи сказане під час розгляду першого питання, базовою, вихідною точкою процесу формування інституту виступають потреби людини, соціальної групи, суспільства в цілому. Соціальні інститути виникають в процесі поділу діяльності людей та встановлення системи соціальних зв’язків. Водночас вони самі сприяють відтворенню такої системи, надають стійкості і певності функціонуванню спільнот, інтегрують їх, надають їх взаємодії цілісного характеру. Таким чином, ми можемо розглянути функціональну сферу соціальних інститутів. Функцією кожного соціального інституту є задоволення потреб суспільства та його членів, відтворення зв’язків між членами суспільства, соціальних спільнот, соціалізація індивідів, транслювання соціального досвіду, цінностей, культурних норм, зокрема міжпоколінного досвіду, регулювання відносин між людьми та соціальними групами, виробництво і розподіл соціальних цінностей,здійснення соціального контролю.
Функції соціального інституту можуть бути відкритими та латентними (прихованими). Тобто соціальний інститут може виконувати функції, які формально не декларуються. Наприклад, політичні партії, крім боротьби за владу, просування інтересів певних соціальних груп, виховання кадрів для державного управління, також виконують функцію соціального ліфту в суспільстві, соціальної селекції. Функціонування соціальних інститутів має глибинний культурний зміст.
Система інститутів, характер їх функціонування віддзеркалює особливості пристосування суспільства до навколишнього середовища. Цей факт забезпечується насамперед важливою роллю, яку відіграють в регулюванні діяльності соціальних інститутів цінності, норми.
Тому ми можемо сказати про те, що власне характером системи соціальних інститутів і визначається суспільний лад, а розвиток суспільства відбувається саме шляхом формування та розвитку соціальних інститутів. Кожен соціальний інститут являє собою певну соціальну систему. Його елементами є: соціальні ролі; норми, що регулюють відносини між носіями цих ролей; цінності, властиві для соціального інституту. Властивою для діяльності соціального інституту є ієрархія інституціональних ролей. Отже, система статусів є невід’ємною складовою структури соціального інституту. Для виконання функцій інституту створюються установи. Інститут визначає дії, закріплює за людьми соціальні ролі, визначає систему санкцій і соціального контролю. Рольова структура соціального інституту означає, що вимоги до індивідів мають знеособлений характер. Саме знеособленість вимог, інституціональних норм забезпечує регулярність та самовідновлюваність соціальних інститутів в багатьох поколіннях. Водночас знеособлення інституціональних вимог, норм не означає абсолютного нівелювання суб’єктивного чинника в процесі функціонування соціальних інститутів, адже процес виконання ролі кожною людиною відбувається під впливом особистих якостей.
Класифікація соціальних інститутів може бути проведена за різними критеріями. Зокрема, за сферами життя, які підлягають регулюванню за допомогою соціальних інститутів, останні поділяють на економічні (регулюють сферу господарської діяльності, виробництво, розподіл матеріальних благ, фінансові ресурси, організацію та поділ праці, трудову діяльність, функціонування ринку, систему форм власності на засоби виробництва), політичні (регулюють сферу розподілу політичної влади, функціонування адміністративних органів, політичних рухів та організацій, політичні процеси), освітні, релігійні, сімейні, наукові, дружби тощо.
За формами соціального контролю, ступенем формалізації соціальні інститути поділяються на формальні та неформальні. До перших відносяться інститути, діяльність яких жорстко регламентується законами та іншими нормативно-правовими актами. Важливо відзначити, що неформальні соціальні інститути також суворо регламентуються, але переважно на рівні громадської думки, суспільних традицій тощо.
Залежно від механізмів регламентації серед соціальних інститутів виділяють: нормативно-санціонуючі; церемоніально-символічні; нормативно-орієнтовані; ситуаційно-конвенціональні. У нормативно-регламентованих інститутах обов’язковість норм забезпечується примусовою силою держави і системою відповідних санкцій. У нормативно-орієнтованих інститутах важлива роль відводиться морально-етичній орієнтації і регуляції поводження індивідів. Слід звернути увагу на проблему ефективності соціальних інститутів. Вона полягає в здатності ефективного виконання функцій, зокрема задоволення потреб індивідів та суспільства. Така здатність залежить від наявності в інституту необхідних засобів саморегулювання, ресурсів – матеріальних, духовних, символічних. У формальних інститутах ресурсна база значною мірою забезпечується законодавчими актами. Водночас існують ресурси, які не піддаються регулюванню законодавством. До них, зокрема, відносяться такі як довіра, симпатії індивідів тощо.
3. Становлення і розвиток соціального інституту відбувається шляхом його організаційного оформлення. Цей процес отримав в соціології назву інституціоналізації. Його змістом виступає закріплення інституціональних ролей, норм, статусів, їх систематизація. Таким чином, інституалізація – це процес становлення соціальних інститутів, визначення і закріплення інституціональних правил і норм, ролей і статусів, приведення їх до системи, здатної діяти в напрямку задоволення суспільних потреб.
У процесі становлення різних інститутів можна виділити певні етапи, проходження яких є закономірністю. Ці закономірності зумовлені стандартними механізмами інституціоналізації. Інституціоналізація передбачає формування певної ідеології, культурного етносу. Сучасне суспільство характеризується розростанням та ускладненням системи соціальних інститутів.
Водночас важливо приділити увагу особливостям розвитку інституціональної сфери в періоди суспільних трансформацій. Однією з найважливіших причин таких трансформацій стає невідповідність соціальних інститутів середовищу їх існування, в якому відбуваються істотні зміни.
Порушення нормативної взаємодії соціального інституту з соціальним середовищем в соціології має назву дисфункції. Під дисфункціональністю соціального інституту розуміють нездатність соціального інституту задовольняти потреби індивідів та суспільства, які зумовили його появу. Дисфункції знаходять свій прояв в нестачі матеріальних засобів і в організаційних похибках в діяльності інститутів. Одним із очевидних проявів дисфункції є персоналізація діяльності інституту, коли він змінює функції та характер діяльності залежно не від об’єктивних потреб суспільства, а від інтересів та персональних якостей окремих осіб. Дисфункціональність має різні ступені, які віддзеркалюють глибину суспільної кризи. Отже, перехід від функціональності до дисфункціональності соціального інституту має процесуальний характер і може відбуватися з різною швидкістю. Причому зростання дисфункціональності відбувається здебільшого за існування попереднього суспільного ладу. Важливою функцією системи суспільного управління є відстеження появи та нарощування процесів дисфункціоналізації.
Досягнення дисфункціональністю соціального інституту певної критичної межі веде до розпаду соціального інституту. Процес розпаду соціальних інститутів отримав назву деінституціоналізації. Деінституціоналізація може відбуватися й на рівні суспільства загалом, коли відбувається криза не одного, а більшості соціальних інститутів, властивих відповідному соціальному ладу. Масштабний розпад соціальних інститутів веде до розпаду всього суспільства. Причини кризи в діяльності соціального інституту можуть мати різний характер. Крім внутрішніх, зокрема, перевищення регламентацією інституту критичної межі, простіше кажучи надмірної його заорганізованості, хибних управлінських та інших рішень (адже, як було зазначено вище, хоча вимоги до виконання інституціональних ролей мають знеособлений характер, це відбувається під впливом особистих якостей, що зумовлює можливість помилок), причини можуть бути зовнішніми. До них відносяться, зокрема, зміна характеру потреби, задоволення якої є функцією соціального інституту, зникнення цієї потреби, зміна групових та суспільних цінностей, які відповідно впливають на норми, які регламентують функціонування інституту тощо. Різні причини приводять до різної глибини кризи соціальних інститутів, різних шляхів розвитку кризи та врешті-решт різних сценаріїв подолання кризи. Зокрема, криза соціального інституту необов’язково може вести до розпаду соціального інституту. Її наслідком, крім організаційного вдосконалення, може бути зміна рольової, нормативної структури інституту з метою виконання більш належного виконання функцій, а може бути й функціональне перезавантаження соціального інституту. У випадку останнього соціальний інститут може отримувати нові функції, які полягають, зокрема, у задоволенні нових потреб суспільства та індивідів.
Якщо ж криза соціального інституту доходить межі його остаточного розпаду і врешті-решт зникнення, то наслідком цього процесу може стати як деінституціоналізація відповідної сфери суспільного життя, так і формування нових соціальних інститутів, які регламентують відносини у цій сфері.
4. Спільне та відмінне між соціальними інститутами та соціальними організаціями. Розвинуте суспільне життя характеризує наявність численних соціальних організацій. Слід зауважити, що в поняття організації вкладається різний смисл. Воно може означати водночас процес становлення соціальних взаємозв’язків та внутрішню упорядкованість елементів. В даному випадку під організацією розуміють саме останнє. Тобто соціальна організація – це певна соціальна група, яка зорієнтована на досягнення взаємопов’язаних цілей.
В соціології існує галузева теорія – соціологія організацій, яка вивчає соціальну природу організацій, їх роль у суспільстві, ефективність функціонування, структуру організацій, їх внутрішній устрій, характер, основні види, адаптивність, проблеми персоналу, проблеми управління та розвитку. Кожна організація має певні характеристики – просторові, часові, структурні, цільові, функціональні. Вона обов’язково характеризується наявністю управлінської підсистеми. Показниками організаційних структур є оперативність (здатність реагувати на зміни в зовнішньому середовищі), централізація (можливість виконання керівних функцій) тощо. Організації, як і соціальному інституту, властива певна система статусів і ролей, ієрархічність будови. Цілі нижчого рівня організації, її підсистеми врешті-решт підпорядковуються цілям більш високого рівня. Хоча слід зауважити, що багато ознак організації знову ж таки змінюються в періоди трансформацій. Зокрема, в концепції неовеберіанства вважається, що організації, які опинилися в кризовому стані, повинні максимально можливо децентралізувати процес управління, а нижчим ланкам повинна надаватися якомога більша самостійність в процесі прийняття рішень та здійснення певних дій. Ця гіпотеза підтверджується деякими дослідниками соціальних організацій, які відзначають, що в сучасний період радикальних суспільних трансформацій найбільш успішними стають насамперед так звані «парасолькові» організації, а серед найбільш вірогідних варіантів створення організацій називають філіацію або аффіліацію (приєднання нових членів) для передачі повноважень. Організації поділяються за сферою діяльності (політичні, економічні, соціальні, культурні, релігійні), ступенем формалізації (формальні, неформальні), характером взаємодії між організацією та індивідом (добровільні, примусові), характером управління (демократичні, авторитарні), рівнем функціонування (національні, міжнародні, регіональні, локальні), ступенем жорсткості організаційних структур (жорстко структуровані, гнучкі).
Кожній організації характерна певна ритміка, вони проходять певні етапи свого функціонування.
Контрольні запитання:
1. Що таке соціальний зв’язок?
2. Наведіть класифікацію соціальних зв’язків.
3. Що сприяє відтворенню системи соціальних зв’язків?
4. Дайте визначення поняттю соціального інституту.
5. В чому полягають функції соціальних інститутів?
6. Наведіть типологію соціальних інститутів?
7. Які структурні елементи соціальних інститутів ви можете
назвати?
8. Чим характеризується інституціональна роль?
9. Від чого залежить ефективність дії соціальних інститутів?
10. Які елементи соціальних інститутів сприяють відновленню
системи соціальних зв’язків?
11. Назвіть основні етапи формування соціального інституту?
12. Що означає дисфункціональність соціального інституту?
13. Що може бути причиною дисфункціональності соціального
інституту?
14. Якими можуть бути наслідки зростання дисфункціональності
соціального інституту?
15. Що спільне і в чому полягають відмінності між соціальними
інститутами та соціальними організаціями?
ТЕМА № 5: СОЦІОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ
1. Сутність соціологічного підходу до поняття особистості.
2. Соціологічна структура особистості.
3. Соціалізація особистості.
1. Сьогодні, коли розвиток суспільства дедалі більше визначається неречовими чинниками (інколи їх називають нематеріальними, проте з точки зору науки цей вираз неадекватний в даному випадку), а серед існуючих видів капіталу одним з найважливіших називають людський, закономірним є зростання наукового інтересу до поняття людської особистості. Це поняття досліджується багатьма підгалузями науки.
Звичайно, не може пройти повз цю проблему й соціологія. Специфіка соціологічного підходу до поняття особистості полягає в тому, що воно досліджується крізь призму соціальних відносин, взаємозв’язку людини та суспільства. Адже саме людина є ключовим діяльнісним суб’єктом соціальних відносин. Ця діяльність носить цілепокладаючий характер, мотивується ціннісними орієнтирами особистості. Відтак соціологію особистості можна визначити як галузеву соціологічну теорію, що вивчає особистість як об’єкт і суб’єкт соціальних відносин.
Оскільки людина включається в суспільне життя саме через соціальні спільноти, слід звернути увагу на те, що поняття особистості в соціології розкривається через логічне розгортання низки інших понять, зокрема людини, індивіду, індивідуальності. Поняття людини вказує на загальну родову ознаку. Людина є істотою водночас біологічною та соціальною. Це, на перший погляд, банальне визначення насправді не є безпроблемним. По-перше, в історії соціологічної думки наявна постійна боротьба між біологізаторськими та соціологізаторськими концепціями людини. По-друге, в сучасному суспільстві біосоціальна природи людини дедалі більше піддається сумніву завдяки успіхам науки, зокрема, в клонуванні людини, які дають змогу деяким дослідникам стверджувати про те, що в перспективі біологічна основа людини не відіграватиме суттєвої ролі. Слід зазначити, що, попри існуючі успіхи, сьогоднішня наука не здатна клонувати людину одразу, без того, щоб її виносила жінка. Крім того, англійські вчені дійшли висновку, що при клонуванні все одно мають місце відхилення, отже, клон не є точною копією людини. Так само критично можна оцінити й твердження, що проблема заміни фізичної оболонки людини вирішується, зокрема, шляхом пам’яті людини, зокрема й електронної. Але ж основою цього так само виступає біологічне існування людини. Отже, слід зробити висновок про те, що основою соціальної природи людини є її біологічна природа. Поняття індивіду віддзеркалює той факт, що кожна людина входить в різні соціальні спільноти. Таким чином, індивід є окремим представник певної соціальної спільності. Індивідуальність людини віддзеркалює сукупність відмінностей людини від інших індивідів. Вона виявляється через рівень здібностей індивіда, здатність освоювати світ і змінювати себе. Людина індивідуальна за сукупністю морфогенетичних, психофізіологічних та інших ознак. Важливо відзначити, що індивідуальність людини виявляє себе в процесі її спілкування з іншими людьми, а отже, в процесі соціальної комунікації. Поняття особи віддзеркалює людину, яка втілює суспільні відносини та намагається в міру своїх сил і здібностей впливати на них. Відтак, слід зробити висновок, що особистість – це конкретна людина як система стійких якостей, властивостей, що реалізуються в процесі становлення соціальних зв’язків, в соціальних інститутах, культурі, тобто в соціальному житті. Соціологічний підхід до поняття особистості розвивався протягом тисячоліть, зокрема й у соціальній філософії. Так, давньогрецькі мислителі називали світ людини мікрокосмом (Демокрит), відзначали єдиний характер людської душі, яка на рівні окремих явищ розпадається на індивідуальні душі (Платон). Остання ідея, яка характеризувала
цілісність людської особистості, отримала свій розвиток вже в епоху Відродження у концепції Декарта, який висловив ідею щодо мислячої та протяжної субстанції. В більш пізні часи Е.Дюркгейм твердив про перевагу колективних уявлень над світом індивідуального. Водночас подальший технологічний розвиток людської цивілізації значно впливнув не лише на умови розвитку особистості, а й на особливості її дослідження в науці. Вчені відзначали зростаючий конфлікт між суспільством та особистістю. З.Фрейд відзначав зростання психозу внаслідок того, що суспільство накладає всілякі табу на людину, яка постійне прагне задоволення. Вже згадуваний Е.Дюркгейм досліджував феномен самовбивства. Становлення невротизму як нормальної особистості сучасного суспільства вивчалося й неомарксистськими соціальними філософами та психологами. Проте слід звернути увагу на зворотній бік невротизму сучасної людини. В умовах швидкого зростання каналів комунікації у суспільствізростають й можливості щодо самореалізації особистості. Як пише Ю.Масієнко, «передозування спілкуванням веде до того, що на зміну стабільній особистості приходить особистість відносна, яка може гнучко змінювати ідентичності», а «особистість може спробувати себе в різних іпостасях». Ще у 1970-х рр. відомий австрійський соціопсихолог В.Франкл відзначав перетворення на хворобу такого явища як «недільний невроз», який полягає у неспроможности людини чимось зайняти себе у вихідні дні. Таким чином, консерватизм людської природи, відставання прогресу людської натури від прогресу технологічного часто ведуть до того, що людина не здатна пристосуватися до нових умов. Враховуючи особливості взаємовідносин особистості та суспільства в сучасну пору, можна дійти висновку, що в соціологічному підході до вивчення особистості слід виокремити статичні та динамічні аспекти. Відтак, предметом соціології особистості сьогодні виступають: а)соціальна сутність людини; б) становлення особистості у процесі соціального життя.
2. Будь-яка система характеризується, з одного боку, своїми внутрішніми зв’язками, тобто зв’язками між елементами, які її складають, з іншого – зв’язками з навколишнім середовищем, іншими системами. Не є виключенням і особистість як система стійких якостей та властивостей
людини. Відтак існуючі в соціології концепції особистості можна умовно поділити на дві групи, які характеризують особистість як рольову характеристику людини, а також як її сутнісну характеристику. Перша група концепцій, на перший погляд, фіксує виключно зовнішнє поводження людини, виходячи з того, що особистість є сукупністю соціальних ролей. Рольова концепція виникла в 1930-х рр. в американській соціопсихології. Одним з її фундаторів був Д.Мід. Вона була детально розроблена теоретиками структурного функціоналізму. Так, згідно з Т.Парсонсом, кожній соціальній ролі властиві такі ознаки: емоційність, спосіб одержання, масштаб, нормування, мотивація. Соціальну роль визначають як відносно постійну та внутрішньо пов’язану систему дій, які є реакціями на поведінку інших осіб, яка протікає згідно з більш або менш чітко встановленими зразками, наслідування яким група очікує від своїх членів. Якщо спростити це визначення, то можна сказати, що соціальна роль є фіксацією становища, яке займає людина в системі суспільних відносин. Вказуючи на соціальну роль, суспільство відносить людину до певної соціальної групи. Рольові особливості особи характеризують рівень її включеності в соціальне середовище.
Чим визначається соціальна роль особистості? Насамперед її соціальним статусом. Соціальний статус – це місце особи в суспільній ієрархії. Критеріями статусу виступають влада, фінансові ресурси, вік, освіта, професійна спеціалізація, знання, етносоціальне походження тощо. Статуси розрізняються й залежно від способу одержання. Вони бувають вродженими та набутими. В сталому суспільстві зростає роль вроджених статусів, натомість, коли суспільство проходить етап становлення, більш вагомими стають набуті статуси. Можливість змінити соціальний статус фіксується в понятті соціальної мобільності. Ієрархія соціальних статусів фіксується у понятті престижу, що відображає значущість особи у суспільстві. Кожний статус має свої символи. Символи можуть мати речовий та неречовий характер. Р.Мертон ввів поняття статусного набору, яке означає набір символів соціального статусу. Характеризуючи статусний набір представників великого бізнесу, В.Ульянченко зазначала, що ―у всьому цивілізованому
світі родини багатих людей вважають за честь займатися благодійництвом. Це правило гарного тону, це прояв відданості та патріотизму. «Я знаю багато наших великих підприємців, для яких модна марка машини або комфортний будинок вже перестали бути предметом гордості. Нові часи – нові методи самоствердження. Стає модним стояти поряд з усіма добрими справами в державі, вкладати в проекти, які працюють на майбутнє нації». Водночас слід звернути увагу на те, що символи статусу все ж віддзеркалюють переважно зовнішню ознаку статусу, а отже, й соціальної ролі, яку виконує індивід. Водночас соціальний статус відбивається як у зовнішньому поводженні і вигляді (одяг, мова, інші знаки), так і у внутрішній позиції (установки, цінності, мотивації). Поняття соціальної ролі характеризується також нормами, тобто вимогами, які ставляться до її носіїв. Поняття норм не обмежується виключно символами, хоча й включає їх. Соціальна спільнота очікує від носіїв соціальної ролі виконання цих норм. Відтак соціальну роль прийнято розглядати в аспектах рольового очікування та рольового виконання. Рольове виконання стимулюється спільнотою через систему санкцій. Слід звернути увагу студентів на те, що поняття санкцій більш детально розглядається в темі лекції, присвяченій соціальному контролю. Водночас в даній лекції можна зауважити, що санкції бувають, зокрема, не лише негативними, а й позитивними – якісне виконання соціальної
ролі заохочується. Враховуючи специфіку віку студентів та динамічні особливості розвитку сучасного суспільства, доцільно присвятити водночас увагу тому, що особистість, приймаючи певну соціальну роль, не стає пасивним об’єктом суспільного впливу, змушеним лише сприймати норми виконання соціальної ролі, які були регламентовані без її участі. Особистість здатна впливати на характеристику соціальної ролі, формувати нові норми, а також видозмінювати вже існуючі. Особливу увагу слід зосередити на понятті рольових конфліктів. При цьому, як вже відзначалося на занятті, яке було присвячене соціології конфліктів, конфлікт може бути не лише міжособистісним, тобто відбуватись між людьми, які виконують різні (наприклад, між роботодавцем та найманим працівником, викладачем та студентом) або однакові (наприклад, між студентами або між працівниками однієї компанії) соціальні ролі, а й внутрішньособистісним. В рамках рольової концепції особистості внутрішньособистісний конфлікт важливий з двох точок зору. По-перше, він може виникнути внаслідок неякісного виконання індивідом соціальної ролі, яку він перебрав на себе. По-друге, враховуючи сучасну динаміку соціальної комунікації, коли людина, як це зазначав Г.Зіммель, водночас належить до багатьох соціальних кіл, а отже, відіграє водночас різні соціальні ролі, внутрішньособистісний
конфлікт може відбуватися саме внаслідок необхідності виконання одним індивідом різних ролей, які можуть вступати у суперечність. Наведемо приклад. Людина водночас є студенткою та матір’ю дитини. Дитина захворіла. Вимоги, які ставляться до виконання соціальної ролі студентки, вимагають відвідування занять та сумлінного освоєння навчального матеріалу. Необхідність лікувати дитину може змусити студентку пропустити заняття та приділити меншу увагу навчанню. Тенденція приналежності індивіда до дедалі більшого числа соціальних груп в сучасному суспільстві можуть загострювати такі рольові конфлікти. Їх розв’язання значною мірою залежить не лише від інших людей, з якими спілкується індивід в процесі виконання соціальних ролей, а й від нього самого, його внутрішніх властивостей та якостей.
Отже, хоча рольова концепція формально віддзеркалює зовнішнє поводження людини, насправді вона водночас приділяє значну увагу внутрішньому світові людини. Адже виконання соціальних ролей вимагає від людини певних внутрішніх якостей та властивостей. Відтак ми логічно підійшли до розгляду наступної групи концепцій особистості. Вони акцентують увагу на внутрішньому світі людини. Важливо зауважити, що йдеться не про феномен, ізольований від соціальних відносин, в які включений індивід, а про психосоціальне ядро людини, яке безпосередньо взаємодіє з соціумом, формується під впливом останнього, водночас здійснюючи на нього свій вплив. Базовою основою поведінки людини служать її потреби. Окремі дослідники поділяють потреби на природні, до яких відносять потреби в їжі, сексуальному контакті тощо, та соціальні – насамперед потреби в спілкуванні, творчій самореалізації тощо. Таку класифікацію не можна визнати коректною. Адже параметри та характер й тих потреб, які
називають природними, формується в процесі спілкування людини з іншими індивідами. Американський соціолог А.Маслоу виокремив такі групи потреб: фізіологічні та сексуальні; екзистенційні (по’язані з відчуттям безпеки та стабільності); соціальні (виражаються у потребі в належності до колективу, в спільній діяльності з іншими людьми); престижності; духовні.
Цікавою є точка зору самого соціолога на ієрархію потреб. «Ранній» А.Маслоу вважав, що першочергова увага на потреби кожного наступного рівня звертається після того, як відбувається задоволення потреб попереднього рівня. Такої думки, до речі, дотримувалися багато інших вчених. Зокрема, вже згадуваний В.Франкл вважав, що людина починає турбуватися про якість свого життя, коли вона задоволена кількістю тих благ, які їй необхідні. Нарешті, коли вона задоволена якістю життя, вона починає замислюватися над його смислом. Проте такий погляд уявляється надто схематичним. Той самий А.Маслоу під час подальших досліджень дійшов висновку, що в різні моменти життя для людини на перший план можуть виходити потреби різних рівнів, причому часто це бувають якраз потреби нижчого рівня. Він відкрив закон, згідно з яким задоволення потреб різних рівнів відбувається по синосоїді. Жодна з людських потреб не є раз і назавжди даною. Її параметри пов’язані з характером діяльності людини в людській спільноті. Це стосується навіть фізіологічних чи сексуальних потреб. Наприклад, потреба людини в споживчих речовинах диктується тим, скільки енергії нею було витрачено в процесі її соціальної діяльності. Відтак, знаючи, що зміна соціальних умов впливає на зміну параметрів людських потреб, а також виходячи з того, що людські потреби утворюють певну підсистему, яка, як і кожна система, прагне водночас до розвитку і до відносної стабільності, ми можемо зробити висновок про те, що зміна в якомусь з елементів цієї підсистеми веде до зміни якості усієї підсистеми. Відтак в кожний момент стабільність цієї підсистеми залежить від того, наскільки задоволеними виявляються потреби кожного з рівнів. Засоби задоволення потреб різноманітні. Вони можуть носити як речовий, так і неречовий характер. Особливе ставлення, внаслідок чого потреби та інтереси людини або соціальної групи переносяться на речі, предмети, духовні явища, надаючи їм визначальні соціальні властивості, отримали назву цінності. Якщо взяти за точку відліку класифікацію потреб за А.Маслоу, то може здатися, що, чим нижче рівень потреб, тим більше засоби задоволення їх носять речовий характер, і навпаки. Проте, оскільки у розвинутому суспільстві не лише духовні явища є продуктом спілкування соціальних суб’єктів, а й речі як засоби задоволення людських потреб навіть найнижчого рівня є наслідком людської праці, тобто вибудовування певних суспільних відносин, в основі будь-якої суспільної цінності насправді знаходяться саме соціальні відносини, спілкування соціальних суб’єктів. Саме це є справжньою суспільною цінністю. Таким чином, в процесі задоволення своїх потреб, навіть найнижчого рівня, людина фактично формує своє ставлення до інших індивідів, соціальних груп, суспільства в цілому. Проте усвідомлюватися цей факт різними індивідами може неоднаково. Допомогти такому усвідомленню – одна з функцій соціології та інших суспільних наук. Отже, ціннісні орієнтації – це соціальні цінності, які поділяються особою, виступають метою життя і основними засобами їх досягнення і тому набувають функції найважливіших регуляторів соціальної поведінки індивідів. Оскільки соціальна діяльність є наслідком порушення рівноваги між зовнішнім середовищем і потребами людей, то відповідно збудник діяльності людини може знаходитися як поза нею, так і всередині неї самої. Адже соціальна діяльність є не проста реакція на зовнішні стимули, а являє собою сукупність усвідомлюваних дій, спрямованих на врахування інтересів та цінностей людини. Внутрішні збудники дії людини отримали назву мотивів її діяльності. Зовнішній стимул може перетворюватися на мотив, коли він стає суб’єктивно значущим, що відповідає потребам суб’єкта. Мотиви формують мету діяльності людини. Мотиви поділяють на релігійні, матеріальні, духовні, соціальні, економічні, естетичні. Зрозуміло, що для високорозвиненої людини потреба, мотив дії стають такими, коли вони усвідомлюються. Відтак формується певне психічне явище, в якому віддзеркалюються внутрішні потреби людини, які взаємодіють з соціальною дійсністю, сама ця дійсність, яка надає людині засоби для задоволення її потреб, уявлення про рівновагу між потребами та дійсністю та мету діяльності людини тощо. Це явище отримало назву настанови. Як вважав Д.Мід, настанови людини породжуються соціальними чинниками, оскільки вона розвиває їх шляхом сприйняття настанов інших індивідів. Соціальною якістю людини називають сукупність взаємопов’язаних елементів, які зумовлені особливостями соціальної взаємодії особистості з іншими людьми: мета діяльності, статуси, соціальні ролі, норми і цінності, сукупність знань, рівень освіти, соціально-психологічні особливості тощо. Сукупність повторюваних якостей людини як соціальної істоти утворює певний соціальний тип. Початок дослідження поняття соціального характеру відноситься до часів напередодні другої світової війни. Сьогоднішні соціопсихологи серед найбільш поширених типів особистості називають такі: розчинена у суспільстві; відчужена від суспільства; амбівалентний тип; конформно-амбівалентний; нігілістично-амбівалентний. Інші виокремлюють традиційний, гармонічний, неадаптований типи тощо. Таким чином, слід зазначити, що поняття особистість індивідуально виражає значимі риси даного суспільства. Характеристиками особистості є самосвідомість, ціннісні орієнтації в соціальних відносинах, відносна самостійність стосовно суспільства та відповідальність за свої вчинки.
3. Динамічний аспект особистості розкривається в концепціях соціалізації людини. Одними з фундаторів поняття соціалізації були західні соціологи Бергер та Лукман. Під соціалізацією слід розуміти процес входження індивіда в соціум. Оскільки таке входження відбувається через соціальні спільноти, воно віддзеркалює відносини індивіда як з суспільством в цілому, так і з окремими соціальними групами.
Змістом процесу соціалізації виступає, зокрема, сприйняття та виконання особою норм, які регулюють життєдіяльність спільноти. Соціальні норми – це правила, що виражають вимогу суспільства, соціальної групи до поведінки особистості, групи в їх взаємовідносинах один з одним, соціальними інститутами, суспільством. Відтак під соціалізацією ми розуміємо, зокрема, процес засвоєння індивідом зазначених норм. Таке засвоєння, природньо, викликає зміни в соціальній структурі особистості, діяльності людини. Отже, соціалізація – це процес впливу соціальних умов на життєдіяльність індивіда з метою включення його як дієздатного суб’єкта в систему суспільних відносин. З іншого боку, входження нових індивідів в соціальні спільноти неминуче породжує зміни в структурі соціальної групи, суспільства загалом. Зокрема, включення нових членів групи змушує еволюціонувати групову свідомість, групові оцінки, доповнює образ групи новими уявленнями. Це зумовлено насамперед тим, що людині властива діяльність, що не обмежується пристосуванням до умов існування, а спрямована, зокрема, на перебудову їх в своїх інтересах. До впливу соціального середовища людина ставиться вибірково на основі сформованих у неї раніше системи цінностей, і уже набуті соціальні якості виступають своєрідним ситом, через яке просіюються імпульси соціального середовища. Відтак новий член соціальної спільноти здатний активно впливати на соціальні норми, які регулюють діяльність спільноти в цілому, його самого, а також інших членів спільноти, а засвоєння норм індивідом слід охарактеризувати як творчий процес. Природньо, що в цьому процесі виникають суперечності між інтересами, цінностями, іншими елементами самосвідомості членів групи, групи та індивідів. Відтак процес соціалізації неминуче супроводжується подоланням цих суперечностей, яке інколи набирає вигляду розв’язання конфліктів, до рівня яких можуть загострюватися ці суперечності.
Особливості соціалізації залежить від багатьох параметрів. Зокрема, виокремлюють такі рівні інтеграції індивіда в суспільне життя: інтеграція в соціально-економічні відносини; функціональна інтеграція; нормативна інтеграція; міжособистісна. Те, що під соціалізацією ми розуміємо насамперед процес, означає, що жоден індивід не здатен одразу засвоїти та освоїти норми, які регулюють життєдіяльність спільнот. Це відбувається в ході навчання та практичної діяльності в рамках відповідної спільноти. Відтак виокремлюють форми процесу соціалізації. Умовно виокремлюють дві форми соціалізації – адаптацію та інтеріоризацію. Під адаптацією розуміють пристосування індивіда до існуючих в спільноті соціальних норм, так би мовити, зовнішнє їх сприйняття. Інтеріоризація (від interior – внутрішній) є більш складним процесом, який пов’язаний, зокрема, з тим, що практична діяльність людини у складі соціальної спільноти активно впливає на перетворення внутрішньої структури особистості, зокрема, цінностей, якими керується людина тощо. З іншого боку, саме в фазі інтеріоризації відбувається найбільш
активний вплив самого індивіда на діяльність спільноти, її структуру, групову самосвідомість. Адже групові норми в процесі того, що індивід «пропускає їх крізь себе», «проживає в собі», неминуче видозмінюються. Говорячи про етапи соціалізації, неможливо не сказати ще про одне, фундаментальне для соціології особистості, положення. В соціології виокремлюють два принципово різних етапи соціалізації людини – первинний та вторинний. Це розрізнення було детально розроблено вищезгадуваними Бергером та Лукманом. Під первинним етапом соціалізації, або первинною соціалізацію, розуміють перші кроки з засвоєння соціальних норм дитиною. Зв’язуючою ланкою між дитиною та іншими соціальними структурами виступає насамперед сім’я. Вторинна соціалізація характеризує той етап соціалізації людини, до якого вона підходить з уже сформованою самосвідомістю. Відтак якість вторинної соціалізації визначається як зовнішніми чинниками, так і особистісними характеристиками людини. В контексті вторинної соціалізації слід зазначити, що сучасні особливості суспільного життя зумовлюють те, що людина в процесі свого життя постійно змінює соціальні групи, членом яких вона є. Природно, що функціонування цих груп регулюється різними соціальними нормами, які інколи можуть суперечити одне одному. Відтак знання, цінності, орієнтації, настанови, набуті людиною в рамках попередніх етапів свого життя, істотно змінюються в процесі її діяльності в нових групах, в процесі зміни умов соціального життя. Причому зазначена зміна соціальних умов може бути наслідком не лише рішення самого індивіда, а й дії відносно не залежних від нього соціальних чинників. Процес, коли людина інтегрується, добровільно чи вимушено, в нові соціальні структури внаслідок істотної зміни соціальних умов отримав назву ресоціалізації. Соціологи зазначають, що саме на вторинному етапі соціалізації з’являється таке поняття як роздвоєння людської сутності. Невідповідність норм, які засвоюються індивідом на первинному і вторинному етапах соціалізації або під час ресоціалізації, може стати джерелом асоціальної поведінки. Таким чином, зміна соціальних умов може бути настільки разючою, що людина може виявитися нездатною інтегруватися в нові соціальні структури, що формуються. Тоді відбувається процес втрати людиною своєї соціальної якості, який отримав назву десоціалізації. Явище десоціалізації, як і ресоціалізації, особливо розповсюджене в періоди радикальних соціальних змін, коли відбувається перехід від однієї соціальної формації до іншої, в періоди технологічних переворотів. Десоціалізація часто призводить до депопуляції. Зокрема, за даними істориків, в період неолітичної революції населення Землі скоротилось в десять разів. Значною мірою аналогічний період людське суспільство переживає й сьогодні. Його відмінність від попередніх етапів полягає в тому, що в суспільстві існують потужні структури та технологічні можливості свідомого впливу на процеси ресоціалізації. Крім первинної та вторинної, існують й інші класифікації етапів соціалізації. Зокрема, окремі дослідники, відзначаючи важливу роль праці в процесі соціалізації, радикальну зміну соціальних умов життя людини залежно від її віку, виокремлюють такі стадії в процесі соціалізації, як дотрудову, трудову та післятрудову. Крім форм, соціалізація характеризується різними механізмами. Зокрема, З.Фрейд виокремлював такі механізми соціалізації, як імітація, ідентифікація, почуття сорому, почуття провини тощо. Фон Візе серед них називає пристосуванство, урівнювання, об’єднання, суперництво, конфлікт. В рамках культурологічного підходу виокремлюють підпорядкування, домінування тощо. Взагалі серед моделей соціалізації часто виокремлюють моделі підкорення та інтересу. Ми не можемо сказати, що ці моделі, протистоять одна одній, реалізуються окремо. Часто це відбувається водночас. Адже навіть модель підкорення ефективно діє, коли таке підкорення має свідомий характер. І навпаки, зацікавленість у входженні до соціальної групи не виключає необхідності поступового засвоєння норм, а до того – механічного їх дотримання. Врешті-решт під час соціалізації реалізується функція соціального контролю. Соціалізація індивіда відбувається завдяки соціальним структурам, які вводять людину в світ соціального, завдяки яким на індивіда транслюються соціальний досвід, соціальні норми. Такі структури отримали назву агентів соціалізації. В якості таких агентів виступають, зокрема, сім’я, телебачення, колективи друзів, школа, трудові колективи тощо. Залежно від етапів соціалізації виокремлюють агентів первинної та агентів вторинної соціалізації.
Контрольні запитання:
1. Охарактеризуйте особливості соціологічного підходу до вивчення поняття особистості.
2. В чому полягає сутність рольової концепції особистості?
3. Що означає поняття соціальної ролі?
4. Від чого залежить ефективність виконання соціальної ролі?
5. Наведіть типологію потреб людини.
6. Назвіть структурні елементи внутрішнього світу людини. Від чого залежить їх формування?
7. Від чого залежить задоволення потреб людини?
8. Що таке мотив діяльності людини? Від чого він залежить?
9. Що таке соціальний тип особистості? Наведіть його типологію.
10. В чому полягає сутність процесу соціалізації?
11. В чому полягає відмінність між первинним та вторинним етапами соціалізації?
12. Як відрізняються між собою такі форми соціалізації, як адаптація та інтеріоризація?
13. Що означає поняття агенту соціалізації?
14. Наведіть приклади структур, які здійснили найбільший вплив на ваше становлення як особистості.