2. Рівні дієздатності фізичної особи

Враховуючи те, що свідомо вчиняти дії, які призводять до певних юридичних наслідків, можуть лише особи, які мають певний життєвий досвід, можуть розумно вести свої справи та розуміти значення своїх вчинків, закон визначає за фізичними особами дієздатність не в рівному обсязі.

Дитину неможливо одразу наділити всім обсягом цивільної дієздатності,! позбавити її можливості поступово привчатися до здійснення самостійних і вольових дій. Закон визначає вікові етапи, з настанням яких особа набуває більшої за обсягом дієздатності, досягає більш високого її рівня.

Враховуючи ці фактори, у Цивільному кодексі України (ст.ст.31-35)| розрізняються такі рівні дієздатності, як:

1) повна;

2) неповна;

3) часткова.

Часткову дієздатність відповідно до ст.31 ЦК України мають осої досягли 14 років (малолітні).

Особи у віці до 14 років не можуть ще розумно вести свої справи, управляти і своїм майном, і тому закон (ст.31 ЦК України) закріплює за ними лише] можливості:

1) вчинення дрібних побутових правочинів. Цивільний кодекс України на відміну від ЦК 1963 р. дає визначення дрібному побутовому правочину. Так, за ч.І ст.31 правочин вважається дрібним побутовим, якщо він: задовольняє побутові потреби особи;

• відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку;

• стосується предмета, який має невелику вартість.

Ці правочини спрямовані на задоволення повсякденних побутових потреб, наприклад, придбання навчальних приладів, продуктів харчування та інших, незначних за своєю вартістю предметів . При цьому, той правочин, що здатний заподіяти шкоду розвитку дитини, не може вважатися побутовим, зокрема, не є | таким договір про купівлю цигарок чи алкоголю.

Більш складним є другий критерій - незначний характер суми правочину. Як визначити, чи є правочин значним за сумою або ні ? Пропозиції встановити конкретну суму в законі або визначити її як процент від рівня прибутку батьків не мають ніякого відношення до змісту правила, яке покладено в основу законодавчого вирішення: незначність суми означає, що для даної дитини з урахуванням її рівня розвитку, ступеня усвідомлення значимості дій, які вона вчиняє, суд у кожному конкретному випадку повинен винести своє рішення. Слід звернути увагу на те, що дрібними побутовими правочинами можуть бути як договори про набуття прав, так і про розпорядження ними (наприклад, не лише договір купівлі дрібних речей, а й дарування, продажу, міни).

2) здійснення особистих немайнових прав на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом. Відповідно до ст.423 ЦК України до особистих немайнових прав інтелектуальної власності належать: право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) об'єкта права інтелектуальної власності; право перешкоджати посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об'єкта права інтелектуальної власності та інші права, передбачені законом. Майнові ж права на ці результати реалізуються їх батьками (усиновителями, опікунами), як і право на судовий захист особистих немайнових та майнових прав малолітнього на ці результати.

Лише в цих межах за особами, які не досягни 14-річного віку, визнається дієздатність. Усі інші правочини вчиняються батьками (усиновлювачами) або опікунами від імені малолітніх і в їх інтересах.

При цьому, за ч.З ст.17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання.

Ця норма відповідала ст.78 Кодексу про шлюб та сім'ю, який був чинним на момент прийняття Закону України «Про охорону дитинства». Згідно зі ст.78 КпШС батьки управляли майном дитини як опікуни та піклувальники без спеціального призначення з додержанням відповідних правил щодо опіки та піклування. Договори, які підлягали нотаріальному посвідченню та спеціальної реєстрації, відмова від майнових прав, розділ майна, розділ або обмін площі, видача письмових зобов'язань могли вчинятися опікуном

(піклувальник міг давати підопічному згоду на їх укладення) лише на підставі дозволу органу опіки та піклування.

Так, відповідно до ч.І ст.177 СК якщо у малолітньої дитини є майно, батьки управляють ним без спеціального на те повноваження. Батьки зобов'язані вислухати думку дитини щодо способів управління її майном.

Зміст норми ст.177 СК України призвів до неоднозначного вирішення питання необхідності отримання батьками дозволу органу опіки та піклування на розпорядження майном малолітніх дітей. Практичну реалізацію на практиці став знаходити погляд про те, що оскільки у нормах статей 68 і 71 ЦК батьки не вказані, то на них ці норми не поширюються1, а отже норма ч.З ст.17 Закону України «Про охорону дитинства» була фактично відмінена ст.177 СК.

Визначеність у це питання було внесено Законом України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування», згідно зі ст.11 якого органи та піклування вирішують питання надання письмової згоди або заперечення відчуження нерухомого майна (у тому числі житла) та іншого майна, якого є дитина.

Відповідно до ст.221 ЦК України правочин, який вчинено малолг особою за межами її цивільної дієздатності, може бути згодом схвалений батьками (усиновлювачами) або одним з них, з ким вона проживає, або опікуної Правочин вважається схваленим, якщо ці особи, дізнавшись про його вчи» протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні. У разі відсутні схвалення правочину він є нікчемним. На вимогу заінтересованої особи суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь малолітньої особи.

Якщо правочин з малолітньою особою вчинила фізична особа з повною цивільною дієздатністю, то вона зобов'язана повернути батькам (усиновлювачам) або одному з них, з ким проживає малолітній, або опікуну все те, що вона одержала за таким правочином від малолітньої особи. Дієздатна сторона зобов'язана також відшкодувати збитки, завдані вчиненням недійсного правочину, якщо у момент вчинення правочину вона знала або могла знати про вік другої сторони. Батьки (усиновлювачі) або опікун малолітньої особи зобов'язані повернути дієздатній стороні все одержане нею за цим правочином у натурі, а у разі неможливості - відшкодувати вартість одержаного за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо обома сторонами правочину є малолітні особи, то кожна з них зобов'язана повернути другій стороні все, що одержала за цим правочином, у натурі. У разі неможливості повернення майна відшкодування його вартості провадиться батьками (усиновлювачами) або опікуном, якщо буде встановлено, що вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину, сприяла їхня винна поведінка.

При цьому йдеться про правочини, тобто дії особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст.202 ЦК). Однак, малолітня особа може самостійно вчиняти юридичні вчинки, які також призводять до виникнення певних цивільних прав та обов'язків у такої особи. Так, малолітня особа може знайти скарб, написати вірш, картину чи створити інший результат інтелектуальної, творчої діяльності. Якщо правочин може вчиняти лише та особа, яка розуміє значення своїх дій та може керувати ними, то юридичні вчинки не обумовлені такою здатністю, адже ними є дії, які породжують правові наслідки незалежно від того, чи були вони свідомо спрямовані на їх настання, або ні.

Малолітні є неделіктоздатними, оскільки вони не несуть цивільно-правової і відповідальності за заподіяну ними шкоду. Поведінка малолітньої дитини може завдати шкоду, але не може вважатися протиправною.

За шкоду, заподіяну особою, яка не досягла 14 років, відповідають її батьки ; (усиновлювачі) або опікуни чи інші фізичні особи, які на правових підставах здійснюють виховання малолітньої особи, якщо не доведуть, що шкода була завдана не з їх вини (ст.1178 ЦК України).

У ч.І ст.1178 ЦК вперше дається визначення поняття вини цих осіб як «несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та нагляду за малолітньою особою».

Щодо вини безпосередніх заподіювачів шкоди, то їх незрілий вік не дозволяє говорити про їх вину. Держава регулює поведінку, встановлюючи юридичні обов'язки і покарання за їх невиконання для тих, хто наділений відповідною мірою свідомості та волею. Тому, хоча поведінка малолітніх і може заподіювати шкоду, але протиправною вона вважатися не буде1.

Якщо особа, яка не досягла 14 років, заподіє шкоду в той час, коли вона перебувала під наглядом навчального, виховного або лікувального закладу, ці заклади несуть майнову відповідальність за шкоду, якщо не доведуть, що ця шкода виникла не з їх вини (ч.ч. 2-4 ст.1178 ЦК Украши). Якщо малолітня особа завдала шкоди як з вини батьків (усиновлювачів) або опікуна, так і з вини закладів або особи, яка зобов'язана здійснювати нагляд за нею, батьки (усиновлювачі), опікун, такі заклади та особа зобов'язані відшкодувати шкоду у частці, яка визначена за домовленістю між ними або за рішенням суду.

При цьому у ч.5 ст.1178 ЦК зазначається, що обов'язок зазначених осіб відшкодувати шкоду, завдану малолітньою особою, не припиняється у разі досягнення нею повноліття. Після досягнення повноліття особа може бути зобов'язана судом частково або в повному обсязі відшкодувати шкоду, завдану нею у віці до чотирнадцяти років життю або здоров'ю потерпілого, якщо вона має достатні для цього кошти, а особи, які повинні відшкодовувати шкоду, завдану малолітнім, є неплатоспроможними або померли.

Неповною дієздатністю володіють особи у віці від 14 до 18 років (неповнолітні особи). Відповідно до ст.32 ЦК Украши неповнолітні особи окрім тих прав, що мають малолітні, можуть: