Етика стоїків

Наприкінці IV ст. до н.е. виникає школа стоїцизму. Засновник цієї школи — Зенон з Кітіону (бл. 336—264 рр. до н. є.). Ця школа була логічним продовженням школи софістів, але мала свої особливості. Подальший розлад суспільних відносин, загроза розпаду Римської імперії висунули перед філософами завдання створення більш жорстких норм морально-етичного виховання громадян у су­спільстві. Замість теорії «вільного поводження», досягнення повся­кденної насолоди і необмеженого блага, потрібно було розробити основи раціональної етики, побудованої на принципах дотримання розумних потреб. Звичайно, що така теорія має велику цінність у сьогоденних умовах.

Замість колективних форм відповідальності людей має місце індивідуалізація людини, піднесення її відпові­дальності за свої дії. Проповідується фаталізм, віра в людську долю, трагічне стає героїчним. Замість альтруїзму проповідується  егоїзм, егоцентризм і аскетизм. У світі панує невблаганна необхідність (фаталізм), вчать стоїки, і немає можливості протистояти їй, людина цілком залежить від усього, що діється у зовнішньому світі, приро­ді. І мудрець, і невіглас підкоряються необхідності, але «мудрого необхідність веде, дурного ж — волочить». Мудрість дозволяє стримувати афекти (чуттєві пориви), але для цього, згідно з ученням стоїків, слід виробити в собі чотири чесноти: розсудливість, неви­багливість, невблаганність, мужність і таким чином можна вироби­ти ідеальний спосіб ставлення до світу — апатію (відсутність пе­реживань, безпристрасність, загальне блаженство).

В плані наявних на той час соціальних негараздів слід розглядати появу такого на­пряму в філософії, як скептицизм. Засновником скептицизму був Піррон (бл. 360—270 рр. до н. є.). За переказами, він ніщо не вважав ні прекрасним, ні потворним, ні справедливим і вважав, що істинно ніщо не існує, а людські вчинки керуються лише законом і звичаєм. Піррон оголошує неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу. Основним принципом етики стоїків є усвідомлення пануючої в світі необхідності і підкорення їй, не втрачаючи при цьому почуття власної гідності. Цей принцип має різні форми вираження: жити в злагоді із природою; жити доброчесно; жити розумно. Стоїки проповідують відчуженість від пристрастей і зовнішніх благ як умову внутрішньої моральної свободи. "Краще гідно вмерти, ніж не гідно жити" (Сенека).

Становлення античної (класичної) медицини. Гіппократ про людину, природу та причину її хвороб

Давньогрецький філософ , лікар Гіппократ (бл.460 до н. е. — бл. 370 до н. е.) є одним з найвидатніших медичних діячів світового масштабу. Він визнаний «батьком медицини». Гіппократ відокремив медицину як дисципліну від релігії, стверджуючи та переконуючи, що хвороба не була покаранням, божою карою, але скоріше продуктом зовнішніх чинників. Гіппократ – один з засновників філософського підходу до хвороб людини. На його думку, кожна хвороба має свою природну причину( зовнішню – вітер, погоду та ін., або внутрішню – слиз, жовч).

Гіппократа вважають засновником клінічної медицини. Медицині тих часів майже нічого не було відомо про людську анатомію і фізіологію через грецьке табу, повну заборону на розтин тіла людини. Гіппократ та його учні знали та використовували хірургічні методи лікування,їм були відомі пальпація, вислуховування та вистукування, лікування травами. На думку Гіппократа, гарний лікар має визначити стан пацієнта вже по його зовнішньому вигляду. Вміння враховувати особливості кожного хворого набувається завдяки «мислячому спостереженню» біля його ліжка – за зміною вигляду, температури, частоти пульсу, а також внаслідок безперервного поповнення своїх знань. Його медичні принципи ґрунтувалися на раціональних передумовах, наказів діяти на користь хворого і ставити вірний діагноз тільки після повного і всебічного огляду пацієнта. Гіппократ описав в своїх творах 236 видів лікарських рослин і, що ще важливіше, обґрунтував необхідність їх використання при зціленні недуг. Він стверджував, що головне завдання лікаря – допомогти природі відновити втрачену рівновагу в організмі хворого. За визначенням Гіппократа “медицина є мистецтво наслідувати цілющі дії природи”.Не дивлячись на прихильність медицині, Гіппократ залишив численні вислови, в яких, так або інакше, робить уклін на пріоритеті здорового способу життя.

До важливих положень Гіппократа належать вимоги чистоти (для пацієнтів і лікарів), помірність в їжі і питві, можливість надати природі вести своє лікування, жити там, де чисте повітря. Гіппократ проголошував основний принцип лікування – не нашкодь. Він був упевнений, що здоров'я залежить від балансу «рідин» в організмі людини, а порушення викликає хворобу. Також лікар висловлював думки про цілісність організму: «В загальній сукупності частин все в тілі перебуває у взаємній згоді і серед частин все сприяє діяльності кожної з них.»

Гіппократ жив за часів Перикла, був сучасником Сократа і Платона. Він лікував свого друга - Демокріта. Спілкування з видатними філософами надихнуло і його на філософське осмислення медичної діяльності. Сестрою медицини, її опорою , вчив лікар, є філософія. Вони взаємопов’язані, доповнюють одна одну, живуть під одним дахом. Тому корисно переносити мудрість (філософію) у медицину, а медицину в мудрість. Бо ж « небагато насправді відмінностей між мудрістю і медициною, і все, що шукають для мудрості, все це є і в медицині, а саме: презирство до грошей, сумлінність, скромність, простота в одязі, повага, судження, рішучість, охайність, велика кількість думок, знання всього того, що корисне і необхідне для життя, огида до вад, заперечення забобонного страху перед богами». Гіппократ вважав, що «лікар-філософ Богові подібний.» Гіппократу приписують авторство відомого Кодексу Гіппократа, де вперше були сформульовані етичні засади медицини. Він є автором численних медичних творів («Гіппократова збірка» містить понад 100 творів).