Родинно-побутові пісні

Подібні явища зустрічаються й у розвитку жанрів народної родинно-побутової пісенності — народних плачів і голосінь, колискових та весільних пісень.

Родинно-побутові пісні зародилися у докласовому суспільстві предків як невід'ємна частина побутових обрядів. Проте згодом, виходячи далеко за їх межі, вони розви-ваються і перетворюються на ліричний або лірико-драматичний жанр.

Вже в часи Київської Русі плачі й голосіння не тільки супроводили поховання, а й були виразом тяжких переживань у зв'язку з нещастям, при розлученні, сумних спогадах або передчуттях. У визначній книзі древньоруської літератури «Слові о полку Ігоревім» зберігся чудовий зразок жіночого плачу (плач Ярославни), зв'язаного із звісткою про поразку війська Ігоревого. Уривки плачів і голосінь збереглися і в інших памятках древньослов'янського письменства, зокрема, в літописах.

Похоронні плачі й голосіння виконувалися чоловіками й жінками, усім родом. Згодом з рядових виконавців виділилися найбільш обдаровані. Поступово в українських плачах і голосіннях вироблялися типові образи, поетичні прийоми, система засобів музичної виразності, форми; виділялися наділені даром музично-поетичної імпровізації виконавці плачів, переважно жінки, відомі в народі як «голосільниці», яких високо цінив і шанував народ. Викликані глибоким і сильним почуттям, плачі поєднували в собі емоційно напружену, наспівну декламацію з елементами розвиненої мелодики мелізмів, загостреної емоційно, відкрито експресивної й драматичної.

Поступово на Україні склалися різні групи традиційних похоронних плачів, пов’язаних зі смертю певного члена родини — батька, матері, дружини, дочки.

Новим для словесного тексту плачу було звертання до померлого з запитанням на кого він покидає родину, в яку далеку дорогу збирається, обирає собі хату «темну та невидну». У плачах пізнішого часу говориться про тяжку сирітську долю, про нестерпну працю «на чужих» після багька, матері. В них гостро виступали соціальні мотиви. Плач містив нерідко й розповідь про те, як настала смерть, малював риси вдачі і прославляв минуле покійного.

В плачах наявний епічно-розповідний елемент, вони мають лірико-драматичний, схвильований характер. З цими основними властивостями плачів, пов'язані українські думи-плачі про страждання українських козаків у турецькій неволі.

Для текстової строфи плачів характерне вільне чергування нечітких (семи-, восьми-, десяти- або дванадцятискладових) рядків, зміна і зсув наголосів й акцентів.

Традиційні плачі складалися з небагатьох мелодичних поспівок вузького обсягу (найчастіше — в межах терції або кварти), що передавало образ схвильованої людини. Вони могли вільно варіюватися: до зміни тексту, розвитку емоцій. Головні поспівки плачів: ридання, схлипування, іноді мали дещо нестійке інтонування.

Виконувалися вони ритмічно вільно, імпровізаційно. В зв'язку з цим мелоії плачів не вкладаються в рамки сталого тактового розміру, суто речитативні звороти в плачах поєднуються з розвиненою орнаментикою, багатою й виразною мелізматикою. Характерні в них також низхідний напрям мелодій, підкреслений слідуючим рухом голосу.

Інтонації схлипування нерідко викликають характерний синкопований ритм, особливо в кінці мелодичних фраз. Своєрідним прийомом посилення експресивно-патетичного тону плачу є внесення таких змін у лад, як підвищення IV ступеня в мінорі, що створює звучання збільшеної секунди між III і IV ступенями напружено й гостро (цей прийом уже зустрічаво деяких веснянках, особливого розвитку він набув в українських дума

Похоронні плачі й голосіння збереглися в народному побуті на Україні до нашого часу. Їх зміст, поетика, мелодика, форма значно змінилися в процесі історичного розвитку, та при цьому вони все ж не втрати генетичного зв'язку із своїми давніми першоджерелами.

Мелодико-інтонаційні особливості народних планів та голосінь знайшли різно-манітне відбиття в українській професіональній музиці. Одним з більш яскравих прикладів творчого розвитку особливостей народних лосінь є сцена голосіння Насті з другої дії опери М. В. Лисенка «Тарас Бульба».

Серед родинно-побутових пісень значне місце належить колисковим пісням. Вони також зародилися в глибоку давнину, пройшли багатовіковий розвиток і побутують в народі до наших днів.

Старовинні колискові пісні відзначалися нешироким звуковим обсяг мелодії, розміреним і плавним метро-ритмічним рухом, спокійним нешвидким темпом. Виконувалися вони, очевидно, здебільшого напівнаспівно без різких динамічних, ритмічних і темпових змін. Чимало давніх колискових поширених в сучасному побуті і записаних за останні часи, мають в мелодиці сліди архаїчних ладів — безпівтонових, вузькообсягових.

Колискові пісні як жанр суто ліричний втілюють почуття ма­тері, але поряд з цим розкривають нерідко і її внутрішній світ. Тому в ко­лискових піснях, зокрема пізнього походження, часто знаходить своє від­биття ставлення жінки-матері до навколиш-нього світу, соціального ладу, висловлюється турбота про майбутню долю дитини, прагнення охоронити її від тяжкого життя. Не раз в колискових піснях звучить і розповідь про боротьбу народну, про битви і перемоги батьків. Це вносить глибоко серйозний елемент в колискову пісню, виводить її за межі суто побутового жанру. В основі багатьох таких пісень епохи феодалізму й капіталізму — тема соціальної несправедливості, нерівності жінки-матері в патріархальній сім'ї, в родині чоловіка-нелюба тощо.

Зрозуміло, що такі моменти в змісті колискових не можуть не вплинути на їх мелодику. В ній з'являється схвильованість, скорботні ін­тонації, а також ритмічна змінність.

Особливості змісту й мелодики народних колискових пісень ті знайшли своє відображення у творчості українських композиторів ( напр., передостанній розділ арії Насті з другої дії опери «Тарас Бульба» М. В. Лисенка, «Колискову» Катерини з однойменної опери М. Аркаса, «Колискову» — другу частину кантати-симфонії А. Штогаренка «Україно моя» тощо.).

Найбільшою різноманітністю серед родинно-побутових пісень відзначається обширний цикл пісень весільних. Як і інші родинно-побутові цей жанр зародився в докласовому первісно-родовому суспільстві, такий великий і багатий цикл пісень, що входить у весільне дійство міг скластися не раніше, як в епоху розвиненого феодалізму, тому очевидно, що навіть найдавніші весільні пісні обрядового характеру виникли пізніше старовинних трудових та ігрових пісень і могли складатися в період розпаду родової общини й формування парної сім'ї. Зміст пісень зберіг сліди стародавнього звичаю «умикання» молодої, описаного ще в літописах XI ст., викупу, заговорювання або закликання злих прикликання благополуччя для молодих тощо. Ще більш архаїчний характер мали деякі символічні дії, що довгий час зберігалися у весільному обряді, такі, як наприклад, посипання молодих хмелем, хлібними злаками, вкривання молодої хусткою для уберігання її від впливу злих сил, поганого ока та ін. Сліди архаїки та спорідненість з давніми календарними піснями позначилися й на мелодиці численних найстаріших весільних пісень. Це стосується мелодико-інтонаційного складу, елементів архаїчних ладів та структур, які виявляють належність до раннього ступеня в розвитку музичного мислення наших предків. Збагачуючись протягом віків, весільні пісні вбирали в себе нові елементи, складалися у різноманітний за змістом і характером наспівів цикл, який поділявся на групи відповідно до розвитку дії у весільному обряді.

Кожний новий етап у розвитку людського суспільства вносив нові шарування у весільний обряд, відображаючи зміни в суспільних відносинах у патріархальній сім'ї. Народне весілля на Україні поступово складалося у своєрідне велике театралізоване дійство, яке поєднувало в собі елементи драми, ораторії, гри. Сполучення в ньому рис лірики й епосу, драми, комедії й трагедії визначило й безмежну різноманітність жанрів народної творчості, входили у весільний цикл: поряд з піснями тут було багато приказок, загадок, замовлянь. У виконанні їх хоровий спів чергувався з розгорнутими діалогами — віршованими та прозовими, монологами — ліричними, драматичними або жартівливими. Нерідко зустрічалися такі форми народного театру, як пантоміма в супроводі хорового співу. Усе весільне дійство умовно можна поділити на дві основні частини.Перша — до шлюбу, в центрі якої був ліричний образ молодої, яка прощалася з юністю, рідною сім'єю, з подругами. Друга — після шлюбу, основним змістом якої було поздоровлення молодих, побажання їм щастя, добробуту, здоров'я. Якщо перша, лірико-драматична, частина весілля відбувалося, головним чином, у домі молодої, то друга, більш світла й урочиста переносилася в дім родини молодого.

Зміст першої частини весілля становлять насамперед ліричні, ліро-епіч­не та лірико-драматичні пісні про молоду і її майбутню долю в невідомій сім'ї чоловіка. Особливо багатий на пісні традиційний у нас обряд звиван­ня вінка для молодої й розплітання її дівочої коси, під чає якого вона про­щається із своїм дівоцтвом. Багато пісень, виконуваних при цьому, виник­ло дуже давно, про що свідчить, зокрема, характер їх мелодій, малорозвинених.

У першій частині весілля подруги нареченої — дружки — співають пі­сень, в яких передається тривога молодої перед майбутнім життям.

Мелодика подібних пісень виявляє порівняно пізніше їхнє походження: вона більш розвинена, ширша за діапазоном, строфа тексту тут поєднує­ться з широко розвиненою мелодичною строфою, завершеною виразним кадансом. Ліро-епічні за характером, ці пісні виконуються жіночим хором із заспівом у низькому голосі та з «виводчиком», або «гораком» — висо­ким і дзвінким голосом, що підноситься над усім хором і «виводить» ос­новну мелодію, іноді дещо орнаментуючи її.

Там Ганнуся (або інше ім'я) та й воду брала, (2)

А набравши та й потопала, (2)

Та й на братика гукала.

Та й на братика гукала: (2).

«Не дай мені та й загинути,

В синє море та полинути...»

Дружки співають, звертаючись до молодої, пісні-жалі — батькові; матері, братові і т. д. Це — прощання з дівоцтвом, висловлення жалкування за рідним домом, тривога перед невідомим життям, бажання вгадати свою долю. В таких піснях молода виступає в образі зозулі, галочки, яка не знає де знайти своє гніздо — новий дім, сім'ю. В пісні «Летять галочки» молода — зозуля, її подруги— галочки, калина — символ одруження. Характер скорботно-експресивної її мелодії визначений змістом тексту.

Пісні другої частини весілля мають переважно радісний, жартівливий характер. Особливо активна тут роль свата та веселих свашок. Вони виступають з приповідками, приспівками. Сват — це свого роду диригент і режисер, від якого залежить темп весілля, урочистість. Обминаючи детальний виклад порядку; згортання другої частини весілля, крім величальних і поздоровчих пісень, велике місце займають пісні жартівливі, жартівливо-танцювальні. Такою, наприклад, є хорова пісня від імені молодої, яка одержує за дочку нові чоботи і пританцьовує з ними під пісню «Ой чоботи, чоботи ви мої».

Краса і своєрідність багатьох весільних пісень давно привертали увагу драма-тургів, поетів, композиторів. Перший повний запис пісень здійснив Лисенко. Відображення весільного обряду зустрічаємо у повісті О. Кобилянської «Земля», в народній опереті М. Лисенка «Чорноморці», в опері композитора Вериківського «Наіймичка» (за Т. Шевченком). Чимало весільних пісень виконується і в концертних програмах. Посилилася увага до весільного пісенного циклу з боку самодіяльних хорових колективів, які відновлюють на сцені українське весілля тієї чи іншої місцевості.