V рік навчання другий семестр Творчість к.Стеценка та я.Степового

Серед усіх композиторів України кінця ХІХ – початку ХХ століття творчі традиції М.Лисенка найповніше розкрились в творчості його послідовників К.Стеценка, Я.Степового і М.Леонтовича.

Кирило Григорович Стеценко увійшов в історію української музики як видатний композитор, талановитий диригент, педагог та музично-громадський діяч.

Кирило Стеценко народився 12.05.1882 року в с.Квітки на Київщині в родині маляра-самоука. Дитинство Кирило пройшло серед сільської природи, народних звичаїв та пісень. Навчаючись у церковно-приходській школі, Кирило отримував уроки музичної грамоти від свого вчителя – дяка Платона Старжевського. В десятирічному віці хлопчика віддають на навчання до Софійської духовної школи у Києві та до школи художника М.Мурашка. Вчився К.Стеценко добре, а після закінчення духовної школи продовжив навчання у духовній семінарії. Разом з богослов’ям опановував основи церковної музики, співав у хорі, вивчав твори А.Веделя, М.Березовського, Д.Бортнянського. На цей час припадають його перші композиторські спроби.

Визначальним у його життя стало знайомство з М.Лисенком, який звернув увагу на непересічний талант юнака і запросив його до свого хору. Зустрічі з М.Лисенком, вивчення його творів та спільна робота в хорових колективах стала важливою життєвою школою. Саме тоді визначається спрямованість творчості К.Стеценка: народна пісня стає джерелом творчого натхнення.

З 1903 року К.Стеценко працює вчителем співу у Київській церковно-учительській семінарії та жіночій гімназії. Паралельно з роботою навчається у музичному училищі, потім у музично-драматичній школі М.Лисенка. Протягом наступних років він поглиблює і вдосконалює свої музичні знання.

Через пропаганду української народної пісні та творів М.Лисенка композитор постійно відчував за собою пильний нагляд влади. Спочатку, у 1907 році його висилають у глухе містечко Олександрово-Грушево, а у 1911 році К.Стеценко змушений прийняти сан священика у с.Голово-Русяве. Але де б не опинявся композитор, всюди він віддавався музиці – викладав співи, організовував хори, видавав ноти, допомагав колегам-композиторам. За своє життя створив не менше 30 різноманітних хорових колективів, розробив оригінальну методику навчання музиці малих дітей.

У 1917 році, вже після повернення до Києва, К.Стеценко очолив музичний відділ Міністерства освіти України. У 1919 році організував хорову капелу ДУМКА, з якою об’їздив усю Україну, а також Америку та Європу. Останні роки композитор провів у с.Веприк у сані священика. Навесні 1922року заразився на тиф та невдовзі помер.

До творчої спадщини входять кілька опер, музика до театральних вистав, 4 кантати, десятки хорів, близько 50 романсів, значна кількість обробок народних пісень. Обробки пісень можна поділити на три групи: для хору без супроводу, для дитячого хору з супроводом фортепіано, пісні з музики до спектаклів. К.Стеценко прагне до поглиблення змісту поетичного тексту, єдності виразових засобів, стрункої музичної форми. Особливо цікавими є п’ять десятків колядок та щедрівок. У вокальній ліриці – романсах та хорах – К.Стеценко віддає перевагу віршам Т.Шевченка, Лесі Українки. Крім почуття любові він передає почуття туги за рідним краєм, сподівання на кращу долю, картини природи.

«Вечірня пісня» - один з найпопулярніших творів композитора, вершина пісенної лірики. В ньому втілено світлі почуття і настрої людини, з якими гармонують картини літнього вечора. ЇЇ проста та надзвичайно виразна вокальна партія доповнена прозорим та мелодійним супроводом фортепіано.

Серед кантат особливе місце посідає кантата «Шевченкові». Продовжуючи традиції М.Лисенка, композитор створює дві дитячі опери «Лисичка, котик та півник» і «Івасик-Телесик». У творах 1905-1907 років головною темою стає життя народу, його історія, злигодні та радощі, а також боротьба за кращу долю. Серед творів останніх років виділяється моноопера «Іфігенія в Тавриді».

У своїй творчій спадщині К.Стеценко втілив образи та настрої тогочасного бурхливого життя, сказав своє слово талановитого митця. Вона увійшла до золотих сторінок української музики.

Яків Степанович Степовий на відміну від Кирила Стеценка виявив себе у галузі малих форм. Він увійшов до української культури як здібний піаніст, публіцист, видатний композитор. У його творчості переважають ліричні настрої, мрійливість та рельєфність мелодії є основною рисою його стилю.

Народився Яків Степовий (справжнє прізвище – Якименко) 8.10.1883 року в Харкові у родині відставного офіцера. Музичні здібності Якова проявилися дуже рано. 12-літнього хлопчика віддають на навчання до Петербурзької співацької капели, де раніше навчалися його брати. Він не лише співав у хорі, а й наполегливо вивчав теорію, навчався диригувати, грати на фортепіано та кларнеті. Для подальшого навчання у консерваторії родина Якименків не мала коштів, але М.Римський-Корсаков допоміг Якову вступити на безкоштовне навчання. Роки навчання були насичені бурхливою творчою та культурно-громадською діяльністю. Музичне оточення Петербургу, навчання у видатних композиторів, інтерес до музики «кучкістів» були міцною опорою для зростання композиторського таланту Степового.

До перших творів належить вокальний цикл «Барвінки». Робота над ним тривала два роки. До циклу увійшли 13 солоспіві на слова Т.Шевченка, Лесі Українки, І.Франка та інших поетів. Музика відзначається безпосередністю та виразністю, близькістю до українських народних пісень. Найвідомішим солоспівом є «Степ» на слова М.Чернявського. Він відрізняється могутнім епічним характером. Басовий тембр голосу, якому доручена мелодія, якнайкраще відповідає задуму композитора. Основна тема широкого дихання, «густоту» звучаня підсилює лінія басів фортепіано. Пульсація акордів надає внутрішнього напруження. У середині характер музики стає більш драматичним, дієвим. Мелодія набуває рис танцювальності. Образ степу, що прокинувся від сну, символізує образ пригніченого народу, що піднявся на боротьбу. Невелика реприза змінюється драматичною кодою, в якій чітко висловлено головну думку твору – заклик до боротьби.

Пізніше Я.Степовий створює вокальний цикл «Пісні настрою», фортепіанні мініатюри та сонату-фантазію.

В 1909 році після закінчення консерваторії Я.Степовий повністю присвячує себе музиці. Він працює у журналі «Музыка» та «Русской музыкальной газете». З’являються такі його твори: соната ре-мажор, фантазія, два рондо, «Прелюд пам’яті Т.Шевченка».

З початком війни Я.Степового мобілізують до армії, де він три роки служить писарем санітарного поїзда. Лише у 1917 році отримує змогу приїхати у Київ. Композитор інтенсивно включається у музичне життя міста. Працює викладачем в консерваторії, пише підручник з теорії музики, керує Державним вокальним ансамблем, подорожує з концертами. Композитор знаходить час і для творчості. У той час були написані дві сюїти на українські народні теми, ряд вокальних та інструментальних та вокальних ансамблів, збірки пісень для дітей «Проліски», редагує музику до драми «Невольник», оперу М.Лисенка «Ноктюрн», починає писати власну оперу «Невольник».

Під час однієї з концертних подорожей захворів на тиф та невдовзі помер.

У своїй творчості Я.Степовий проявив себе як справжній майстер малих форм, що виявив нові риси української музики: високий рівень професіоналізму, багатство образів та щирість висловлення.