Епічні жанри

До епічнизх жанрів відносяться думи та історичні пісні.

Зміст найстаріших дум та історичних пісень зв'язаний з самовідданою боротьбою українського народу проти татар і турок, проти пансько-шляхетської Польщі у XV – XVI століттях боротьба українського народу проти іноземних загарбників та феодально-кріпосницького гніту стає особливо гострою. У селянсько-козацьких масах виникає новий вид народної музично-поетичної творчості – думи та історичні пісні. В них відбиваєтье незламна воля народу до боротьби, його патріотизм, героїзм і мужність, високі моральні якості, а разом з тим – тяжкі муки й горе народне і сплюндрованих ворогами землях українських, на місці, «спустошеному стражданнями так, як ніде». Теми більшості дум – любов до вітчизни, дружба й побратимство, товариський обов'язок, подвиги народу і його синів у боротьбі з ворогами. Деякі думи відображають і тогочасні соціальні суперечності між козацькою «голотою» – бідняками і «дуками-срібляниками». Невелика група побутових дум має характер моралізаторський, повчальний, відбиває високі етичні погляди народу на родину, ставлення до батьків, сиріт тощо.

Серед багатьох жанрів усної народної творчості минулого українські думи поряд з російськими билинами й епічними сказаннями займають визначне місце за глибиною свого ідейного змісту, красою і своєрідністю художньої форми його вираження.

Зародилися думи серед волелюбного козацтва і згодом стали надбанням всього українського народу. Найбільш ранні згадки про виконання козаками дум в хроніці польського історика Сарницького пов'язується з подіями 1506 року. В ній зазначається, що серед козаків співають сумні пісні, які на Русі звуть думами. Але, зрозуміло, що коли в цей час згадується вже звичай козаків співати думи, то саме виникнення слід віднести до значно ранішої пори.

Думи користувалися величезною популярністю серед народу і в тяжкі моменти боротьби підносили його дух і волю на нові героїчні подвиги. Народ з глибокою увагою й хвилюванням вслухався в «...цю сповнену образів і барв епопею свого законного і заслуженого торжества».

Загальновідомі факти виконання дум кобзарями, безпосередніми учасниками військових походів і народних повстань, з метою заклику народу до дії.

Своїм патріотичним змістом, деякими особливостями вільного віршування, речитативним стилем виконання в супроводі інструмента.

Щодо своєрідності експресивно-патетичної наспівної декламації імпровізаційного складу, деяких ладових особливостей, то думи зв'язані з старовинними народними плачами та голосіннями. Деякі з дум драматичного змісту навіть іменувалися в народі «плачами» (наприклад, «Невольницький плач»).

За тематикою й сюжетами найстарішими слід вважати думи про боротьбу з татарами й турками. Серед них найбільш поширені «Дума про трьох братів Озівських», «Дума про Марусю Богуславку» — про звільнення українських бранців з турецької неволі са­мовідданою «дівкою-бранкою» Марусею з Богуслава; «Дума про Самійла Кішку» —про втечу з багаторічного турецького полону невільників-українців, організовану козацьким отаманом Самійлом Кішкою; дума «Невольницький плач» в різних варіантах; «Дума про Олексія Поповича» — про те, як українських козаків наздогнала буря на Чорному морі; «Дума про козака Голоту» — про молодецтво й відважного українського козака в єдиноборстві з турчином та ін.

Чимало дум було складено про боротьбу з польсько-шляхетськими гно­бителями та їх прибічниками. Це думи: «Хмельницький та Барабаш», «Похід в Молдавію», «Перемога Корсунська» та ін.

Крім дум, в народній традиції на Україні живуть і побутові думи, серед яких найпопулярніші – думи «Про бідну вдову і трьох синів», «Про сестру і брата», які відбивають високі моральні якості трудово­го народу.

За музично-поетичними рисами думи являють собою розгорнуті героїчні або лірико-драматичні розповіді у формі схвильованої й патетичної музичної декламації-речитації в супроводі бандури.

Будова вірша думи відзначається внутрішньою стрункістю і відповідністю ритмічних і граматичних акцентів, типових дієслівних рим в закінченнях рядків.

Вільна структура вірша, його імпровізаційне інтонування визначає вільну й мінливу ритміку наспіву, що не вкладається в рамки будь-якого сталого метро-ритму при його нотному запису.

Стиль виконання дум кобзарями відзначається різноманітністю в ку з творчою природою усної народної традиції та народного виконане В залежності від речитативно-імпровізаційного складу та емоційного нусу думи кожний кобзар виробляє свій власний стиль виконання тр< цінного наспіву. Найталановитіші кобзарі створювали особливо яскраві ріанти наспівів дум та їх виконання, які ставали зразком для ряду поко. народних співців-кобзарів, їх учнів та послідовників.

Як правило, наспів складається з невеликих за діапазоном мелодичних поспівок або зворотів, декламаційних епізодів і розгорнутих мелодичних фраз, рясно орнаментованих, з багатою мелізматикою. При цьому кожний кобзар вживав свої улюблені мелодичні звороти, інтонації, які зіставляв у вільній послідовності згідно з художнім смаком. Більшість кобзарів починала думи драматичного змісту своєрідним заспівом-«заплачкою», що являв собою багато розцвічену імпровізаційну фразу на вигук «ой» чи «гей». Характер звичайно, експресивно-драматичний, вводив у настрій думи, підготовляв до сприйняття її змісту.

Після заплачки у спокійно-розповідному тоні починалася речитація, розгорталось описання обстановки, атмосфери дії. З розгортанням дії, речитація ставала схвильо-ванішою, досягаючи в кульмінації глибокого драматизму і на­пруження. Голос кобзаря підносився у високий регістр, типові поспівки низхідного руху мелодії динамізувалися введенням виразних мелізмів, хроматизацією ладу через прийом підвищення IV ступеня (в мінорі), що за кобзарською термінологією іменувалося «додаванням жалощів». Ця хрома-тизація ладу приводила до утворення інтонації збільшеної секунди між III і IV ступенями мінорного ладу', яка звучала скорботно. Внутрішня напру­женість цієї інтонації зв'язана з тим, що підвищений IV ступінь у мінорі тимчасово створює відчуття ввідного тону в домінантову ладо-тональність, куди він не розв'язується. Нерідко мінорний лад зазнавав у коб­зарській речитації і таких змін, як підвищення VI ступеня, вживання поруч натурального і гармонічного ввідного тону (VII ст.). Гармонічний ввідний тон зустрічався в речитаціях кобзарів пізніших часів.

Хроматизація ладу з введенням в нього типових поспівок збільшени і зменшених інтервалів, орнаментика мелодії і мелізматика, загальний рух мелодії зустрічалися вже у творах інших жанрів – деяких вес нянках, похоронних плачах і голосіннях, в піснях-«жалях» молодої, де зміс вимагав підвищеної експресивності й драматизму мелодії.

Часто кобзарі закінчували строфи-уступи дум більш розвиненою мело дичною фразою, що мала заключний, кадансовий характер. Саме в таких кадансових фразах кобзарі застосовували інколи гармонічний ввідний тон.

М. В. Лисенко так характеризував виконання речитативу в драматич них моментах думи: «...Фраза значно розширюється, забирає голос співака у високий регістр і у виконанні кожної ноти, важко акцентованої, з додачею найдрібніших голосових прикрас (мелізмів), приводить і цю куче рявисту фразу до завершення тією мелодичною фразною, якою звичайні закінчується кожний музичний період».

Загальний діапазон наспіву думи звичайно не перевищував септими. При цьому більш спокійні епізоди речитативу виконувалися кобзарями в межах нижньої квінти, а більш схвильовані й напружені — в межах верх­ньої кварти. Проте немало талановитих виконавців, що володіли хорошим голосом і даром мелодичної імпровізації, розширювали цей основний діапа­зон. Серед них слід назвати кобзарів Федора Холодного, Остапа Вересая, Михайла Кравченка та ін.

Мистецтво виконання дум з власним супроводом на бандурі передава­лося від одного кобзаря до іншого. Як правило, талановитий кобзар мав учнів, що протягом кількох років (не менше трьох) проходили практичну школу гри на бандурі та виконання дум і пісень. Для одержання права на самостійне виконання дум перед народом вони мали витримати певний іспит перед досвідченими й авторитетними народними кобзарями-майстрами. На Україні існували навіть спеціальні фахові об'єднання — «братства» кобзарів і лірників, що мали певний устав, виборних старших і громадську касу.

У репертуарі кобзарів, крім дум, були історичні, жартівливі, гумори­стичні та сатиричні пісні, а іноді й танцювальна музика.

Перший розквіт кобзарського мистецтва припадає на XVI-XVII ст., але думи про історію боротьби народу не втрачали популярності і далі. У XVIII-XIX ст. були широко відомі імена талановитих кобзарів, що майстерно виконували всі старовинні думи і створювали нові їх варіанти.

До кінця XIX століття мелодії дум майже не записувалися. Епізодичні записи початку й середини XIX ст. не відзначалися точністю й розумінням стилю. Перші повноцінні записи текстів і мелодій дум належать класикові української музики М. В. Лисенку. Це запис дум «Про Хведора Безрод-ного» та «Про бідну вдову» від видатного кобзаря XIX ст. Остапа Вере­сая та запис думи «Про Хмельницького і Барабаша» від Павла Братиці. Найширше зібрання записів дум з науковими коментарями, підготовлене за зробленими на Придніпрянщині фонографічними записами на початку XX ст., здійснене академіком Ф. Колессою .

Поряд з думами визначне місце в українському фольклорі займають історичні пісні. Як відомо, історичний елемент мало в собі багато старовинних колядок, деякі веснянки. Відбиття історичних подій знаходи­мо іноді у плачах. Але формування власне історичних пісень відноситься до періоду XV—XVI ст. Найдавніші історичні пісні і думи українського народу відобразили його тривалу боротьбу проти загарбників і поневолюва­чів — турок, кримських татар, панської Польщі. Історичні пісні пізнішого періоду також змальовують героїчну боротьбу народу України за свою не­залежність, відображають важливі історичні події в житті народу, розпо­відають про захисників вітчизни та видатних державних діячів, про народ­ну боротьбу проти класової нерівності й гніту, про героїв визвольно-револю­ційного руху.

У тематиці й змісті українських історичних пісень можна визначити дві основні лінії розвитку: перша лінія зв`язана з піснями, що висвітлюва боротьбу народу за незалежність батьківщини, його патріотизм і безме ну відданість вітчизні, друга — з піснями про повстанську боротьбу нарс проти класових гнобителів і визискувачів '.

Щодо змісту та ідейної спрямованості історичні пісні мають багато спільного з історичними думами, але тексти їх стисліше й конкретніше розповідають про історичні події, часто зберігаючи назви місць, історичні ім`я та дати. Разом з тим чимало історичних пісень узагальнено відбивають характерні для тієї чи іншої історичної епохи явища. Щодо мелодики історичні пісні дуже відрізняються від дум. Мелодія в них не залежить від кожного слова й складу тексту, не підпорядкова його ритмічній будові (часом зустрічаються ніби перехідні типи мелодик). Вона є музичним вираженням основного змісту тексту. Звідси й відносна самостійність мелодичного розвитку в історичк піснях, усталення строфічної будови пісні з можливістю варіювання основного наспіву при виконанні різних строф тексту.

Крім того, якщо дума склалася як твір для сольного вокально-інструментального виконання, то для історичної пісні більш характерне хорове виконання без інструментального супроводу, хоч нерідко кобзарі й співаки виконували окремі історичні пісні з супроводом бандури.

З хоровим виконанням багатьох історичних пісень зв'язаний і розвиток народного багатоголосся, підголоскового або акордово-поліфонічного складу. Старовинні українські історичні пісні відбивають часи спустошливих набігів кримських татар і турок на Україну. В основному, пісні про татарський полон складалися у XV—XVI ст., але дійшли до нас у значно пізніших варіантах і записах. Вони розповідають про страшну долю полонених, про драматичну боротьбу народу проти хижаків і загарбіників. Згадаємо відому в багатьох варіантах на Україні пісню про татарський полон:

За річкою огні горять,

Там татари полон ділять.

Село наше запалили

І багатство розграбили.

Стару неньку зарубали,

А миленьку в полон взяли.

А в долині бубни гудуть,

Бо на заріз людей ведуть:

Коло шиї аркан в'ється

І по ногах ланцюг б'ється...³

Історично типові явища відбилися в багатьох козацьких піснях. В них показано героїзм, молодецтво та незламна стійкість козака. Зразком героїчної пісні є попу-лярна в народі пісня про Байду, який потрапив у полон до турок і зазнав страшних тортур, але не зрадив батьківщини. Мужній та енергійний її наспів підкреслено рішучим, пружним ритмом, широкими мелодичними ходами з упорами на звуках тонічного

тризвука або квартовими інтонаціями, епізодичними відхиленнями.

Особливе місце зайняла одна з всенародно відомих пісень про перемогу селянсько-козацького війська Богдана Хмельницького над військом гетьмана польського під Жовтими Водами й Корсунем «Гей, не дивуйте, добрії люди». В ній високохудожньо втілено волю народу до боротьби і торжество його першої історичної перемоги над сильним і страшним рогом. Могутній наспів цієї пісні, побудований на широких мелодичних ходах, тонально визначених і стійких, твердий та стримано-рішучий ритм створюють яскравий образ тріумфального маршу народних мас.

Почуття впевненості народу у своїх силах, віра в неминучу перемогу над ворогом яскраво узагальнені в похідній козацькій пісні «За світ встали козаченьки». Найстаріші її варіанти відомі під назвою «Пані Потоцька»: в них згадується про те, як пані Потоцька умовляє свого чоловіка відмо­витися від війни з козаками. Цій пісні властива особлива образність тек­сту й мелодії; ми наче бачимо козацьке військо у його нестримному русі вперед. Чіткий маршовий ритм, широкі розмахи мелодичних ходів на ок­таву, кварту, зібраний темп відіграють тут особливу виражальну роль. Ці пісні використав М.В. Лисенко в своїй опері «Тарас Булуьба».

Підсумовуючи значення історичних пісень і дум про визвольну війну українського народу в XVII ст., слід відзначити, що вони поглиблюють традиції українських історичних дум і пісень XVI ст. про боротьбу з татарами й турками. Ці ж традиції розвиватимуться в подальшому піснях про кріпацькі повстання XVIII та XIX ст. І ще один важливий висновок: в цей період історико-епічні жанри української народної творчості стали провідними на Україні і досягли високого ідейно-художнього рівня. Згодом вони матимуть величезний вплив на творчість українських митці.

Важливе місце в народному побуті зайняли жар­тівливі, гумористичні, сатиричні пісні. За своїм походженням вони також зв'язані з календарними, ігровими, хороводними й танцювальними піснями наших предків, та як окремий жанр сформувалися пізніше. Загалом ці пісні відбивають світлі сторони життя трудящих, їх здорове, оптимістичне світосприймання. Водночас значна роль належить тут елементам сатири, спрямованої проти несправедливого соціального ладу, проти представників експлуататор класів. Вони викривають лицемірство, продажність, аморальність представників влади. Насмішка, сатира, жарт стали своєрідною зброєю в боротьбі за кращу долю.

Багато жартівливих пісень поєднується з пританцьовуванням, мімікою, жестом, деякі ж просто супроводять танець.

Типи мелодики пісень цих видів відповідно до змісту дуже різні: від широко наспівних мелодій до швидкої скоромовки або типових танцювальних наспівів. Наспіви більшості жартівливо-танцювальних і гумористичних відзначаються жвавим темпом, чіткою ритмікою і структурою.

Для їх мелодичного розвитку типова повторність (проста або варіантна) коротких основних мотивів-фраз («На бережку у ставка», «І шул і гуде», «У сусіда хата біла»), контрастне зіставлення частин, засноване на парній повторності мотивів (типу ААББ, наприклад, «Ой під вишнею». Співвідношення частини наспіву (речень) типу «питання — відповідь» і закінченням першого речення на домінанті, а другого — на тоніці. Нерідко у другій половині наспіву зустрічаються ладові відхилення — контрасти, зокрема перхід з мажору в мінор, одноіменний або частіше паралельний, та закінченні мінорній тоніці.

Ряд жартівливих пісень, не будучи призначеними для танцю, мають у своїй ритміці танцювальний елемент («Од Києва до Лубен», «І шумить, і гуде» та ін.) і часто виконуються в супроводі інструментальних народних ансамблів, зокрема «троїстої музики».

Багато жартівливо-танцювальних пісень є серед західноукраїнських ко­ломийок. Вони відзначаються різноманітністю наспівів, їх характерів, тем­пів при збереженні основних рис ритміки, зокрема синкопування.

В гумористично-сатиричному плані розкривається ставлення простого народу до багатіїв у пісні з лірницько-кобзарського репертуару «Дворян­ка» (в пізнішому варіанті — «Продай, милий, сиві бички») та багатьох ін­ших. Слід зазначити, що гостро сатиричні пісні, спрямовані проти класової Еерхівки старого суспільства зберігалися переважно в усній народній тра­диції і майже не публікувалися в дозволених офіційною цензурою дорево­люційних збірниках. Коломийки.

Цей жанр народної пісні, що виник в кінці XVII — на початку XVIII ст., харак-терний для західних областей України. Він споріднений з російськими частушками.

Коломийки — це невеликі, найчастіше дворядкові пісні з текстами нарізноманіт-нішого змісту, з короткою мелодич­ною строфою, переважно двочастинною, з чітким і гострим, нерідко пунктированим синкопованим ритмом, з дводольним тактом (2/4), здебільшого у жвавих, рухливих темпах.

Мелодії коломийок, звичайно, не закріплювалися за якимсь певним текстом, вони становили основу для імпрові­зації нових текстів, зближених між собою темою чи сюжетом.

У XIX ст. особливо стали поширюватись ліричні, жартів­ливі та жартівливо-сатиричні коломийки на значні, часто со­ціального характеру, теми. В багатьох старих побутових ко­ломийках з'являється відображення соціальних протиріч на селі, тягаря служби в «цісарській» австро-угорській армії. Тема соціальної нерівності в них нерідко перепліталася з те­мами кохання і шлюбу.

Виконуються коломийки переважно хором з інструмен­тальним супроводом. Спів у них часто сполучається з танцем, тому численні коломийки можна віднести до вокально-танцю­вального жанру.

В народному побуті жартівливо-танцювальні, з підкресле­но рухливим темпом, коломийки часто зіставляються з лірич­ними — стриманими в русі піснями-заспівами, утворюючи контраст до них, як, наприклад, записані М. В. Лисенком лі­рична пісня «Верховина» і коломийка.

Поширення коломийок на різноманітні теми особливо ха­рактерне для радянської епохи. Коломийкам, створеним у радянський час, властиве бадьоре звучання: в них утверджу­ється оптимістичне світосприймання людини — будівника нового суспільства.

Багато коломийкових наспівів використано і розроблено українськими радянськими композиторами, наприклад: у сим­фонічній поемі «Возз'єднання» Б. Лятошинського, у фіналі сюїти «Закарпатські ескізи» В. Гомоляки, в опері «Милана» Г. Майбороди, в балеті «Сойчине крило» К. Кос-Анатольського, в хорових творах М. Колесси, Є. Козака та інших.