Протяжні ліричні пісні

Українські протяжні ліричні пісні за характером близькі до ро­сійських. Часто між ними можна встановити безпосередній зв'язок та вза­ємовпливи щодо образів, мелодики, прийомів розвитку. Цей пісенний жанр зеде свій початок від тих календарних та родинно-побутових пісень древнього народу, що відзначалися ліричним або ліро-епічним елементом.

В побуті українського народу вони склалися як пісні, що глибоко й прав­диво розкривають багатий внутрішній світ простої людини, її почуття й пе­реживання. В старій протяжній пісні відбилися й важкі сторони життя тру­дящих: підневільний труд кріпаків, тяжка доля жінки в умовах феодаль­ного суспільства, доля солдата, наймита, чумака, бурлаки. Нерідко в них звучить протест проти соціальної нерівності й несправедливості, відобра­жено мрії про волю й щастя народу.

Класифікуючи протяжні українські пісні за їх ідейним змістом , можна виділити серед них основну групу пісень про важку долю закріпаченого

Можлива класифікація протяжних пісень також за їх соціальним побутуванням: кріпацькі, козацькі, чумацькі, рекрутські, солдатські тощо. Мелодії цих пісень пройняті скорботою і водночас виражають глибо внутрішній протест.

Велика група протяжних пісень зв'язана з розкриттям теми підневольної праці кріпака, безправного стану жінки в феодальному суспільстві в патріархальній сім'ї. Ця тема звучить в багатьох жіночих сімейних піснях, у творах про сирітську та вдовину долю, у таких піснях, як бурлацька «Ой гей та хто горя не знає», як кріпацька «Ой судома, браття, ой дома».

Характерна для цього пісенного жанру й любовна тематика. Найчастіше у протяжних любовних піснях співається про нещасливе кохання й розлуку з вини «чужих», «вражих» людей, про горе жінки, виданої за нелюба, за п'яницю. За настроєм ці пісні сумні, але стримані. Мелодика їх відзначаються гнучкістю, здатна змінюватися в зв'язку з безпосереднім виявленням душевних переживань людини, обумовлених конкретною дійсністю. Саме цим пояснюється відсутність в них архаїчних елементів (особливо в порівнянні з календарними та обрядовими), варіантність у розкритті сюжетів.

Українські протяжні пісні виконувалися й виконуються переважно гуртом, хором. Високого розвитку досягає народне багатоголосся, яке равідовго не фіксувалося записувачами народної пісні. Особливо яск| зразки таких багатоголосних пісень з'являються в кінці XVIII та в ХІХ століттях.

На відміну від епічних жанрів, де провідна роль належить словесній розповіді, тексту, в протяжній ліричній пісні зміст розкривається передусім засобами музичної виражальності, головним чином, мелодією. Це обу­мовлює імпровізаційну свободу й багатство мелодики, її ритміки, ладово-інтонаційних засобів.

Вільний розвиток мелодики широкого дихання обумовлює відсутність у протяжній пісні коротких, відмежованих цезурами, часто повторюваних фраз або мотивів, як у багатьох календарних, старовинних сімейно-побутових, жартівливо-танцювальних піснях. Натомість з'являється мелодичне розспівування найбільш акцентованих логічно слів.

Рідше в українській пісні зіставляються одноіменні тональності. В ряді випадків поглиблення експресивності мелодії досягається її хроматизацією

Особливості мелодики й ритміки протяжної пісні знайшли яскраве перетворення в українській дожовтневій класичній музиці. Це особливо виявляється в оперних аріях і романсах («Ой одна я, одна», «Плач Ярославни» М. Лисенка, «Плавай, плавай, лебедонько» К. Стеценка, арія Одарки «Нема мені порадоньки» з опери «Купало» А.

Народне хорове багатоголосся відзначається своєрідністю і різноманітністю прийомів і виражальних засобів. Головна мета багатогранної розробки основного наспіву пісні хором — найбільш глибоко, правдиво розкрити її художній задум, відтворити образний зміст. До важливих рис народного хоро­вого співу належить перемінна кількість партій при загаль­ному тяжінні до злиття в унісон на вузлових моментах мело­дії і знову розгалуження на різну кількість партій — дві, три й більше — у розробці мелодії. Традиційне чотириголосся хорів академічного типу не характерне для народнопісенно­го багатоголосся.

Дуже поширеною формою хорового виконання народних пісень на Україні є гуртовий спів із заспівом у низькому або середньому голосі, з виводом — «гораком», виконуваним ви­соким голосом. У гуртовому співі основний наспів соковито звучить у масі хору, а виводчик дзвінким, високим звучанням відтінює його, застосовуючи іноді при цьому прийоми вільної орнаментації мелодії.

При загальному тяжінні до акордового звучання кожний голос позначений відносно вільним рухом, а співзвуччя най­частіше є наслідком злиття самостійних ліній різних голосів.

Типовими для українського багатоголосся є чергування терцевих, квінтових та октавних співзвуч при частому засто­суванні терцевих і квінтових паралелізмів, а також пара­лельного руху тризвуками з октавно-унісонними або унісон­ними закінченнями фраз. Щодо деяких характерних ладо-гармонічних засобів, то слід відзначити плагальність кадансових мелодичних зворотів, підкреслювання VII натурального ступеня, пониженого II ступеня у мінорі (переважно у серед­ніх і нижніх голосах), що вносить відтінок стриманості, муж­ності й широти. Цікавою особливістю хорового співу є також імпровізаційно-варіантна змінність заспівів, виводу, навіть розробки основного наспіву в гурті.

Самобутність і багатство старовинного українського бага­тоголосся відмічав у свій час М. В. Лисенко в одному з листів до Ф. Колесси: «Кожен голос тут цілком самостійний хід мелодійний, цілком самостійна пісня; це дійсно варіант тієї первісної пісні, котрий то відходить від свого основного моти­ву, то зливається з ним на якийсь короткий час, щоб знов відокремитись. Кожен такий голос у гуртовому співі само­стійний контрапункт. З цього спостерігаєте, що... кращих контрапунктистів, як наш люд співаючий, не винайдете, і, на диво, усе це без консерваторій, без підручників до гармонії велемудрих».