5. Розпад Давньоруської держави: економічні причини та наслідки

1. Причини феодальної роздробленості українських земель.

З кінця. ХІ і до сер. ХІІІ ст., українські землі переживали період роздробленості (початковий етап розвиненого феодалізму). У XII ст. утворилося 12 князівств (земель), то їх кількість на початку ХІІІ ст. досягла 50.

Економічні причини феодальної роздробленості:

1. Зростання та зміцнення великого феодального землеволодіння. (посилення влади місцевих бояр та князів, створило передумови економічної самостійності та політичної відокремленості давньоруських земель);

1. Обмеження щодо реалізації економічного інтересу феодалів у зростанні вотчинного землеволодіння (прагнення феодалів до зміцнення господарства вотчини та розширення її територій (збільшення кількості підданих, які сплачували податки) викликали суперечності та міжусобні конфлікти (спроби захоплення сусідніх територій), що не сприяло монолітності держави);

2. Натуральний характер вотчинного господарства та Давньоруської економіки в цілому (вотчина переважно спрямовувала власне виробництво на задоволення внутрішніх (власних) потреб, а тому її зміцнення, багатогалузевий характер, сприяли, її ж більшій замкненості та незалежності від інших господарств);

3. Тенденція уникнення сплати податків („уроків”) окремими регіонами Русі (сума виплат „уроків” окремими регіонами Києву сягала від 800 до 2000 кг. срібла. Особливо активно уникали сплати „уроків” – удільні князі та боярсько-купецька верхівка Новгородських та Ростово-Суздальських земель, Тмутаракані і Псковщини);

3. Послаблення Києва внаслідок негативних змін зовнішньоторговельної кон’юнктури (внаслідок розгрому Константинополя хрестоносцями торговельний шлях „з варяг у греки”, який проходив по Дніпру, зміщується до Середземного моря(Венеція, Генуя). Київ втратив значення торгового міжнародного вузла, а отже значну частину прибутків);

4. Фактор руйнівного впливу сусідніх кочових племен:

Наслідки:

а) втрата людських і матеріальних ресурсів;

б) міграція населення вглиб території;

в) занепад аграрного господарства внаслідок скорочення посівних площ;

г) збільшення витрат на охорону зовнішніх рубежів (відтік коштів з центральної скарбниці, послаблення Києва);

д) ускладнення економічних зв’язків з Візантією та причорноморськими містами;

е) посилення розбрату між удільними князівствами (підтримка кочовим племенем одного з удільних князівств у боротьбі з іншим).

(Основними нападниками були племена печенігів, половців, берендеїв, чорних клобуків (каракалпаків);

5. Зростання та посилення міст (зміцнення міст Київської Русі впродовж ХІ-ХІІ ст., породжує прояви відцентрових тенденцій, а саме прагнення до самостійності та незалежності від Києва. Такі позиції демонструвались, як верхівкою міста, так і на народних зборах „віче”.).

6. Економічний розвиток українських земель під владою Польщі та Литви. Документальні джерела як пам’ятки економічної думки

Вже в другій половині ХІV ст. під владою Литви опинилися вся Білорусь, частина земель Росії та значна територія України — майже вся Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля, а Галичина стала складовою частиною Польського королівства.

Особливості приєднання Русі та її господарської системи:

1. Вищий рівень економічного та культурного розвитку Русі (завойовники (литовці) потрапили під вплив східнослов’янських народів, сприятливе ставлення до приєднання з боку слов’янських народів, можливість бути захищеними від монголо-татар);

2. Збереження Норм руського права, руських назв посад, станів, системи адміністрації та ін.

3. Збереження форми організації господарства та власності. (основною формою феодального землеволодіння залишаються вотчини, якими володіли князі та бояри. Крім вотчин, умовна власність – „держава” (цій формі земельної власності відповідав на заході бенефіцій, а у Північно-східній Русі – помістя);

4. Перетворення селян на феодально залежних, (виконання повинностей на користь окремих землевласників, і держави. (данина збиралася з „дворища”, яке й виступало за одиницю оподаткування. Дворище складалося з кількох „димів”, тобто окремих господарств, які найчастіше належали родичам).

5. Сплата данини у вигляді продуктової ренти, за існування також і відробіткової (панщини), яку відбували не лише селяни, але й так звані селяни-данники, тобто сільські ремісники.

6. Поступове запровадження грошової ренти, а також заміна державою натуральної данини на грошові податки. (з ХVст.);

7. поступове перетворення „двору” (власне господарство феодала) на „фільварок” – велике, багатогалузеве товарне господарство, засноване на примусовій праці залежних селян.

8. Розпад громади (громадівського устрою) внаслідок внутрішніх суперечностей, а також під тиском феодалів;

Литовські Великі князі та польські королі вважали українські землі власністю своїх держав. Вони роздавали грамоти на володіння землями з правом експлуатації селянства, яке тут проживало. Права феодалів закріплювалися в державних актах — Литовських статутах 1529, 1566, 1588 років, а також у численних привілеях, які забезпечували їм шляхетські звання, державні посади та звільнення від повинностей і податків. Всі ці документи є важливою пам’яткою економічної думки середньовіччя в Україні.

9. Процес поступового покріпачення селянства. (Наділений землею селянин ставав особисто залежним від феодала, був змушений віддавати йому частину виробленого ним продукту. В Польському королівстві ще в 1347 р. було законодавче оформлено покріпачення частини селянства, а через декілька років дія цього статуту була поширена на Галичину. В Литві остаточне покріпачення селян було закріплене Литовським статутом 1588 р. За селянами зберігалося лише право на володіння рухомим майном, необхідним для виконання повинностей на земельних наділах, якими вони користувалися. Дія Литовських статутів була поширена на всі українські землі, хоч з 1569 р. (Люблінська унія) вони входили вже до Польщі, а не Литви).

Риси господарювання

1. Головні заняття: землеробство і скотарство (вирощувані культури: овес, жито, ячмінь, пшениця, горох, гречка, просо, ріпа, а у скотарстві вирощування великої рогатої худоби;

2. Тенденція до зростання експорту хліба (внаслідок Великих географічних відкриттів, „революція цін” в Європі різко розширили зовнішній ринок для сільськогосподарської продукції);

3. Розширення фільварків та залучення у господарське використання додаткових земель (основна причина сприятлива зовнішньоторговельна кон’юнктура);

4. проведення земельної реформи, основні положення якої викладено в „Уставі на волоки” (1557):

а) поділ селянської землі, на волоки (ділянки, розміром близько 20 га), (Волоки ділилися між селянами: одна волока – одне господарство з повним тяглом (пара коней чи волів); ½ волоки, якщо у господарстві півтягла; орної землі не надавали зовсім господарствам, які не мали тягла);

б) закріплення за волокою усіх повинностей селянина;

в) зобов’язання великокнязівської адміністрації заснування фільварків („Фольварки хочем мети, абы везде становлены были… окром где грунты злые и непожиточные были… при каждом фольварку… ховати принаймней до двадцати коров, а если бы так много не было, …купити, …огороды дворные абы были везде розмерены»);

г) Примусове запроваджування трипілля, встановлювалася норма панщини – 2 дні на тиждень; (з часом норма днів панщини зростала).

Одним з важливих наслідків реформи було руйнування громади, адже тепер не громада протистояла феодалові, а окреме волочне господарство. Сприяла також реформа й диференціації селянських господарств.

Міське господарство:

1. Поступове відродження міст (Галич, Львів, Кам’янець-Подільський, Вінниця, Київ, Черкаси, Канів, Житомир та ін.), спустошених від татаро-монгольської навали;

2. Становлення міст як осередків ремісництва, промислів, торгівлі, культури, політичного життя;

3. Утворення ремісничих цехів, (спочатку цехова організація поширилася у Галичині, а наприкінці XV – початку XVI ст. і в інших регіонах України – на Волині та Київщині);

4. Визначення статусу населення міст як залежного від власників – феодалів, або держави; (відбувало на їх користь повинності, іноді навіть панщину, сплачувало різні збори);

5. Існування разом із феодальними – національних утисків. (українське міщанство — ремісники, купці тощо — обмежувалися практично в усіх правах: в праві торгівлі, ремісницької діяльності, участі в цехах, у відправленні релігійних обрядів тощо. Перевага надавалася німцям, полякам, євреям.);

6. запровадження у містах (з ХІV ст.) „магдебурзького права” як результату боротьби міщан за власне самоврядування. (за „магдебургією” міста звільнялися від управління і суду земельних власників та створювали органи місцевого самоуправління. Першим магдебурзьке право отримав від галицько-волинського князя Юрія II Володимир-Волинський (1324 р.), у 1356 — Львів, в 1432 — Луцьк, в 1444 — Житомир, в 1494 — Київ. Магдебурзьке право отримало більшість міст України. У різний час його одержали Вінниця, Глухів, Дубно, Лубни, Козелець, Полтава, Стародуб та ін. Слід зазначити, що в Україні магдебурзьке право не існувало у чистому вигляді, а перепліталося з нормами місцевого звичаєвого права, але як і на Заході сприяло розвиткові міст.).

Торгівля:

1. Розвиток внутрішньої торгівлі (фактори сприяння розвитку: поглиблення поділу праці, зростання економічних зв’язків між містами та селами, окремими регіонами);

2. Домінування ярмаркової торгівлі (з ХІV ст.), також існування місцевих торгів базарів, крамниць;

3. Наявність обмежень в торгівлі (особливо щодо зовнішньої – так, купецькі каравани могли рухатися лише по визначених у королівських та князівських указах шляхах. З 1343 р. є відомою “татарська дорога”, що вела з Німеччини в Орду через Краків, Львів, Кам’янець, Київ. Інший важливий шлях міжнародної торгівлі проходив від Кафи через Київ до Москви та Новгорода. Торгівлею могли займатися купці, а також ремісники, але виключно товаром власного виробництва);

4. Структура та склад імпортно-експортного потенціалу: імпорт – в основному сільськогосподарську продукцію; експорт: промислові товари. (З заходу завозили тонкі сукна, полотна, залізо, сталь, зброя, а також скло, папір, вина. Зі сходу – парчеві та шовкові тканини, оксамит, килими, різні прянощі. З Криму, як і раніше, довозили сіль);

5. Зосередження транзитної торгівлі у таких містах, як Львів, Київ, Кам’янець та Луцьк (саме через ці міста проходили найважливіші торгівельні шляхи, які сполучали Захід зі Сходом і Півднем, Північ з Півднем тощо);

6. Стримування формування внутрішнього ринку митними кордонами (Форми сплачування мита: купці платили ярмаркове, ринкове, шляхове, мостове, привальне, відвальне, перевідне, гребельне, прикордонне тощо;

7. Наявність дискримінаційної політики уряду щодо українських, а також деяких інших купців (московських, вірменських та ін.), яка проявлялася у заборонах вести торгівельну діяльність, встановленні значно більших митних зборів, примушенні до продажу товарів за значно нижчими цінами та ін.;

8. Наявність тенденції до монополізації зовнішньої торгівлі з боку уряду.

Грошово-кредитна система:

1. Використання в обігу польських, литовських, італійських, угорських, генуезько-кримських, чеських, молдавських, і татарських монет.

2. Карбування та використання (у ХІV-ХV ст.ст.) у Львові власної монети – великі срібні руські півгроші та мідні денарії.

3. Виникнення продаж товарів в кредит під високий відсоток;

4. Запровадження іпотеки;

5. Виникнення перших “банківсько-торгових домів”.

Загальний висновок:

Отже, розвиток економіки та економічної думки періоду середньовіччя свідчить, що в цей період має місце таке суспільство, що характеризується прагненням до внутрішньої єдності та зовнішнього відособлення, корпоративною замкненістю станів та інших соціальних груп, слабким розвитком індивідуалізму. Але, незважаючи на консервативний характер ціннісно-світоглядних настанов, середньовічне суспільство було внутрішньо динамічним суспільством. В ньому відбувалися складні Етно-генетичні та культуро-творчі процеси. В період середньовіччя відбулося зародження та формування сучасних народів. Середньовіччя створило новий міський образ життя, високі зразки духовної та художньої культури, зокрема інститути наукового пізнання та освіти. Все це, разом узяте, дало потужний поштовх для розвитку світової цивілізації.

19